— Я в самому Римі п’ять років навчався. Не знайдеться у світі такого, аби мене круг пальця обвів.
Почув таке кмітливий гуцул, що служив у війта, і вирішив провчити хвалька.
От другого дня пішов до попа.
— Тобі чого?.. — питає пан отець.
— Прийшов я до вас, паночку, проситися на службу.
— А що робити вмієш?..
— Що скажете, отче, те й робитиму, — показав гуцул здоровенні кулаки. — Навіть зварити дещо можу.
— Е, ні, до цього в мене є кухарка, а от до ціпа — добрий робітник пригодився би. Молотити вмієш?..
— Чому не вміти? Вмію, отче.
— А яку тобі платню на рік положити?
— Я, прошу отця духовного, самотній, як палець, то мені багато і не треба. Дасте на рік три корці пшениці. Та й, звичайно, будете мене, як свого слугу, одягати й годувати.
Зрадів піп, що такому дужому і молодому наймитові так мало платити, та й квапливо каже:
— У мене в усьому мусить порядок бути. Тож ходи, легеню, до покою, покличемо паламаря й дяка і при свідках умову складемо, аби ти від своїх слів потім не відмовився.
Піп послав за свідками. А коли ті невдовзі прийшли, стали писати договір. От піп і каже:
— Якщо ти, легеню, будеш мені погано робити, то я тебе прожену й зернини не дам.
— Як так, то й так, — погодився гуцул. — А коли ви, отче, порушите умову, віддасте мені наперед усю платню за рік.
Так і записали.
Другого дня вранці піп вийшов на ґанок — поглянути, як це новий наймит орудує ціпом. Та ба! Щось не чути на току роботи. Пан-отець послав наймичку розшукати лежня.
Метнулася наймичка в стодолу і через мить вистрибнула звідти червона як рак.
— Він… Він… Ой, не можу…
— Що ж він? — допитувався піп.
— Та підіть погляньте…
Розсердився піп, подався до стодоли. Дивиться: сидить наймит на свіжому сіні, у чому мати народила, схрестив на грудях руки.
— Це так ти мені служиш, дармоїде? — затіпався у гніві пан-отець.
— А що ж мені робити? — спокійно каже наймит. — Я ж на вас, панотче, від самого досвітку чекаю. А вас як нема, так і нема.
— Що ти плетеш, дурню?
— Ой, і коротка ж у вас пам’ять, отче. Ми ж домовилися при свідках, що ви мене будете одягати й годувати. Забули? Ото я й жду, коли ви мене одягати прийдете. Та й перекусити вже не вадило б…
Аж тепер зрозумів піп, що пошився в дурні, але було пізно. Довелося попові-хвалькові відміряти хитрому гуцулові три мішки зерна.
