Бідний пішов до попа і каже:
— Панотчику, умерла моя мама. Поховайте її…
— Поховаю, але наперед заплати триста карбованців.
— Панотчику, не маю коло душі нічого. Змилуйтеся…
— Не можу.
— Та що ж мені робити? — бідкається чоловік.
— Викопай вночі яму і поховай сам.
— Нехай буде так, панотче, раз ви кажете…
Бідний почухав потилицю й вернувся додому. А коли настала ніч, узяв рискаль, пішов за село і почав копати. Копав, скільки копав, а раптом — дзорк! — натрапив рискалем на щось дуже тверде. То було відро. Чоловік помалу витягнув його і очам своїм не повірив: у відрі блищало при місяці золото! Бідний більше не копав. Узяв відро — і гайда додому.
На другий день прихопив жменьку золота і пішов знову до попа. Поклав золото на стіл:
— Поховайте, отче, мою маму.
Піп закліпав очима й спитав:
— Звідки маєш золото?
— Вночі копав яму й викопав скарб.
— Ти щасливий чоловік!
Піп поховав біднякову матір. А вночі убрався в баранячу шкіру, вимазався сажею, припасував собі до чола роги й пішов до бідняка. Став під дверима й заревів:
— Нащо викопав мій скарб і розтринькуєш його? Ану, винеси мені відро із золотом, бо я тебе задушу!
— А ти хто такий? — почулося з горища.
Піп думав, що то бідний з переляку забрався на стрих. І сказав:
— Я нечестивий!
— О, дуже файно! Ходи з нами… — втішилися чорти, що були на горищі. Вискочили, схопили попа й затягли до пекла.
