Пам’яті матері моєї,
бо їй першій усміхнувся я
ПОДОРОЖНІ ВРАЖЕННЯ
Традиційно почнемо. Як і всякий порядний “власний кореспондент”.
Різниця тільки та, що всякий “власний” пише свої подорожні враження за два приблизно тижні до від’їзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце “капітального ремонту”.
Я, мабуть, мину, як я до вокзалу їхав. Поперше, це для вас не дуже цікаво, а подруге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозі хто не хапнув з таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було ніякісінького, крім “клунка”. А клунок — так воно завжди клунок.
А далі вже пішли й “враження”…
Чимале враження на мене справили два грізних запитання дебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромислом в руках.
Перше запитання — це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очі.
Я галантно відповів, що “пру” я в вагон і що очі в мене поки що на місці.
На все це резолюція молодицина була така:
— Чорти їх тут носять!
Але спасибі “чортам”. Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з п’ять молодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок.
Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, а пульс на 20—ЗО за хвилину.
Я, знаючи з медицини, що в моєму розпорядженні для дихання й для пульсу ще є одиниць по 10, особливо не хвилювався…
* * *
Бам! Бам! Бам!.. Сіп!
— Ох! (це я так).
Бо відкинуло мене назад на чийсь поперек і поклало мою потилицю в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у “далі”.
Там я й прикипів…
А передня сусідка швиденько гупнула мені на те місце, де мої груди переходять у “далі”. Сіла та ще й (хай їй легенько ікнеться!) крутонулася разів зо два — умощувалась.
Звідси й “ох!”.
“Прощавай, — подумав, — Харків!”
* * *
Пахло потом… Пахло молоком (коров’ячим)… Пахло… Та чим тільки не пахло?!
— Різні на світі запахи бувають! — казав мені колись один хороший чолов’яга, Кіндрат, що свого часу “з горілки” вмер.
І таки правду казав.
Бо справді: “Різні на світі запахи бувають”… Особливо в вагоні й особливо коли відпочивати журналіст їде.
Весняні запахи…
…Сиділа на “грудях моїх”, мабуть, середнячка. Бо куркульки я не витримав би, а від незаможниці було б, напевно, легше.
Я потихеньку стогнав, ніжно пригортаючись обличчям до попереку задньої сусідки, а середнячка, сидячи на моїм власнім животі, голосно лускала насіння.
А за вікном жита красувалися, пшениці наливалися, голубіло волошками по житах, зозулило лагідно по лісах…
А за вікном сріблом у сояшних батогах жайворонило…
А за вікном:
…немає меж… і де кінці, що ставили б сонцям семестри у голубому молоці?
Так то ж за вікном!
А до вікна (аж подумати страшно!) ще попереків з п’ятнадцять і пудів шістдесят живої жіночої ваги, не рахуючи коромисел і глечиків з кошиками!..
* * *
Оця моя “смичка з селянством” тривала три прольоти.
Увесь час я згадував чиїсь дуже мудрі слова:
“До селянства слід підходити вміючи, інакше замість “смички” казнащо матимемо”.
Праведні слова. Іменно “підходити” й іменно “вміючи”.
А я “підліг під селянство”, і, треба вам схазати, підліг дуже незручно й дуже не вміючи.
І замість “смички” получилось саме “ох!”.
* * *
Через три прольоти — останній “маїех” и. ирокою основою по моєму череву, останній “гуцик”, а за нимл моє, щасливе вже й радісне, останнє “ох”…
З мене встали…
Війнуло спідницями…
Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули з верхньої полиці на мою печінку.
Щось ухопило мене за голову й з криком: “Дивись! А я думала — глечик!” — кинуло.
Я заплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежу в південноамериканських преріях, а наді мною вихором смалить табун наляканих тигром бізонів…
Потім уже я й жита бачив, і волошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися: “Що, мовляв, проїхався?!”
“Чого ви, — думаю, — смієтесь?! Ну, проїхався! Так що ж?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не траплялося?! Хіба не про вас співається:
Ой поля, ви, поля,
Мати рідна — земля…
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс…
А в мене ще крові не було… Та й сліз не помітив… Так тільки… боліло”.
* * *
Мерефа… Єзерська… Бірки…
У вагоні — я та ще дідок один, що весь час пильно на мене дивиться. Бачу, що хоче забалакати. Нарешті наважився:
— А як ви гадаєте — без віри жити можна?
Я думав про свою печінку, про англійський ультиматум, про те, чи побільшать на липень ставки.
— Можна! — буркнув. Дідок одсунувся й заспівав:
Возбранний уєводі побідительная.
Безпалівка! Фініш, значить!
А від Безпалівки — ви ж знаєте — й до Пасік уже недалечко. Так як устанете з потяга, так зразу ліворуч понад колією трохи, а потім убік навскоси, по дорозі на Гомільшу.
Гомільшу знаєте?
Ні?
Хіба не знаєте? Це по дорозі на Пасіки! Поміж нивами зеленими дорога простяглась. Ідете, а праворуч — ниви й ліворуч — ниви…
Коли не знаєте дороги, ідіть за підводою, що везе ваші речі.
Так і дійдете.
Ось уже й Пасіки недалечко… От і школа… — Трррр!.. Приїхали…
ОСЬ ВОНО — СЕЛО ОТЕ!
Село і серце — відпочине.
Т. Шевченко
І
Ох і харрашо ж на селі!
Отут тобі вишня під вікном, а поруч осика, а під осикою жито, а за житом гарбузи, а за гарбузами картопля, а за картоплею нужник…
Усе вкупі, все росте, все буяє, все шелестить і все пахне… Ох і харашо ж на селі!
Ви знаєте, що таке село? Не з тез, не з статистичних відомостів повітпродкомісарів, не з донесеннів сільрад і волвиконкомів — не офіціальне село, таке собі село. Село, та й годі! Як у медицині кажуть: perse[6] село. Так оте perse село ви знаєте?
Ох і хароше село!..
Нема тут ні довготи, ні широти, меридіани різні його не торкаються. А так, вийшов собі на горбочок, і все тобі кругло. Отак просто — школа. Після школи — розправа, а отак живе Сторчиха, а навскоси кума Уляна, а посередині майданчик, а на майданчику свині.
Сонце сходить на селі на сході, заходить на заході. Як треба обідати, воно собі підбивається так, що: “Ойойой! А вже сонце височенько!” І уявіть собі, яке оте сонце на селі слухняне: ніколи воно не підіб’ється раніш або пізніше, а тільки тоді, як треба обідати.
Живуть на селі люди, звуть себе українцями. Правду казавши, населення не чисте. Крім 800 чоловіка українців, є ще одна дівчина, що її тут звуть: “Та вона “руська”! Приїхала нещодавно з Саратовської губерні”. Національної ворожнечі не помічається: спить з місцевими парубками, спить міцно, певно, й щоночі, й до того спить, що на тім кутку кажуть: “І бодай воно було тобі й сказилося, так ото цілісіньку ніч реготатися…”
Розплоджується населення не інкубаторами. Наслідки добрі: у Мотрі — Івасик, у Оксани — Гапочка, в Одарки — Митрофан. Це за тиждень.
Скрутно з харчами.
“Коли, дасть бог, уродить, у нас ця справа веселіш пойдьоть, — казав мені дядько Онисько. — 3 грушевого борошна багацько не зажартуєш. Одне слово, тяжкувато”.
Віри населення православної. До церкви ходять. Хоч уже дуже помітно вплив подій церковних на селі. Та й місцеві іноді причини шкереберть ставлять довічні, сталі й міцні, як дуб, церковні традиції.
От, приміром, релігійне нещастя: місцевого батюшку з полуниць обдуло. Хоч вітри й одходять, а правити тяжко, та й небезпечно. Ну й розпука.
А атеїсти є.
— Що ж, мовляв, ну, обдуло батюшку. Так що ж. Хай матушка правлять. Не все одно? Невже ж таки батюшка, живши скільки з матушкою, та не передали їй своєї святості…
— Так воно, так. Але… А з другого боку:
— Та ви б, матушечко, та порадили б свого батюшечка: хай би вони до автокефалістів: автокефалістів з полуниць ще не обдувало.
Кипить парафія…
II
Але є одна штука, що трохи не примусила мене при в’їзді в село рявкнуть:
— Повстаньте, гнанї і голодні!..
Що б ви гадали — що то за штука? Арка!
Якраз проти самісінької школи. Уквітчана сосновими вітами з отакусіньким червоненьким папірцем нагорі…
— Що вже попервах коні полохались, так і не доведи, царице небесна! — казав Митро Хведорович.
— А тепер?!
— А хіба не бачите?! Іде, лиха личина, й хоч би тобі що! Позвикали!
— Це на Перше травня таку встругнули!
На шостім році революції Пасіки арку побачили! А таки побачили, й тепер, коли балакаєш із котрим із пасічан, то так і плигає в нього й з очей, і з бороди:
— Ось які ми!
Та вже хвастатись, так хвастатись!
— Є в нас іще й “трибунал”.
Скрізь, положим, той “трибунал” просто собі трибуною зветься, а в нас він “трибунал”. Але то нічого: нам можна.
Щоправда, хтось у того “трибунале” поміст свиснув і висмикнув одну ногу, але три його нозі з погордою свідчать, що Першого травня на пасічанськім майдані “революція йшла”…
— Капосні хлопці! Ну нема на них ніякого впину! Та воно, сказать, і дерево добряче: чи там на підсошок, чи на люшню!.. Ну й не втримались!
…Так що ви, братця, з нами не шуткуйте!
Бо почім ви знаєте: може, ми на той рік на Перше травня чи на Жовтневу революцію такого “трибунала” вшкваримо, що ви там у столиці на Миколаївськім майдані з своїм просто:
— Закройсь! “І нікоторих цвяхів!” 1
* * *
А так тихенько в нас.
Оремо. Сіємо. Плодимось, як і всі православні… Живемо, одне слово…
Хоч тітка Сторчиха (знаєте, що через дорогу живе. Ворота в неї чорні, а півень голошиїй), так та тітка вдарила оце об поли руками:
— їй же богу, до Покрови не видержу!
— Чого ви, тітусю, так?
— Ой, Михайловичу, не видержу! Байстря вб’є!
— Чиє?!
— Наше з донькою!
— Так чиє ж воно: чи ваше, чи доччине?
— Ох, голубчику, й не знаю, й не скажу!!
— Отакої…
— Не іначе, як наврочили! І берегла ж, і додивлялася! Подумайте ж таки: сімнадцятий годочок їй тільки, як оце жито почало красуватися, пішов… І де воно взялося? Ну нікуди-нікудисінько з двору ж не ходило!
— “Само”, мабуть, тітусю, до двору прийшло!
— Ото якось у пилипівку ще вскочила в хату як навіжена. “Чого ти”, — питаю. “Щось мені,— каже, — мамо, привиділось”. А сама пополотнілапополотніла… З того часу ото, дивлюсь, а воно… а воно… Ох, не видержу, люди добрі, не видержу!
— Нічого, тітусю! Бабою будете!
— Ох, не видержу!
Бачите, як у нас?!
А в вас хіба таке трапляється, щоб з переляку діти були?[7]
Та як же його не любити — село оте? За таємниці оті! За несподіванки! Хіба його взнаєш? Хіба його влучиш?
От лежу на горбику під вишнею! А почім ви знаєте, що під тим горбком є? Може, там такої, як той казав, “курської аномалії”, що копни його, так воно тебе самого сторчака поставить… А може, нафтою так ушкварить, що сам Керзон навзнак лясне!
Або дивіться: он ярком, ухопивши за хвіст теля, чиєсь білоголове в драних полотняних штанчатах стрілою мчить…
Хіба ви знаєте, що з отого білоголового буде?
Може, то майбутній редактор “Вістей”?
А може, голова “Плуга”?
А не може хіба бути так, що років через двадцять п’ять — тридцять прийдете до “Червоного Шляху”, а воно на редакторськім кріслі сидить і рукописів ваших не приймає…
За можливості необмежені любіть село… З нього піде! Все з нього піде!
Воно ще спить! Солодко спить, і на ниві порсаючись, і за телям летячи!
Розбуркуйте його.
І не багацько для того й треба.
Повставляйте тільки шибки в школі, та щоб у тій шафі, де тепер миші бігають, щоб у тій шафі книжки були!
Тоді з отого беззубого, що без штанів з двору вискочило, напевно Валер’ян Поліщук вийде.
А з того, що на колодах рукою підборіддя підперло та на сонце дивиться, — Павло Тичина буде.
“ЗЕМЛЯ ОБРОБОТКИ ТРЕБУЄТЬ”
Коли ви йдете з Безпалівки на Пасіки, ви обов’язково зупиняєтесь над нивою, пильно придивляєтесь до неї й міркуєте: “Що ж ото за штука на цій ниві росте?”
І довгенько так міркуєте, аж доки підійде до вас Митро Хведорович…
— Митре Хведоровичу! Що воно за таке отут посіяно? Здрастуйте!
— Здрастуйте! Оце? Оце так што, мабуть, чи не вівсюг пойшов! Густо взяв! Сіяли овес, а воно не вийшло — завівсюжило.
— А ото?
— То не іначе, как мишій! Бачите, просто вам під щітку дерьоть! Гунька думав ячну кашу їсти, та не вдасться. Мишій не свой брат: хоч кого забьйоть. Покурить нема?!
— Є! Закурюйте!
Митро Хведорович — пасічанський “гражданин”, у смушевій шапці (температура в затінку 40°), в “бамазеєвій” сорочці, босий і в стьожках замість штанів.
— Були когдасьто штани, — дивлячись на праву ногу, каже Митро Хведорович.
— А помойому, будуть ще! — всміхаюсь. — У вас штани в потенції, Митре Хведоровичу! Виростуть. Бачите: ниточка з ниточкою переплітається! Так, дивись, і виснуються!
— Та виснуються. Будуть, бог дасть.
Митро Хведорович — філософ. Знає “одкровеніє Івана Богослова” й навіть коневі хвоста зав’язує “по одкровенію”.
— Смієтесь? А чи не так ув “одкровенії” понаписувано? Чи не позасновувано світ божий дротами?! Чи не град страшний після посухи пекучої! Тожто бо й є! А ви смієтесь!
Скільки Митрові Хведоровичеві років?! А я знаю?
Може, двадцять сім, може, шістдесят сім!
Митро Хведорович будуть із тих “граждан”, що вгадати їхній вік можна тільки або на храмове свято, або на Великдень. Коли вони вмиваються… А так — глибока це таємниця!
Ану, вгадайте!
Середній на зріст! Кремезненький! Борода росте й з очей, і з ушей. Волосся копицею. Ні шатен, ні блондин, ні брунет… Якого ж кольору? Хто й зна! “Неопредєльонний!” Коли розтулить губи, здається, ніби він ухопив шість білихбілісіньких квасолин (зуби). Очі? Очі там! Десь за густим лісом, зеленуватокаламутними озеречками. А навкруги них тиша й спокій! Іще раз: спокій і тиша! І ніколи, мабуть, на тих озеречках ні хвиля не пробігала, ні риба не плюскала.
Угадали?!
Ну, скільки ж?!
Двадцять сім?! Сорок сім?! Шістдесят сім?! Отожто й воно!
А Митро Хведорович уже Вустю заміж оддав.
— Хоч воно, знаєте, й замужі тепер пішли!
— А що таке?
— Уременні якісь! Недійствительні! Сто п’ятдесят отих лимонів у спалком оддай, а сто тут, у себе! От воно й двісті п’ятдесят! А вона тобі покрутитьсяпокрутиться, та потім таке: ні вдова, ні молодиця…
— А вам чого турбуватися?! То вже її справа! Не маленька: як хоче, хай так і живе!
— Та то так! Та тепер воно какось-то так пайшло…
* * *
Сіли…
— А що воно, Митре Хведоровичу, за знак, що ото нивки ваші так завівсюжило та мишієм укрило?
— То воно от що главноє: земля оброботки, як казав оце агроном, требуєть. Ну, воно, мабуть, і правда. Бо без “оброботки” самий тобі вівсюг…
— А скільки ви вже хазяйнуєте?
— Та літ, мо’, з тридцять, мо’, й більше.
— Без “оброботки”?
— Та оремо.
— А може б, ви зовсім і не орали, тоді, дивись, готові паляниці росли б?
— Нє, навряд… Он, бачите, жито… Плохувате, що й казать! Так, денеде колосок стирчить. То само виросло!
— Як само?!
— А так, само! Торік, мо’, чули, у нас у липні градом геть до коріння оці всі поля вибило. Якраз перед жнивами… Вже дехто навіть устиг і в копи покласти. Так воно як чесонуло, так, повірите, ну голісіньке тобі поле, як бубна. Так ото восени поприорювали, та воно ото й посходило: бог таки не залишив своєю милостю. Так бачите, зовсім плохувате. А думали, що нічого буде… А я так своє отам на леваді й приорювати не приорював, забув якось. Так тепер таке, що, мать, хліба не буде…
“Земля оброботки требуєть…”
Зустрівся оце з одним тутешнім селянином, що на всю цю округу він один господарює більшменш культурно. Енергійний і досвідчений господар. Завів у себе шестипільний сівооборот.
— Який сівооборот, — питаю, — у місцевих селян?
— А ніякого!
— ??
— Чого ви так? Правду кажу: ніякого. Щороку жито чи ячмінь, чи овес… Тобто: вівсюг, пирій, мишій… Навіть толоки в нас отут не побачите. Бачили врожай? То ще нічого. А то таке, що сором оком глянути…
“Земля оброботки требуєть!” “І Митро Хведорович оброботки требуєть!”
“І імена їх, ти, господи, сам знаєш: усі вони ґрунтовної оброботки требують!”
— Чуєте?!
“ГОЛОВПОЛІТОСВІТА”
У місті та установа, що “Головполітосвітою” зветься, так цілі апартаменти величезні займає, з кабінетами, з залами, з канцеляріями, з музкомами, текомами й іншими всілякими “комами”.
А на селі цяя справа значно простіша. Портативніша, сказать би.
Бачите: он через дорогу під куминими Уляниними ворітьми — кілька колодок лежить… Ото й є наша “Головполітосвіта”…
“Праця” починається так само, як і в місті: о 9—10 годині. Тільки там уранці, а тут увечері.
Колегії нема. Кожний сам собі “колегія”.
Тез не пишуть…
За тези править гармошка…
А за тими “тезами” все йде, мов по писаному.
За голову Андрій.
Хто такий Андрій, хочете знати?
— Ну й сукин же син! — так характеризувала його Уляна. — Земля під ним, анахтемським, ходором ходить! Та там як скаже, як прикаже, як тупне, та як ухопить мою Химку на “польки”, так, ну, як ото вихор, щеймин хлопець!
…Працює “Головполітосвіта” систематично щовечора. Як ото тільки починає сутеніти, чуєте з переліску за Уляниним городом:
— Ахххи! Чорнява!
То голова “Головполітосвіти” на “занятія” йдуть!
За кілька часу, дивись, з улички або через тин з’являються постійні одвідувачі нашої культосвітньої установи. І починається…
Починається завжди з польки. Середина праці — полька. Кінчається все теж — полькою.
Метелиці чи там чогось іншого, що колись ми свого часу вигупували, нема… Польки!
На які ж тільки “музком” коліна її не сибірить?! І так… І сяк… І отак… А Андрій!! Андрій!!
Він і боком, і задом, і вигинається, й виправляється, й присідає, й підскакує… Ееееех!!
— Повірите, — казала Уляна, — під п’ятдесят літ маю, а, їй же богу, іноді сидю біля вікна й соваюсь! Ну, як шилом, повірите, хто штрика! Аж старий іноді гримає: “Ти б, — каже, — стара печерице, краще святої євангелії почитала!” А я не вдержусь! Ну сова мене, кида мене, не при хаті згадуючи!
…Та де там утриматися?! І ви б, їй-бо, не втримались!
— Я, — казав дід Савка, — вже, здається, всього бачив, а сидиш оце на ґанку, та за бильця так і держишся!
Ноги якось самі собою тільки: дриг! дриг! дриг! І хапаєшся за ліву то за праву.
А воно як іще молодик Великим Возом на Чумацький Шлях виїде та ще як чортяка тобі над самісінький ґанок соловейка принесе, — ну, нема тобі порятунку, й квит!
Іноді гармошка затихає…
Тишатиша…
Аж ось різонув тугу тишу “ляск”.
Лящить або Химка, або Марина…
І в голосі тім і біль, і щастя, і протест, і згода!
Одне слово — і хочу, і не хочу! Не розбереш!
То вже Андрій в “емансипацію” вплутався!..[8]
Хвилина… і регіт!
Дзвінкий, розложистий регіт скаженими покотьолами подавсь через перелісок у ярок. Докотився до дубового лісу, що генген по тім боці, за пшеницею — й мчить назад, та по пшениці перепелятами…
…Музичний відділ кінчився…
Далі — вокальний!..
Починає Тимоха:
Як була я молода,
То була я рєзва…
Тут уже мої сусіди рішуче йдуть до хати й зачиняють двері…
Високим фальцетом кінчає Тимоха останній куплет… І знову регіт… І знову “ляск”…
І так до першої, до другої години, а то й більше… На останку ще буйна злива польки й вихор із спідниць та з чобіт…
Останній акорд. І “Головполітосвіта” йде спать… Ідуть парами…
“ЖІНВІДДІЛ”
Коли отак глянете на наше село, розведете руками:
— Ну самий тобі “Жінвідділ”…
Дивіться: он Сторчиха за ворітьми когось кляне. Кого?
Спитайте її: вона й сама не знає… То вже в неї така професія…
Прокидається з “трясцею” й лягає з “сто чортів”… Он кума Тетяна репіжить Миколку за те, що шапку, “стерво собаче”, згубив…
Он Наталка Василину деркачем виховує:
— Слухайся, сукина дочко, матері! Слухайся!
Он Домаха… Он Параска… Он Устя… Он Горпина… Он… он… он…
Ні, краще перечитайте святці: там вони всі є… Це ж тільки на вулиці. А ще ж по городах, по хлівах, по садках, по клунях…
Дід Глушко, так той просто сказав:
— Баби тії в нас, ну, як жукакузьки!.. За проводиря тут у нас править Уляна… Вона головний організатор, проводир і радник. Засідання “Жінвідділу” по неділях удень на тих самих колодках, де ввечері “засідає” “Головполітосвіта”… Порядок денний?!
Єх, голуб’ята мої! Коли б ви там у столиці могли за якихось чотирип’ять годин вирішити стільки справ, скільки наш “Жінвідділ” вирішує,— я з почуттям щонайдужчого до вас подиву офірував би вам чудесну сукувату грушеву палку, що нею я по лісу гадюк смалю!
Матіночко моя! Чогочого тільки вони не обговорять, чиїх тільки кісточок вони не поперевертають!.. Кому тільки не ікається в цей день!
Починається (не так, як у вас!) з біжучих справ!
…А чи водили свою Муру до бугая?
…І щось я, голубонько, помічаю, що в моєї молока меншає! Коли б то, господи, не відьма!
…І не говоріть, матінко, цур йому, пек! На тім тижні в Свинарному входить Чопиха, так уже стемніло, в хлів… А воно зпід корови тільки — шусь!..
…А чули, в Сторчихи — донька?! Я їй казала: “За своїми, шеймо, дивись!” А тепер ік Петру: “Нате вам, мамо, онука!”
…А та! Щербата?! “Чхать, — каже, — я на вас хочу!” Ач яка! Чоловік тільки з двору, так мов той роплан, через тин у садок до Петрового Гната! “Чхать!”… Матері своїй у великодній очіпок чхни, сукина дочко!..
…Це — “внутрішні справи”…
А політика?! І зовнішня і внутрішня?!
Та куди тому нещасному “Рейтерові”, чи “Рості”, чи “Ратау”?!
Таких “кореспондентів”, як має наш “Жінвідділ” (а за ним і все село!), жодне найкраще й найпопулярніше агентство не має!
…”Чули?! (пошепки)… Київ уже! Як ударили з Адесу, так усі комуністи та жиди, ну, як язиком їх ізлизано!”
…”А Петлюра відозву пропечатав! Щоб мені, каже, ік Спасу й отакісінького комуніста на Вкраїні не було! З англичанкою йде!”
…”А вчора в Таранівці на базарі бомагу читали… Ленін пише: “Одказую, — говорить, — усю власть тому, хто мене вилікує.
