…А!.. А!.. А!..
Зовнішню й внутрішню вичерпали… Далі йде найголовніша й найпекучіша справа. Справа виключно жіночої компетенції. Релігійна справа. Тут уже дискусії і з високими нотами… З позами, з рухами, з руками в боки…
Тут турнір баптистів, адвентистів і православних… Переважають адвентисти! “Православне” мовчить!
Коли яка й поткнеться:
— А всетаки церква так воно не те, що ваші читанки та співи під повіткою!
— “Церква”?! “Під повіткою”?! Засвербіло, мабуть, самій під попа лягти?!
(Місцеві “батюшечка” дуже слабкі, щодо “адамових реберців”, і мало не щотижня за ту слабкість платять власними святими ребрами)…
Релігійні дискусії рідко коли кінчаються без “страждання” за віру “христову”… Найбільш мук святих зазнають очіпки…
Поширюється сектанство.
Як я’вже зазначав, найбільший успіх мають адвентисти.
Хоч і таку поважну “релігію”, як адвентисти, іноді перемагає простісінька череп’яна ринка.
Оришка вже зовсім була до адвентистів пристала. Вже з місяць і на “казання” їхні ходила, й церкву забула, й лаятись перестала…
І треба було їй позичити Христі свою череп’яну (ну, зовсім новуновісіньку!) ринку. А та розбила!
— Так така ти, сякатака, свята та божа!! Живою до бога лізеш! А ринку розхокала та тоді: “Сестрице, не лайся!” Не лайся? А купить мені таку ринку бог твій одвентиський?! Очі під лоба закотила, та вже й Варвара, думаєш, великомучениця?! Береш, страмнюча, ринку, не бий, голова б у тебе тріснула.
І в першу неділю пішла до церкви. Ще й на часточку понесла…
* * *
Грім серед ясного неба! У неділю сходка! Голова сільради заявляє:
— Жінка має однакові права з чоловіком! Коли котрий битиме чи лаятиме, має право кожна вести його до розправи… Тут ми з ним знаємо, що зробити! Вибирайте делегаток!
“Владики” всміхаються!
— Варитиме, положим, моя, як і досі варила!! А дід Глушко пихнув люлькою, сплюнув та:
— Ото й мою в делегатки?! Та не буде діла!!
А і в баби Глушчихи, і в тої, що “варитиме, як і варила”, десь далеко-далеко, ажажаж ондечки, вогники блимнули…
Як темної ночі на глухім болоті Іванові хробачки блимають…
ОСВІТА
Освіта на селі…
Ну, тут навряд чи вийде усмішка, та ще й “вишнева”… Боюсь, що тут уже буде “вишневий рид”… Школи… Учителі… Учителі… Школи…
Скажіть, будь ласка, чи вже в вас там усіх святих і богоносних великомучеників шашлі поточили?
Коли всіх і коли ще на такий “крам” попит є, то я, беручи на себе всіляку відповідальність, можу вам з особливою порукою рекомендувати висвятити на “найстрастотерпніших великомучеників” учителів сільської народної трудової школи…
І коли б знайшовся який “літописець”, що докладно те життя списав би, то всі оті “Антонії й Тодосії й інші чудотворці печерські” повилазили б із раків.
Звільняй, мовляли б, братіє, місця для вчителів народних, бо наші муки, то “вроді как” лоскіт ніжними пальчиками чудового вечора під деревом “райським”…
Послухайте:
— Двадцять п’ять пудів жита на рік! І все! І їж! А хоч дивись!
Такий договір сільради з повітовою наросвітою. Пуд на місяць, 14 фунт, “хліба нашого щоденного” на день…
А як штани протруться?! (Та вже й попротирались!)
— Наука, — скажете, — така штука, що її чи давати кому, чи сприймати без штанів навіть краще! Більша площа сприймати!
— Такто воно так! Воно нам, молодим, може, й нічого, а старим учителям, що по п’ятнадцять, двадцять і більше років у штанях учили, тепер без штанів якось незручно: муляє й сквозить…
А воно, їйбо, без штанів! Як В. Коряк каже:
— Ну, літерально, без штанів!
Та й на самій житній “пайці” навряд чи поженеш тую мудрість книжкову…
Така вже та мудрість дуже мудра: хоч здохни, а чи салом її підмасти, чи кандьором з олією…
Калорій, — як учені люди кажуть, — тая мудрість вимагає…
А їх, тих калорій учених, 1 ‘*” фунти всього тільки, та ще й у хлібі, та ще й у житнім!
Та поки видереш іще ті двадцять п’ять пудів, то з тебе потом і нервами калорій вилізе пудів на тридцять.
Це вчительство!
А школи?!
І мастити, й стеклити, й крити, шити, ушивати… Це — зокола. А всередині?!
Одна книжка — читанка без палітурок для третьої групи… Яка?!
А я знаю, чия вона, який у неї автор, коли вона з тридцять сьомої сторінки починається?.. Починається вона так:
Какь просторь степной Широко великі, Какь в степи глухой Умираль ямщикь (стр. 37).
І посередині в неї так:
Малороссь медлителень вь своихь движенияхь, смотрить ньсколько изь подлобья… Свою хату малороссь ставить особнякомь. Возль хаты оиь разводить садикь сь вишнями, черешнями и сливами, сь подсолнухами и макомт>… (стр. 234).
Добре, що хоч “з макомь”… А кінчається тая книга так:
Человькь, наносящий вредь своєму мозгу, может быстро сократить свою жизнь и даже сойти сь ума (стр. 440).
І кінчається ж, дивіться, ота книга отаким страшним попередженням, а по ній же вчать… та ще й раді, що хоч така є…
Раді, що з ума, кінець кінцем, посходять!
Продивившись оту книжку, я (а я, як відомо, з “малоросів”) перестав бути “медлителент” в своих движениях”: опинилася вона, книжка, аж за копанкою!
А щоб підтримати автора, ще дужче “смотрю изь подлобья”.
У нас іще золото, а не діти, коли вони, щоб грамотними бути, хором не ріжуть:
“Преблагій господи, нізпошлі нам благодать Духа твоего святаго,
Сільраді нашій на утєшеніє, а Наркомосові на пользу”…
“СЕЛО — ТЕХНІКА”
Скрізь і всюди чуємо:
— Техніка в нас на селі слабувата!
— Поліпшити техніку слід! Тоді житечко як попре, так заллємо закордон! Зливою на нього зерно пустимо! Техніку тільки дайте!
Не по правді галасують!
Техніки на селі скільки завгодно й ще одна.
Яких вам машин треба?
Орати? Сіяти? Косити? Молотити? Молоти?
Все є.
Давайте по черзі!..
Машини — орати.
Трактором така машина зветься?
— Є!
І є на скільки хочете сил і на які хочете сили! Є на одну кінську силу! Є на дві кінські сили! Більше тих, що на дві кінські сили!.. А то ще є мішані сили: дві кінські й одна коров’яча. Дві волові й одна кінська.
Є й на дві чисті волові сили!..
Бачив навіть “трактора” на одну кінську й на одну бугаячу силу! І такі є!
Оре, братця, аж “дим ідьот!”
“Двигун” спереду, “регулятор” іззаду!
“Двигуни” тут звуться так: Оришка, Вустя, Ванько, Пилип, Кіндрат… Одне слово, системи найрізнокалібернішої.
“Регулятор” з такими ж приблизно назвами…
“Регулятори” добрі: нажме — три вершки завглибшки, попустить — два з половиною.
На глибоку тільки оранку важко нажати: харч плохувата.
Палива на “трактори” так само хапає.
Є тверде (ніби вугілля кам’яне), є й рідке, власне, не рідке, а скоріш — газувате! Газ!
До твердого належить пужалної.
Після пужална здорово й кінські і всілякі інші сили працюють!
Газувате паливо, що так саме надає чималої сили “тракторові”, має різні назви.
“Но! Не здохла б вона тобі!”
“Цабе! Вовки б тебе були з’їли!”
“Соб сюди! Не “бдере тебе!”
Палива цього на селі невичерпні родовища.
Та що, щодо орати — село машинами і всім іншим забезпечене…
Машини — сіяти В кожному дворі побачите!
“Сівалка” на один сішник! Тільки великий сішник — пудів так п’ять зерна! Універсальний сішник!
Коли треба сіяти — він “сішник”. Коли до млина жито везти — він лантух… Коли після обіду спати хочеться — його можна або під грушею розіслати, або вкритися ним.
І коней до такої “сівалки” не треба…
Чіпляється собі хазяїнові на шию й “пайшла рвать”…
Косарки — снопов’язалки
Сама косить, сама й скида “самоскидка”.
Тільки не “лобогрійка”, що скрізь ото, по прейскурантах ви бачите, а “всегрійка”. “Гріє” й лоба, й поперек, і решту…
“Двигун” у косарці той, що в “тракторі” за регулятора править…
За “косаркою” йде “снопов’язалка”… Дуже зручна машина.
У закордонних снопов’язалках снопи в’яжуться шпагатом, а в нас ні… У нас снопов’язалка удосконаленіша: сама крутить перевесла й тими перевеслами в’яже! Не треба витрачатись на шпагат. Дешевша…
Та ще до того й співає, й дитину годує, й галушки варить, і лається…
Силу різних відділів наша “снопов’язалка” має… Підмазується й “косарка”, й “снопов’язалка” салом, галушками, огірками, цибулею й сирівцем… Шмаровидла — досить.
Молотарки
Є в кожнім дворі. На одну силу. Виключно парові. Як захватить, аж пара йде.
По деяких дворах є двітричотири “молотарки”… Отоді робота, так робота! Аж гуде! Тільки —
Гупгуп! Гупгуп! Гупгуп! Прекрасні машини…
Зерноочисні машини
Віялок у кожнім дворі по чотирип’ять. Ряденце на току — й “вію, вію, повіваю!” Навесні в кожній “віялці” квочка сидить, другою “віялкою” зверху покрита…
“Трієрів” штук по семеро в кожного хазяїна! Що дев’ять місяців — то й новий “трієр”… Сидять собі й одбирають різний “кукіль”… І весело!
Не треба тобі ні мазати, ні решета міняти… Пройшовсь батогом або деркачем по головах і працюють “трієри”…
Сила різних машин є на селі…
“СЕЛО — КНИГА”
Сказать, що на селі бракує друкованого слова, не можна.
Таке “слово” на селі є. І його чимало.
Коли взяти кілька хазяїв заможненьких, що в них і 1921 року дещо вродило, то в кожного з них можна знайти цілий асортимент друкованого слова видання 1921 й 1922 року…
Видання цих років найбільше.
Друкованого слова з часу дореволюційного, часу Центральної ради, гетьманщини, денікінщини вже менше. Але є й таке.
Лежить те друковане слово здебільща на горищі по схованках, по торбинках.
Дехто позапихував його в пляшки, позасмолював і позакопував.
Читають те слово друковане дуже рідко.
Так іноді довгого зимового вечора витягне Кіндрат Степанович торбинку чи скриньку, одчинить її, вивалить на стіл те слово друковане, почухає потилицю й похитає головою:
— На якого чортового батька я збирав оце все? Ну й дурний! От дурний!
— А не казала я тобі?
— Казала! “Казала, та не зав’язала”!
— От і милуйсь!
— Та ні тобі закурити, та ні тобі хоч би що! Ну куди ти його?
І знову збирається воно в торбинку або в скриньку й тириться на горище до другої перетруски. Видання 1923 року вже мало.
— Не хапає! Та й де його набратись, коли тобі супоня півсотні! Діла!
І оце тепер, коли пригадаєш, скільки того “друкованого слова” кинуто було на село 20, 21 та 22 року, так просто дивуєшся, яктаки до цього часу не встигли зліквідувати на селі неграмотності.
Правду каже приказка:
“Вік живи — вік учись”.
Що б було замість різних малюнків та “водяних знаків” на тім “слові” понадруковувати азбуку та читанку.
На всі б три читанки вистачило. На “лимонах” — азбука. На “п’ятилимонах” — одна читанка. На “десятилимонах” — друга. І т. д., і т. д.
От тепер, довгого зимового вечора, і було б що читати Кіндратові Степановичеві, торбинку чи скриньку перетрушуючи. А так Кіндрат Степанович нервується, бо:
— Воно мені без діла!
* * *
Корисної книжки, що й казати, на селі обмаль.
— Чи нема там у вас якої газетки чи книжки? А то дивіться — до чого докурився?
Читаю: “Царбо царствующих і господь господствующих приходить заклатися й датися в снєдь вєрним”.
— Бачите, до чого дійшло? Цар царствующих прийшов снідати з вірними, а я з нього цигарку! Гріх — та й тільки!
— Повірите, “богородицю” ще до великодня скурив! Що вже бамага добряча: тоненька та вилежана! Кинулася на тройцю Килина за “богородицею”, щоб Ванько їй про вспєніє прочитав, а я й палітурки на горище закинув. Металася вона, металася й за іконами, й поза діжею… А я сидю під яблунею. “Шукай, — думаю, — шукай! На небі вже твоя “богородиця”! З димом, хай бог простить!”
— А воно ж ото на тім світі даром не пройде. Як посадять на сковороду, та тою самою “богородицею” й підсмажуватимуть.
— А що поробите? Його ж, паперу того, не накупишся! Та що вже про мене казати? Я не з дуже праведних… Он дід Оверко і в петрівку, і в спасівку щороку говіє, а й той не втримався. “Діянія” докурює… Сяде на призьбі, розгорне: “І бисть внєзапу с нєбєсє шум, яко носіму диханію бурну й ісполні весь дом, ідєже бяху сєдяще”.
Слова які!
А він витре сльозу:
— Прости мене, господи, грішногої ДРРРР!
Один тільки вже листочок зостався… А далі вже що робитимемо, так іне знаю. На все село одиноднісінький часослов у Панаса залишився… Ще його покійний дід в Олексіївці на ярмарку купили! Та й з того вже хтось титульну сторінку одідрав…
Так коли трапиться яка газетка, — дайте, спасибі вам!
…Дав! Дав із своєю “усмішкою”. Не страждать же людині!
* * *
Отже, як бачите, на селі з “корисними” книжками скрутно. Нема!
Полоскочіть, будь ласка, правління “Село — книга”. Село думає, що за два роки вже можна всі місця перечу хати.
Навіть ті, що ніколи не свербіли…
Тут у нас чутка є, що “Село — книга” чимало в Москві книжок закупила тих, що там не йдуть… У нас вони підуть…
Коли вони російською мовою друковані та ще з такими словами, як “аперцепція”, “кон’югація”, “девальвація”, “пертурбація”, “сигналізація” й “акація”, то тут їх в одну мить розхапають…
Таких завтовшки “закрутять”, як у зав. торгвідділом “Село — книги” права нога! Так чекаємо!
Скільки там їй, “Село — книзі” тій, часу “треба, щоб до села книжку довезти?
Два роки, бачимо, що мало. Ну, почекаємо ще два роки… А тоді самі писатимемо, самі й друкуватимемо. Івашко вже казав оце:
— Со воно за лиха така година: урока тобі завдадуть, а со, ти його з батькового картуза вцитимес? Тйбо, сам собі книзку напису!..
Отаке!
“ОХ І ЛІКУВАЛИ НАС…”
1921 рік… Бачите: он на колодках баба сидить у синенькій кохті, в полотняній спідниці, в теплому платку й у величезних “солдатських” черевиках?
Знаєте, хто то такий?
То пасічанський “професор”, баба Палажка, що вже років чи не з п’ятдесят непохитно й непорушно стоїть (чи сидить) на варті охорони здоров’я пасічанського населення.
Бабі Палажці, що ото на колодках сидить, років уже з дев’яносто, але рука в неї й досі тверда, і як середньовічний лицар колись меча держав, так баба Палажка міцно держить у своїй руці іржавого ножа, коли “одхватує” пупа новонародженому’ рабу божому Свиридові чи рабі божій Килині…
— Таїнственная баба! — каже кровельщик Гнат Порфирович. — Усьо знаїть!
У тої “таїнственної баби”, в її старечих борознявих руках “тайни житія і смерті” богом дорученого їй населення…
— Чилі какая, примєрно, бешиха, чи там глаз, чи пристріт, чи сояшниця, — баба єтая, ну, как ото рукою знімаєть… Такая ото баба… Уп’ять же таки: зуби, переполох, простуда, чилі какойнебудь вас “огник” поприщить, — усьо єто баба Палажка достоменно проізошла й на все єті болісті їй простотаки вроді рукою махнуть… А що вже возьміть, примєрно, “пупи”, какіє вам будіть завгодно, пускай то будіть пуп мужеськой чи, наоборот, женський, єто бабі Палажці без уніманія: як оріхи лущить… Даа! Баба, безусловно, знающая, ну, вже ховатися нічого, — таїнственная баба… Нічого не поділаєте: такая в неї робота. Медицинская…
Баба Палажка, помойому, значно професоріша від самого професора.
Бо що таке професор чи доктор?
Вони тільки по книгах можуть здоров’я охороняти.
А баба Палажка без книжок і закони деякі видає (“закривай дитину чорною хусткою, бо зглазять!” і т. д.), і сама безпосередньо власними руками, власним язиком і власним іржавим ножем охороняє те здоров’я…
— Ніякі дохтурі ваші цього не зничтожать, а я зничтожу!
Це так про бешиху…
— Он у Пріськи. Не володіла Маринка правою ручкою, а лівою добре володіла… Привела до мене: тепер однаково обома не володіє… А то тільки однією!.. А ваші дохтурі те зроблять?!
Отака в нас баба Палажка, наш пасічанський професор!
“Зничтожає” баба всілякі хвороби: й хірургічні, і внутрішні, й хвороби на очах, і на зубах, і жіночі, і всілякі інші.
Я вже не кажу про такі хвороби, яких ви ні в якій патології не знайдете, — це найстрашніші й найрозповсюдженіші серед пасічанців хвороби — переполох і з г л а з.
Хірургічні хвороби
Всі хірургічні на селі хвороби поділяються на дві великі групи.
Перша група — Бешиха.
Друга група — В и х.
Виху трапляється не багато…
А бешиха — так це пошесть… Сила її на селі…
Бешиха узнається з таких прикмет:
— Бабусю! Щось у мене ліву кульшу розперло й смика. І під груди підпира… І млосно мені, млосно, ніби оце перед вами не я сидю, а хтось сидить! Ох! Ох! Ох!..
— Не ти сидиш?! Хтось сидить?! Вона, моя голубонько! То вона! Сідай, серце, на покуті! Зараз ми її зничтожимо! Як не вмреш, рибонько, — жива будеш!
Вона — значить, бешиха…
Ліки від бешихи, як і взагалі всі ліки в баби Палажки, “патентовані”…
Від бешихи дуже помагає такий лік:
Хвору садовите на покуті, повертаєтесь до ікони й жарите тричі: “Отче наш, іже єси на небеси…”
Після того підходите до хворої, лапаєте те місце, де болить, потім обтираєте пальці свої, ті, що брались за хворе місце, об власні губи, берете свого ножа й, прикладаючи його руба гострим кінцем до болючого місця, дванадцять разів пошепки проказуєте:
— Ішла божа мати з Києва, стріла спасителя. Я тебе буду прохати рожденному, хрещеному (ім’я) од бешихи шептати. Сімсот сімдесят бехів, беханців, стрічних, річних, вітряних, прозорливих, жіноцьких, мужицьких, парубоцьких, дівоцьких з неї крові не пити, костей не ломити.
Потім повертаєтесь та:
— Тьху! Тьху! Тьху! (Тричі). Нехай вона собі йде, а вам бог помагає!..
Так треба проробити дванадцять раз… І все…
Будьте певні, що, як не вмрете, — живі будете…
“Вих” уже інша хвороба… І ліки до неї інші.
Тут уже перед “прийомом” ліків не “Отче наш”, а “Богородицю” треба тричі всмалити, а потім уже й ліки од виху.
“Ліки” такі:
— Замовляю кості рожденному, хрещеному (ім’я) од виху й зсилаю на очерети, на болота. І тут тобі нестояти, червоної крові не пити, кості не сушити. Не я помагаю, бог помагає…
Так само:
— Тьху! Тьху! Тьху!
Через рікдва, дивись, як корова язиком ваш “вих” ізлизала.
До хірургічних хвороб стосується й кровотеча в усяких випадках.
Від “крові” ліки швидкі, сильні й безапеляційні. Ось вони:
— Їхав чоловік стар, кінь під ним кар, по рослинах, по дорогах, по притонах, по містах. Ти мати руда жильная, жилистая-тілесная, зупинись, назад повернись. Стар чоловік тебе збирає, на покой зогріває. Коли коню води не стало, так щоб і тебе, руда мати, не бувало. Пухземля — одне сім’я. Буде помойому — слово моє кріпке!
Тьху! Тьхуі Тьхуі (Це обов’язково).
Найголовніше в цих “ліках” (“од крові”), як ви й самі помічаєте, слова: “Пухземля — одна сім’я”. Глибоко змістовні. Впливають, як гумовий жгут. Як тільки прокажете, кров так і стане як укопана.
Хвороби на очах
Звуться більмом. Усі очні хвороби — всі вони більмо. Інших нема. Ліки дуже добрі. Таких ліків і покійний професор Гіршман не знав.
Пізнати більмо дуже легко в кожної людини (принаймні його легко впізнає баба Палажка).
Коли до вас приходить хвора й держиться за око, ви зразу кажіть:
— Більмо! Я так і знала.
І зразу ж, щоб не затягти хвороби, й починайте:
— Господи, поможи! Пресвята богородице, мати помошнице! Стань мені в поміч, у рожденного, молитовного (ім’я) більмо з ока ізігнати. їхав святий Юрій на білім коні з білими хортами білого зайця ловити. Білого зайця не впіймали, — у рожденного, молитовного, хрещеного (ім’я) більмо з ока ізігнали. Йшли три отці святі, за ними три звірі люті: перший чорний, другий білий, третій сірий. Як уздріли — більмо з’їли…
Тьху! Тьху! Тьху!
Зубний біль
Це — дрібниця. Вмить, в одну мить заніміє, тільки прокажіть тричі:
Місяць у небі, Медвідь у лісі, Камінь у полі, Всі ви три брати
Як зійдетесь у чисте поле гуляти,
Тоді тільки в (ім’я) молитовного й хрещеного.
Почнуть зуби грати.
Тьху! Тьху! Тьху!
Оце “Тьху! Тьху! Тьху!”, як бачите, обов’язкове при всякій хворобі. Без “Тьху! Тьху! Тьху!” нічого не поможе.
Жіночі хвороби
Є тільки одна жіноча хвороба. Зветься вона сояшниц е ю. Це — коли “золотник не на місці”. Хвороба дуже серйозна, й лікувати її треба вміючи. Але нашому “професорові” це все одно, що… не найду підходящого порівняння.
Логіка в лікуванні сояшниці є. І навіть велика. Раз “золотник не на місці”, значить, його треба поставити на його власне місце. От і все! Як це зробити? Треба знати. І баба Палажка це знає. А Наркомздрав, напевно, не знає й улаштовує різні гінекологічні лікарні, родильні доми і т. ін. Витрачає силу грошей… А воно треба тільки покласти в макітру трохи конопель, запалити й приставити ту макітру вінцями до пупа. Ніби така велика “кровососна банка”. Воно як потягне — й перетягне “золотник” на своє місце… Але тут треба високого хисту, щоб не допустити до того, що і всю хвору втягне в макітру. Як тільки вже макітра втаскала в себе весь живіт, треба шарахнути по макітрі макогоном…. Воно й “одпустить”… А “золотник” уже на місці, як живий.
Що макітра пропаде, то нічого: для того, щоб людину од смерті врятувати, можна макітрою пожертвувати, хоч би й яка дорога вона була.
Забув іще сказати про “внутрішні” хвороби.
Із “внутрішніх” хвороб найчастіше трапляється нутряна сибірка.
Нутряна сибірка — це хвороба, від якої здебільша мруть, хоч і ходять до баби Палажки якраз тоді, як перші півні кукарікають.
Але завжди запізнюються…
— Позавчора, голубочко, треба було б прийти, а тепер навряд чи допоможу!
— Та позавчора я ще здорова була!
— Ніні! Треба було, треба!
А взагалі “охорона народного здоров’я” на селі була поставлена дуже добре.
