— Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.
— У нашому краї всі мужики розумні.
— А пани?
— На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові, — відповів селянин.
Пан подумав і знову спитав:
— А я розумний?
— Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.
— Ну, що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся…
— Най буде, — мовив селяпин.
Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували!
А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і — шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчать. Пан підійшов до нього й питає:
— Що сталося, чоловіче?
— Тс-с-с… Онде ведмідь, ховайтеся.
Панисько оглянувся та й собі — в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах.
А селянин каже:
— Ой, якби в нас був хоч один пес!
— А то чому? — спитав пан.
— Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.
Пан ледве сопів. А потім порадив:
— Ти, чоловіче, сам загавкай.
— Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.
Пан трохи подумав і спробував:
— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!
— От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.
— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — не вгавав панисько.
Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів. Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:
— Чого це ви шавкаєте?
— Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав.
— На котрого?
— Та на того, що в корчах.
— Ходім та й подивимось на вашого ведмедя…
Зайшли у кущі, а там — старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.
— Ну, що маю казати про вас? — посміхнувся селянин.
Панисько ударив коней батогом, і за його возом тільки закурилося. А бідняк реготав.
