Катерина Іванівна повела своїх маленьких першокласників у поле. Був тихий осінній ранок. Високо в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від цього в степу було сумно. Учителька сказала дітям:
— Сьогодні ми будемо вчитися розповідати про осіннє небо. Хай кожен з вас добере для цього в рідній мові красиві і точні слова.
Діти притихли. Вони дивились в небо і думали. Через хвилину всі заговорили: «Небо синє-синє… Небо голубе… Небо чисте…» І все.
Діти знову і знову повторювали одні й ті самі слова: синє, голубе, чисте.
Збокустояла маленька Валя.
— А ти, Валю, що хочеш сказати? — запитала Катерина Іванівна.
— Я хочу сказати своє слово.
— Яке ж твоє слово про небо?
— Небо ласкаве… — тихо сказала дівчинка й усміхнулась.
Діти притихли. Вони враз побачили в небі те, чого не бачили досі: «Небо сумне… Небо тривожне… Небо зажурене… Небо холодне…»
А небо грало, трепетало, дихало, як жива істота. І діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.
Показати коментарі
