— Єсть. Та ще й які єсть.
* * *
Далі що?
Далі хазяйки вертаються. Потім школярі вертаються. Потім службовці вертаються. Потім робітники вертаються. Хазяйки годині об 11й. Школярі — о 2й. Службовці — о 3й — 4й. Робітники — о 6й7й.
Робітники, як бачите, “перші” й уранці і ввечері. Вранці вони перші спереду, ввечері — ззаду.
* * *
Далі настає вечір.
О 6й-7й годині суне публіка по кінах та по театрах. А далі густо йдуть “погібшіє, но мілиє созданія”.
І в льокалях, і в кафе грає музика.
Електрика називає місця, де розважаються, притискаючись одне до одного, особи і тої й другої статі.
Робітники лягають спати, бо їм завтра, як і сьогодні, треба бути першими.
Ходім і ми.
* * *
Коли я в оцій схемі берлінського дня чогось такого набрехав, то в усякім разі небагато. А не вірите — поїдьте перевірте. 1 Невеликі ресторани з музикою і танцями.
НУ Й НАРОД!
При першій зустрічі з німцями, при першій з ними балачці, а певніше не балачці, а намаганню балакать, — так і хочеться в розпачі крикнути:
— Нещасні! По-нашому не розуміють!
І так ото стоїш біля нього, втолковуєш йому і руками, і ногами, і очима, і язиком, і киваєш, і моргаєш, і притакуєш, і прицмокуєш, а потім махнеш рукою:
— Що ти, — мовляв, — з нього візьмеш? Ну, нещасний народ! Ну, як ти йому втолкуєш, коли він тільки понімецькому та пофранцузькому, та поанглійському й розуміє!
Ну, от прийшли ви до голярні й кажете:
— Поголіть мене.
Стоїть, дивиться.
Ви йому кажете ще раз:
— Поголіть мене.
А він вам:
— Вас?[22]
— Та мене ж, мене!
А він:
— Вас іст дас[23] “мене”?
Тоді вже ви силкуєтесь по-їхньому. Вимовили, нарешті. Страшенний регіт у голярні.
Виявляється, що ви попросили, щоб вам зробили не більше й не менше, як обрізання.
І так на кожному кроці: ніяк не добалакаєшся. Пішов купувати сорочку.
Допоказувався й дожестикулювався нарешті, що зрозуміли, що мені треба сорочку. Жестикулюю далі:
— Не верхню мені,— жестикулюю, — сорочку треба, а нижню. Не отаку, — значить, показую, — а таку.
— Ах зо[24]! — каже.
— Зозо! — кажу. — Зо!
Дали мені сорочку.
Приходжу додому, одягаю, а вона, лиха година, аж до п’ят.
Така, як ксьондзівська сутана. Злякавсь я.
— Смирительну, — думаю, — сорочку дали. Може, що помітили, не дай бог.
Кличу Йосипа Йосиповича.
— Йосипе Йосиповичу! Подивіться, голубчику, що я за манію таку купив.
— Це — нічна сорочка!
— А не смирительна?
— Ні, ні,— каже, — це нічна: не бійтесь! Нуну!
Швиденько одного разу треба було повертатись до готелю. Сідаю в таксі.
Не довіряючи свойому знанню німецької мови, показую записану в блокноті адресу.
— Біте шен! — каже шофер. Поїхав.
Їду та їду. їду та й їду. Одно їду, одно їду, одно їду.
По-моєму, давно б уже час і дома бути, бо сказали мені, що не більше, як хвилин 15-20 мені додому їхати, а все їду та їду.
Дивлюсь на таксометр, а там уже за три марки перевалило.
Дивлюсь на написи вулиць, — раз промайнуло моє “штрасе” і зникло. Промайнуло й удруге і знову зникло.
Коли вже таксометр наближався до п’яти, дивлюсь, під’їжджаю з другого боку до свого готеля.
— Біте шен! — каже шофер.
— Данке зер, кажу, виймаючи п’ять марок.
Не розуміючи по-нашому, — от і виходить, що там, де треба заплатити щонайбільше півтори марки, п’ять марок вилітає.
* * *
Та що там говорити про простий народ. Професори — і ті по-нашому не розуміють. Знаменитий професор, світова величина, “бог” у своїй галузі, а не вміє по-українському. Я йому говорю:
— Болить у мене оте. Болить воно мені тоді й тоді Захворів отоді.
Все одне слово, розказую, як “бог приказав”. Не бере.
І якби не знайомий лікар, що повів мене до того професора, так ні до чого б ми й не добалакались.
А то по-німецькому:
— Раз-два!
І вже й договорились, уже й професор допойняв, у чому річ, уже й ліки, уже все… От, розумієте, народ!
І хоч би його мова була милозвучна, пісенна, як наша. Нічого подібного.
В мові багацько шелестівок, потім вона слабує на довжелезні періоди, з дієсловом аж наприкінці,— і от же знають її.
А наша друга після італійської, із самих голосівок — та яких голосівок, — складена, і не розуміють. Нещасні. А які егоїсти!
Їдеш по вулиці і ввесь час тільки й чутно:
— Я![25] Я! Я!
Говориш з кимнебудь. Сказав щось, а він вам:
— Я!
По телефону говорять, — тільки й чутно:
— Я! Я! Я!
Між собою балакають:
— Я! Я! Я!
Страшенно егоїстичний народ!
* * *
Одного разу тільки й вийшло якраз навпаки з мовою. Треба було одержати в банку гроші. Пішли з Йосипом Йосиповичем удвох: він понімецькому може.
Балакали ото там з урядовцем, а потім між собою про всякі такі діла, цосвоєму вже говорили. Аж ось уже треба було брати гроші. Урядовець і питає чистою руською мовою:
— Вам какими деньгами, марками или доларами? Пасаж.
* * *
І не тільки, треба вам сказати, з людьми бувають непорозуміння через те, що німці не хотять вивчити української мови.
Тварини — і ті вас не розуміють.
Гуси ходять на березі озера.
Я зрадів страшно, бо гуси ж такі, як і в нас, — так і геготять, і плавають так, як і наші, такі ж вони, як і в нас: є білі, є рябі, є глинясті.
Я до їх:
— Гусю! Гусю! Гусю! Ніякої уваги.
Я розсердився:
— Гиля, — як крикну, — подохли б ви йомуі А хоч би тобі що!
Я пам’ятаю, як колись був пас гуси, то було, отак як крикнеш та дрючком як замахнешся, так летять, а не біжать.
А ці собі стоять, пір’я носами перебирають та геготять потихеньку.
А прийде німкеня, щось таке їм скаже, — або тікають, або до неї біжать.
З собаками знову притичина.
Ну, стоїть собі Сірко ж такий, як і наш.
Кличеш його:
— Сірко! На! на! на! І не дивиться. Витріщився тоді на його:
— Тюди ти, здох би ти йому! Стоїть.
Та торік у Короповім хуторі один дядько як “тюдикнув” на Бровка, так він у воду кинувся й Дінець переплив з переляку, а цей стоїть.
До німця ж, як тільки він йому, потихеньку:
— Комен зі гер![26]
Біжить до нього, стрибає, танцює біля нього.
Та що там говорить!
Кури не розуміють: “А киша”.
Коні не розуміють: “Но”.
Свині — “Аля”.
Корови — “Гей”.
Вівці — “Бришки-бришки”.
Горобці й ті не по-нашому цвірнчать.
Нещасні.
І люди нещасні. І тварини нещасні. Як вони живуть — господь їх знає…
І ще одну дивну річ помітив. Я не бачив, як німці родяться. А от як женяться — бачив.
Женяться вони повагом, у кареті. Не поспішають.
А “ховаються” — швидо, швидко.
На автомобілі труна. Котить, аж погукує.
А за нею автомобілями родичі біжать.
Не затримують мертвих в юдолі земній.
— Умер — катись.
Ну, й народ!
WAS KOSTET? ZAHLEN?![27]
Із усього багатющого лексикону німецької мови найчастіше, найупертіше й найнастирливіше переслідують у Берліні нашого брата дві фрази: “Вас костет”? і “Цален”!
Хоч куди б тут ви пішли, чого б і кого б ви спитали, хоч де б ви стали, — ці дві фрази обов’язковий фінал чи то вашої балачки, чи взагалі вашого кроку.
— Was kostet? Zahlen?!
Од них, од цих фраз, біжиш, одмахуєшся, затуляєшся на ліжку подушкою й німецькою периною, але вони, як улітку на озері мошка, як люта в пасіці бджола, дзижчать біля вас, зазираючи то в око, то в ухо і, нарешті, ви не витримуєте й з одчаєм питаєте:
— Was kostet?
Ах, якби не це “цален”, якби не це “вас костет”, — як би прекрасно жилося нашому братові у Берліні.
“Цален” — псує у німецькій столиці ваш прекрасний настрій.
* * *
От крамниця різного, наприклад, посуду.
На лиху годину вам той посуд, — ви й самі не знаєте.
Але ви, дивлячись на вітрину, вирішуєте.
— Оте куплю! І оте куплю! І оте куплю!
А в цей момент у вас над вухом:
— Zahlen!
Пропало все ваше бажання.
* * *
Взагалі, ви знаєте, який у людини настрій, коли вона потрапляє на берлінську вулицю й бігає очима по вітринах? Закупити все!
Все гамузом закупити, навантажити у вагони і везти до Харкова.
Всі крамниці! З усім зуздром!
А особливо з черевиками, з костюмами і з пальтами. Черевики, щоб усі були обов’язково на гумових підошвах! Всі!
Пар з тисячу треба! Та де там тисячу: мільйон! Квадрильйон!
А штани щоб і на випуск, і щоб під панхочи, і щоб під чоботи.
А пальта щоб і зимові, щоб і осінні, щоб і на дощ, щоб і на сонце.
А людина бігає, намічає, що купити, аж до того часу, коли над вухом:
— Дззз! Цален?
“Цален” — тут, “цален” — на митниці! Цален!
Коли в голову вдарило “цален”, тоді страшно хочеться інтернаціонала, щоб не було нігде кордонів, а головне, щоб на тих кордонах не було митниць.
Тоді навіть людина, що проклинає в себе вдома, десь у кутсчку, пошепки Радянс ку владу, — молиться:
“Пошли, господи, всесвітню революцію! Щоб без кордонів!”
* * *
Ох, які тут крамниці! Ох, який же тут крамі Та дешевий, дешевий! А, та що там говорити!
Та ви знаєте, що тут можна за 10-15 карбованців шикаррррне пальто купити.
Шикарррне пальто за 15 карбованців.
Та тут такі речі, як черевики, даром дають.
От бачиш на якій небудь тут Strasse біля крамниці натовп людей.
Підходиш.
“Що ж вони роблять, — думаєш собі,— ці люди?” Виявляється, що то даром роздають у крамниці черевики.
А німці підходять, беруть, одягають і тут же скидають. Одягають і знову скидають. І так цілісінькими днями.
А тут під’їздить величезний автомобіль-грузовик, шестиповерховий, забирає одягані черевики і везе до фабрики.
Там, на фабриці, кидають їх у величезний казан, варять, мішаючи такими величезними копистками, роблять із них знову шкіру.
Ту шкіру особливим конвейєром, переправляють у другий відділ фабрики, де з неї роблять нові черевики.
Під’їздить другий авто, дванадцятий оверхоний, забирає ті черевики і везе їх по крамницях.
Там їх знову роздають даром, знову німці сидять, одягають і скидають.
І так день у день.
Черевики путні: хромові й на гумових підошвах; ідеш, так і не чути, що ти йдеш.
Одягав їх, аж набридло. Так я тоді пішов та й купив собі за 15 карбованців пересічненькі черевики. Та й ходжу.
Отакий тут крам дешевий.
* * *
А то є крамниці, де все, що на вас дивиться, чи на що ви дивитесь, коштує одну всього марку.
Намисто з перлів — марка. Жіночі черевики — марка. Автомобіль Бенца тисячусильний — марка. 2 кіло людського мозку в оригінальній упаковці, спеціально для ідіотів, — марка.
Все за одну марку.
Для нашого брата, що з такими дешевими думками їде до Берліна, рекомендується купувати мозок в оригінальній упаковці.
Коли ви почуєте від когонебудь, що в Берліні все страшенно дешево, можете сміливо його спитати:
— А чому ви не купили за марку мозку? “Дешева рибка — погана юшка”.
А як схочете — щоб юшка була, як слід, тоді ввесь час вас переслідуватиме:
— Не дешево.
А беручи під увагу пересічний заробіток німецмого робітника і службовця, і зовсім не дешево.
— Скільки?
— Я вам не прейскурант.
* * *
“Цален”, тільки “цален” і нічого без “цален”.
І коли наш землячок отак з тиждень “поцалькає”, “поваскостає” — тоді йому робиться моторошно, тоді він щоранку й щовечора перераховує свою “валюту” і сумно нишпорить по всіх своїх кишенях:
“Та здається ж іще десь було п’ятдесят марок”.
Здається.
А потім іде до телеграфа й б’є розпачливо латинкою: “Vislyte sto priidu widdam”.
І тоді в тої людини тільки й роботи: — Телеграми не було? Телеграми не було? Телеграми не було?
Ох, оте “цален”.
* * *
Ах, як знаменито Берлін їсть гроші. Дивитися приємно.
Особливо з “авслендерів”[28]. Ті бідні “авслендери” аж жовтіють після двох тижнів перебування в німецькій столиці. Велике місто — багато й потребує.
Давайте, за одним заходом, подам цікаві про Берлін числа, що їх улітку 1928 року опублікувала одна берлінська газета.
Берлін має:
Вулиць — 6 000.
Залізничних мостів — 861.
Берлін за 1927 рік із’їв:
Волів — 773 439 штук.
Телят — 242 743 “
Овець — 489 513 “
Свиней — 1 504 150 штук.
От як Берлін “кушає”.
Коли взяти це все на вагу, то вийде аж 283,2 мільйони кілограмів.
На одну людину припадає — 67,9 кіло м’яса. Птиці ж тут нема.
Молока Берлін випив за 1927 рік — 365 мільйонів літрів.
Авто в Берліні приблизно 125 тисяч штук. Мотоциклів — 15 389 штук.
За 1927 рік пожежну команду викликувано було 9 780 разів, тобто по 27 раз на добу. Отакий Берлін!
Так ви хочете, щоб він помилував вашу валюту? Помилує.
Чужоземців було в 1927 році зареєстровано в Берліні — 1 764 000 чоловіка. І всі вони “цален”. Тільки “цален”. І ви в тім числі.
* * *
Хоч би скоріше додому. А то ж іще скільки “цален” і скільки раз “was kostetb.
РОЗКЛАД БУРЖУАЗІЇ
Нема, товариші, нічого дивного в тому, що наш брат, потрапивши до великого європейського міста, чимскоріше намагається побачити, як розкладається буржуазія.
Дехто, напевно, киває головою, докоряючи:
— Ач, щукин син! Не бійся, не вдарився зразу по робітничих кварталах побачити, як живе та як працює західноєвропейське робітництво, а побіг по танцльокалях та кабаре різних на голеньку буржуазію дивитись?
Дорогі товариші! Та зрозумійте ж нас, закордонних подорожників: дуже ж нам хочеться побачити останні хвилини, агонію, останні корчі класового ворога.
Ану ж цей ворог розкладеться й згине?
І дуже шкода буде, що мав змогу бачити його передсмертні зойки і не побачив!
Через те в першу чергу туди й ідеш.
Щоб на власні очі побачити, як гине буржуазія:
“В чарррльстоні і шампанському!”
Що ж до пролетаріату, то ще буде час спостерігати його життя і його працю, бо пролетаріат увесь у майбутньому.
Резен?
Тото ж бо й є!
За кордоном дуже багато буржуазії. Через те за кордоном по містах силасилеина різних яьокалів, де та буржуазія розкладається.
В Берліні, наприклад, на кожному кроці, мало не на кожній вулиці, ви побачите або танцкафе, або танцльокаль, або танцресторацію, де під звуки “джазбанди” і день, і ніч витанцьовує буржуазія, посплітавшись між собою і худими, й череватими своїми тілесами.
На кожній вулиці ви так само побачите ще й кабаре, де у невеличкій залі, на невеличких підмостках показують вам голих жінок під різними підливами.
Льокалів, де б показували голих чоловіків, не бачив.
Хоч, гадаю, що вони також повинні бути. Чого ж, справді, позбавляти себе “удовольствія” побачити якогонебудь Аполлона Бельведерського, пудів так на дев’ять вагою, з розкішною шевелюрою на грудях, на пузі й на литкахі
В Берліні є улиця, що зветься Jagerstrasse[29].
Так от, коли ви годині так о 910й увечері йдете вулицею, то до вас з обох боків підбігають такі прилизані “молоді чоловєки”, тикають вам у руки листівки й настирливо запрошують зайти іменно до когось із них, бо в них щонайкращі “фрау”.
На листівочках тих намальована обов’язково гола жінка у відповідній позі.
Ну, от вас уговорили. Йдете. Невеличка зала, заставлена столиками. “Джазбанда”.
Невеличкий поміст для “номерів”. Небагато народу.
Кабаретні номери чергуються з музичними.
Кабаретні номери — гола жінка усіма сторонами.
Гола жінка — одна.
Дві голих жінки.
Багато одразу голих жінок.
Не зовсім, звичайно, вони голі, є всетаки місця чимось таким спеціальним позатулювані, але 90 % безперечно голого.
В залі попід стінами на канапах сидять не голі жінки.
Голі жінки на кону або танцюють, або фізкультурять, або співають, або просто собі випинаються, тобто показують вам свою пластику.
Не голі жінки, що ото попід стінами сидять, в антрактах, коли на сцені нема голих і коли грає музика, поміж столиками танцюють якихось танків.
Я не знаю, як ті танки звуться: чи то фокстрот, чи то чарльстон, чи то ще якась спеціальна лиха година, а тільки ж полягають усі вони в тому, як казала одна старенька бабуся:
— Сорок років я вже замужем, а й досі не знала, що це фокстрот!
Крім вищезазначеного, в залі повно “роздериротозівотної” скуки.
Ох, яка ж скука! Як чорний туман!
Отим голим “венерам” так хочеться, видно, випинатися на кону, як мені сидіти на дієті.
З шостої години вечора й до третьої ранку ж безнастанно випинайся!
З такою самою охотою на поденщині дівчата буряки полють!
І ото вийдуть вони різні голі фокуси-покуси виробляти, а на обличчях у них так такий “задор”, ніби кожна з них годину тому найулюбленішу дитину поховала!
Ноги в них самі звикли вище носа підійматися, тіло само вже, де ото треба, під музику вихиляється, а обличчя їхні й думки їхні десь далеко-далеко від еротики, від пластики і взагалі від оцього самого кабаре.
Думки ті, мабуть, десь на квартирі, де є мати, де треба платити за кімнату, де треба їсти, пити, де треба взагалі жити!
Кінчився естрадний номер. Починає джаз грати щось танцюристе. Тоді ви дивіться на оберкельнера. Уважно тільки дивіться!
І ви тоді помітите, як він, з’явившись десь у кутку, пильно вдивляється в тих дівчат, що попід стінами сидять, і, піймавши котроїсь із них погляд, киває головою в напрямку середини зали:
— Танцюй!
Та нехотя підводиться, бере за руки свою товарку, чвалають вони до середини зали й починають танцювати. А кельнер ловить поглядом другу пару. Виходять ще двітри пари й танцюють. Як вони танцюють?
Бодай би їх щастя так танцювало, як вони танцюють. Я дивився на них і думав:
“Не тільки, виходить, воли ремиґають! Можна, виходить, ремиґати і в танках!”
І іменно не танок, а ремиґання!
Лазять вони по залі, як сонні мухи, пересовують ногами, а очима бігають по глядачах, — чи не моргне котрий та не підгодує хоч склянкою кави.
Ах, як же ж весело!
Так весело, так весело, що якби так днів зо три посидів у такому льокалі, приїхав би додому, вийшов би на Козацьку кручу, що над Дінцем, і шубовсь у воду.
І сказав би донецьким ракам:
— Їжте мене, раки чорні, з усією моєю пластикою, з усією моєю еротикою, бо я з буржуазією розкладався, і від цього мені так марудно, дорогі чорні раки, що впивайтесь у мене й жеріть мене, бо не можу я жити!
Ми сиділи в одному з таких кабаре. Було там не один, а два оркестри.
Один — джаз, а другий — балабайки.
Балабаєчники — в руських косоворотах.
Не знаю, чи то емігранти, чи взагалі вони “під руських”. Грають і балабайки якихось танків, бо й під їхню гру пари плазують серед зали.
Крім того, вони ще й співають.
Оркестранти співають.
Господи! Я був на родинах, на хрестинах, був на маслособоруванні, був на похороні, але щоб так співали, я ніде не чув.
Я не кажу про голос (мотив), я маю на увазі виконання.
Таке враження, ніби хтось цупкий і впертий ухопив кожного музиканта за просту кишку, намотав ці всі кишки собі на руку і поволеньки-поволеньки тягне.
Він, цупкий і впертий, тягне, воно тягуче і безнадійно болить, а оркестранти виють.
Коли той, мучитель, сіпоне — тоді всі скрикнуть, коли попустить і тягне далі, не смикаючи, — тоді вони виють довго, виють безнадійно й сумно!
І хочеться крикнути:
— Та, голубчику, та пусти ти їм кишки їхні! Та не муч же ти людей! Та дай же їм одпочити хоч хвилинку! Хай замовкнуть та хоч одсапнуться! Пустиии!
Не пускає… “Співають”.
Коли припиняються музика й співи, тоді сонні мухи розлазяться знову по канапах і починають стріляти на гостей серпантином.
Ви гадаєте, що то “рєзвость”?
Ні! То ж хазяйський заробіток. То хазяїн посилав своїх “мух” продавати той серпантин гостям.
Ну, й купують… І дають “мухам”, а “мухи” стріляють. Стріляють нехотя, скучно, тягуче.
І коли зала переплітається різнобарвними вузенькими стьожками, то стьожки ті так яскраво нагадують павутину, а з павутиння того визирає обличчя павукахазяїна, що хижим оком наглядає за опавутиненими “мухами” дівчатами.
Гості?
Німці, помоєму, скучні гості.
На такі “заведєнія” мастаки були “расєйські” клятої пам’яті купці, що били дзеркала, мастили гірчицею офіціантів і робили з піаніно акваріум.
А німець — не такий!
Він бере склянку мінеральвасер або кави й сидить над нею годин шість, смокчучи сигару.
Кров у нього холоднувата, від голого тіла вона не гарячішає,— от і штиль в “заведенії”.
Багато серед гостей дідусів.
Шолудиві такі дідусі, старенькі дідусі, такі дідусі в зморшках, і губа нижня тремтить. Ну, що ж із них?
Нічого ж у нього, старенького, не може вже затрястись, крім тої губи нижньої.
Ну, воно, стареньке, сидить, губами приплямкує, головою покивує. Та й край! Та й по тому!
Іноді візьме свою праву брову в руки, поведе нею (сама брова вже не рухається — треба руками), сяде біля нього котра з “мух”.
Сіла…
Тоді миттю, як шуліки, налітають: одна з шоколадом, друга з серпантином, третя з квітками, четверта з сигарами, а гер обер з прейскурантом на вина, на закуски.
Здебільшого цей “нальот” кінчається нічим.
Нічого старий не бере, бо він же ж інакше як “по платонічній любові” не може.
Скучно…
Кажуть, що всі ці льокалі, всі ці кабаре розраховані на чужоземців. Може, й так?!
Тільки ж невже такі чужоземці малахольні, що їх може зацікавити й задовольнити отака з голими жінками мухоловка?!
Я гадав, що буржуазія веселіше розкладається.
А то хотілося запропонувати: як так, мовляв, розкладатись, краще трохи почекати, найдуться такі, що вас і скоріше, й веселіше розкладуть. Принаймні не сумуватимете так, як оце тепер сумуєте.
Сумно!
НЕ ЖИТТЯ, А РАДІСТЬ НЕСПОДІВАНА
Товариші! Лафаі Та жити у Німеччині та тільки бога хвалити.
Та не життя там, а пісня херувимська.
Там нашому братові — аби тільки кордон перескочити.
Не пропадеш!
Ходи тільки тоді до Дейтшлянду[30] та “хваліте ім’я господнє” співай.
Прожити таки можна, як у Христа за пазухою, дешево, — навіть даром, — і прожити, маючи всі життєві блага.
* * *
Щодо їжі.
Та зверніть же, будь ласка, увагу.
Дорога. Йдете ви тою дорогою, а вам хочеться їсти. Валюту свою ви вже витратили, їсти вам хочеться дуже.
І от ви бачите, над дорогою сила стоїть бідонів з прекрасним, свіжим, білим і ситим молоком, зпід тирольських, або зпід голландських корів.
То, бачите, така річ.
Хазяйки, подоївши корови, “раннімрано та ранесенько”, виносять на шлях бідони з молоком і ставлять їх рядочком над дорогою.
А в певний час проїздить там грузовий авто, забирає те молоко й везе до міста” де й розвозить, куди вже воно там призначене: чи в крамниці, чи в кав’ярні, чи в молочарні.
За бідонами тими на шляху ніхто не дивиться, так що вам абсолютно ніхто не заважає підійти, взяти найбільший із бідонів, сісти на горбочку, і, благословляючи природу, видудлити бідон молока.
Коли вам, стомленому і повному вражень од подорожі по Німеччині, одного бідону мало, ви берете другий й видудлюєте ще один бідон.
Тоді одходите в лісок, лягаєте голічерева і співаєте якоїнебудь веселенької пісні, доки Морфей не вхопить вас в обійми свої.
Це можна робити щодня.
От де ніколи вас не мучитиме голод, бо, як ви знаєте, молоко не тільки ваш голод втамовує, а є ще й річ взагалі корисна щодо поправки вашого Здоров’я!
* * *
Ви скажете:
— Що ж молоко! Само молоко може приїстись, остогиднути може.
Це — правда.
Але ви, будь ласка, не падайте духом.
Ви підіть селом, придивляйтесь на тини біля хат.
Там ви побачите — біленькі торбинки висять.
Майте на увазі, що в тих торбинках прегарні, пухкі, чудесно випечені маленькі булочкифранзолики.
То булочних недавнечко тут проїхав своїм авто і порозвішував свою продукцію.
Витрусивши двітри торбинки, ви цілком задовольните своє бажання поїсти хліба.
Четверту й п’яту торбинку ви витрушуєте в свій рюкзак, маючи на увазі, що завтра вранці вам треба буде мати справу з бідонами.
* * *
Молоко з м’якими булочками — їжа наїдна й корисна, але вам може забажатися чогось смачнішого. Річ це цілком природна.
Хай і це вас не бентежить, бо і з цього становища ви вийдете з честю.
Проходячи не тільки місцями залюдненими, а навіть лісом, ви бачите, що до дерева поприбивані такі собі оригінальні апарати.
На тих апаратах написано: “Шоколяда”.
Киньте 10 пфенігів, сіпніть за ручку, і з апарату випаде плитка свіжого й смачного німецького шоколаду. Ви в розпачі, що у вас нема 10 пфенігів. Ах, який ви наївний!
Ви придивіться, якими благенькими гвіздочками прибито того апарата до дерева.
Двічі озирнувшись на всі боки, ви підсовуєте руку під той апарат і трохи надимаєтесь.
Невеличкого напруження ваших мускулів досить для того, щоб цілий апарат з усім шоколадом опинився у ваших руках!
З тим апаратом ви йдете подалі кудись у ліс, вибираєте доброго дуба, розмахуєтесь перед тим дубом апаратом і об дуба той апарат.
Гггаах!
Апарат розскакується, шоколад висипається на землю.
Ви той шоколад збираєте в свою дорожню торбину й ласуєте ним дватри дні, запиваючи його молоком, аж доки на дорозі не трапиться вам другий такий самий апарат.
Ви не дуже економте шоколад: апаратів вам траплятиметься на Дорозі багато і шоколадом ви будете забезпечені “всерйоз і надовго”.
* * *
Так само стоїть справа із цигарками. І з цигарками ви надибуватимете такі ж. автоматичні апарати.
Така сама “техніка” й з цими автоматами. І цигарками ви будете забезпечені.
* * *
Ноги заболять ходити.
Не сумуйте. І з цього становища є вихід.
Ви що любите більше: велосипед чи автомобіль?
Коли ви віддаєте перевагу велосипедові, будь ласка: ви на кожному кроці побачите “самотній” велосипед.
Хазяїн його залишив або під тином, або під деревом, а сам або гостює десь у своїх знайомих, або відпочиває в лісі.
Ви берете велосипеда, сідаєте і їдете по прекрасних доріжках, спеціально для велосипедистів утрамбованих.
* * *
Хочете авто? І це можна.
Авто так само ви можете побачити дуже й дуже часто. І так само без хазяїна. Сідайте і їдьте.
Дороги в Німеччині прекрасні: ви можете там автом проїхати геть чисто всю німецьку республіку.
Додержуйте тільки правил автомобільної їзди. Держіться, їдучи, правого боку.
По містах, на перехрестях вулиць, вважайте або на шуцмана, або на світлові сигнали.
Не ловіть гав і ніхто до вас ніяких претензій не матиме.
А коли до того всього вам трапиться ще й шикарна машинакарета, безшумна й блискуча, на вас усі звертатимуть увагу й проводжатимуть вас із захватом:
— Ах, яка машина! Ах, яка машина! А хазяїн який! Як їде! Ах!
А шуцман, бачивши у вас таку машину, може вам і “честь оддать”.
Шуцмани до шикарних машин мають особливу пошану.
* * *
З горючим, — питаєте, — як? Ах, ви дитина!
Та ви ж не знаєте Німеччини!
Та тут на кожному кроці побудовано резервуари з бензином, спеціально для автомобілів і мотоциклетів. Ви під’їздите до такого резервуару, набираєте бензин і кажете, показуючи на номер своєї машини:
— Рахунок пришліть на цей номер! І поїхали далі.
Яке вам діло до того здивування, що його викличе у справжнього хазяїна вашої машини присланий йому для оплати рахунок.
* * *
Жить тут, товариші, можна та тільки бога хвалить. Ситаря навіть гаванські можна курити безплатно і скільки вам завгодно.
В магазинах, де курити заборонено, біля дверей є такі мідяні підноси для сигар.
Коли курій у такий магазин увіходить, він залишає сигару на тому підносі.
Ви заходите так само до магазина, роздивляєтесь там крам, — це нікому не заборонено, — а виходячи з крамниці, берете найкращу сигару. Можна взяти й дві.
Крамниць у Берліні багато: сигари, у вас не переводитимуться.
* * *
Та я ж кажу: не життя там, а радість, їдьте!
“ЗЕЕ”
“Зеє” — озеро, по-німецькому.
Який усе-таки прекрасний був старий німецький бог! Який щедрий!
Він, сотворивши Берлін, узяв та й обсипав його кругом силою прекрасних озер.
А озера ті посполучав каналами, а канали ті сполучив річками, і тепер навколо Берліна ціла річноозерна система, де можна плавати невеличкими пароплавами, моторними човнами, вітрильними човнами, байдарками, весельними човнами.
А береги тих озер і тих каналів закучерявив лісами і сказав німцям:
— Користуйтесь з тих озер і з тих лісів, і здорові будуть у вас легені, і сильні й пругкі будуть у вас м’язи.
Послухались німці старого свого бога: вони бережуть свої озера, вони не вирубують своїх лісів, і мають тепер святами де відпочивати, купатися, плавати…
Хороші штуки ті “зее”.
Вони під свята й на свята витягають до себе берлінське населення, і тоді в місті сильно меншає народу. Тоді порожніють вулиці, і Берлін затихає. А народ увесь на “зее”.
Він туди їде поїздами, трамваями, автобусами, автомобілями, велосипедами, пароплавами, човнами.
Бере з собою їжу, бере дітей, і з суботи з вечора аж до неділі до вечора він дихає свіжим повітрям.
Кишать тоді озера й ліси силою народу. Тоді там гамір, сміх, пісні. Німці — відпочивають.
* * *
Я живу на березі величезного озера, кілометрів на 70-80 од Берліна…
Зветься це озеро Шарміцель-Зее.
Буденними днями тихе “моє” озеро, тихі “мої” надозерні ліси… Субота.
Тоді повз “мою” хату безнастанно пролітають машини різних систем і калібрів, тоді в невеличких на березі озера пиварнях і кав’ярнях столики пообсипувані різнобарвною юрбою.
А на озері торохтять мотори, і все воно, мов білими великими метеликами, уквітчане вітрилами.
Тоді на березі і в лісі ви зустрічаєте численні екскурсії школярські з учителями, а в кожного учня за плечима рюкзак з бутербродами.
Тоді на “моїм” тихім озері змагання: і на човнах, і в плавбі.
Неділями й святами говірке “моє” озеро й шумливе.
* * *
Після неділі чи після свята я йду в ліс з упередженням подивитися і підрахувати, скільки паперу, скільки яєшної шкаралущі й побитих пляшок я знайду в лісі й на березі.
Нема! Нема паперу, нема шкаралущі, нема битих пляшок!
А в лісі понад дорогою я бачу великі дротяні кошики з написом: “Раріег” (папір).
І бачу, що коші ті повнісінькі брудного паперу.
А через День, коли я проходжу повз ті кошики, вони порожні…
А в лісі чисто, і на берегах “мойого” озера чисто.
Тоді я, озираючись, кидаю на дорожку шматок паперу.
Хай же ж хоч один валяється! Хай же ж один він нагадує хоч трішки Харківський комунальний парк після неділі, і в неділю, і в буденний день!
Бо мені ніяково, коли в лісі чисто, мені скучно, коли в місці громадського гуляння нема шкаралущі, нема битих пляшок, нема іржавих з-під консервів бляшанок.
Під вікном “моєї” хати, на озері, під берегом (вікно моє виходить на озеро), ось уже два тижні стоять два величенькі човни. Зверху над ними понапинувато брезенти… Шатра ніби над ними пороблено.
І бачу я, що в кожнім човні люди живуть.
Я розпитуюсь, щоб таке воно ото значило.
— То люди свою відпустку так проводять.
Бере службовець відпустку, забирає свою родину і на час відпустки виїздить на озеро й місяць, чи там скільки, живе в човні.
Я йому заздрю.
Здоровішого, кориснішого, приємнішого відпочинку не придумати. І дешевшого.
* * *
Але що мене найсильніше на “мойому” озері вражає?
70 кілометрів од Берліна.
Сполучено воно каналами з Берліном.
На його берегах вечорами горить електрика.
На його березі є прекрасні вілли і першорядні готелі.
Є на нім санаторії, є збудовані за останнім словом науки водосвітло електролікарні.
По озеру бігають пароплавчики, мотори, човни.
Берегами його мчать “бенци”, “форди”, “опелі”…
І щодня, — щоранку й щовечора, — я бачу під вікном у себе виводок диких качок.
Щодня я милуюсь, як на ряску випливає з осоки качка з маленькими каченятами.
І ніхто на їх не “арякає”, ніхто на їх не “Кишкає”.
І я не “арякаю”, і я не “кишкаю”.
А як хочеться кишнути!
А перейдеш на другий бік через півострів (на півострові — санаторій), там під очеретом табунами дикі качки плавають.
Плавають та й усе.
Неймовірне сполучення культури з незайманою природою.
І пригадуєш свої болота, свої озера… Скільки ж труду, скільки зусиль витрачається, щоб у найдикішій хащі, в непролазному болоті, куди не тільки пароплавом, а навіть рачки не пролізеш, — щоб у такім чортячім місці охоронити в нас качаче гніздо.
І ніякі зусилля, ніякі заборони — ніщо не рятує нашу дичину від безглуздого, нікому непотрібного нищення.
Якби біля гнізда сичало стонадцять гримучих гадюк, Все одно б знищили, все б одно видрали.
І тут “бенц”, і… дика качка!
І не боїться “бенц” качки, а качка — “бенца”.
Прекрасна річ — Зеє.
Після всесвітньої революції обов’язково треба буде сполучити ці “зее” з нашою Лопанню. Так треба буде зробити.
Річку Одер з’єднати з Віслою, Віслу — з Бугом, Буг — з Дністром, Дністер — з Доном, з Дона тї в Дінець, з Дінця — в Уди, з Уд — у Лопань
У Померках викопати озера і сполучити їх з Лопанню.
Будуть вони зватись “Лопань-Зее”.
Тоді можна буде з Померок просто без пересадки, човном аж на Wann See чи на Scharmutzel-See[31]. Лопань перед тим треба буде почистити.
“ЇХНІЙ САНАТОРІЙ”
“Їхній” санаторій — це, значить, не наш санаторій, а їхній.
Який же він є, цей “їхній” санаторій? Давайте зовні…
Санаторій зовні — непоганий. Він на березі прекрасного величезного озера.
Озеро його обхоплює з трьох боків, — виходить, отже, що санаторій на півострові.
Він увесь у зелені. Круг. його — садок і парк із віковими деревами…
До його веде чудесна каштанова алея, і каштани ті, величезні, столітні, поспліталися ціж собою могутніми своїми вітами.
Будинок уквітчаний диким виноградом і трояндами.
Перед санаторієм — квіти.
Півколом він обсаджений плазучими трояндами.
Троянди якраз цвітуть різнокольоровими махровими квітами, утворюючи якийсь червонобіложовторожевий химерний вінок.
Це був колись поміщицький маєток, що його новий хазяїн, лікар, пристосував до санаторія.
І не помилився новий хазяїн: кращого місця для санаторію не вигадаєш.
Ліс, вода, повітря….
Тиша…
Не поганий їхній санаторій зовні.
* * *
А як насправді — хіба це санаторій? Подумайте самі.
Чоловіка всетаки до півсотні хворих — і один лікар.
А хворі є такі, що потребують спеціальних методів лікування — і водою, і світлом, і електрикою, і всякими іншими методами та способами…
І — один лікар.
Громадяни! Санаторій чоловіка на 50 люду — і нема канцелярії!
Я його навіть за санаторій не вважаю.
