— Я балакатиму до тещі не по-нашому. А ти їй скажеш, що я вже забув по-своєму балакати, а тільки по-німецькому вмію. А як я що скажу по-німецькому, так ти їй по-нашому переказуй.
От приїхали. Теща рада, що зять приїхав, вітається до нього, а він:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Вона злякалася та й питає наймита:
— Що це йому таке сталося, що й мову йому одібрало?
— Та то він уже забув по-своєму балакати, а навчився по-німецькому, — каже парубок. — Але ви можете сміливо з ним своєю мовою балакати — я вмію перекладати.
От теща і питає зятя:
— Може, обідати вже будете?
А він:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри!
А наймит перекладає:
— То він каже, що не хоче обідати.
Пан сердиться, що наймит так каже, та аж кричить: «Вухри-мохри!», бо їсти страшенно хоче.
А наймит:
— Ідіть, паніматко, од його, а то бачите — сердиться, що ви з обідом докучаєте.
Теща з наймитом пообідала, а зять зостався не ївши. От увечері знов теща питає зятя, чи не вечерятиме.
А він:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри!
Наймит каже:
— Не хоче вечеряти, каже, щоб дали тільки шматок хліба та води.
Так теща йому тільки те й дала, а повечеряла з наймитом. Зять уже так сердиться на наймита, а не хоче по-своєму балакати. От уранці лагодиться вже він їхати. Теща й того, й сього несе на віз дочці та онукам на гостинець.
А він радий, що такого багато, та:
— Вухри-мохри! Вухри-мохри!
А наймит перекладає:
— Не несіть нічого! Пан не хоче брати, каже, щоб забрали геть.
То теща і позабирала все назад.
От як виїхали за слободу, пан почав наймита лаяти:
— Я через тебе голодний сидів і додому нічого не везу. Коли так, чого я сюди й приїздив?
А наймит каже:
— А хіба я знаю по-німецькому! Я думав, що як слід перекладаю.
Так парубок провчив пихатого пана.
