Їхатимете паску святить — не беріть із собою малих дітей — погубите по дорозі…
Бо знаю ж: не встигне піп водою на вашу паску хропонуть — ви зразу ж за паску та на воза:
— Нно!
І вскач додому…
Сам бачив, як колись біля церкви батьки дитину забули…
Та воно й зрозуміло, бо поспішаєш додому розговлятись — коли там уже за тих дітей думати…
А як уже й візьмете Пріську, то, їдучи з церкви додому, посадіть її в передку, бо випаде, як у задку приткнете…
Святкуйте не менш як тиждень… І боже вас борони в цей час за якусь роботу братись…
Коли б, приміром, сівба настигла чи щось інше — не робіть, гуляйте!
Потім воскреслий Христос вам насіннєвої позики з неба пришле…
Бог завжди допомагає…
ТИЖДЕНЬ ЛІСУ
Тиждень лісу…
Ніде правди діти, чесонули ми, грішні, під гарячу руку в революцію ліски! Ох і чесонули!
їдеш, бувало, селом або йдеш — під кожним тином колодочки лежать… Рівненькі та ловкенькі,… А тепер зирк:
— Дубця вирубати, щоб “спеціальне виховання” Йванькові зробити, нема де…
Нема лісу…
Так отепер, виходить, садовити ліс треба… От і Тиждень лісу…
Так знайте, люди добрі, що Тиждень лісу проводиться не для того, щоб на цілий тиждень замкнути хату, забрати все посемейство, з кумами й підкумками (закваску заквасити перед тим), виїхати в ліс, викопати ямку, поставити куба з добрим змійовиком…
Сиди, собі у лісі на рядні, воно собі капає, а ти собі співаєш:
Ой хто в лісі, озовися! І так цілий тиждень…
А потім приїхати додому, і коли спитають: “Де, Степановичу, були?” — “Тиждень лісу оце провадив! Хороша штука… Жалько, що тільки тиждень! От якби місяців хоч зо два!”
Так не для цього, кажу, цей Тиждень лісу…
Тиждень лісу для того влаштовується, щоб цілий тиждень ходити по селу з кутка в куток і говорити:.
— Що ото ви, куме; дерево садовити збираєтесь? Киньте! Це й дурний так ліс завести може! От хай само дерево виросте, а я тоді зрубаю! Ото ліс!
Для цього Тиждень лісу.
ЯК ОДНЕ ТЕЛЯ ОДНОГО ДЯДЬКА БИЛО (Чистісінька правда)
Знайшлося в Семена Івановича Гуляя (розуміється, в його корови, а не в нього) теля… Риженьке, лисеньке, на правій нозі біленька пляма…
Знайшлося, мекнуло, корова його язиком облизала, воно собі й заснуло…
Потім прокинулося, попіссало трохи матір, ще раз мекнуло й сказало:
— Господи, благословиі Будемо рости та на корову вибиватися…
І почало теля рости…
Росте собі й росте. У пастівнику пасеться, матір ссе, хвостом крутить, дрочиться іноді.
Одне слово, росте так, як і кожному теляті рости треба…
І от зустрілося воно, теля те, на пастівнику з другим телям…
А друге те теля було рябе, блискуче, з шерсткою кучерявою, крутозаде й веселе…
Підійшло Гуляєве теля до того, до другого теляти:
— А давай, — каже, — поміряємося.
— Давай, — друге теля каже… Помірялись…
І побачило Гуляєве теля, що воно на чверть нижче, що воно засмоктане й худорляве, як драбина… Питає Гуляєве теля в того, другого теляти:
— Коли ти знайшлось?
— На Великдень!
— А я в піст! Так ти молодше від мене. А чого ти більше?.. Проста в тебе мати?
— Проста.
— Гм…
— Матито в мене проста, — каже друге теля, — так батько симентал іч радгоспу… А в тебе батько бузівок сопливмй.
Та хмикнуло презирливо симентальське теля на Гуляєве теля, задрало хвоста й побігло…
Замислилося Гуляєве теля…
А потім того стрепенулось і пішло додому…
Увійшло в двір, дивиться — Семен Іванович, хазяїн тобто, свиням помиї несе…
Теля як розженеться, як дасть Семенові Івановичу під душу, так той так навзнак і ляснув…
Упав Семен Іванович — лежить у помиях…
А теля подивилось йому в очі, мекнуло та:
— Злучатимеш мою матір з бузівком? Кажи, га?!
— Не злучатиму! Тільки не бийсь!
— Тото ж!
І побігло.
Три дні Семен Іванович лоєм під душею натирав, доки одійшло трохи.
ПОНАД ТУМАНАМИ (Перша аероподорож)
І
Коли вас починають штовхати під дев’яте ребро з обережним криком:
— Уставай! Уже авто під’їхав!
Ви схоплюєтесь, продираєте очі й кажете:
— Їй-бо, я не боюсь!
— Одягайсь, одягайсь — чекають же!
Одягаючись, ви думаєте про те, що сьогодні ви перший раз летите на аероплані, натягаєте сорочку на ноги, а голову намагаєтесь усунути в ліву штанину. Це у вас ніяк не виходить, ви стрибаєте на одній нозі по хаті, нервуєтесь і лаєтесь:
— Чого вона таку тісну сорочку пошила?
Потім, одягнувшись кінець кінцем, хапаєте під пахву базарового кошика, а портфеля кидаєте на плиту.
У вас висмикують кошика, дають у руки портфеля й кажуть:
— Не стрибай же на ходу, будь ласка, а то ще на рейки потрапиш!
— Та я на аероплані! Які там рейки в лихої години?! Повітрям лечу! От!
Потім похапцем прощаєтесь і ще раз кажете:
— Їй-богу, я не боюсь! Бувайте!
Біжите до дверей і б’єте двері коліньми й грудьми… Б’єте довго й уперто.
— Одщепни защіпку.
— Ага! Бувайте…
Трясти вас починає, як тільки ви сіли на авто… Ви дивитесь на небо й думаєте: “І чого ж воно, господи, отуди так високо?” І обережненько до товариша, що по вас заїхав:
— Туман… Може, не полетить?
— Полетить…
— Полетить… А як він полетить? Високо?
— Високо полетить…
— Високо полетить… А низько не літає?..
— Високо літає…
— Високо літає… А харашо, мабуть, як високо літає?.. І не страшно, мабуть, як високо літає?..
— Ні, не страшно!
— Як і високо — не страшно? А як низько, так теж не страшно?
— Високо літає…
— Високо літає… Отам? Угорі?..
— Ну да!
Ви дивитесь угору, стежите, як летить ворона, придивляєтесь до тої ворони, і хочеться вам поворонячому затріпати руками… Як крилами…
Аеродром…
Розкинула крила над зеленим споришем велика зелена птиця…
Коло птиці люди ходять…
— Здрастуйте! Зараз полетите! Будь ласка, в контору… Важать вас, які ви на вагу…
— А скажіть, будь ласка, пасажирів уже не прив’язують?..
— Ні, не прив’язують…
— Не прив’язують… Так, значить, вони неприв’язані й летять?..
— Так і летять.
— Он як… А якби прив’язать, так полетіли б?
— Навіщо ж прив’язувать?.. Кабінка там, вона щільно зачинена. Ви собі сидите й летите…
— Сидячи, значить, летять? Он як… А двері щільно зачинені?..
— Ну да, щільно…
— А то воно, знаєте, двері одчиняються… Воно, знаєте, сидиш, летиш… Неприв’язаний летиш, бо тепер уже вдосконалено, вже тепер не прив’язують… Так той… Може ж трапитись пасажир, котрий боїться, а воно, знаєте, двері одчиняться, а пасажирів тепер уже не прив’язують, бо тепер уже вдосконалено…
— Та не бійтесь…
— Я не боюсь… Чого б я боявсь?..
І ходите ви круг зеленої великої птиці, що розкинула могутні над споришем крила… Ходите, мацаєте її, гладите, сіпаєте за якісь дротики…
— Оце аероплан?.. Іч який… Великий аероплан… Він оце й полетить?..
— Він і полетить.
— А як він летить?
— Розженеться, пробіжить і підноситься…
— Отуди біжить?
— Ну да…
І дивитесь ви на зелене поле, куди аероплан побіжить, і чогось вам на думку спадає шалене бажання самому дременути на зелене поле, а потім повернути на сошу й ударить сошею, не озираючись…
— А скільки сил?
— Двісті шістдесят… Мотор “ролсройс”… Англійський.
— Сильний, значить… Високо, значить, може… А як менше сил — тоді нижче?
— Ні… Можна й на менше високо…
— А система яка?
— Дорньє-Комета Х2… Дві тисячі двісті обертів за хвилину… Сто двадцять верстов за годину.
— Швидко, значить?.. Он як…
— Прошу сідати.
— Зараззараз… Це Укриовітрошляху апарат?..
— Ну да! Прошу, товаришу, сідати.
— Зараззараз… А це крила?
— Ну да! Прошу, товаришу…
— Зараззараз… А це стерно?
— Ну да… Прошу, товаришу…
— Зараззараз…
І входите ви в кабіну…
А вам так хочеться ще розпитати… Вам так хочеться ще постояти, побалакати. Ціказабо штука аероплан… Нова штука… Така штука, що моя птиця літає, а ви на ній…
Кабіна…
Може, два з половиною аршини завширшки, а три аршини завдовжки… А може, менше, а може, й більше — не міряв… Вікна в кабінці праворуч і ліворуч, завісочками позапинувані… Спереду в кабіні канапка на два чоловіки і ззаду — на два чоловіки… А посередині порожньо — там, як люди посідають, там їхні ноги… Праворуч — двері… В ті двері пасажири заходять, коли летіти збираються…
На задній стінці правила повішено, чого робити не дозволяється… Не дозволяється цигарок палити, гвинти одкручувати, шасі перепилювати, “рятуйте, хто в бога вірує” кричати, горілку пити, штрикати голкою пілота у віконце: постій, мовляв, голубчику, я додому хочу!
Ікон у кабінці немає… Молитися господові богові можна в куточок.
Хапати за руку сусіда, проказуючи: “Боже мій! Боже мій! Уже падаємо!” — не можна.
Сусіда може вдарити. За це він ні по яких кодексах не відповідає…
Сіли ви… Отут уже починається…
Тут пасажир, котрий дуже боязкий, сіпається до дверей…
Отут якраз воно й загуде… Загуде, затріщить, мигнуть перед вашими очима ангари… Вас понесло.
Пасажир, которий боязкий, дивиться на сусіду, і в очах у його такий знак запитання, як каланча…
— Уже, значить, нас полетіло?
А оте, на чому вас посадили, м’якими стрибками, з веселим рокотом, по м’якому зеленому килимові котить… Ви — зирк праворуч, Зирк ліворуч, а воно котить… Потім стало… Ви до дверей…
— Уже прилетіли?! Як швидко!
Ех, у цей момент як залопотить же воно! Як же ж і затріщить!.. Вихором летять повз віконечка трісочки, камінці, бадиллячка, грудочки…
А оте, на чому вас посадили, вперед ірвонулось! Ірвонулось і помчалось!
Ї от якийсь легенький пантерячий скік, виверт якийсь ледве помітний, і весь ваш страх… Ні, що я кажу: “страх”. Уся ваша хоробрість од шиї, од голови, од грудей — вона, хоробрість ота ваша, наниз посунулась… Посунулась і примостилась у вас же таки всередині, тільки на отоманці й у черевиках…
Під вами, товариші, земля залишилася…
Падає земля од вас кудись туди вниз, падає швидко, невпинно падає… Вся земля, скільки ваше око її вхопити може, униз мчить. Меншають хати, дерева зеленими кучерями закриваються, коні на щурів перекидаються, людиляльками робляться, стрункими вузенькими лінійками простягаються вулиці, вздовж і впоперек якісь лялькові будівлі прорізуючи… А гіподром, де кінські перегони неділями влаштовуються, — так гіподром той’ не широкий шлях, а кинутий на зеленім килимі мотузок… А може, не мотузок, в попеляста гадюка великим колом скрутилася і серед левади спати лягла…
А далі під вами хтось із великого глечика молоко розлив… То туман на Харкові сидить.
Ви вже не на землі, а над землею… Ви в повітрі… Ви там, де, може, були тільки секунд п’ять, та й то в дитинстві, коли летіли з дуба од сорочачого гнізда.
Ви залишили під собою те, на чому кількадесят років збивали підметки, натирали мозолі, скорочувались за штатами, хвилювалися за ставку…
Ви залишили під собою те, з чого заздрісно дивилися на задрипаного горобця, як він із вашого смітника летів на сусідську клуню і, летячи, весело цвірінькав.
А пригадуєте ви собі такі хвилини, коли, лежачи горілиць на леваді, ви десь у недосяжній блакиті намацували прижмуреним оком шуліку, що гордо кружляв над вами, із вас таки ж і посміхаючись?
Пригадуєте?
Так майте ж на увазі, що то ви тепер за того шуліку правите, що то ви тепер прижмурюєте десь у блакиті заспане око й, посміхаючись, дивитесь на дзвіницю, що, як Пилип з конопель, виткнулась із купи будинків…
Ви — летите…
Ви за кілька хвилин перестрибуєте через Харків, де ще вчора хекали, висолопивши язика, щоб за півгодини, спотикаючись і на себе подібних натикаючись, перебігти з Гончарівки до редакції…
А тапер отак:
— Рррааз!
І нема Харкова…
Так тільки оддалік маячить щось, білим молоком залите… Так тільки щось там залишилось таке невиразне… Купка якась будинків манісіньких, якісь поміж тими будиночками стежечки, на будиночках на тих якісь пуцьверіиочки димком пшикають…
Як це поземному зветься? Бовдури?
Би — летите.
Ви — летите…
Чи страшно, питаєте?
Хто боязкий, тому дуже страшно.
Хто не дуже боязкий, тому не дуже страшно.
Хто хоробрий, тому зовсім не страшно.
Одно тільки вам і скажу: моїй прабабусі, як уводили її у вагон, так хусткою щільно очі зав’язували… Інакше ніяк не хотіла у вагон улізти.
Сіла на пероні й каже дідові:
— Голубчику, я краще пішки… Воли — та й ті іноді дрочаться… Ти їдь машиною, а я потихеньку прийду…
Бачите, яка штука: і воли іноді дрочаться. А аероплан не воли… Він таки трохи до волів подібний, — воли ревуть, а він гуде, проте різниця всетаки між аеропланом і волами чималенька…
Ох і страшно ж!
Ви ж подумайте: сидите в кабіні, а воно летить… Летить і гуде. Швидко летить і швидко гуде…
Трудно, звичайно, описати докладно, до чого літання подібне.
Щоб яскраво уявити собі цей процес, зробіть ось що: сядьте на канапі в хаті в себе й попрохайте тітку й тещу, хай з півгодини погудуть над вухом… Перед тим програйте в казино місячну платню… Точка в точку, як на аероплані… Тільки й того, що аероплан гуде далеко тихіше й приємніше…
Крім того, ви, сидячи на канапі, ненавидите тих, що гудуть, і хоч потихеньку, та таки лаєтесь, а аероплана ви любите… От любите — й квит!
А пілота просто боготворите… Ви дивитесь у дірочку на його спину, і вам так хочеться його обнять, притиснуть і прошепотіти на вухо:
— Любий мій! Коханий мій! Ти ж… не падай! Скачать вам по правді — сидите, як у хаті. Тихо й спокійно. І не струсне вас нігде, й не качне…
Сидиш, очі розплющивши, й дивуєшся: “Невже1 летиш? Не може буть!”
І тільки униз глянеш — бачиш, що таки летиш… І здорово летиш…
Біжать за тебе якісь чудернацькі чотирикутники: зелені, жовті, сірі, чорні… То клаптики землі.
А он покручена якась срібляста гадючка… То — річка…
І все таке маленьке, таке рельєфне, таке дивовижне й незвичне…
Он на зеленому тлі — купка бліх… А біля їх якась лялька совається з малісінькою патеричкою в руках… Що воно за штука?!
Вівці!
Та й манісінькі ж які вони!
Он череда з мініатюрних сірих, білих, чорних, рябих корівок…
А шляхом, таким вузесеньким, вузесеньким, тарадаєчка, така, як коробочка од гільз, котить… А в тарадаєчку хтось кота запріг…
А лялька кота того поганяє…
І думаєш собі: коли ж ото ляльки на котах почали їздити?
А як глянеді уподовж — плахта! Величезна плахта… А на плахті на тій хтось купки манюньких біленьких хаточок понабудовував…
Дивні діла твої, чоловіче!
Полтава!
Пізнав… Здорово поменшала. Зразу видко, що на округу йде… Де ж таки їй, такій мініатюрній, за губернію правити… І Ворскла побігла таким біля неї біленьким рівчаком… От узяв би й перестрибнув!..
І знову плахта. І знову біжать зелені, чорні, сірі чотирикутники…
А іноді серед їх, чотирикутників тих, зелений або чорний великий шмат — то радгоспова земля нивки селянські розсунула…
От під вами величезна чорна хустка, а на ній гурт манісіньких дівчаток з біленькими голівками… Бурякова плантація…
Лубни!
Пізнав… Сула їх обіймає з одного боку… Пригорнулась одним берегом і простяглась далі луками…
Летимо над колією над залізничною…
Отакінька колія… Рейки як дротики.
Зирк — поїздок котить. Там десь спереду білим димком пихкає… І таке воно маленьке, коротеньке, чорненьке… Тільки:
— Пихпихпих!
Ррраз! — і поїздок уже ззаду вас:
— Пих-пих-пих!
І куди воно, мале, пнеться?!..
Ще раз озирнувся — миша якась сіренька на рейках надсаджується…
— Будь здоров, кур’єрський! Кашляй на здоров’я! Нам ніколи!
…Маленькі озеречка, маленькі лісочки, маленькі річечки, маленькі сільця.
І все це там — під нами! А ми зверху!..
Яготин… Качнуло трохи…
— Тут завжди, — сусіда каже. — До Дніпра підлітаємо! Поколише трохи…
Хай поколише. Ямки тут повітряні трапляються… Як у яму вскочиш, тільки:
— Хух! І вниз!
І тоді вся хоробрість до горла, до голови, до очей… Як на великдень на гойдалці, як униз летиш… Потім знову пливеш рівно… Потім:
— Хух!
Гойднуло трохи…
Дніпро блиснув! Київ од Дніпра до лаврської дзвіниці подерся… А дзвіниця лаврська хрестом на вас нахваляється;
— Бога, — мовляв, — за бороду хапаєш?! До ангелів дорівнявсь?! Літаєш?!
— Літаю, голубчику, літаю… І маленька ти тепер, і тоненька ти тепер… І дзвону твого не чуть, лавро Київська, — машина перегула…
Зелене поле, а на нім біле коло… Київський аеродром… г— Хух! І вниз…
— Стук! І підстрибом по зеленому полю…
— Стій!
— Будь ласка! Приїхали!
І перед дверима усміхаються пілот і механік…
— Ну як?
— Нічого! Спасибі! Дуже добре!
— Не страшно?
— Ні! А як вас машина слухається!
СмІсться пілот радісно…
Такий маленький, чорнявий… І біля такого гігантаптиці… 1 він, гігант той, йому кориться… Людина! “О, це бринить гордо!”
ЛАНЦЮГОВИЙ МІСТ У КИЄВІ Є!
Так, значить, ланцюговий міст у Києві є!
На тімтаки самім місці, що й колись він був.
На тімтаки самім місці, де його польський генерал СмилгаРидзь, переможно лататакаючи від Червоної Армії, висадив у повітря!
Трапилася та стратегічна польського генерала перемога над київським красунем 10 червня 1920 року.
Сунулася тоді Ржеч Посполита Польська від одного “можа” до другого “можа”. Вошею полізла була кусатися в “історичних своїх межах”, долізла до Києва, покусала Правобережжя, потім під нігтем Червоної Армії біля Києва луснула і в останній момент, як і всякий чужоїд, накапостила: місток ланцюговий і знищила…
І з того часу роз’єднаний був правий дніпрів берег із лівим…
А ланцюги з підбитого велетня безсило в дніпрових хвилях купалися…
І так аж до 1925 року… До 10 травня.
А потім “ні на що не спосібне бидло”, отой самий “розбишацький” та “руїнницький” люд трудящий, що “вшистко нищить”, узяв та й одбудував “творчу роботу” польського генерала.
Сам одбудував… Без аглицьких заводів, без німецьких інженерів, а так, як є: голий, босий, з молотком в одній руці та з зубилом у другій…
І тепер оце спустив на “бики” місточок на 200 000 пудів вагою.
Спустив, заспівав “Інтернаціонала”, перерізав червону стьожку:
— Катайсь, трудящі!
А трудящі й покотили…
Загули мототрамваї на Дарницю, зацокали підбори слобідських мешканців, загупали підкови київських коней…
А люд трудящий збоку дивиться, усміхається собі в вуса й говорить:
— Ану, СмилгоРидзю, сунься ще раз!
А музика грає… А високий над Дніпром берег захряс тисячами люду, а з радісних грудей того люду лунає:
— Слаава!
…Так, значить, ланцюжний місток у Києві є!
Конструкція нового цього мосту, як говорять спеціалісти, є перша в нашому Союзі. Вона є середня поміж твердим мостом і ланцюговим, але наближається до типу твердих.
Використали для нового мосту старі підпори (бики) і в залежності від того визначили, який має бути міст завширшки.
Довелося прибудувати нове бетонне спорудження — місток тепер шестипрольотний, довший, значить, од старого й важчий од нього на 70 000 пудів. І вищий на 3 метри, так що тепер під ним проходити можуть найвищі пароплави.
Новому місткові надано такого вигляду, який мав і старий (щоб кияни не плакали).
Різниця, проте, між старим і новим мостом є…
Старий місток був ніби “ажурніший”, легший, а цей “густіший”, “сурйозніший”, “присадкуватіший”…
І кажуть, що й міцніший.
А що міцний, то таки міцний.
Пробували ж його: пустили потяг з навантаженими вагонами, потім пройшла піхота вільною ходою й церемоніальним маршем з музикою. Промчалась новим мостом кіннота, а потім артилерія пройшла вскоч.
Витримав і не здригнувся.
Так що коли швидко пани тікатимуть, можна не боячись смалити за ними з лівого берега. Міст витримає.
Ще під мостом риштування. Ще він не пофарбований, а як це все приберуть та вкриють його білою фарбою (кажуть, що н білий колір його візьмуть), то красунь буде хоч куди.
А знаєте, що його будували всього тільки рік. Та навіть і року не будували. Почали в червні 1924 року, а готовий уже він був у березні цього року.
Дев’ять місяців.
За якихось дев’ять місяців отакого велетня на ноги поставили.
От вам і чудотворці.
До бога, положим, нам ще далеченько, бо він київські церкви за одну ніч оновлює, та не журіться: поперше, бог — усемогущий, подруге, церква не міст, а потретє, невідомо, скільки б часу бог кректав, якби йому доручено було ланцюговий міст одновити.
Так, значить, ланцюговий міст у Києві є! Запам’ятайте це!..
10. V. 1925 р. Київ
ДНІПРОМ
Пливи, косо, уплинь за водою, Я піду услід за тобою…
Це є така пісня… Співайте її, коли хочете, самі, бо вона мене абсолютно в данім разі не торкається.
Я не коса, ніхто мені не співає жалібно “пливи”, і ніяка дівка, що косу чеше, не йде “услід” за мною. Єдине, що з тої пісні для мене лишилось, — це те, що я справді “пливу уплинь за водою”, але цього для пісні, та ще й для жалібної, замало.
Просто пливу — і все.
Приїхав до пристані, зайшов на “Комунара” (пароплав так зветься) й сів на лаві…
Гудок прогув тричі, командир гукнув:
— Оддай кінці!
Кінці ті йому оддали, він нагнувсь, гаркнув у мідну дудочку:
— Вперьод! Малой!
Пароплав тронувся, по боках у його залопотіли колеса, я “зробив ручкою” знайомим, що стояли на пристані, й поплив — і все.
Та оце й пливу…
* * *
Поплив я, треба вам знати, від Києва. Поплив, як уже сказано, “уплинь за водою”, тобто в той бік, куди тече річка. Річка, якою я пливу, зветься Дніпром. Ну що ж — значить, про Дніпро.
Ні, давайте я спочатку про Київ, як на нього з Дніпра дивитися, а потім уже про Дніпро, бо Київ ось-ось уже зникне, а Дніпро простягся аж туди, де врангелівцям жаби дають отої самої штуки, що… Як пак воно називається?..
Ну й красивий же з Дніпра Київ, “мать городов руських”. Розлігся старий над кручею, сліпучими вогниками прикрасивсь, зеленими вітами обгорнувсь, закучерявився й лежить…
Та такий же ж він зелений, та такий же ж він пишний, та такий же ж він високий та вродливий, що очей од нього одірвати не можна.
Ось гляньте ви на нього.
Он Перунів бугор. Там золотий бог стояв^ громи та блискавиці на старих людей посилав. Сердитий бог був… Падали перед ним люди, аж доки він сам впав головою в сиві дніпрові хвилі.
Володимирська гора, Пролетарський садок. Все це високо, все це зелено, все це над Дніпром… Над Дніпром, а не над Лопанню. От пливемо й на Дніпро дивимось.
Човник позад нас пливе, а в човні парочка… Пригорнулися одне до одного щільненько, учепірились одне в одного і кохаються… На воді кохаються.
Та розчепіться ж, православні, бо місце ж яке історичне! Та на цім на самім місці Володимир колективно всіх киян перехрестив. Ай, ай, ай! Таке місце, а вони цілуватись! Ну й народ пішов!
Печерське… Там “Арсенал”. Розумієте, що це значить? Тото ж!
Це нинішнє.
А поруч Аскольдова могила… Це побічне… А далі Лавра.
Це самі мощі.
А щоб до Лаври допливти, попід новим ланцюговим містком пливти треба. А він у червоних прапорах увесь та в соснових вітах…
А над ним Лавра.
А в Лаврі:
— Бов!
А прапори — червоні прапори на новім ланцюговім містку:
— Тріп, тріп, тріп.
За животи беруться та регочуться червоні прапори. То вони з Лаври.
А далі Видубецький монастир (один дядько взивав його не інакше, як “Вилупецький”). Там десь хтось видибав, та не видибнув.
І кручі, кручі, кручі… Та зелені, зелені, зелені! Та кучеряві, кучеряві, кучеряві! Та хороші, хороші, хороші! Та високі, високі, високі. Та пахучі, пахучі, пахучі!
А ви в Харкові сидите.
* * *
Так ото над Дніпром кручі, значить, пішли. А під ними, під кручами тими, Дніпро. Ну давайте тепер про Дніпро.
Тут багато не скажеш. Микола Васильович Гоголь (був такий усесвітній кореспондент) попередив.
Прочитайте М. В. Гоголя про Дніпро, все ‘дно навряд чи я проти нього втну.
Знаєте ото його: “Чуден Днепр при тихой погоде” і т. ін.
Так і тепер іще “чуден Днепр”. “И плавно и тихо” ото несе він свою воду до моря до Чорного. І вода в ньому хороша. Синя така вода й мокра. От тільки що води тієї тепер малувато. Зима була поганенька, повені не було, і навіть Труханів острів та Слобідка біля Києва цього року не купалися у весняних дніпрових хвилях. Побоюються, чи витримає Дніпро цього року навігацію, бо вже й тепер, а це ще тільки травень, голенькі в нього такі місця, що ніколи в такий час голими не були.
А всетаки хороший Дніпро!
Пливе собі й пливе. Мерехтять в ньому зорі, місяць дорогу золоту по ньому помостив, а од містків од київських хтось у нього вогняні штанги повстромлював, і не гаснуть, і не шкварчать, і не парують вони. Не бояться ті штанги холодної води дніпрової.
А по Дніпру плоти пливуть, а на плотах на тих вогнища горять, а од тих вогнищ вітер іскри роздимає…
То згори, з Полісся, на низ дерево люд трудящий гонить, гонить і пісень співає. А дерево те під зубасту пилку піде, вона, пилка та, поділить його на дошки та на обаполи, а з дощок тих республіка наша відбудовуватиметься…
Пливе Дніпро…
А праворуч над Дніпром круча, а ліворуч поля та луки. Про природу, може, хочете? Яка природа на Дніпрі?
А як ви гадаєте, яка така може бути на Дніпрі природа, коли надворі травень?
Така, братця, природа, що співати хочеться. Зелене все. Кучеряве все. І панів нігде не видно. От вам і природа.
Он лани, он луки, он сіножаті, он ліски, он села — і все це наше. От вам і природа; Он у верболозі соловей тьохкає, так ви думаєте, для кого він тьохкає? Для пана? Чорта лисого. Для дядька тьохкає. Нема пана.
Знаєте, що вже 8 років пани в Дніпрі не купаються? А як і викупається денебудь, так все ‘дно він без права голосу, — вода по ньому так тільки зверху перекотиться, не пристає, бо Дніпро тепер “трудящий елемент”, а не для іграшок якихось пливе.
От вам і природа.
* * *
Пливемо… Трипілля.
Тут бандит Зелений червону кров пускав, сині хвилі дніпрові червоніли від крові від селянськоробітничої…
А на крові на тій союз вільних республік виріс… Стайки… Ржищів… Ходорів… Переяслав… Канів… На Чернечій на горі Тарас Григорович стоїть, на сонце усміхається, бо:
Розкувались, побратались, Царя до ката повели.
Учимось. І чужому научаємось, і свого не цураємось.
І лани широкополі, І Дніпро, і кручі Йому видно…
І літають Дніпром човники селянські, а над Дніпром птиці…
А Дніпро пливе та хлюпощеться в зелених берегах.
Здригнеться тільки, як “Комунар” гаркне дзвінкою парою, і знов пливе.
Пливе та груди під “Комунар” підставляє… І не болить Дніпрові, що по грудях по його хвилястих “Комунар” біжить.
Чого ж би йому боліло, коли він рік усього як побачив їм грудях споїх такого пароплава, як “Комунар”?
Радянська влада такий пароплав оборудувала — гордість Дніпровського пароплавства.
Гак чого би йому боліло?
Навпаки, Дніпро гордує, він весело хлюпає на новенькі, біленькі борти “Комунарові”.
Не задавайсь, мовляв, Волго, і в мене такий уже є, як у тебе.
* * *
Пливемо.
Пливемо і у воду дивимось…
І скільки ж у воді тій гідроенергії…
От би запрягти…
Ох, завертіла б же вона все, що навкруги Дніпра порозлягалося.
Ох, і закрутила б.
А то тілько й того, що млини водяні попід берегом крутить.
Дивишся у воду, а вона, гідроенергія та, так і прискає. Аж пищить, бідолашна, — ото їй завертіть когось хочеться.
* * *
Пливемо…
Хлюпощеться старий Дніпро… І крізь хлюпання те чується:
— Люди добрі, запряжіть мене!.. Ох і робитиму ж я на вас. Тілько перед тим, як запрягти, візьміть мої береги в “шори”, не давайте мені замулюватися, чистіть мене, поглиблюйте… Бо вже он у мене перекати трапляються. Бо вже місцями піски на груди на мої налягли, давлять мене, розпростертись мені не дають.
Ну, годі!
Ось уже Кременчук. Вилазити треба.
КРЕМЕНЧУК (Така собі усмішка: пересадочна)
Коли ви пливете Дніпром уплинь од Києва, тобто згори, і коли ви вже пропливете Бужин (є така на Дніпрі пристань, вона нижче від Богуна, а Богун нижче од Черкас), так командир пароплава каже вам:
— А ось уже незабаром і Кременчук.
— Ну? — говорите ви.
— Ну да, — каже він, — шістдесят верстов — Кременчук.
І таки правду каже командир. Незабаром: і Кременчук, Так години 3-4 пливете, він (командир) вам і каже:.
— А от уже і Кременчук.
— Ото?
— Ну да.
І вірно. На лівому березі дніпровім міст видно. Церкви видно, димарі ввдно, будівлі видно. Підпливаємо до пристану написано: “Кремінчук” (положим, написано “Кременчук”).
Так оце й є округове місто Полтавської губернії — Кременчук.
Воно, місто те, почалося на лівім невисокім березі Дніпра і побігло прямесенькими вуличками од Дніпра просто в степ. Побігло, побігло верстов, може, з чотири, розійшлось на піску кам’яницями і лежить. І лежить, живе, торгує, урядує, дітей плодить, богу молиться, окрвиконкомствує, окрпарткомс тву є, окрпрофбюрує, політосвічує, лар&ує, церобкоопствує, українбанкує, держстрахує, фабрикує, заводу є, держбанкує, промбанкує, райспілкує, с. господарює. Взагалі робить усе те, що належить робити пристойному округовому містові.
Кременчук — місто давнє…
Тяжко точно сказати, коли воно заснувалося, бо ніхто з живих кременчужан про те не пам’ятає, а історики” як і завжди, плутають.
Доведеться, значить, і нам плутати.
Є (а певніше, були) перекази, що на тім місці, де тепер Кременчук, жив колись, давнимдавно, рибалка, на проз вище Кремінь. Збудував той Кремінь тут ніби невеличкий хутірець та й прозвав його Кременчуком…
Це — перекази.
А історики кажуть, що зовсім не од рибалки Кременя пішла назва Кременчук, а від татарського слова “кременчик”, що значить бугрувата, захищена місцевість, І знову ті ж таки історики кажуть, що перша ймовірна звістка про місто Кременчук є у Боплана (нічого спільного, між іншим, з Держпланом не має) і звістка та відноситься до тридцятих років XVII століття… ~
Ті ж таки історики зв’язують заснування Кременчука з князівством литовськоруського князя. Вітовта.
У деяких, істориків був погляд (потім, слава богу, спростований), що Кременчук заснував польський круль Сигізмунд Ц Август.
Отак, як бачите…
Кому його вірить, хто й зна. Справа дуже заплутана, і я гадаю, що ніхто нічого не потеряє, як і ви все оце спростуєте.
Одно тільки здається вірно: мабуть, таки Кременчук заснувався в XVII віці і що на тім місці, де він тепер, був перевіз через Дніпро.
Але й це не так важно. Факт той, що Кременчук тепер є, що в йому є Радянська влада і що ніякі історики цього не спростують…
Це — факт…
* * *
Ну що ж таке Кременчук? Кременчук — місто… Що це значить?
Це значить, що на певній території набудовано будинків, а поміж тими будинками вулиці… Вулиці йдуть у Кременчуці отак і отак… Отак — це значить уподовж, а отак — упоперек… Вулиці ті збігаються і розбігаються, перехрещуються і розхрещуються, вибігають за місто й перед степом пасують — ніби їх хто поодрубував… Іноді біжить, біжить містом вулиця — і раптом роздалась управоруч, і вліворуч, і наперед, і назад — то площа. Іноді на тій площі базар, а іноді церква… Місто замайданилось.
Так і в Кременчуці.
Тільки й того, що не з усіх боків кременчуцькі вулиці у степ вискакують. На півдні у Дніпрі топляться, бо Дніпро південну частину в Кременчуці обхлюпує.
Дніпро тут широкий, глибокий і бистрий. Бистрий він од того, що вже тут він порожитися починає, камінцями вищирюється і далі вже до Катеринослава дедалі більше. З Дніпра камінь витикається, аж доки вже він Кічкасом перепиняється та всілякими іншими Ненаситецькими… А глибокий і широкий Дніпро біля Кременчука через те, що так йому хочеться…
На рукави біля Кременчука Дніпро поділяється, затоками затікає, а між рукавами тими острови, і звуться ті острови — один Зелений, а один Фантазія… На ті острови кременчужани лодками переїздять, роздягаються там, на сонці випікаються, п’ють “русскую горькую” й співають “Реве та стогне Дніпр широкий” і “Вип’єм ми за Сашу, Сашу дорогого”…
А отут і пристань… Пристань як пристань, дерев’яна й на воді. Туди пароплави припливають, “кінці” свої кидають, гудуть, свистять, вантаж і людей перевозять угору й униз.
А в географії через те пишуть: “Кременчук — торговельне на Дніпрі місто… Пристань… Вокзал…”
Од пристані через усе місто Ленінів проспект простягся… То головна кременчуцька вулиця… Вона аж до вокзалу… На ній усе: і установи, і ларки, і церобкоопи… Все, одно слово… Вона і чиста, і ввечері світла, і кінорекламами уквітчана. Вдень там працюють, а ввечері променад кременчужани роблять… Вона людяна, веселенька і з претензією. Вона, одне слово, непогана. Та й узагалі кременчуцькі вулиці непогані — бруковані всі, не забруднені… Видко, що грошенята в місті водилися і за “благоустройство” дбалося… Був тут і трамвай, та залишились тільки рейки, а по тих рейках тепер паровики залізничні з товаровими вагонами бігають, посвистують, повонюють, крам різний по місту розвозять…
Населення густенько… Фабрикбо та заводів чимало… Тютюнові фабрики, махорочні фабрики, шкіряні, броварні, млини… Все тут є… Робітники, значить, є… А робітники є — життя, значить, є… Кіно є… Аж два… Театр є… Садки є… Дерева є… Сквери є… Зелений Кременчук… Бо травень тепер…
* * *
Од пристані трохи вниз через Дніпро міст… А за мостом, по той бік Дніпра, на його, значить, правім березі — Крюків… “Посад” Крюків.
