Подолав він переляк.
Бивсь хоробро і відважно!
Ну, а трапилось це так:
Порішили учні в школі,
Роботящі вчителі
Посадить стрункі тополі
У Федьковому селі.
В день весняний вулицями
Діти саджанці несли
І садили їх рядами,
Щоб росли вони й росли.
Той копав ямки глибокі,
Той ніс воду у відрі…
А малий… дивився збоку,
Як старались школярі.
…Відтоді Федько щоднини
На ляльковому коні
Оглядав ті тополини:
Прийнялись вони чи ні?
Вартував їх: “бахкав” з пушки,
Гнав з верхівки кошеня…
Тато з відер, він із кружки
Поливали їх щодня.
Прийнялись, ростуть тополі…
Але якось в пору жнив,
Як батьки були на полі —
Страх Федько мій пережив.
Від сусідів вийшов з двору
Здоровенний сивий цап.
Вийшов, звівся дибки вгору
І зубами гілку — хап!
Захистити тополину
Порішив Федько малий,
Вже схопив і хворостину,
Та злякавсь, бо цап страшний!
Цап рогатий, бородатий,
Зразу лобом з ніг збива,
Волохатий і вухатий,
Ще й окатий, як сова.
Глянув ще Федько на нього:
Знову листя рве з дерев!
І рішив Федько: “Нічого,
Хоч і страшно — цап не лев!”
Розігнався із-за тину
У синенькім картузі
І, піднявши хворостину,
Хльоснув цапа по нозі.
Цап відскочив… туп ногами!
Повертається кружка
І, націлившись рогами,
Мчить окатий на Федька.
Та Федько наш не злякався,
Спритно й хитро відступа.
Скік з розгону… і сховався
Перед цапом за стовпа.
Цап як стукне головою,
(Стукнув так, аж стовп гуде!),
Потім трусить бородою
Й до тополі знову йде.
Ще раз битись доведеться,
Бо скубе, нахаба, їсть…
І хоч цапу років з десять,
А Федькові тільки шість —
Розбігається хлопчина
(Воювать так воювать!),
Скочив цапові на спину
І за роги цапа — хвать!
Цап крутнувсь, зіп’явся дибки
І… тікать, задравши хвіст!
Та сидить на ньому кріпко
Наш Федько-“кавалерист”.
Скаче цап у двір од страху,
До хліва вже підлетів.
Тут Федько з одного маху
З нього стриб — і хлів закрив.
Довго мекав цап потому,
Як сховався у хлівець.
А Федько вертавсь додому —
Переможець, молодець!
Тут і віршеві кінець.
