А молода теж собі дивилася, за кого виходити. Якщо їй дають посаг, то щоб і леґінь був не з порожніми руками. І до молодого ішли на оглядини: своїми очима хотіли побачити, який його достаток. Бо не раз траплялося, що леґінь як сватав — шістьма крятав, а як треба орати — нічого впрягати, — хвалився тим і тим, а потім виявлялося, що він голий, як бубон.
У нашого женача все було як слід, і він мав ґаздівство, й жінка дістала добрий посаг.
Народився у них син Лука. Коли виріс, став такий хлопчище, наче велетень. І силу мав страшну, та в голові не все було в порядку. Так його в селі і називали: «Міхом ударений Лучище».
Але сам Лука аж ніяк не турбувався тим, як його прозивали. Жив собі спокійно.
Батько пишався своїм сином, що такий дужий, як бик. Коли допікали за придурка Луку, лише махав рукою:
— Знаєте, чесні люди, коли у машині одним коліщатком більше або менше — то не така й велика біда…
Минав день за днем. Чоловік постарівся, помер. Лука лишився з матір’ю. Та й мати вже стара, хотіла би сина оженити, доки ще жива, бо без ґаздині Лука пропаде.
В неї були знайомі у сусідньому селі, і ось послала до них Луку сватати. Пішов леґінище й потрапив на те місце, куди його спровадила мати. Вклонився й говорить, хто він за один.
— Добрі є, хлопче, — відповів ґазда, — я знайомий із твоїми рідними. Статечним чоловіком був, прощений би, твій нянько. Сідай у нас і кажи, який маєш намір.
— Та я прийшов сватати вашу дівку.
— Гм… Непогане діло! Айбо знаєш, то не можна так — раз-два! — й дівчину віддати. До неї треба наперед ходити, а тоді вже просити за жінку.
— Най буде й так. Буду до вас ходити.
Трохи ще посидів, випив паленки, а коли відклонювався вже, подарували йому голку.
Йде Лука додому й несе голку в руках. По дорозі зустрів віз із сіном. Виліз на сіно, сів собі й не журиться. Айбо коли вилазив — стратив голку.
Вдома мати його вже чекала.
— Но, чи знайшов молоду?
— Ага, знайшов. Погостили мене паленкою, ще й подарували голку.
— Та де голка?
— Впала у сіно й стратилася…
— Треба було задіти її у клебаню, й не стратилася б.
— Но, вже іншим разом зроблю так.
Вдруге в молодої подарували хлопцеві рожен. Лука задів його у клебаню, як мати порадила, та йде свищучи вулицею. Коли се побачила сільська дітвора, почала бігти за ним, сміятися. Але Лука задер носа д’горі й крокує поважно.
Мати почула гамір, вибігла на місточок, що перед двором, і дивиться: в Луки у клебаню встромлений рожен, а діти за ним чередою біжать і верещать. Мати заганьбилася:
— Луко, Луко, що ти робиш?
— Що роблю! Нічого. Подарували мені в молодої рожен, я й поклав його в клебаню, а дітвора за мною кричить, не можна обігнатися.
— Та тобі не так було вчинити: взяти рожен у руку, як красну паличку, та й іти собі вулицею свищучи.
— Но, то іншим разом так і зроблю.
Наступного разу подарували йому вила. Вхопив їх у руку та йде собі співаючи, свищучи. Діти і пси — за ним. Мати знову чує ґвалт. Вибігла на місточок:
— Що сталося, синку?
— Подарували мені вила. Я йшов, свищучи й махаючи вилами, а діти й пси побігли за мною.
— Тобі не так треба було робити: покласти вила на плече й принести домів.
— Но, іншим разом так вчиню.
Через пару днів знову пішов до дівчини: там подарували йому залізні колішки від плуга. Лука колішки — на плече й несе їх додому.
Сонце пече, з Луки тече, а люди за ним гойкають і регочуться. Ледве причвалав у свій двір.
Мати вибігла з хати і ганьбить його:
— Луко, Луко, що ти наробив?! Хіба треба колішки нести? Прив’язав би до них мотузок і тягнув за собою.
— Но, та іншим разом так зроблю.
Коли пішов до дівчини знову, там різали свиню, й Луці дали ціле стегно. Він прив’язав до нього мотузок і волочить — тільки порох куриться. Пси нанюхали свіже м’ясо і сунуть за ним. Доки Лука дотяг стегно додому, лише сама кістка на мотузку лишилася.
Мати на дверях звідує:
— Що ти приніс від молодої?
— Дали мені свиняче стегно, айбо доки я його дотяг, кляті пси обгризли усе м’ясо.
— Луко, Луко! — ганьбить його мати. — Тобі не так було чинити: принести стегно в руках, засолити, повісити в комині і добре задимити.
— Не біда… Так і зроблю…
І коли іншим разом подарували ялівку, взяв її на руки, приніс додому і — у комин, аби закурилася.
— Чоловіче, чоловіче, — бідкається мати, — таж ялівку треба повести у хлів, прив’язати і дати їй сіна.
— Но, нич… Іншим разом так і вчиню.
Минуло кілька днів. Лука знову прийшов до своєї нареченої. Старий каже:
— Но, Луко, тепер слухай. Ми вже тобі дали посаг дівчини: голку, рожен, вила, колішки, свиняче стегно й ялівку. Тепер бери собі й молоду.
Лука прив’язав дівці мотузок на шию й веде за собою. Вдома затяг її у хлів, прив’язав до ясел, кинув команиці й заходить до хижі.
— Но, синку, що нового?
— Привів собі жінку.
— Та де є?
— Там у хліві! Їсть…
Мати відразу побігла у хлів. Дивиться, дівчина справді прив’язана до ясел.
Розв’язала заплакану дівку і веде до хижі. А Лука — за ними сміючись.
Та що тут чинити? Раз дівчину дали Луці за жінку, треба їх поженити.
— Най з одної жебрачої тайстри будуть уже дві, — вирішила мати.
Молоді побралися й почали ґаздувати. День поза день, час минав. Жіночка була робітна. Що сама не встигала, свекруха їй допомагала.
Тільки Луці не хотілося робити. Ходив собі, витріщивши очі. А як стара мати віддала богові душу, молода жінка не могла з лінивцем дати собі ради. Не жила, лише бідувала, бо Лука дуже тяжко прихилявся до якогось діла. Змагалася, аби в них було так, як у всіх людей.
— Знаєш що, Луко? — говорить раз жіночка. — Наші волики старі. Треба би обміняти.
— Як обміняти, обміняємо. Завтра поведу і продам.
Рано Лука воли на налигач і повів на торговицю.
Іде він, іде. До міста було ще досить далеко, та як сонце припекло, став собі спочити, а воли лишив при дорозі пастися.
Нараз наздогнав його чоловік на коні. Але ж то був не кінь, а шкапа така, ледве плела ногами.
— Добрий день! — вклонився чоловік.
— Добрий день! Куди йдеш із конем?
— Жену на торговицю — хочу його виміняти.
— А я жену на мінянку воли.
— Гм… твої воли вже постарілі. Коби тобі такого коня, як мій татош, ти би добре ся мав. І сам їздив би на ньому, й жінку на бричку посадив. Словом, усе ним можна робити. А грошей… йо-йой! — стільки з ним заробиш, що і не злічити. Й годувати коника не треба, лиш на ніч випустити в поле, а рано запрягай та й — на заробітки!
— Та ба! — каже Лука. — У мене не є за що коня купити.
— Слухай сюди! Ми можемо стати в пригоді один одному. Ти ведеш воли міняти, а я коника. Тоді поміняймося. Даси мені старі грибаки, а я тобі свого татоша — та й готовий торг…
— Хіба? — загойкав дурень і аж підскочив з радості.
І тої ж хвилини вдарили по руках. Чоловік узяв за налигач воли, а Луці дав шкапу. Ще його і підсадив на коника.
— Бувай здоровий! Та вважай на татоша, бо у нього натура дуже горда: йде, йде, а далі розсердиться, ляже — і не хоче встати, аж поки його люди не підіймуть.
Чоловік погнав воли, а Лука на татоші їде так пихато, наче якийсь візир. Айбо недовго нісся. Надокучило йому, бо у татоша хребет був такий гострий, як пленкач, та і хід кульгавий. Через це Лука подумав, що ліпше буде пішки йти.
Веде коня помалу. А кінь раптом — бух! — впав і не хоче встати. Оглядається Лука сюди-туди. Де б хоч які люди, щоб допомогли.
Раз лиш підійшов чоловік, який ніс гуску.
— Добрий день! — вклонився наперед Лука. — Куди се ти, чоловіче, йдеш!
— На торговицю. Гуску продати.
— А я вже з торговиці… Я за воли виміняв сього татоша.
— Недобре ти наторгував. Тобі треба було таку гуску, як моя, купити, то були б і яйця на яєшню, і гусята б вивела, і м’ясо, і пір’я, і грошей, скільки хочеш… Кінь може тебе й жінку в ярок перевернути і — боронь Боже — покалічити. Гей, не добрі, не добрі ти поторгував! Але знаєш що? Я заміняю із тобою гуску за коня й лишу тебе біди.
— Згода! — зрадів Лука і луснув чоловікові в долоню. Взяв від нього гуску й передав йому вуздечку з конем. Та й пішов собі радіючи, що так легко обдурив якогось чоловіка.
Йде, йде… Несе гуску. Раз лиш побачив купку незнайомих: обступили майстра, який гострив ножі, ножиці і бритви. Той обертає колесо й приспівує собі. А люди сміються, аж за черева хапаються.
Став і наш Лука коло точильника, дивиться на нього, витріщивши очі, а той собі далі гострить і співає:
Ой добрі тому, хто точить,
Повний міх він грошей носить.
І подзвякує дрібними монетами.
А коли точильник побачив Луку, то ніби чорт йому шепнув, що з цим чоловіком можна побалакати.
— Чи хотів би й ти точильником стати і заробляти багато грошей?
— Та ба! Добрі би! — говорить Лука.
— Що ж, можемо зробити ґешефт. У мене є камінь, що ним можна всі ножі гострити. Дай ти мені гуску, а я тобі камінь і жменю грошей. Згода?
— Згода! — сказав Лука й всунув гуску майстрові.
А той вийняв із скриньки старий щербатий камінь й відсипав на нього жменю крейцерів.
Лука вхопив камінь, як чорт грішну душу, та й — ноги під себе! Боявся, що точильник передумає.
«Но, й обдурив я майстра!» — думає собі. Зайшов до корчми, за крейцер купив децу палецки, випив і знов тікає.
Добіг до річки. Став собі на мості й дивиться у воду. А там риби плавають. Одна щука все під верхом в’ється. Наш Лука приглянувся, вийняв камінь, націлився в щуку, ще й поплював на камінь і — бух! Але не влучив. Камінь лиш булькнув у глибину. Тоді Лука полегшено зітхнув.
— Н-но, та й щасливий був у мене день! І воли зміняв, і татоша продав, і гуску згирив, і каменя позбувся. Так добре, що ліпше й вигадати не можна!
І з легким серцем рушив далі.
Йде, йде… Нараз дивиться: люди несуть мертвого на кладовище. Жони й діти плачуть, а піп та дяк співають. Лука дивиться збоку й посміхається. Але якийсь чоловік луснув його по голові:
— Коли таке бачиш, то не смійся, а проговори. «Задля кого сі люди зібралися, най йому буде блаженний покій і вічная пам’ять».
Ще раз вдарив Луку поза вуха й пішов собі за похороном далі.
Лука йде, йде — зустрівся з весіллям. Цигани грають, свати й свашки співають, звачі, дружбове і дружки танцюють, розмахують хустками.
Лука дочекав, як весільний поїзд проходив біля нього, й на весь рот загойкав:
— Задля кого сі люди зійшлися, щоб йому був блаженний покій і вічная пам’ять!
Коли таке почули гості, позіскакували із возів, вхопили Луку й почали лупити. Як досхочу оббокували, тоді йому кажуть.
— Коли таке побачиш, то настроми клебаню на палицю та й гойкай на всю вулицю. «У-йу-йуй! У-йу-йуй!»
І пішли собі. А наш Лука, побитий, також рушив далі.
Йде, йде. Нараз зустрівся з чоловіком, який жене свині. Це був купець. Накупував багато свиней і гнав їх додому. Свині котра куди розбігаються, а він їх завертає — вже аж тече з нього, так намучився.
А Лука приготувався: настромив на палицю клебаню, замахав нею і на всю горлянку:
— У-йуй-йуй!..
Свині так перелякались, якби межи ними скочив чорт — пропав би, щоб за морем йому була вечеря! — й зачали тікати. Купець кинувся за ними. А Лука і далі:
— У-йуй-йуй!..
Купець дуже розсердився. Налетів на нього й почав сповідати з усіх боків криванею. Як добре набив, каже:
— Коли таке побачиш, повінчуй: «Оце, із чим мучитеся, най в десять разів примножиться!»
— Добрі, — погодився Лука, — так буду робити…
Іде далі… Дивиться: чоловік поле пшеницю — колюх такий густий, що задавив ниву. Чоловік аж лається. А Лука йому:
— Най бог дасть, аби те, з чим маєте муку, примножилося у десять разів!
Чоловікові не треба було більше. Скочив до Луки, почав його шмагати. Як добре набив, каже:
— Ще як подібне десь побачиш, допомагай людям!
— Добрі, так буду чинити.
Йде, йде. Вже недалеко від свого села бачить: двоє п’яних б’ються. Лука думає собі: «Котрому допомагати? Но, буду обом». І то одного, то другого почав мастити палицею. А ті бачать, що він не жартує, й обернулися на нього. Лука ледве вирвався. Так тікав, що став аж вдома. Ледве тримався на ногах.
Но, нич. Жінку не застав у хаті, бо на полі копала картоплю. Покрутився, покрутився. Хотів чогось поїсти, бо дуже зголоднів, але нічого не знайшов. Подумав собі: «Як маю ще ладити їсти, ліпше ляжу собі й відпочину». Перевернувся на постіль у платтю, запорошений, обдертий. Лежить і прислухається, як його болить з усіх боків.
Прийшла жінка з поля, дивиться: Лука лежить і крекче. Приступила ближче до постелі:
— Тьху, тьху! Півроку, аби тобі не наврочила. Ти вже вдома? Бачу, що ти добре продав воли й випив.
Лука тоді якось тяжко встав і почав розповідати все від початку до кінця: як він красно заміняв воли на коня, коня на гуску, гуску за камінь… Не забув сказати і про те, як йому м’якшили цілу дорогу ребра.
Жінка слухала, слухала, а як Лука скінчив свою бесіду, озвалася:
— Но, втратив ти воли, й, може, тебе розуму навчили. Тепер здоровий зоставайся. Я тебе лишаю. Йду широким світом і проживу легше, як із таким дурним чоловіком!
І почала збирати пожитки. Зв’язала в рядно і — гайда! А Лука, коли побачив, що жінка не жартує, схопився з постелі:
— Гой-йой, жінко! Май Бога! Як ти мене лишиш, що буде зі мною?
І просить, і молить, і тягне їй із пліч клунок. Але жону ніяк не можна ублагати, лише хоче йти геть!
Як зрозумів Лука, що біда, почав обіцяти:
— Я вже буду розумний, і тобі коло мене буде, як у бога за дверима.
Доти її просив-молив, що погодилась:
— Но, добрі є, Луко. Ще сього разу не лишу тебе. Завтра йдемо до няня на пораду, а тоді видно буде, що чинити.
Переночували, а на зорях рушили до жінчиних родичів.
Йдуть вони, йдуть. Вже доста далеко відійшли від дому й під лісом сіли відпочити та трохи поїсти. Їдять, айбо бесіди не є межи ними. Раз лиш жінка звідує:
— Луко, чи ти замкнув двері в хижі?
— Ба, я не замкнув.
— Йой-йой! Що ж тепер буде? Злодії зайдуть і все покрадуть! Знаєш що? Вертайся й замкни двері, а я тут почекаю.
— Але щоб ти від мене не втекла!..
Ноги під себе — і побіг додому. Хоче замкнути двері, але тут біда: ніде нема ключа! Поперевертав усе ґаздівство, а дарма. «Що чинити?» — питає себе. І здогадався: зняти двері! Зняв із одвірків двері, звалив собі на плечі й — бігцем, аби його жінка не лишила.
Вже й сонце пригріло. Лука зігнувся, але двері тягне, аж язика вивалив.
Тим часом жінка сиділа під лісом. Дивиться: той двері на плечах несе: такий мокрий, аж тече із нього, як з водяника. Гукає йому здалеку.
— Луко, що ти наробив!
— Та ключ десь загубився! От і додумався, що коли здійму двері, то не ввійде ніхто: хто захоче увійти до хижі, мусить спочатку двері відчинити, а тут дверей не буде, нічого відчиняти! Так ніхто і не зайде до нашої хижі. Розумно я вчинив?
— Ой, розумно… Дуже… Розумніше й вигадати важко! — говорить жінка, а сама аж труситься од злості. Та що вже робити? Треба іти далі…
Зібрались і йдуть. Як дійшли до середини лісу, стали відпочивати, бо Лука хоч і здоровий хлоп, але вже вморився, тягнучи двері.
Раз лиш у лісі щось зашелестіло… Наставили вуха й прислухаються — побачили людей, які йшли шепочучись. Ближче, ближче, а ото — дванадцять розбійників: несуть гроші, котрі десь накрали.
Що тут чинити? Коли злодії побачать, обох повбивають. Ніколи довго радитися, бо ті наближаються. Й вирішили, що найліпше буде вилізти на дуба і там переждати, доки злодії пройдуть.
Так і зробили. Раз, два! Жона перша підхопилася на дуба. Не тяжко було лізти, бо майже від землі на дереві виросло гілля. За нею Лука, але й двері тягне, що аж крекче.
Причаїлися в галуззі та й чекають. А розбійники, коли дійшли до дуба, говорять межи собою:
— Но, тут поділимося грішми.
Висипали з міха золоті й почали рахувати.
А наш Лука з жінкою на дубі. Жона зі страху аж зубами цокотить. Лука голову далі та далі висуває з-поміж галуззя — цікавить його, як злодії діляться грошима. Думає собі: «Добре би й мені хоч маленьку частину дістати».
Так доласився на гроші, що хряснула гілка. Лука зі страху вхопився за іншу, і двері — бух! — упали просто на голову ватага.
Злодії розскочилися, а тут за дверима гепнув і Лука. Впав межи них, як з неба!
Розбійники подумали, що ото погоня, і ноги під себе, хто куди, і гроші полишали! Не встигли взяти і пістолі.
А наш Лука, як опам’ятався, бо й він на смерть перелякався, вхопив пістоля й стрілив разів два. У лісі почулося, наче бозна-скільки жандармів стрілило. І розбійники — ще швидше. Якби був їх зі свічкою глядав по всьому лісу, і так би їх не знайшов.
Коли все втихло, зліза з дуба і Лукова жінка. Позбирали все золото-срібло. Насипали повний міх грошей.
Вернулися додому. Нікому не кажуть, що трапилося з ними. І почали собі ґаздувати. Бо звикли говорити, що з грошима і дурень розумний.
А все це правда, бо я там був і видів на свої власні очі.
