P. S. “Молитви” (вищенаведені) мені пощастило позаписувати, хоч і з великими труднощами та хитрощами. Баби не дають їх, бо “вони після того теряють силу”…
ЯК МИ КОЛИСЬ УЧИЛИСЬ
Дуже рано починалася за старих часів професійна на селі освіта.
Тоді вона починалася, коли Банька або Одарочку було вже “одлучено” і коли Ванькові або Одарочці сорочка підіймалася вище того місця, про яке ви зараз думаєте, і зав’язувалася вузлом на спині.
— Щоб не закаляло! А то воно в мене, вибачте, на втори слабеньке.
Ванько (або Одарочка) у цей час свого віку вже міцно трималося за материну спідницю і весь час:
— Мамо! Моні!
— Ось не мамай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля, кричи, гиля! Отак! От цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака, — вона мами не слухає! Жени! Жени!
Це були перші й найраніші кроки нашої освіти.
Гуси — це був перший і обов’язковий етап нашої освіти.
Програма нашої освіти у нас на селі складалася на підставі споконвічних традицій і на підставі життєвих умов.
Їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли.
Так, значить, перша наука — це гуси.
Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного — це була програма нашого “технікуму”, першого, сказати б, курсу.
Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас одберуть денебудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гусеня грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусенят семеро, — крім того, що на вас буде побито новогоновісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.
Вищий курс — це свині.
Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси.
Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов’язково потрібні були штани… Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.
Замість дубця потрібний невеликий кийок.
Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніше — ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а найголовніше — поважності.
Сказати:
— Аляї Бодай була вона тобі здохла! Це не те, що невинне й наївне:
— Гилягиля!
Тут уже треба було, щоб свиня почувала, що над нею є верховне начало, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, а свідомо своєї гідності, ніби так, між іншим, прослати на вигоні басом:
— А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди, ряаааба? А потім солідно додати:
— Сибірки на тебе нема!
“Володарем” над свинями ми були до 10-11 років. Потім ішли такі “курси” вищої освіти: Телята. Вівці. Корови. Коні…
Переступивши на телячий курс, вже “дозволялося” вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяка або прохати в прохожих (тільки не з свого села!):
— Дядю, закурить нема?!
— Нема!
— Так дайте ж хоч сірничка!
В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі…
Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у школу ходити.
Дійшовши до кінського курсу, ввечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю на колодки.
Коли мати, було, почнуть:
— Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне? Уже на вулицю? Можна було матері відповісти:
— Та!
А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:
— Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже “бутилками” пристроюєш? Ти мені дивись! Поб’ю на сукиному синові істика до цурки!
Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:
— Та я хіба, тату, що?! Я ж — нічого…
Кіньми закінчувалася освіта в нашому “технікумі”. Освіта в “технікумі” провадилася однаково для хлопців і дівчат.
З певними, розуміється, відмінами: одночасно з “технікумом” хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчинка — коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.
А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в’язальницю.
Співати вчилися разом на колодках. Співать — це обов’язково, як дихати.
Закінчувалася наша освіта материними словами:
— Женить би вже лобуряку слід! Або:
— Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у м’ясниці й обкрутимо! Час уже!
Кінець був нашій освіті.
А тепер як подивишся — і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії… Ой як “тяжко” тепер нашій молоді! Нам було значно легше!
1923-1954 pp.
ЖНИВА
Почались жнива… Жнива!!! Ще раз: Жнива!!
Чи зрозуміле це слово отій мільйоновоголосій, мільйоновоокій, мільйоноворукій і мільйоновоногій потворі, що містом зветься?
Зрозуміле?
Зрозуміле їй це наше сільське найурочистіше, найголовніше, коли хочете, й найсвятіше (Так! Ще й найсвятіше) дійство в тій “месі”, що зветься трудженим селянським життям?
Коли б то воно було зрозуміле, й у вас би отам у місті був би такий урочистий настрій. І у вас би зменшився галас на базарі, й у вас би хоч на хвильку припинили швендяти по пасажу, за золотими десятками ганяючись!
— Завтра починаємо!!
І в цім “завтра починаємо” і радість, і надія, кінець остраху перед невідомим, і гордість творця, що до кінця довів велику укохану справу…
* * *
Сьогодні почали…
Дивіться, он як іде з косою Митро Хведорович! Придивіться-придивіться…
Хіба так, таким поступом, ішов цар на коронацію?! Ніколи в світі!
З такою погордою, з такою свідомістю важливості й святості момента?
Митро Хведорович сьогодні розпочинає жнива…
І Домаха йде за ним, і Миколка біжить, за спідницю материну тримаючись, і Устя Гришка несе!
Всі йдуть…
Ідуть, бо сьогодні “тато зито косити починають”…
І пастухи сьогодні худобу ближче до поля надержують, і гуси до нив наближаються (стерню почули!), і свині вже чомусь не на вигоні під лісом, а на шляху між нивами спориш щипають…
Усе живе сходиться, все живим вінком ниви оточує, щоб на власні очі бачити перший покіс, щоб на власні вуха чути перший дзвін коси з грабками…
* * *
Митро Хведорович поважно мантачить косу… Не спішить: повагом усе.
— Дзеньдзень! Дзеньдзень!
Кінчив.
Хреститься. Відходить на два кроки від межі й…
— Ррраз!
Коса гадюкою поміж колоссям вискакує носком на межу… Грабки бережно несуть колосся і рівненько кладуть на покіс.
Почали…
Рівномірно, як годинник:
— Ссшш! СсшшІ Ссшш!
І хилиться покірне золоте жито й спокійно лягає покосом…
* * *
Лізу на млин, дивлюсь: на межі стоїть…
— Он… Он… Он…
Білі постаті поміж збіжжям…
Нахиляється… Випростується… Косять… В’яжуть…
Уродило…
А це все!
Митро Хведорович веселий… Митро Хведорович лукавить…
Спідлоба зирне на “половину”, всміхнеться й “нажме”… “Половина” з граблями вже на півручки ззаду… А Митро Хведорович “нажимає”…
Навмисне, бачу, “нажимає” й потихеньку всміхається… “Оце, — мовляв, — за всі твої “ледащі”, за всі “трясці”, за всі “лежебоки”!” Ось тобі! Ось тобі!
І як метелик той, в нього коса… Аж свистить!..
* * *
— Митре Хведоровичу! А дайте я!
— Ви?! Таке?! І куди там вам? Нате, спробуйте, подивимось…
З острахом беру косу… Колись косив… Власне… Ну, нехай буде “косив”…
— Ррраз!
— Дзень! І… носком у землю…
— На п’ятку, на п’ятку налягайте!.. Давай “на п’ятку”…
Виніс… Виніс у другий раз…
Почуваю, що збоку воно трохи “ритмічніше” виходить… Ану, не піддайсь! Ссшш! Ссшш!
Он, дивіться, дядя косить! А другий:
— А хто дяді штани носить!..
Став…
— Ну, шеймині ж тобі пастухи! Зіпсували весь ритм! А вони, іродові діти, аж качаються на межі…
— Нате, Митре Хведоровичу! Буде на сьогодні!..
— Що?! В городі воно роботать охвитнєй?!
“Охвитнєй, — думаю собі.— Ти тут, щоб свої три чверті десятини викосить, вивів он усю сім’ю, з шестимісячним Гришком і до вечора (а може, ще й завтра) будеш потом обливатися й матимеш двадцять п’ять пудів жита… А в городі… В городі, Митре Хведоровичу, за півгодини ворочають тисячами пудів твого жита в “облігаціях” та “в вагонах”… І сам ворочає… Один… І потом не обливається. А “Зоя Владимировна” чи “Клара Соломоновна” зі своїми “Сєвкою” чи “Абрашкою” на веранді сидять, та ще й під парасолькою… Щоб кольору на обличчі не зіпсувати… Он як у городі, Митре Хведоровичу…”
Хиляться… Хиляться… Хиляться… Колоски хиляться…
Хиляться, щоб на той рік знов буйно зазеленіти.
Щоб на той рік і милувати, й лякати свого хазяїна, Митра Хведоровича, селянина.
Милувати й лякати до такого ж дня, як і сьогодні, коли на политих потом чорних ланах українських урочисто відбуватиметься “меса” трудового селянського життя.
І так століття й тисячоліття…
НА ГОМІЛЬШУ!
Отак, як із хвіртки вийдеш, так праворуч поміж хатинок дорога простяглася. То на Гомільшу. А Гомільша — то село на високійвисокій горі, оточене лісами, лісами, лісами… Колись, кажуть, там фортеця якась була й гора нібито руками невільницькими насипана…
Хочете — пройдемось?!
Тільки прошу дарувати: хоч у мене й є “кореспондентський” квиток, але я не з тих, що ото:
“Наше авто, ніби незадоволене, суворо стогнучи й ремствуючи, вискочило на горбик… А за горбком село… А за селом річка сріблом блиснула… А в селі як побачили наше авто, так і старі, й малі, й гусята, й поросята, й телята, й курчата — все гетьчисто повискакувало на вулицю… Шапками махають! Паламар у дзвони б’є! Корови ревуть! Столітній дід упав навколішки й зняв руки до неба!”
Одне слово, “власного кореспондента” зустрічають!
Так, кажу, я не з таких “власних”. У мене “авто” своє… Аж двоє їх у мене, коли хочете! І ніяка лиха година мене не зустрічає. Хіба Пилипів Лапко вискочить спеціально, щоб залишити “власного” вашого без останніх штанів…
А коли вам заздрісно на тих “власних”, що автом своїм православних по селах лякають, так що ж: понюхайте запальничку, щоб і вам бензином завоняло, та загудіть поавтячому разів зо два.
Тоді справді, може, Килина через тин на вас подивиться, щоб потім повернутися до Степана та покрутити пальцем біля свого лоба: “Чердак, мовляв, у того “панка” не справний! Гуде!”
Ну, ходімте!
Ціпка тільки не забудьте взяти… А то жарти жартами, а, їйбо, Лапко штани порве, він такий!
Ну так (хай уже буде помодному) “вискочили” ви за село…
От, братця, краєвид!
Чорт його знає, як можна отак до ладу всі оті ярки, оті байраки, зруби, ліски й ліси попристроювать?!
Ліворуч у вас яр! Великийвеликий яр, зеленими рушниками обгорнутий.
А по рушниках тих низенький чагарник візерунками стелиться!..
А отак просто великий ліс… Там вовкулака живе. Миколка сам його бачив… Воно таке руде й, як побачило Миколку, мекнуло та в ліс… Тільки зашелестіло…
А праворуч того лісу молодий зруб, дубовими хащами шелестить, ясеночками поскрипує… І пахнепахне! І суницями, й полуницями, й чебрецем, і материнкою…
А шлях упав поміж тим лісом та зрубом, упав і посунувся вниз, туди, туди, де ліщина натовпом, як на мітингу, рукамивітами “галасує”…
Що, якби на оцьому місці, де я стою, та поставити якогонебудь поета?! Та він би вам таких образів понастругував, ліве око примруживши, що хай бог милує!
Бо ж таки красиво!
— Ну до того ж у нас за селом ловко! — казала Христя мені вчора…
І таки справді ловко!
— Що так придивляєтесь? Може, козу дику побачили? Вони в нас тут є! Здрастуйте!
— Та так замислився! Доброго здоров’я!
— На Гомільшу?
— Атож!
— Ходімте разом… Веселіш буде!
— Ходімте!
Це “хохол” один із Свинарного… Очевидно, такий самий хохол, що його зустрів і Вс. Вольський в “Пролетарии” ч. 134 від 29—VI ц. р… Попавсятаки йому в “Дорожньїх зскизах”. Тільки й різниці, що у Вс. Вольського без лапок. Такі вже ті “хохли” треклятущі, що хоч святи його, хрести його, а він “хохлом” і залишається… Навіть на що вже т. Ленін — і той не зміг з нього тавра того зчистити… Хоч і писав Володимир Ілліч, що “в нас і досі українця “хохлом” звуть, татарина “князем”, кавказця — “восточньш человеком”, але що Вс. Вольському — Ленін, раз він пише “Дорожні ескізи” і раз йому раз у раз “хохли” на дорозі зустрічаються… По “Малороссии” ж хлопець їздить… Хіба він винен?
До ліщини дійшли… Гущавина — оком не проткнеш… Алея затишна та зелена!
— Ну, й хороше ж отут! Дивіться, мов мур зелений та живий!..
— Та не погано! Гущавина яка! Торік тут один поляк, біженець, дітей своїх і жінку сокирою зарубав! Місце, щоправда, примітненьке… Хороше місце! Рік шукатимеш, чортового батька знайдеш…
Далі дубняк молодий. Непрочищений, з ліщиною переплітається… Шумить, шумить…
— Ех і лісок! Років через двадцятьтридцять які велетні будуть. Хоч кораблі будуй!
— Підходящий лісок! Два місяці тому гомільшанського чоловіка з перерізаним горлом ізнайшли! І коні пропали, й хід! Залізний хід! З млина борошно віз… За таких коней тепер мільярдів з п’ятдесят оддай! Та й то чи купиш! Хароший лісок! Добряче дерево!
— А жита, жита! Бач, яке хвилюється… Просто броненосця на нього пускай! Скороскоро вже коси задзвенять! Дивіться, як хороше, коли під лісом жито! Тіні які! Кольори які!
— Та що й казати?! Замилуватися можна! Тут завжди жита добрі… Земля не виснажена… Це на корчуватому, — колись ліси великі стояли!.. Земля тут була добра. Цей рік ще й дощів у нас обмаль, а доброго, дощового літа так жито до верховіття добирається… Та густегусте, мов очерет… Крок зробив у нього, й ніхто тебе не знайде… Торік, як косили, так два тіла знайшли зарубані… А так, якби не жнива, вікувати б їм там! Де ж таки в такій гущавині вглядиш їх?.. Добра земля, добрі місця… Красиві місця!..
Далі зруб молоденький…
— Ох і полуниць! Дивіться, дядьку… Он! Он! Он! Захрясло прямо… Отут, мабуть, бабам роботи! А чого не видко нікого?.. Таки не збирають, чи що?!
— Тааак! Ягідягід! Як землі! Чому не збирають? Збирають! Ген там поза тої неділі пішли з Гомільші по ягоди, так ік вечору поприбігали голісінькі. Що сміху було?! І сорочок поодбігали!.. Пороздягало щось у зрубі… А ягід у нас дуже багато… І хороші ягоди! Ех і місця тут у нас! Благословенні місця!
Ось і Гомільша!
Високависока гора, за нею шпилі церковні сторчать… Йдемо на гору…
Думається: “Чиї руки цю гору клали? Скільки їх? Скільки було сліз, нагаїв, крові?! А тепер вільні гомільшани на вільній горі… І навіть із такої високої гори нігде ні однісінького пана не вздриш… Скільки око хватає — все наше!”
Надвечір — назад!
Ліси, зруби, жита, ліщина…
Подорожній на Пасіки…
— Чого ви так швиденько забираєте? Краса яка! Дивіться, он шлях, як у пащу якогось чорного звіра вскочив… Сідайте, відпочинемо!
— Ні, дядечку, давайте краще швидше додому… Красиві місця. Благословенні місця…
— Та не біжіть так! Боїтесь, чи що?!
— Та хто там боїться?! І чого б я боявсь?! Поспішаю, дуже поспішаю! Чекають на мене.
Хоч би хоч ліщинку проскочить!
P. S. Банди, що бешкетували були в цих місцях, тепер уже знищені…
ПРОПАЩІ ЛЮДИ
Злива на сільраду нашу. Паперова злива!
Голова так іще сяктак пливе, горічерева, а секретар уже захлинається.
Отот пірне… Отот пірне…
Поринає й плаче… Гіркими слізьми плаче:
— Коли ж уже, доленько милосердна, припиниться! Як пішов “дощ” з революції, так дедалі більшає, дедалі скаженішає… Та ні на човні від нього не врятуєшся, ні на пароплаві від нього не втечеш!
Ви не бачили нашої сільради. А навіть коли б і побачили, ніколи б не подумали, що в такій маленькій, біленькій, чистенькій хатці йде така страшна боротьба з грізною стихією. Ніколи б вам і на думку не спало, що в тій хибарці двоє людей захлинаються в паперах, що вже ось три роки ливом ллють з “райвиконкомеької хмари”.
163 двори наше село має.
860 чоловіка їдців у нашім селі.
Тихі собі двори, тихі собі їдці. Тихо їдять, хоч і добре їдять.
Так от на оці сто шістдесят три двори й на тих вісімсот шістдесят їдців уже до 1 липня “випало” більш як п’ятсот номерів “уходящих” та штук шістсот “виходящих”.
Це ж іще не було гарячої пори. Вона тільки осьось наближається…
Єдиний с.г. податок надходить. Це для сільради “жнива”…
Тут уже що ж буде?
“Злива з градом” буде!
Щодня, що білого дня:
“Райісполком приказиваєть нємєдленно…”
І щодня:
“Сєльсовєт ув отвєт на ваше предпісаніє увєдомляєть…”
І то на день райвиконком разів із десять “приказиваєть”, а сільрада разів із десять “увєдомляєть…”
Та добре ще, якби було на чім “увєдомлять”.
А то на старих “ділах” колишньої “розправи” доводиться “увєдомлять”, бо ні паперу, ні на папір.
Це тільки так звані “тєкущії діла”.
А різні не “тєкущії”, а просто “стрибающії”?
Коли тобі: “на протяженії 24х часов, в протівном случає ви будете арестовани”.
Такі так само мало не щодня!
А ви знаєте, що наша сільрада має десять форм щомісячних звітових відомостей, що їх вона має подавати кожного п’ятого числа?
Яких?
Ось яких!
1. Відомість, скільки в селі дворів, їдців, з поділом на чоловіків, жінок і т. ін. Ця відомість має 15 шпальт!
2. Відомість на земельну площу (17 шпальт!),
3. Відомість про число худоби в селі (19 шпальт!).
4. Відомість про число мертвого інвентаря (26 шпальт!).
5. Відомість про число фондових участків (18 шпальт!).
6. Відомість про число прокатних пунктів (14 шпальт!), де щомісяця пишеться: “Прокатних пунктів нєт”. Щомісяця це пишеться!
7. Відомість про засівну площу (18 шпальт!).
8. Відомості про колективні господарства (11 шпальт!).
9. Анкета гідротехнічного обслідування (12 шпальт!), де щомісяця постановляється в одній шпальті, що село має 15 зрубових колодязів.
10. Відомість про покривні (злучні) пункти на 11 шпальт, де в одній із шпальт урочисто щомісяця проставляється “2” (два бугайці), а в другій “1” (кнур).
Не забувайте ж, прошу вас, що це постійні, щомісячні відомості, які не торкаються різних періодичних сільських кампаній!
Може, цікаво, скільки й яких списків склала наша сільрада за останні дватри місяці не постійних, а, сказать би, “кампанійських”?
Нате!
1. Списки на трудгужподаток.
2. Страхові списки на будівлі.
3. Списки засівні на озимину.
4. Списки засівні на ярину.
5. Страхові списки на худобу.
6. Списки єдиного с.г. податку.
7. Списки подв. маєткового податку.
8. Списки садибного…”
9. Списки загальн. гром…”
10. Земельний список…
Все це не списки, а “списочки”. Аркушів у них, аркушів, аркушів!..
І все це роблять у нас Яким Федорович (голова) й Назар Григорович (секретар), які ще ж мусять “в свободноє от занятій урем’я” орати й сіяти, косити й молотити, бо їм, як і “простим” людям, їсти хочеться і які “в противному случає будуть арестовани”…
У сільраді, в шафі, в самісінькім низу, є чимало книжок з підписами: “Пасічанський сільський староста”. Там є і “входящі”, й “ісходящі”.
Приїдьте колинебудь до нас та й порівняйте ті “входящі” з теперішніми “входящими”. Я порівнював.
І виходить, що тоді “входило” до розправи на рік с т одвісті папірців і “виходило” так само.
А тепер, коли станете на дверях у нашій сільраді, так ті папери не “входять” і “виходять”, а натовпом “пачками” влітають і вилітають.
Як бджола з вічка!
Пишуть, і пишуть, і пишуть, ї пишуть…
Подописувалися до того, що вже отаке пишуть:
“В с. Гомельше на рогатому скоте появілась сібірская
язва, что установлено ветєрінарним врачом, которий падаєт
скоропостіжно”. Тут — “упадеш”.
Московська “Правда” нещодавно багато писала про боротьбу з паперовою зливою взагалі, а статистичною зокрема. Треба боротися!
Треба, бо недалечко той час, коли на нашім пасічанськім цвинтарі будуть дві свіжі могили. І написи на тих могилах будуть такі:
“Тут покоїться прах раба божого Якима Федоровича Володимирова, голови Пасічанської сільської Ради, утопшого в паперах во царствії твоєм”.
А другий такий:
“Тут поховано секретаря Пасічанської сільської Ради Назара Григоровича Головню. Знайшли мертвим під “входящими”.
А й Яким Федорович, і Назар Григорович хароші люди й хароші, зразкові робітники.
І сільрада в них як писанка, і школа в них ремонтується, і все в них вчасно, і все в них у порядку.
Не губіть їх!
У ХВОСТІ СИЛА
Пече…
До того пече, що дід Панас, той, що ніколи в світі без шапки за ворота не виходив, сьогодні стоїть за ворітьми, рукою очі затуливши, без шапки й кличе:
— Ацяцяцяцяцю!
Кури під погрібником. Гуси в холодку, під “потребилівкою” (вже чотири роки замкнена стоїть!), а Йванів лошак, риженький, той, що з нього:
— Ну й кінь буде! От, брат, кінь!
Та й не вдивительно: з заводським ізлучав — от воно й лошак як лошак!
Так той лошак стоїть на вигоні, сонячними списами проткнутий, та головкою тільки: Тактак! Тактак! На все, мовляв, “согласний”.
Вискочиш із хати (вискочиш, звичайно, в такому вигляді, як тільки на селі можна з хати вискакувати), так і те, в чому вискочиш, хочеться з себе здерти…
Дереш за шкуру й лаєшся, що в тебе груди не на ґудзиках. Розстебнув би так на всі зразу, розпанахався, щоб дунуло туди й видуло з тебе оті сорок ступенів Реомюрових.
До одинадцятої наближається…
В повітрі камертони золоті:
Дззз! Дззз! Дззз!
Медяні камертони, що на спаса бабі Мелашці коржі солодитимуть, а на страсть свічку зліплять.
Тріскатиме й плакатиме перед “усіх сверблящих радості” та свічка жовта, старечими бабиними Мелащиними руками зсучена, а баба Мелашка стоятиме навколішках, битиме поклони:
— Покрий нас, заступнице, чесним твоїм семафором…
І плакатиме баба Мелашка, благаючи в “заступниці” “семафора” на свою сиву голову, похилу, бо звідки знає баба Мелашка, чи “семафор” у “заступниці”, а “омофор” на залізниці, чи “омофор” у “заступниці”, а “семафор” на залізниці…
Камертонам медяним нема до того діла: Дззз! Дззз! Дззз! Вони працюють…
В ліс! Під грушу, під дуба, під ліщину!..
Під чорта, під диявола!.. Під що завгодно, бо пече!.. Бо свердлом гарячим голову твою просвердлює оте око вогняне, що виткнулося з блакитної перини поміж двох пухкеньких хмарокподушечок!
…В лісі… Ху! Ніби віялом махнуло… Лежиш, і все тобі байдуже…
Чи вб’є Пілсудський Шептицького на двобою, чи Шептицький Пілсудському черепну розколеть коробку… Так тільки іноді думка, як кирпичина, в голові повернеться: “Краще, якби той того, а той того… Обопільно”.
…Пече…
* * *
— Тррр!.. Куди, ряба?! Та куди ж ото ти, ряба? Кажи, га? Тррр! Тррр! Та бодай же ти йому була ж іздохла! Тррр!!!
В лісі содом… Тріщить ліщина, летить сухе гілля… Якась шалена лавина мчить лісом до узлісся…
І в цім галасі, в цій бурі тріску й лопотіння, як вибухи гарматні, виривається люто, тривожно, з плачем:
— Куди, Манька?!
— Куди, Мура?!
— Куди, Рижа?!
— А не здохла б вона тобі?!
— Тррр! Тррр! Тррр! А лавина мчить…
Ось вискочила Мура на узлісся… Очі дикі, червоні… Тремтить уся… Стала…
Замість хвоста автомобільна шина…
— Тррр, Мура! Тррр! …Ніби гарячим залізом жигнуло!..
Опукою б’є на місці, підстрибує, як молода сарна, люто кидає задніми ногами, хвіст скручується ще щільніше…
— Ммме!
І стрілою в яр!..
Бере бар’єр, як премійований скакун, і котить житом, просом і огірками до колодязя…
За нею “колбасою” смалить Митрів третяк половий…
Він іде якось вихилясом. Голова йому збоку, передніми ногами забирає так, ніби хоче ними вхопити щось перед себе, пригорнути його, стиснути й поперти далі… В нього “ммме” мужнє, люте й загрозливе… Хвіст — обичайкою…
На мить зупиняється перед тиномбар’єром… Раптом рвучко б’є лівою задньою, і вже “обичайка” його тільки мигтить серед колосся…
Мура вже позад нього…
…Хвилина… Й розгорнутою колоною вихором жарить уся череда…
Молодняк іде жартуючи, “з колінами”…
Поважна Чорна, що “вже оце восьму весну все бички й бички” в ар’єргарді, як “коміческая старуха” за балетом у веселій оперетці…
…Тину нема. Стирчать тільки кілки…
І плаче, ‘ випростуючись, жито, плаче просо, плачуть огірки…
А з лісу, наближаючись до узлісся, біжить спотикаючись:
— Тррр! Тррр! Тррр!
— Не впасеш, лобуряко?! Не впасеш?!
— А що я йому зроблю, як вони мов показилися!
— Показилися?! На вулицю так на налигачі не вдержиш, а худоба так у житі?!
— Самі впасіть! Закрутить хвоста та й подалось! Що я його, за хвоста весь час держатиму?
— І держи! Бачиш, що задирає, візьми й “оддери”! Лясь! Лясь! Лясь!
— Я більше не буду! їйбо, не буду!..
* * *
А Онисько:
— І от же лиха личина! Одрубай йому хвоста — мух нема чим одгонити… Залиш йому хвоста — дрочиться…
Становище безпорадне.
МЕД
Мед — штука солодка!..
Це найстаріший у нас пасічник дід Глушко так. Сидимо на пасіці, люльками попахкуємо, на бджілок милуємося.
А вони дощем золотим на сонці до вічка падають. І гудуть, гудуть, гудуть… — Гудьоть! Медок несе!
— Хароша, дідусю, комаха! Маленька така, жвавенька… А дивись, на зиму й буде з чим шулики їсти!
— Тваринка діствительно бідова!.. Ач, як гудьоть!.. Дааа! Загув і я оце якось! От, брат, загув! Думав, що анба мені! Не буде, думав, старого Глушка!
— А ви чого “загули”? Побджолячому, чи як?
— Побджолячому… Як хряснувсь, так думав, чи хоч цурпалки стара позбирає. А все язик наш поганий! Не вдержишся, скажеш, согрішиш, от воно тебе й кине! З бджолами треба похорошому… Божа вона тваринка й порядок любить…
— А що сталось, діду?
— Сталось… Таке сталось, що й досі, в три погибелі зігнувшись, ходжу… Роя збирав… Тільки ото підобідали, вийшов у садок, дивлюсь: гонить… Я за колодку, за драбину й чекаю, де сяде… Сів, бачите, он на тому бересточку… Воно хоч і височенько, а щоб невдобно, сказать не можна! Драбина достає, і колодку підставити можна так, що струснеш — і все! Мій, думаю, буде! Підставив драбину, поліз… І колодку в самий раз пристроїв, і все… Тільки наважився струсонути — воно, лиха личина, хай бог простить, тільки — дззз! Та в самісінький же вам ніс: раз!
Та так же болюче, як ніколи!
Одмахнувсь! Сльози тільки: кап! кап! кап! Чую, жене мого носа! Як рисаком жене! Труснув ще…
А воно штук із десяток у лоба як ужарять!
— Чорти б вас!..
Тільки ото промовив “чорти”, коли це: Трісь!
(А колодку з роєм держу!)
Трісь! — та як поперло, як поперло, так, їйбо, хай бог простить, сажнів з п’ять, ноги вгорі, а голова внизу, летів, як яструб. А потім як кинуло, аж кавкнув. Кинуло та ще й колодку на голову наділо! Так вони як рвонули мене з усіх боків, то я як висмикнувсь із колодки, та як ударив, так у сажі з кабаном опинився…
Упав та й стогну!
Виволокла стара з сажа, насилу очуняв! Запричащався. Такого вони мені меду дали! Отаке буває…
“Ото не чортихайся, раз із бджолами діло маєш”, — каже стара.
Так воно таки правда! Я вже запримітив: раз по пасіці чорта згадав, тікай краще. Особливо як за роєм лізеш.
Чорт, знаєте, та ще при трухлявій драбині завжди таку халепу вам устругне…
А мед… мед, що й казати, штука солодка…
ЯК Я РИБУ ЛОВИВ
Раанок! Не ранок, а вірші!
Угорі — небо. Внизу — земля. А передо мною ставок… Ви знаєте, що таке ставок?
Це така великавелика глибока з землі тарілка, а в ній не “Supe a la peisanne” (так у “Ренесансі” пишуть), а вода.
А у воді — риба, раки.
Моє завдання як рибалки впіймати оту рибу, а коли трапиться то й рака.
Це одно.
Друге: мати з отого всього: 1) насолоду, 2) відпочинок душі моєї розхристаної і 3) юшку Із свіжої риби.
Для того з собою взяв:
а) Обов’язкову постанову № 118 Харківського губвиконкому (правила, як ловити рибу),
б) сантиметр,
в) циркуль,
г) парасолю (сонце!),
д) кошика, де вмістилося б півдесятка тарані, пляшка перцівки (“довоєнного качества”!), 2 ф. хліба й ін.,
е) посвідчення особисте, є) учотну картку,
ж) удку,
з) жінку.
Все, значить, що полагається. Закинув…
— Клюйоть, дядя?
— Проходь! Проходь! Свого часу клюніть! Пішов… І вже здалеку на голос “Гречаників”:
Удіть, дядя, удіть,
А вечерять чтосьто будіть.
“Смійся, — думаю, — смійся!”
Перші дві з половиною години стоїчно дививсь у ставок і думав: “Отже, дивись: кисень з воднем, якенебудь Н20, а скільки риби має…”
А я, можна сказати, людина, homo, а хоч би тобі паршивенька тулька!..
Коли це: плигплигплиг! Поплавок!
Сіп!
— Є!! Ага! Лови, жінко, ловиловилови! Держи! Впіймала?
— Є!
— Карасик? Давай сантиметр. Давай циркуль. Давай обов’язкову постанову Губвиконкому. Як там сказано? “Карась не менш як три вершки. Міряти від середини ока до задньопрохідного плавника”. Добре! Шукай око!
— Є!
— Шукай середину ока! Найшла? Став сантиметр. Тааакс! Держи! Шукай задньопрохідний плавник!
— Я не знаю де!
— Шукай ззаду! Раз задньопрохідний, значить, ззаду! У проході! Найшла?!
— Та нема!
— Зоологію забула? Чого вас по тих гімназіях учили? Давай сюди!
— Ой! Уже!
— Що вже?!
— Виплигнув! У воду! Ононон! Поооплив!
— От іще! А ще й на курсах була! І у Вукоопспілці служила! Паршивої риби не вдержиш!..
…Плигплигплиг! Поплавок.
— “Прочая риба”?! Скільки там для “прочої” одміряно?
— Три вершки!
— Давай сантиметр! Око є! Перевертайсь, “прочая”. Де тут у тебе той “плавник задньопрохідний”?.. Нема! Дивись: плавника нема! Щука од’їла! Як же тепер?
— А я не знаю!
— Викину! Іди назад у став! Плавають тут без “задньопрохідних”! А потім відповідай!
— Ооо! Рачок! Іди, йди, йди! Ну, дивись, як там раки? Де їх вимірять?
— Два вершки! Від кінця голови до кінця хвоста!
— Давай сантиметр! Почнемо від голови.
— Та то ти з хвоста починаєш!
— Як із хвоста?! Це ж “шийка”! А на шиї й голова!
— Та то хвіст, а не шия! Сам нічого не знаєш, а лаєшся!
— Не все тобі ‘дно, чи од хвоста до голови мірятиму, чи від голови до хвоста?
— Ну?!
— Вершок і сім восьмих! Іди к чорту! Пливи! Не міг на паршиву восьмушку вирости?! А теж лізе!
…Ходім додому!
Вечеряв “дядя” не “чтосьто”, а тараню.
