Я шукав-шукав, як приїхав, канцелярії з написом “Без доклада не заходити” і не знайшов.
Хотів уже вертати, бо що ж воно, думаю собі, за санаторій такий, коли він не має канцелярії.
І зава канцелярії нема, і діловода нема, і скарбника нема, і друкарниця на машинці не стукає!
Граждане! Душу ви мою помилуйте, завхоза нема!
Їй-богу, нема завхоза! (Величезне, санаторійне господарство, не маленький же ж інвентар (та ще який інвентар!), і ніхто їм не завідує…
Ні завхоза, ні помзавхоза, ні канцелярії в завхоза!
Нічого нема!
А санаторій є!
І, кажуть, що постановкою діла це один з кращих санаторіїв біля Берліна, бо його рекомендують кращі берлінські професори.
Каптенармуса, чи як його, і того нема!
Зава кухнею нема!
Дружина директора санаторія, їжу для хворих готує!.. Факт!
Неймовірно!
* * *
Я присусідився якось до Милосердної сестри. Милосердна сестра не німкеня, а шведка, я так саме не німець, — виходить, отже, що ми земляки, — я її й запитую:
— А де ж ваш, питаю, місцьком?
— Вас іст дас місцьком?
— Місцьком — це таке, вроді,— ну, як вам пояснити — таке, що без нього ніяк не можна. От і в нас, у редакції, є місцьком… І взагалі…
Не розуміє…
Тоді я думаю: дай я її про вищу інстанцію запитаю.
— КРК, говорю, у вас є?
— Ніхт ферштейн КРК1
“Ах ти, думаю, боже мій, невже й КРК нема?”
— Ну, а як же ж конфлікти з адміністрацією і взагалі профрух там, засідання і т. д.
Вона слухаласлухала, потім устала й принесла мені склянку молока.
— Дізе? Біте шен![32]
— Ну, нещасна людина!
Я їй про КРК, а вона мені молоко несе. Покивав я сумно головою:
“Скільки ж, — сам собі подумав, — з вами тут треба профсоюзної пророботки”.
* * *
Бачу, що і сестра, і покоївка, і служниця працюють більше, як по 8 годин. Питаю:
— Ну, а нагрузка? Чи Там надурочні як у вас? Не розуміють.
Нема в них цього.
Узагалі з профроботою слабкувато тут. Нічого! Колись і тут буде.
* * *
Підійшов я тоді з другого боку до санаторійного життя. Хворих почав агітувати.
— Товариші! От уже два тижні, як з вами тут лікуюсь, а ми ще ні разу свого лікаря не били.
Здивувались.
— Чого ви дивуєтесь? Це ж санаторій?
— Санаторій!
— Що ж це за санаторій такий, що лікар і досі не битий? І не “мативирований”?
— За віщо?
— Як за віщо. А от бачу, вам, наприклад, дають суниці, дають курку, дають он різні пироги з ягодами, а я вже п’ятий день на самому молоці сиджу. Що, я не однаково з вами плачу?
— ??
— Тактак. Вас он і в ванни водять, і душі різні вам роблять, і електрикою вас лікують, а мене поклали і нічого мені не роблять.
Прийде та снитає:
— Gut?[33]
І пішов далі.
Що це за ставлення?
Що ви от в моноклях ходите та через годину краватки міняєте, так до вас так, а як у мене один костюм, так мені молоко та лежать? Що це таке?
Місцькома нема, КРК нема, ящика для скарг ніде не бачу, що ж робити?
Знизують плечима.
— Та ви, кажу, плечима не знизуйте, а давайте сьогодні ввечері, отам під берестками, як він з купання йтиме, я на його ковдру накину і почну… А ви поможіть, бо сам я, мабуть, не подужаю. Та одмолотимо так, що аж кректатиме, — тоді знатиме як лікувати…
Нічого з моєї агітації не вийшло: не погодились. І хай! Самі потім жалкуватимуть, як їх на молоко посадять.
* * *
Якось увечері, після десятої, коли вже хворі лягають спати, я через вікно потихеньку лізу в садок. Чую регіт.
— Куди то ви, гер?
— Як куди? В садок!
— Так чого ж через вікно, хіба дверей нема?
— Так уже ж, кажу, десята година!
— Так що ж?
— Як так що ж? У нас по санаторіях після десятої у вікно ліземо, щоб лікар не побачив! А потім, вертаючись, до сестри, як вона побачить: “Сестричко, не кажіть же лікареві! Я вам уже… той!”
— Ходіть через двері краще! Як ви самі не хочете зрозуміти, що для вас корисно, а що шкідливо — ніякими ланцюгами вас у кімнаті не вдержиш!
І з санаторія не викинули! От чудаки!
* * *
Взагалі, якийсь такий санаторій не такий, як у нас і Усе тобі дозволяють, ніхто на тебе не кричить. Хочеш лікуватися — лікуйся! Хочеш дурня валяти — валяй.
“ШЕФ”
Власне це буде “пісня” не про нашого шефа, а про шефову працю.
Але самої праці без шефа, так як і шефа без праці, не можна собі уявити, через те, мабуть, тяжко буде одрізнити, де наш шеф, а де його праця.
Шеф наш зветься — доктор медицини, Grabley (Грабляй, доктор).
Він хазяїн нашого санаторія, він нас лікує, крім того, він іще й шеф арцт (головний лікар) усього Зааровакурорта.
Його вважають за досвідченого, тямущого лікаря, з великою практикою і з великою лікарською умілістю.
Говорять, що він був раніше за головного лікаря десь у клініці, але він не любить великого міста, любить землю, любить хазяйство: через те купив собі тут маєток, влаштував санаторій і тепер лікарює й хазяйнує.
* * *
Перша зустріч із шефом.
Під’їхав автобусом до санаторія, чекаю у вестибюлі. Раптом якось так рвучко й енергійно підходить людина в білому коротенькому халаті. Міцно тисне руку:
— Др Grabley!
Здався спочатку молодим дуже..
Потім придивився: великий лоб, черепахові окуляри, широка лисина, молоде обличчя і сиве поза лисиною волосся.
Рухи бистрі, певні.
Коротенька балачка. Потім:
— Біте шен!
Бере мою валізу, несе до автомобіля, садовить мене в машину, сам за шофера — прожогом до вілли:
— Біте шен!
Біля вілли вискакує з авто, за валізу й у віллу на другий поверх.
Привів до кімнати, поправив постіль, кинув оком навкруг:
— Лягайте.
І вже, чую, загула машина назад…
Шефові нашому п’ятдесят літ, або, як кажуть, у нас:
— Funfzig jahre!
Але це абсолютно нічого не значить, їй-богу, він буде такий самий, як йому буде й сто літ або, як у нас кажуть:
— Він, мабуть, двожильний. Він устає, як іще всі сплять. Він усе робить сам.
І він усе вміє робити сам.
І ця робота в його, як іграшка, як забавка.
* * *
До 10 год. ранку він уже скупався в озері (ні холод, ні дощ тут ніякої ролі не грають), обійшов хворих у санаторії, поснідав, обійшов хазяйство, подивився, як снідають хворі.
О 10 год. він уже в машині за шофера. Точно.
1 вже реве його “бенц” — скликає хворих, що він їх везе до MoorBad’y — купати, електризувати і т. д.
Крім того, він же ж директор.
Там він прийма хворих, там він лікує хворих.
Він везе.
Але як він везе?!
Коли сидиш поруч його, в передку, — очі заплющуєш. В його кепка набакир (я ніколи його не бачив у шляпі), козирьок — набік.
Він править машиною одною лівою рукою. Сигналів ніяких. Він проліта повз вози, як вітер…
Своїм “бенцом” він врізається у суточки поміж возами на дорозі, так що думаєш, що полетять к чортам і вози, і “бенц”, а сам летітимеш кулею понад усіма дубами, понад високими соснами.
А він лівою рукою стерно крутне, машину виправить, подивиться на нас і усміхнеться.
На крутих віражах чіпляєшся за нього, за дверці, за сусіда, бо, їй-бо, здається, що своєю власною персоною переб’єш стовбур придорожнього берестка.
* * *
Я спитав колись у сестри, скільки часу треба їхати автом до Берліна.
2 1 /2 3 години, — вона каже. А др Crabley їде годину, а найбільше годину з чвертю.
* * *
О першій годині він мчить назад. Обід.
Подивився, як їдять хворі, пообідав сам, обійшов хазяйство і о третій уже летить знову “бенцом” до Баду (це кілометрів 3-5 від санаторію) на вечірнє приймання хворих.
О четвертій мчить назад.
Ви думаєте, що він удень одпочиває? Ніколи в світі. Завжди в нього робота.
Ось ви його бачите в якомусь “морському” картузі. Летить кудись автом.
Прилетів назад, тягне на плечах до озера пудів зо три бензину.
Лаштує моторного човна. Уже він моряк.
Уже літає мотором по озеру, а потім подавсь кудись на острів і тягне мотором баржу з сіном.
І командує, як каштан.
Привіз сіно, полетів мотором на той берег — одвідати хворого. Прилітає.
Миє човна, витирає його, заводить у док.
Піт градом котиться з нього.
Дивиться на вас, усміхається й говорить:
— Як багато треба робити, щоб на кусок хліба заробити.
* * *
Побіг.
Через п’ятнадцять-двадцять хвилин уже на ньому чобітки з острогами, якась жокейська куртка. Вже він верхи на коні гарцює.
За ним їде теж верхи докторша, а за ними ціла зграя собачат: англійський дог, вовк, пудель, і дві такси. Через годину їдуть уже назад.
Сплигнув з коня, оббіг стайні, коровник, і вже біга з садівником по садку та по городі, щось там дивиться, щось підкопує, викопує, розпоряджається.
Не встигли ви сісти вечеряти, вже його лисина в дверях:
— Маль цайт[34].
Уже він тут.
Одного разу всі бачили, що він подався на вгород. Один із хворих, жартуючи, голосно сказав:
— Гер доктор.
А він на дверях:
— Вас? Бітте!
Він скрізь. І завжди.
* * *
Сидимо якось над озером.
Біжить. У купальному костюмі, шапка набакир. За ним зять — німецький актор і донька. Він з граблями й з вилами. В чім річ?
Чистить озеро від водоростей. Годин дві лазив в озері, косив, витягав. Вичистив. Викупався, а через десять хвилин помчав верхи до лісу.
* * *
Нашому шефові 50 літ.
Він доктор прекрасного санаторія.
Він — директор першорядної водолікарні.
Він — шеф-лікар великого курортного міста.
Він — доктор медицини.
* * *
Я не знаю, чи він великий капіталіст, чи він зовсім не хапіталіст.
Язнаю тільки, що його не може перелякати ніяка праця. Він самбо наздоганяє ту працю, вона в нього тремтить і падає переможена. І йому п’ятдесят літ.
БЕРЛІНСЬКІ КОНІ
Коней у Берліні є ще чимало, але вони так з усіх боків стиснуті підземкою, надземкою, автобусами, трамваями, автомобілями, що не “воскресать” їм уже!
Скороскоро в Берлінському зоологічному садку провідник, показуючи на гнідого в яблуках коня, казатиме екскурсіям:
— Кінь!~Латинська назва “equus”! Колись дуже розповсюджена в Берліні тварина, а тепер от залишився один екземпляр, та й той з козинцями…
Живуть коні в Берліні найбільше на пиві.
Чи то воно така традиція, чи, може, пиво треба возити не швидко, щоб воно не хлюпалось, а тільки ж факт: пиво чомусь розвозять кіньми.
Великівеликі куцохвості equus’n волочать великі гарби з пивом.
Коні розгодовані до неймовірного: очевидно, вони пиво п’ють.
А безхвості. І не те, щоб у них хвости поодрізувано, ні, видно, що так вони й плодяться без хвоста…
“Усихає” берлінський кінь, з хвоста починаючи, і нічим йому, нещасному, перед смертю й мух одганяти.
А що у нас, у Берліні, сум викликає — так це візники.
Є й вони ще, але їх небагато: машина нищить їх.
Візники — старістарезні, як і їхні коні.
Вони ще мають своїх пасажирів.
І пасажири, ж такі літами, як і коні, як і візники.
То ті пасажири, що бояться машини, не люблять її, не визнають її і демонстративно їздять кіньми.
Ви б подивилися на берлінського візника, коли він підтюпцем проїздить берлінською вулицею.
Здається, що щось химерне часів середньовіччя вдерлося в машинізовану юрбу.
Невеличка конячина, сумна, як “успеніє богородиці”, тягне величезного, такого, як колись наші поміщики шестериками їздили, фаетона.
А на високих козлах сидить сумний і сердитий, старий літами і поглядами “Kutscher”[35].
Він у циліндрі й у лівреї.
А ще вище над ним, як радіощогла, стоїть застромлений у спеціальну дірочку батіг.
Тюпикає…
А скільки презирства, скільки знезаги в його погляді на оту безнастанну, кипучу й бурливу стьожку з автомобілів…
Здається, що ось він ізскочить із своїх козлів, вихопить із спеціальної дірочки довжелезного батога і потрощить тим батогом усі оці “бенци”, “опелі”, “дікзі”, “форди”!
Він їх так битиме, так битиме, що летітиме на всі боки скло, він посіче на капусту їхні шикарні подушки, а своїми величезними з дерев’яними підошвами черевиками він на порох перетре всі їхні магнето.
Так він їх ненавидить.
Коли позад нього зареве нетерплячехапливий “бенц”, він ніби не звертає на нього жоднісінької уваги! Він його не чує! Він не хоче його чути! Він не дає йому дороги!
І тільки з зів’ялих очей його блискавки миготять.
А в блискавках тих стільки серця, стільки безсилої люті!
Бо не в силі він уже нічого зробити, нема в нього способу припинити галасливий, невблаганний, рвучкий гуркіт ненависного йому мотора.
Того мотора, що в ньому заховано сотні таких сил, як сила його гнідого, чи вороного, чи сірого Васька.
Через те він такий сердитий і разом з тим такий сумний.
Нещодавно проспівав свою лебедину пісню “Залізний Густав”, найстаріший берлінський візник, що більше як півстоліття прокучерував у Берліні.
Проїхав він останній раз.
Але проїхав не звичайно, проїхав урочисто, з помпою. Він проїхав із Wannsee (берлінського передмістя) аж до Парижа.
З цього зробили мало не національне свято!
Влаштували йому “цісарські” проводи.
Всі газети були повні кожнісінького його кроку.
На дорозі скрізь були організовані йому урочисті зустрічі.
Париж виходив зустрічати його аж до Версаля.
Одне слово — помирать, так з музикою.
Не в “Залізному Густаві”, звичайно, тут річ.
“Залізний Густав” — символ.
Разом з Густавом “одспівали” свою пісню всі — і залізні, і дерев’яні, й конопляні Густави.
Ще рікдва, може, трохи більше, — і всі Густавові фаетони стоятимуть у Берлінському національному музеї, а їхні козинчасті коні підуть на підошви для шоферських черевиків…
І тільки в зоологічному парку ходитиме тварина, що про неї казатимуть:
— Equus… — і т. д., і т. д.
Знаєте, де ще тут “уживають” коней? На весіллях!
Я вже, положим, про це згадував!
Молодого й молоду везуть до вінця обов’язково кіньми, в кареті.
Кажуть, що це традиція.
А по-моєму, то молода держиться в цих випадках за коні!
Все-таки не так швидко обкрутять!
Хоче хоч як-небудь одтягти хвилину, коли вже їй, нещасній, на все життя залишиться три речі: кіндер, кірха й кухня!
Я б на місці берлінських коней утік би в наші херсонські степи!
Там іще б пожив років із сотню, а тут їм погибать! Порятунку нема! Сильнобо гудуть мотори!
РАЙХСОХМАТДИТ
Не попав я, товариші, до німецького міністерства с.д. Мюллера.
Ви ж знаєте, що недавно оце утворився в нас, у Німеччині, новий кабінет міністрів, на чолі з с.д. Мюллером.
Так я туди не попав.
Спочатку було думав виставити свою кандидатуру, — як раз тоді людей потрібно було, бо коаліція ніяк не клеїлась. І костюма собі пошив був підходящого, а потім роздумав.
Хоч кравець і казав, міряючи мені піджачишку:
— Gut! Ser gut! Просто хоч у міністри!
Але я в міністри не пішов.
Бачите, річ у тім, що останні політичні події у нас, у Німеччині, пройшли під гаслом:
“Хай живе онук президента ФонГінденбурга”!
Німецька соціалдемократична партія з цього приводу навіть партійного свого статута змінила.
Першим пунктом її програми тепер стоїть:
“Колихання, сповивання й купання Центральним Комітетом партії президентового онука”.
З цим пунктом дуже радо погодилася й решта партії (крім комуністичної), додавши до цього пункта ще слово:
“Цілування”.
Куди цілувати, в програмі не зазначено.
Після дискусій з цього приводу ухвалено було так:
— Цілуй у те місце — яким вони (онук тобто) до тебе повернуться.
Директиву цю й узято до виконання всіма членами партії.
Комуністи до міністерського уряду, ясно, не ввійшли. Виходило, значить, що мені треба було йти туди персонально.
Я, подумавши, не пішов.
Не те, щоб я не любив немовлят і взагалі дітей. Цього сказати не можна: дітей я люблю. І колихати їх мені доводилось. А от сповивати й купати не вмію.
Ну, й пішов би я до кабінету якимось там віцеканцлером, чи що.
Канцлер би був зайнятий, чи що, а немовля б “розкричалось”.
Покликав би мене президент:
— Викупай та сповий! Ну, що б я робив?
От і криза кабінету. Добре с.д. Мюллерові.
Він, кажуть, так уміє забавляти президентового онука, що навіть рідна мати перед ним пасує.
Як тільки ввійде до опочивальні, зразу якось так перед ним підскочить, зробить йому “агуськи”, протанцює перед ним “сорокубілобоку”, що “на припічку сиділа, діткам кашку варила”, потім пальчиком животика йому полоскоче, воно зразу і заспокоїться.
Гінденбург не нахвалиться новим рейхсканцлером.
Каже, що буржуазні партії ніколи б такої досконалості в охматдиті не дійшли, як соціалдемократи!
Решта міністрів Мюллерового кабінету страшенно заздрять успіхам свого соціалдемократичного прем’єра.
Відбувши таксяк декларацію в райхстазі, кабінет ухвалив скопом піти на короткотермінові курси Охматдиту, щоб дорівнятися до с.д. Мюллера в догляданні високого онука.
Міністри Гільфердінг. і Курціус цілісінький день в Тіргартені в коні граються.
Гільфердінг уже так ірже, як справжній молодий лошачок, а в Курціуса це не виходить: так він кинув учитись іржати, а вчиться задом бить…
Вони так ролі й розподілили: Гільфердінг ірже, а Курціус задом б’є.
Держать вони це все в секреті, щоб потім несподіваним виступом перед президентовим онуком остаточно “забити” Германа Мюллера.
Але, здається, Штреземан покриє всіх.
От придумав номер.
Він сидить на курорті й знаєте, що робить?
Розвиває груди!
За мамку хоче бути!
Приймає оті пілюлі, що дають “розкішний бюст” і масирує груди.
Ще молока нема, але лідери народної партії сподіваються, що осьось закапає.
На останньому засіданні народної партії ухвалено надіслати Штреземанові два бюстгальтери…
* * *
Бачите, як тяжко тепер бути в Німеччині за міністра.
Через те я й одмовився виставити свою кандидатуру.
Накажуть тобі бути за мамку, — і будь!
Воно це нічого, поки немовля манісіньке, поки в нього ще зубки не попрорізались, а підросте і почни йому груди давати, а воно — гам! — і одкусить!
Хай йому!
СЕЛО НІМЕЦЬКЕ
Нічого я тут, у Німеччині, братця, не допойму: чи оце біля мене село чи не село?
Дворів, може, з двадцятеро над озером.
Хазяї, безперечно, хліборобствують, бо, бачу, їздять з плугами на поле, возять сіно, їздять велосипедами з косами, з граблями. Дівчата кудись їздять з сапачками.
Очевидно, як не справжнє німецьке село, то присілок, чи що.
Я не знаю, чи буде життя в цьому присілку типовим узагалі для селянського німецького життя, через те боюсь узагальнювати його.
А так, коли хочете, розкажу, що воно тут робиться.
Живуть тихо. Ні пісень дівоцьких не чути, ні парубоцьких висвистів.
Воріт, вимазаних дьогтем, не бачив, хоч дівчата в кожному дворі такі, що вже пора б ворота помастити.
Пришліть мазницю дьогтю, я їм покажу, як у нас на Вкраїні парубкують.
Є дві пиварні, з столиками в садочках. Місцевих пожильців я в тих пиварнях не бачу, держать ті пиварні хазяї спеціально для приїжджих із Берліна гостей, бо на озеро, на наше, неділями й святами сила народу з’їжджається.
Розпитувався, де самогон тут гонять.
Не гонять.
“Що ж ви тоді за село за таке?!” — кажу їм. Жінки весь час пораються на вгородах: полять. Сільради нема. Кооператива так само нема.
Є одна бакалійна крамничка “Materialwaren”, як значиться на вивісці.
В крамниці можна дістати чого хочете, аж до дорогих вин і лікерів.
Крамниця чиста, крам свіжий, добрий.
Мануфактури в крамниці нема.
Біля крамниці, хоч там є і пиво й горілка, бійки ще не було ні разу.
Чоловіки, видко, багато працюють. Взагалі, по хазяйству.
Усі вони з сигарами в зубах і в якихось таких черевиках, без задників і на дерев’яній підошві, їде на велосипеді, а черевик тільки: — Хляп! Хляп!
А на велосипедах геть чисто всі.
Ну, така іноді бабуся їде на велосипеді, що не знаєш, як вона на нього видралась. А то бачиш іще таке.
Хлопчисько, років так йому 56, на маминому велосипеді котить.
Воно ж, пацаня, ще сідла не дістане, а їде на самих педалях.
Велосипед більший за нього вдесятеро. Нічого — їде. Аж крекче та їде.
* * *
Коров ніде не бачиш. Хоч видко, що корови є, бо молоко возять.
Коров не пасуть. І коней не пасуть.
Коні добрі, стрижені, вичищені й вимиті.
Їздять повагом, здебільша ходою, іноді — підтюпцем і ніколи швидко.
Не бачив також, щоб летів якийсь хазяїн вскач, стоячи на гарбі й репіжачи коні навильником по клубах.
* * *
Пасуть вівці й кози. Пасуть хлопчаки. Вівці — такі ж таки вівці, як і в нас, здебільша мериноси. І кози такі, як і в нас. І цап такий самий, як і в нас.
І німці Ще не придумали цапа доїть. Цап і тут не доїться.
Мекають вівці й кози по-німецькому. У нас так:
— Мммме!
А в них цап і баран мекають:
— Дер ммме!
Вівці й кози:
— Ді ммме!
Козенята:
— Дас ммме!
Пастушки не матюкаються й не просять:
— Дядьку! Дайте закурить!
А при зустрічі завжди кажуть:
— Guten Tag!
* * *
Огороди й садки дуже добрі. Чисті, викохані.
Нема дощу — щовечора поливають і садок, і город. Для того є спеціальні “пожежні” кишки. Ясно, звичайно, що в кожному дворі не колодязь, а водогін.
А то ще й так буває.
Невеличкий клаптик біля городу левадки, сіножаті, і от бачу, що, так в тиждень раз, хазяїн поливає його чимось із бочки. Просто коня запрягає в бочку і їздить тою левадкою кружка, а з бочки щось віялом таким виливається.
Розпитуюсь.
Виявляється, що в бочку він збирає з-під худоби сечу, а потім тією сечею поливає леваду. Он воно як!
* * *
Неділями жінки не ськаються, лежачи на призьбі чи під грушею.
Не видко також, щоб якась мати гналася улицею з дрючком або з віником за хлопцем чи за дівчиною.
Чорти тут усі в озері спокійно живуть, бо не чуть, щоб хтось їх непокоїв, посилаючи заразом по стонадцять штук у печінку, в душу й у голову.
Біля пивоварень не то що бійки, а й матюків не чуть.
До того сумно, що просто, хоч сам ходи та матюкайся.
* * *
Щодо аліментів, так саме щось не чуть. Хлопці всі такі веселі ходять, що аліментів, видно, не платять.
* * *
Я ж знаю, що ви зараз запитаєте єхидно:
— А самооподаткування там є? Ото ти нам скажи!
Є! Є “самооподаткування”.
Бо неписьменність тут ліквідовано ще тридцять літ тому.
Ще 1898 року був тут останній неграмотний! І в кожному селі є школа.
Та не одна.
А так: в одній учаться, а друга в запасі стоїть. І містки всі цілі… і дороги путні.
* * *
Отак і живемо! Тихо живемо.
А оце три дні тому, дивлюсь, біля моєї хати на майданчику, над озером, дві якісь великі хури зупинилось.
Дивився я на ті хури і ніяк не міг догадатись, що воно таке там навантажено.
Пішов до лікаря, години за дві вертаюсь, а вже біля мене карусель стоїть.
Така ж самісінька, як і в Козельщині на ярмарку.
Коні дерев’яні, свині дерев’яні, гусаки, крісла. Цяцьки кругом висять.
І тільки й того, що електрику зразу від стовба до каруселі провели.
Ну, думаю, наша бере! Це наша карусель! Я ж собі думав: невже ж німці, такий культурний народ, — і на каруселі!
Мені так гадалося, що німецькі діти тільки й думають, що про репарації та про плани Дауеса! Нічого подібного!
Як заграла ввечері катеринка, як поназбігалося дітлахів, як комашні!
Крутяться, аж поки баки їм позабиває.
А карусельщик хитріший од наших.
Наші так наймають хлопців, щоб крутити карусель, а цей білу кобилу для цього пристроїв.
Кобильчина біга всередині й карусель крутить.
І така, вам скажу, розумна кобильчина, — як тільки дзвоник задзвонить починати — вона і біжить; як задзвонить припиняти — вона стає.
Третій день уже карусель крутиться. Години до 12 ночі не вгаває.
То крутились діти, а це вже й дорослі пішли. Старі діди* вертяться. Спочатку мені подобалось.
Сидиш, заплющиш очі й думаєш, що ти в Козельщині на ярмарку.
А катеринка ще візьме та й засмалить “Стеньку Разіна”. А це вже набридло.
Та ще сьогодні цілий вечір не “Разіна” грає, а якоїсь нудної й голосної. Отакої:
— Ой, рарара пуу. Ой, рарара пуу.
Правда, поганий мотив! Аж у вухах лящить! Ну, не дає писати ніяк. Крапка.
“POUR LES DAMES”[36]
Спеціальна усмішка для жінок.
Для жінок, про жінок.
Для жінок наших, про жінок німецьких.
Для яких наших жінок?
Читайте, — самі побачите.
У всякому разі,— “присутніх не торкається”.
Жінки німецької національності — особи жіночої статі. Вони дуже щасливі.
А щасливі вони через те, що їм не треба ніколи думати про те, як дістати зза кордону шовкових панчіх, пудри Coti і губної помади Нивідан.
А їхні чоловіки ще щасливіші, бо, при командировці за кордон, їм не треба думати: який орган собі замотувати, переїжджаючи кордон, панчохами, як застібнути на собі дамські панталони і куди засунути флакон парфумів, коробку пудри і губну помаду, маючи на увазі, що не в кожну дірку цей крам улазить.
Німецькі жінки не фарбуються: не фарбують ні брів, ні віїв, ні губ, ні обличчя, ні кінчиків ушей, ні ніздрів.
Так що за кордоном помаду губну, за непридатністю, дають скаженим свиням.
Вони від неї дохнуть.
Одягаються тутешні жінки дуже шикарно і на їх чисто все: і білизна, і вбрання, і черевики, і пальто, і капелюхи, і рукавиці — все чисто в них закордонне.
Нічого не побачите ні з Текстильсиндикату, ні з Церобкоопу, ні з Комборбезу.
А як у них закордонний крам дуже легко дістати, то вони й його не шкодують аж ніяк.
Вони одягають по 8 пар шовкових панчіх зразу, по два черевики на кожну ногу, шовкових панталон носять по чотири пари, рукавиць по три пари і по 2 ‘/г капелюхи.
Зимою одягають зразу по три котикових пальта електрик.
І ото одягнеться та перед вами й ходить, хвастає.
А я їм і кажу:
— Чого задаєшся? Ну, чого, кажу, задаєшся? Та якби в нас не було Шепетівської, кажу, митниці, то наші б жінки по 8 електрикових отих пальт надівали.
— О майн гот!
— То-то ж, кажу, що гот!
* * *
Мода тепер у Німеччині на жінках така. Почнемо з голови. Значить, так.
На голові — капелюх. Такий, знаєте, круглий. По боках — криси, а всередині дно. Отакий тепер модний капелюх.
Потім іде в жінки голова. Голова — кругла. У волоссях. Волосся молоді здебільша стрижуть. А в старих — само вилазить. Через те старі жінки всі носять на голові таку сітку шовкову, тонесеньку, — надіються, значить, що з сітки волосся не вилізе. Вилазить і з сітки. Зачіски — в старих, куди само зачешеться, а в молодих — чоловічі зачіски.
Далі йде обличчя. Як уже було сказано, обличчя не фарбоване.
Далі, значить, пішов бюст. Іменно пішов. Куди пішов, невідомо, а чи скоро вернеться, так саме ніхто не знає.
“Безбюстя” — тепер мода. Жінка намагається на голку перекинутись. Щоб ото така була тонка та гостра.
Трапляється, положим, і навпаки.
Далі пішла фігура. Тонка — модна. Товста — ні.
Далі — ноги. Дві ноги в кожної жінки. Ноги такі, що з двох вільно можна зробити шість. Матеріалу на ноги не пошкодовано.
* * *
Діти є.
* * *
Багато жінок їздить верхи на конях по Тіргартені. Очевидно, допризовна підготовка майбутньої німецької кінноти.
* * *
Дуже багато жінок правлять автомобілями. Усі жінки їздять на велосипедах.
* * *
Переодягаються дуже часто. Це я помітив у санаторії.
Снідать іде в одному вбранні, вечерять — у другому, обідать — у третьому, спать — в четвертому.
Слава богу, що тільки чотири рази на день їсти дають, а то б тільки те й робили, що скидали б та одягали свої плаття.
* * *
Узагалі можна сказати, що німецькій жінці куди легше живеться, як хоч би й нашій!
Тут дуже легко жінці набувати якенебудь наукове, чи що, звання.
Коли чоловік, наприклад, дістає звання професора, тоді його жінка зветься не іначе, — як:
— Фрау професор! Докторова жінка:
— Фрау доктор!
Якщо чоловік п’яниця, жінка буде:
— Фрау п’яниця!
Чоловік — більярдний жук, його жінка:
— Фрау жук!
Якби я тут оженився (тьху, тьху, тьху!) — моя б жінка звалася:
— Фрау язва шлунку.
А навпаки щось я не чув. Ніколи так не буває, що коли жінка прачка, чоловік її:
— Гер прачка.
Або жінка Настя, — чоловік:
— Гер Настя.
Як бачите, з цього боку жінки в Німеччині в привілейованому стані.
До рівності поміж чоловіками й жінками не дійшли.
* * *
Що тут для жіноцтва добре, так це поведінка їхня з чоловіками.
Вільна поведінка.
От ви йдете вулицею, і бачите: йдуть собі жінка з чоловіком в обіймах.
Не під ручку, а таки обнявшись за шию, як слід, і ніжно одне до одного пригорнувшись.
І ніхто пальцем не показує, ніхто протоколу не складає.
А цілуються чоловіки з жінками, так де тільки вони не цілуються.
їдуть в авто — цілуються.
В театрі під час дії — цілуються.
В кіно, як тільки картина починається, так аж стогін стоїть од поцілунків.
Так, як ото на болоті ввечері влітку жаби квакають, так оті. поцілунки кругом.
Тільки:
— Цмок-цмок! Цмок-цмок!
Одна емігрантська газета (очевидно, редакторові вже під дев’яносто) так аж запротестувала:
— Ніяк, — каже, — з дітьми в кіно через ті поцілунки піти. Така розбещеність! Що з тих дітей вийде?!
І, справді, воно якось незвично.
Сиділи ми якось з Йосипом Йосиповичем Гірняком у кіно під поцілунковим градом, так аж мене оскома взяла:
— Давай, кажу, Йосипе Йосиповичу, хоч вдвох цілуватись, чи що. А то сидимо, кажу, як архімандрити на іменинах.
— Хай, — каже, — на Великдень.
Да, тут з цього боку куди вільніше, як у нас.
У нас, щоб тому нещасному завові особистого секретаря цмокнуть, так треба плакати які на дверях вивішувати, щоб “без доклада не входить” та двох кур’єрів біля кабінету ставити, щоб пошепки говорили:
— Зайняті! Приймати нікого не веліли! Та й то не встережеться ніяк.
Та ще під час самокритики — хоч губи к чортам одрізай. А тут — ні.
Тут за особистого секретаря бути — так до смерті зав може зацілувати. Которий енергійний.
Навіть у колдоговір може такий пункт уставить, щоб цілуваться.
Чи не завести й у нас такого звичаю?
Хай би жінвідділ подумав та розробив відповідну інструкцію.
А то в нас без інструкції обов’язково “ухили” підуть і попухнуть губи.
КОРОП ПО-НІМЕЦЬКОМУ
Артистові Євгену Коханенкові, славному рибалці, на спогад про бердянські коропи присвячую.
Автор
Ми зійшлися з ним, бо обидва ми рибалки.
Ми любимо сидіти вдвох з удочками над озером, дивитися на поплавки й думати кожний про своє або потихеньку, щоб не полохати рибу, розповідати один одному про всякі такі пригоди з рибальського життя.
Ви ж знаєте, що ніщо так не ріднить людей, як мисливство та рибальство.
Двоє рибалок або двоє мисливців ніколи не почувають себе чужими один одному; в них є про віщо говорити, вони — завжди друзі.
Крім того, виявилося, що в мене з ним багато спільних рис.
Він ходить у моноклі, а я в штанях.
Він — директор якоїсь великої торговельної німецької фірми, і в мене онук буде директором цегельні.
Він щороку двічі приїздить до санаторію відпочивати, і я за все своє життя раз приїхав.
Отак сидимо й говоримо собі потихеньку.
Він мені розказує, а я йому розказую щось цілком аналогічне.
Як завжди між рибалками: коли один упіймав коропа на 1 п. 26 ф. вагою, то і в другого такий самий короп буде. Може, хіба на 33 ‘Дсрунти або важчий, або легший.
Розповідає він мені, що на солідну рибну ловлю він їздить на Рейн. Отам риба!
А я йому розповідаю, що я так само їжджу в Карачівку на Уди.
Він ловить форелі в гірських річках Шварцвальду, а я ловлю верховодки у Васищеві.
Він з захопленням знайомить мене з цікавим рибальством на форель.
— Одягаєш, — каже, — гумові високі чоботи, щоб ноги не замокли, стоїш у воді й удиш. Раз попалась форель на 27 ф.! Чотири години вовтузився, а таки витяг!
— І зо мною, кажу, такі випадки бувають. Скидаєш штани, щоб штани не замокали, лізеш по пояс у Уди й удиш. Раз попалась, кажу, верховодка 27 1 /г ф. У воду втягла!
— Дуже інтересна, — він розказує,— рибна ловля в Швейцарії на Цюріхському озері.
— Не менш інтересна, — я йому розказую, — рибна ловля в Покотилівці.
— В Цюріхському озері,— він каже, — є величезні королівські коропи. Цу гросе фіш! 01
— І в нас, кажу, в Харкові є один Фіш, що за касира служить у редакції. Цуцу! кажу. Гросе фіш. Насилу в касу влазить… —
Отак сидимо собі й перекидаємося словами. Ловиться здебільшого сама малеч. Окунчик там, пліточка, краснопер.
Натягаємо так десятків зо два й несемо свиням санаторійним.
Страсть, як свині свіжу рибу люблять.
Такими приятелями ми з директором свиням поробилися, що підходишно тільки до свининця, а вони всі так привітно хрюкають.
Одного разу з зонабенда на зонтаг[37] сидимо, удимо. Дивлюсь, до мене підпливає зграя коропів, штук так на п’ятнадцятеро.
І путніх коропів. Прямотаки великих.
Я за вудку й поміж них потихеньку тільки — кидь!
Один і вхопив гробака.
Ех же ж як і сіртонув!
Вудлище моє вдвоє зігнулось!
Аж затремтів я весь.
Вудка хоч і не на коропів, та міцна, аглицька, така, що при вмінні тягти, витягти можна.
Хворі лежали на лежанках над озером.
