— Місячні ванни! Ах, ті місячні ванни!
Після їх засновуються “ліквідкоми”. Ті місячні ванни — вони сильний вплив на організм людський роблять…
І на місцеву пошту…
Тоді з Криму в усі краї Союзу Радянського летять од жінок телеграми:
— Люблю! Цілую! Та вишліть же гроші!
А з усіх країв Радянського Союзу до чоловіків шумлять телеграми:
— Чому не пишеш! Уже?! Закотивсь?! Хахоль триклятущий!
Ах, місяць! Ах, паливода!
І ніщо того місяця не зборе! І ніхто йому ради не дасть! Він ворожій!
І сила в ньому непереборна…
І коли б ви посадили отут над морем найсерйознішу колегію хоч якого хочете наркомату, хоч правління Українбанку (на що народ фінансовий!), або Вукоопспілки, а хоч навіть Українкустарспілки (хоч і хвора вона дуже) і при. мусили його (її) винести постанову про “змичку”, резолюція була б отака (об заклад б’юсь!):
“Заслухавши доповідь члена правління N про чергову роботу на селі і беручи під увагу всю складність і серйозність становища в зв’язку, з одного боку, з непом, а з другого боку — з необхідністю за всяку ціну зміцнити союз робітництва з селянством, ухвалили:
Дайте нам за руб за двадцять женщину з огньсм”.
Бо на небі місяць кримський.
КРИМСЬКЕ СОНЦЕ
Після ночі після кримської (ах, ніч! Ах, кримська ніч!) тут сонце!
Воно, сонце кримське, зпоза Ай-Петрі зубчатого…
Тоді, як вороносиня ніч молоком голубим береться, коли чадру свою ніч скидає, синю чадру, синю, аж ворону, а море, чадру тую вхопивши, у кришталево чистих хвилях своїх її вимиває, синяву оту їй виполіскує, і коли чадра та як молозиво в первістки і на себе море її натягає,— тоді сонце!
Воно до АйПетрі підкрадається тихотихо, а тоді, прискочивши, тільки лясь його золотим віником по зубасто неоковирній його голові! — та тоді вгору, вгору, вгору по блакитному схилу… Тікає…
А АйПетрі як тріпоне враз волохатою сивою головищею, як замотає бородищею, — а борода та клаптями, а волосся шматтями, а вітрець тільки — ффу! — і лисий старий АйПетрі… Жоднісінького тоді клаптика білотуманової на нім вовни!
А сонце регочеться! А сонце регочеться!.. Вгорі!
І регочуться тоді хвилі на морі, і кипариси сміються, і лаври тіпаються з реготу, і веселі усмішки на абрикосах, на винограді, на велінгтоніях…
Зареготався Крим! Із Ай-Петрі глузує…
А Ай-Петрі гордий, бо він найвищий, він найстарший… Він мовчить…
Хай, мозляв, малеча порегочеться…
І співають тоді птиці, і гудуть радісно комахи, і іржуть коні, і швидше крутять хвостом корови, і, захлинаючись, ловить “півня” на не дуже високій, але дуже голосній і дуже препаскудній ноті кримський осел…
І тоді море — голубосрібний степ, з білими й синіми степовими на нім дорогами, а над дорогами тими чайки, а тими дорогами “морські ластівки”[30] вивертом ходять і крають їх, дороги ті, гострими хвостами своїми…
Тоді співає Крим…
А сонце вище… А сонце ще вище.
Воно грається… Воно горить срібнозолотим сяйвом і бризки гарячого золота кидає щедрою рукою і назад, і наперед, і праворуч, і ліворуч…
І гарячішає морс, і тепліють гори, і в млоску гарячому шелестять хної чорного кипариса…
А воно вище!.. А воно ще вище!
І все живе гониться за ним… Простягає до його лозу свою соковиту виноград, і пнеться за ним кедр, і пишна велінгтонія вершечком своїм стримить за ним і дістати його хоче…
І дихає гаряче море і дихання своє шле назустріч його золотим бризкам…
А воно вище! А воно ще вище!
І з висоти недосяжності своєї сипле сонце на все живе снагу свою гарячу, і ніжить усе, і наливає соками, і шумують ті соки, і буяють, і бунтують ті соки…
І в соках тих, як у плині матернім, плекає природа плоди свої…
Гарячі соки ті…
І від тепла того родить природа швидше… На очах наливаються черешні, і жовтіють персики, і мліють сливи… Бо шумують гаряче соки! Бо гарячі ті соки… І тільки кизил твердий і мертвий. Кизил — “шайтанова ягода”.
“…Коли аллах сотворив світ і закінчив свою роботу, на землі настала весна, і бруньки по деревах у земнім раю почали одна за одною розвиватися.
І потяглось до бруньок тих все живе, і побачив аллах, що треба навести лад. Покликав він усіх до себе й звелів кожному вибрати якенебудь дерево або квітку, щоб потім тільки з його й користати.
Ті просять те, ті — те. Просить і шайтан.
— Надумав, шайтане? — спитав аллах.
— Надумав, — примруживши хитре око, сказав нечистий.
— Що ж ти вибрав?
— Кизил.
— Кизил? Чому кизил?!
— Так, — не хотів сказати правди шайтан.
— Гаразд, бери собі кизил, — усміхнувся аллах.
І заскакав весело шайтан. Всіх обдурив. Кизил першим з усіх дерев зацвів, значить, і дозріє раніш од усіх. А перша ягода — дорога ягода: повезе свій кизил на базар, добре продасть, дорожче від усіх, бо він найперший.
Настало літо. Почали стигнути плоди: черешні, вишні, абрикоси, персики, яблука, груші, а кизил усе зелений. Твердий і зелений. Скребе тютилицю шайтан, лютує…
— Та дозрівай скоріше!
Не зріє кизил.
Почав шайтан дути на ягоду: як полум’я, червоний зробився кизил, але, як і раніше, — твердий і кислий.
— Ну як же твій кизил? — глузують люди. Плюнув з серця шайтан — почорнів кизил…
— Гидота така! Не повезу на базар! Збирайте самі!
Так і зробили. Коли по садках зібрали всю садовину, пішли люди збирати в ліс смачну, солодку, почорнілу ягоду і потихеньку глузувати з шайтана. Проґавив, мовляли, шайтан!
Шайтан розлютувався і помстився на людях… Зробив так, що кизилу другої осені вродило вдвічі більш, ніж минулої, й, щоб він дозрів, довелося сонцеві послати на землю більше тепла.
Зраділи люди, що такий урожай, — не зрозуміли шайтанового підвоху.
А сонце виснажилося за літо, і. настала на землі така зима, що повимерзали в людей садки і самі вони ледве живі позалишались.
Від того часу — ознака: коли врожай на кизил — буде холодна зима, бо не втихомирився й досі шайтан, і не кинув мститися на людях за глузування з нього…”[31]
Бере все жине в сонця огонь його золотий і живиться ним…
А воно щедре… Воно, як казковий богатир, кидас той огонь всією своєю істотою… і сміється…
* * *
І людей сонце кримське не цурається…
Обгортає золотими своїми віями їхні білі, малокровні, виснажені тіла, впивається в них тими золотими віями й живить їх, бадьорить, фарбує…
І ніжно воно так лоскоче. Обачних лоскоче… Зате з необачних глузує… І іноді навіть жорстохо.
Так і дивиться з голубої перини, хто рота роззявив…
Підкрадається, пестить потроху, ніжить, заколисує… І в той же самий час з золотим сміхом здирає з лоба, з носа, з шиї шкіру… Смугами здирає… Зразу ніжить, а потім червоною фарбою крис, а потім пушрнть, а потім білус…
І совається тоді неуважна людина, і сикас, і ахас, і охає, і чухмариться, і крутиться, і ойкає.
А воно сміється!
Кримське сонце золоте!
ПЛЯЖ
Як із гори до моря сходити, з парку Симеїзького, — на роздоріжжі стовпчик, а на стовпчику дощечка, а на дощечці напис:
“ПЛЯЖ ЧОЛОВІЧИЙ”. “ПЛЯЖ ЖІНОЧИЙ”.
Під “пляжем чоловічим” — стрілка осюди, а під “пляжем жіночим” — стрілка отуди…
Це значить, щоб людина, почуваючи себе чи то чоловіком, чи то жінкою, не потрапила туди, куди не слід їй потрапляти. Щоб уклала та людина своє тіло на гарячій гальці іменно там, де належить тому тілові лежати…
І спускаються “православні”, без різниці полу й національності, стежкою з гори до моря синього, доходять до стовпчика з написом і, коли котрий з “православних” чоловік, запиняється він біля стовпчика й дивиться на жіночий бік і вагається, сердешний, і думає, що якраз би йому і зручніше, й краще для здоров’я, корисніше було іменно лягти отам, де купою лежать тіла з широкими мисками (тазами) і з не таким, як у його “благовстрсйством” на грудній клітці спереду.
А коли спускається жінка, то зиркає полохливо на чоловічий бік і… Ні, певна річ, що жінка ніколи не думає, що їй і краще, й зручніше, і для здоров’я корисніше лягти іменно отам, де попростягали свої “бантини” представники полу дужого, красиві всі, як Аполони Бельведерськії, з носом угору, з плесковатими черепами і “ісподниками” од сонця на державних головах.
* * *
Ото і є пляж.
Зверху сонце, знизу гаряча галька, наперед море, а на гальці голі тіла…
Тут печеться радянське суспільство.
Випікає наради, конференції, з’їзди, “входящі”, “виходящі”, резолюції, постанови, спецставки, чистку, скорочення штатів, біржу праці, податки…
Он, чорний, з волохатими, як у біблейського Ісава, грудьми, лисий, з вавілонсько-ассірійською борідкою дядя виставив роздутий до барабанних розмірів шлунково-кишковий тракт і сопе, і крекче, і совається…
Він із синдикату, напевне… Що він випікає? Може, робітничо-селянську інспекцію, може, накладні на “казенну” квартиру й на десятисильного “бенца”… Він стоїчно лежить проти гарячих списів, перевертаючи свого homo sapiens’a з черева на спину й із спини на черево…
Він би з радістю, видно, випік би з себе всю Радянську владу, щоб знову сидіти в своїй або банковій, або промисловій конторі й працювати для відновлення світового “народного” господарства й для всесвітньої культури…
Іноді він підскакує та йде, потихеньку ступаючи на гальку, до моря… Сунеться обережно в море, стає, затикає великими пальцями вуха, указовими — ніздрі і:
— Уф!
Окунається в море…
Окунувшись, крутить вавілонськоассірійською борідкою, мов цап, і озирається навкруги…
А біля нього хлопці регочуться, аж море розлягається. Вони перекидаються, як дельфіни, поринають, підпливають прожогом до ассірійськовавілонської бороди й ляскають її по трестовосиидикатській “барині”.
— Уй! Мерзавці! Як піймаю, голову відірву! Хулігани! Тоді ти вже не плаватимеш, сукин ти сину!
А хлопці аж падають з реготу.
Стають круг нього, затикають уші й ніздрі пальцями…
— Заткни, Петько, ще одну дірку, а то рук не хапає! І:
— Уф!
Окунаються в море! Дратують “барина”. Волохате черево з серцем плюється, лається й лізе на берег…
Петька прожогом кидається до його з криком:
— Кіт!
“Барин” підскакує з жахом і падає на берег…
А хлопці вже перекидом у морі, пішли, вигукуючи, на скелю, що сторчить серед хвиль, білою піною обхлюпувана…
— Уй! Раклн!
* * *
І лежать покотом “православні”, вигріваються…
А сонце на них окропом, окропом…
І стогнуть, і охають, і соваються православні, з боку на бік перекочуючись…
А потім підскакують, біжать до моря, кидаються у його хвилі синьозелені:
Ух! Ух! Ух!
І куйовдяться, ляскають, плескають… Харашо!
Проходить часом чоловічою половиною прекрасний пол… І затуляється хусткою, одвертає своє обличчячко й одним оком зпоза хустки на берег тільки — зирк! зирк!
Анатомія людського тіла цікавить.
А іноді, котрий з Аполонів на жіночу заскочить, “замислившись”… Тоді віялами ходять на жіночій половині рушники, і затуляється екстрено все, що становить непорушну приналежність тільки прекрасної половини роду людського…
Щоб не зглазив часом!
А ось біля каменю дідок, уса вгору.
Він страшенно байдужий. І прийшов виключно лікуватися. Біля нього бінокль. І як ніхто не дивиться, тоді він похапцем бінокль до очей і… на жіночу половину…
“Лікується” дідок…
А на половині на тій на жіночій якраз витягає з моря свої тілеса якась Венера, пудів так на дев’ять з половиною…
її “гнучкий” стан рипить по гальці, а хвилі об неї б’ють, як об скелю “Діву”…
У неї, мабуть, сухоти “вісімнадцятої стадії”…
Витягла й розпливлась драглями на березі… Дихає тяжко, дві подушки на грудях підкидаючи…
Заступила обрій…
Так і хочеться сказати словами Саші Чорного:
Мадам, ви задом заставили сонце… А сонце прекрасніш од вас!
ПРИЧИНИ Й НАСЛІДКИ
Причини
— Так як же, діду, на вибори Ради своєї сільської підете?
— Та…
— Що “та”?..
— Та…
— Та що ж “та”?!.
— Та хай вибирають, кому там треба!
— А ви не підете?
— Не підемо! Та й чого нам туди йти?.. Виберуть і самі! Не бачив я тих виборів… Краще посидю та покурю дома…
— Дядьку Пилипе! На сходку! Вибирати Раду!
— Та ні, мабуть, не піду!
— А чого?
— Та далеко йти! А воно холодію! Та й погода якась: мряка, та й дощ накрапає! Посидю я вдома! Хай краще Уляна поськає, а то щось голова свербить.
— Тітко, а чого це ви не на виборах?
— Не бачила я ваших виборів?! Та хай вони вам розпадуться! Тут ось до церкви ніколи вискочити, а він із своїми виборами розносився!
IV
— А чого, Свириде Петровичу, вашої на виборах нема? Тепер таке ж пішло, щоб і жінка не тілько ото дітей підмивала, а таки ж щоб і вона знала, як ото в державі справи йдуть…
— А назад пальцями вона не піде?! Вона була й собі рвонулася на сходку, так я її як ірвонув — так вона більше не сіртатиметься! Вона мені вибиратиме отут, а я за неї носи дітям витиратиму?! Я її виберу!
Наслідки
— Неееправильно! Хто їх вибирав? “Товаришу редакторе! Неправильно!” Хто їх вибирав? Що то за Рада? Ряаатуйте!
Післяслово
Нові оце перевибори! Так ви й далі ськайтеся!
“РУЛЬ” НА ТРУПИ!
Така вже доля еміграційна розпронещасна! Виють!
Визнання — виють!
З будинку посольського викидають — виють… Т. Красін до Парижа приїде — виють. Виють, і виють, і виють, і виють!
І за що тільки у витті в тому вони, бідолашні, не хапаються?!
Чого тілько, нещасні, не пробують, щоб переконати Західну Європу:
— Та дивіться ж, сери й мілорди, з ким ви справу маєте?!
А сери й мілорди дивляться, дивляться та… визнають… А еміграція виє…
Забалакали про позику для радянських республік. І миттю в таборі білогвардійському форте!
— Рятуйте! Кому гроші дасте?! Ви тільки подивіться! І зразу ж у “Нашому мирі”, ілюстрованому додаткові до правокадетського “Руля”, з’являються страшні речі… Трупи!
Ціла сторінка сфотографованих трупів великих князів землі російської, замучених більшовиками…
Ось перед вами “князь Костянтин Костянтинович”… Поруч його “в. к. Єлизавета Федорівна”…
Далі “Іван Костянтинович”, і “Сергій Михайлович”, і “Ігор Костянтинович”…
Гетьчисто всі тобі “князі” з’явилися на сторінках рулівського журналу, щоб залякати всі уряди в усіх закордонних державах…
Навіть сережка перлова з уха “августейшої”, знайдена на тім місці, де її мучили, туттаки подана, а поруч неї портрет самої “государині” з тими самими сережками…
І як подивишся — як це все легко зробити!.. Візьміть, приміром, розстріляного фашистами комуніста, сфотографуйте його, а потім підпишіть: “В. к. Ігор Костянтинович”… Колосальне враження!
Після того усі уряди ахнуть, охнуть і… визнають!
Кепські справи білогвардійські, раз на трупа “Руля” повернули.
Коли живими нічого не зробили, навряд щоб мертві допомогли.
“ПОЖАЛУЙТЕ”
Симон Петлюра звернувся до румунського уряду з пропозицією організувати з недобитків його армії корпус і доручити йому охороняти бессарабський кордон. Румунський уряд поставився до пропозиції Петлюрииої позитивно.
З газет
Здрастуйте, Симоне Петлюровичу! Здоровенькі, значить?! Ну й слава богові!
Де це ви весь час перебували, що не чутно щось вас було?!
Готувались усе?
Довгенько щось… Ми вже п’ятиріччя Радянської влади в себе одсвяткували, а ви мнетесь…
Румунію, кажете, захищати збираєтесь? А як же Україна?
Конає ж вона, сердешна, у передсмертнім конанні конає, а ви за Румунію беретесь…
А нас же хто захистить?
Чи то, може, військові хитрощі, тактика така: своє славне військо на румунськім кордоні виладнувати й потім уже:
Гей, чи пай, чи пропав, Вдруге не вмирати! Вдаримо в гармати!
Так?
Тоді інша справа…
А то в нас якраз оце дітки по вкраїнських школах вчаться, до засівної кампанії готуємося, Ради обираємо, низовий апарат поліпшуємо…
Українізацію переводимо, словники живої вкраїнської мови видали.
Видавництво поширюємо, молодь вищі школи закінчує, щоб потім на село двинути, Україну нашу дощенту вже доруйнувати…
І таке тут у нас, на Вкраїні нашій, на “чайці небозі”, робиться, що не доведи господи!
Потяги ходять, аероплани літають, пошта налагоджена, газет на Вкраїні маємо мільйон тиражу, театри українські в кожнім великім місті організовуємо, кіно на село кидаємо, хатичитальні позаводили, селянські будинки будуємо, землю до порядку призводимо, меліоративні товариства позаснували, кооперативна мережа селами та хуторами поволеньки стелеться…
Заводи, Симоне Петлюровичу, гудками гудуть, спати нам не дають та сизим димом наше небо блакитне закурюють!
Такий сум! Такий жах!
Де ви були забарилися?
Якраз оце саме час вам чи з поляками, чи з румунами, чи з болгарами, чи з греками, чи з ким хочете йти Вкраїну урятовувати!
Ми ж хіба не розуміємо: чи можна ж таки спокійно вам на цеє все дивитися, коли біля вас там на еміграції чоловіка з п’ятнадцять, а може, й менше, “директорів департаментів” без посад позалишалося?!
Як ви досі все це терпіли, Симоне Петлюровичу?
Скоріше йдіть!
Визволяйте! Рятуйте!
А коли й тепер не пощастить, приїздіть до нас на “сільського виконавця”[32]. Сурйозна посада!
І серйозніша, й почесніша, ніж “головного отамана”…
Тільки не заплутайтесь, як на ту посаду прохатиметесь, бо Матвій Свиридович казав оце мені:
— І що воно за знак: цілу Україну з Петлюрою визволяв, а призначили за виконавця — не втну! Об’язаностів много, населеніє ремствуєть, а я не вправляюсь! Доведеться в одставку йти!
Вважайте й ви, Симоне Петлюровичу! Бо ж самі знаєте, що іноді путнього кілочка до грабель значно тяжче зробити, ніж за головного отамана бути!
Чекаємо!
КРУТІ ЧАСИ
— Це серйозно?
— Що “серйозно”?
— Оця постанова Наркомпраці й Робітничоселянської інспекції про “трудову дисципліну серед службовців”…
— Серйозно!
— І ото рівно о десятій годині я мушу на праці бути?
— Рівно!
— А як я засплю?!
— Як це так: “засплю”?
— А як у мене вдача така, що я щодня засипляю?
— Не знаю, як воно буде…
— Свинство! То чистять, то скорочують, то приходь їм о десятій годині!
— Так не приходьте!
— Так пишуть, що звільнятимуть!
— Так приходьте!
— “Приходьте”. Добре вам говорити “приходьте”… І що воно й за народ такий?!
На півгодини праці збільшили…
Та ні попоїсти тобі, та ні вискочити тобі по коридору пройтись! І сиди, і сиди, і сиди! І працюй, і працюй, і працюй!
— І сиди! І сиди!
— Свинство!
І побігла моя знайома, і руками, голубочка, замахала.
* * *
А справді ж часи настали! Куди тілько воно все це йде, куди прямує?! Помилуйте: в радянській (в радянській!) установі й отакао дисципліна! Отакао каторга!
Так скажіть же, будь ласка, чим же відрізнятиметься тоді радянська установа від тої, що ото:
— Ах, вспомніш, как раньше работалі! Чим?!
І що ж тепер оті робитимуть, що:
— Служу! Конечно, служу, ибо надо же чем-нибудь жить! Больше, положим, хожу, чем служу!
Що, питаю, вони робитимуть?! Плакатимуть!
— Помилуйте! В радянських установах — і такі порядки! Круті часи! Жорстокі часи!
Прощай, коридоре! Прощай, дзеркало! Прощай, дорога убиральня!
ГОРЕ (Бувальщина)
І от, значить, заснувалося на селі (на якому? А хіба не все ‘дно, на якому селі!) кредитове с.г. товариство… І вивіску вивісило, і правління обібрало… І сказали члени того товариства своєму правлінню:
— Працюй! Працюй добре, щоб жилося нам краще! Бо кредит для селянина діло велике!
І правління сказало:
— Працюватиму добре! Бо кредит для селянина діло велике! Про це й влада Радянська знає і суми для кредиту відпускає не маленькі! Не хвилюйтесь — працюватимемо!
— Працюйте, товариші правління… То таки влада владою, а ви й самі не спіть та ініціативу Показуйте, бо без самодіяльності смерть вам і смерть нам!
— Не турбуйтеся, громадо, на те ми й правління, щоб самодіяльність свою виявляти…
І почало правління працювати. Засідає правління. І говорить голова:
— Завтра виїду до міста! Треба потурбуватись, походити, похлопотати, бо під лежачий камінь і вода не біжить…
— Поїдьте…
— А член правління хай у район поїде… Сидіти не треба, треба працювати…
— Хай поїде…
І входить рахівник…
— Не їдьте, голубчики! Допоможіть, бо не впораюсь! Порятуйте мене!
— У чім справа?
— Відчити треба писати!
— Які відчити? Ось які:
Українбанкові — 2 прим. Райсельспілці — 2 прим. Інспекторові НКФ — 2 прим. Окрвиконкомові — 2 прим. Укрсельбанкові — 2 прим. Райвиконкомові — 2 прим.
І всі вони з детальним балансом, з відомостями призначення сум, з справками про кредит і т. ін.
Крім цього, інспектура НКФіну вимагає іменні списки членів тва… А їх у нас п’ятсот чоловіка. Треба п’ятнадцять сторінок писати, цілого аркуша…
— Ну гаразд. Допоможемо. Напишемо, а потім поїдемо… Не поїдемо, мабуть…
— Чого не поїдемо?
— Бо підскочить другий місяць, доки це скінчимо! Відомості щомісячні…
— А коли ж діло робити?
— Не знаю, голубчики…
— Ну робіть ви, а я, як голова, поїду…
— Не поїдете…
— Чому?
— Ревізори їдуть.
— Які?
— Завтра інспектор Губсельбанку, позавтрьому — інструктор Райсельсоюзу, потім інспектор РСІ, потім інспектор НКФіну, потім особлива комісія з округу, потім масова ревізія, потім інспектор Укрсельбанку…
— Перебуду, потім поїду…
— Не поїдете, бо як скінчить інспектор Укрсельбанку, приїде якраз інспектор Губсельбанку.
— Спочатку, значить?!
— Спочатку!
Так правління як сіло та як заплакало..
От вам і “ісходящий”…
“Ісходящий”, кажуть, єрунда! Сів, записав, зареєстрував, число проставив, у конверта заліпив, чиркчирк! — і все! Не трудно!
І не трудно, і, головне, не відповідально! А от воно й не так.
Виявляється, що відповідально, і навіть дуже! Іноді, братці мої, забалакається “ісходящий” та не туди й заліпить…
Боже мій, скілько тоді халепи, скілько резолюцій і скільки підметок поб’ють “народні обранці”, доки прийдуть до редакції й скажуть:
— Пропишіть!
Клопоту тоді ке обберешся!
От, приміром, так.
Губвиконком вирішує справу й пише протокола.
у зв’язку з будовою II дер знесених огородів в сумі жавного посьолка біля ко 573 карб.
12 к. згідно з лишніх Малинівських казарм. калькуляцією.
Губвиконком для державної справи забрав огороди й заплатив за них власникам. Правильно.
Далі пишеться виписка з того протоколу.
В цей час реєстратор забалакується й ліпить тую виписку не в той конверт. Виписка йде через райвиконком у село Малинівку, Чугуєвського району.
А колишні Малинівські казарми в Харкові.
У селі Малинівці одержується протокол.
А ВИ КАЖЕТЕ…
Слухали Про знесення огородів
Ухвалили Компенсувати власників
Читається той протокол, й починається радість: 500 карбованців з неба впало!
Збирається громада, вибираються представники, дається їм доручення, і посилаються ті представники до губернії.
— Ідіть і гроші беріть!
Ідуть представники. Приходять. Ну як звичайно: Кімната № … Потім:
Кімната № … Потім:
Кімната № …
Потім вони їдуть додому, в Малинівку…
Потім вони приїздять ще сім раз! Усього вони, значить, приїздять вісім разів у губернію…
Поклали їм на їхніх папірцях вісім резолюцій (на письмі!)…
І далі їм кажуть:
— Які огороди?
— Та дивіться ж, написано!
— Справді, написано! Гм!
— Підіть іще до інженера… Пішли.
Інженер пише:
“Містки будував — правда! Але не через огороди, а через річку! Огородів не зачіпав!”
— Гм!
Та вже за восьмим разом:
— Мабуть, непорозуміння! Це не та Малинівка!
От нам і “ісходящий”!
Людина ніби й непомітна, а бачите, що наробила: ціле село на ноги поставила, вісім резолюцій через неї писали, вісім разів селяни до губернії їхали…
Он як!
Підвищити б її на два розряди!
ЯК? — ОТАК!
На вулиці Карла Лібкнехта, № 13, у Червоному будинку, це було. В Харкові.
У будинку тому, як сходами на другий поверх ізійти, — так просто там перед вами зала така велика, а як у залу ту ввійти, так ліворуч будуть “Вісті ВУЦВКу”, три кімнатки — одна кабінет редакторів, а друга — там же, і інформатори, і перекладачі, і завід, відділом, а третя — там секретарі… А поруч — там комісарова Маруся кричить, і пелюшки сохнуть, і борщ вариться, зверху Костуся (служниця) живе, а до неї круті сходи з поручнями, а на поручнях комісарів Мишко сидить. Сидить, сидить, а потім — фррр! — поїхав на поручнях пузом… Спускається хлопець… Це — ліворуч, як у залу ввійти…
А праворуч, як у залу увійти, — двері за склом. Як одчинить ті двері — там стіл стоїть на “тумбах”, а другий — “конторський”, а під стіною канапа, шкірою оббита, а в канапі тій на спинці хтось на чоботи шкіру вирізав, а на канапі людина лежить — одна нога в сандалії, а друга в калоші…
То — редакція “Селянської правд и”…
А людина — то редактор “Селянської правди” С. В. Пилипенко…
А калоша на нозі — то чобота не можна одягти, бо рани тривожать… А рани — то штука військова і штука серйозна… Рани — вони як почнуть, особливо після тифу, так дуже довго ниють і ятряться… І людина тоді шкандибає, гурчить, світиться вся… А як устає, так за щось держиться, бо хитається…
Так ота кімната ліворуч — то й є редакція “Селянської правди”… Одна кімната й два столи, та канапа з вирізаною спинкою. Стільців — два… А як третьому кому сісти треба, то на ріжку на столі половинкою причепивсь і пиши…
Це було в травні 1921 року…
Уже “Правда селянська” була, не “Біднота”, а “Правда”… Одчинив якось двері в редакцію.
— Здрастуйте!
— Ну да! (Це так із канапи).
— Редагуєте?
— Нуда!
А пртїм з годину мовчали. Я сидів та курив, а редактор лежав та курив… А по хаті мухи гули… Ганяти було нікому, бо секретар не прийшов і перекладача не було… І інформатора не було… Були, та ввечері… Оксана Христова була та Горбань Коля (тепер уже на професора вийшов)… А вдень не було…
Сиділи, значить, і мовчали…
— Ну так як воно? “Селянська правда”, значить?
— Ну да!
— Для селян?
— Ну да!
— Мову треба!
— Ну да!
А у вас воно здорово виходить! У вас особисто!
— Ну да!
— А решту треба якось, знаєте, щоб отой…
— Ну да! Нема кому! Треба когось! Може б, ви?
— Та хто й зна!
І замовкли… Сиділи й мовчали… А потім:
— А давайте спробую…
— А спробуйте!
— Як утну, то втну! А як не втну, так тоді пробачте… Бо — селянська газета… Це не той, щоб отой, а той, щоб отой, знаєте…
— Ну да!
А на другий день уже “пробував”…
Сидів за столом на “тумбах”, дививсь на списаний папір і думав:
“Господи ти, боже мій! Кого ж і з ким тут злучать перекладач збирається?” На “інформатора” мене тоді “висвятили”… І на редактора та популяризатора мови…
А стаття якраз попалась спеціальна: “Случная кампания”.
Хоч воно вже тоді й час такий був, що корови всі побігали, та то нічого — 1921 року траплялося, що влітку про ярову сівбу писалося…
Так дививсь я на ту “Случную камланню” й думав:
“Не буде телят у нас! Як так перекладатимемо та друкуватимемо, а дядько послухає та понашому робитиме, то вб’є бугай дядька, щоб не перебаранчав йому дядько й не совався з нашими порадами”.
Думав я:
“Та невже ж таки щоб повести до бугая корову, так треба отаких слів нагородити?!”
— Не буде, — кажу, — Сергію Володимировичу, телят на Вкраїні, як отакою мовою писатимемо!
— А ви так виправте, щоб телята були! Виправляв. Не знаю, чи були з того телята, а виправляти виправляв.
Виправляв та казав перекладачам:
— Голубчики, перекладайте так, щоб корови ялівками не залишались!..
Де ви тепер, товариші наші перекладачі хороші?!
Хай у наш п’ятирічний ювілей вам легенько тикнеться!
Якби ви знали, скільки веселих годин ви давали нам у редакції, коли ми було статті ваші перевіряли!
Скільки раз редактор качався на канапі, за живота хапаючись, а я з крісла падав, регочучись…
Живіть та радуйтесь!
* * *
Так ото й почалося…
Завелася спружина, закрутилася, та так цупко, та така вона, спружина та, велика, що ось уже чотири роки, зо дня в день, з вечора в вечір, а вона не розкручується, а, навпаки, більшає, міцнішає, тужавішає…
І столів уже в редакції чимало, і кімнат чимало, і контора, і експедиція, а люду більше, а люду все більше, — і стільців не вистачає, хоч уже дюжинами налічуються, і столів мало, хоч за десяток давно вже перескочило, і стіни в кімнатах роздаються, хоч і кімната не одна вже…
І бігаємо, і просимо, і стукаємо:
— Поширитися треба!
А “Селянська правда” наша по Вкраїні попливла… Колись капала, потім струмком. Із ротаційної машини побігла, а тепер уже річечкою біжить…
На велику ріку вибиваємося, бо річище широке маємо… Полилося. І не припиниться!
А скільки разів було так: іде, йде, йде — і раптом здавати починає… Капати починає…
То гроші, то папір, то друкарня, то просто комусь насниться, що припинятися пора нам…
Тоді бігаємо, рвемось тоді, доклади пишемо, говоримо, живота тугіше підтягаємо — і… робимо…
Тоді сумно в редакції…
Як стали 1923 року в травні на місяць — тоді журно було…
— Невже назавжди?
І платні своєї не брали… Підтримати треба “Селянську правду” було…
Всі, як один, од платні одмовилися…
Не хвалимося цим, бо любили “Правду” свою… А кого любиш, тому допомагаєш не задаючись… їй гірко було — і нам гірко… їй добре — і нам добре…
Так і жили…
А потім — ожили, та так ожили, що вже ніяка сила не зборе нас…
Сількор прийшов…
А з сількором легше… З сількором уже зовсім добре… Колись було таке:
— Та напишіть, товаришу, будь ласка, бо щось із матеріалом сутужно!
А тепер:
— Ну куди його містити? Ну що його робити? Треба десять “Селянських правд”, щоб умістилося!..
А воно ллється! А воно ллється!
* * *
Що зробили?
Хто й зна, що ми зробили…
То вже не нам про те судити, не нам вирішати…
То вже читачева справа!
Сказать, щоб дуже нас лаяли, — не можна…
Значить, ніби робили те, що треба!
А втім — рішайте самі!
Знайте тільки — по щирості це говоримо:
— Працювали! Робили! їй-бо, робили! Не гуляли! А ви читали!
ЧОГО ВОНО ТАК?
Давайте, щоб довго не балакати…
Що краще — чи гуртом хазяйнувати, чи поодинці?
І всі зразу в гомін:
— Поодинці краще! Що там ви з своїм гуртом? Не знаєш, де твоє, а де Степанове! То я сам і зробив, сам зробив, — воно моє! Проробив — сам за це спокутую, ніхто мені голови не милить! Поодинці краще! Он як у старовину хазяї жили — усього по шию. І хазяїнували самі! Геть гурти ваші к бісу!
Добре! Геть, так і геть! Поодинці, так і поодинці! Гаразд! Раз так — колективізацію коліном… Так тоді ж слухайте.
1. От ви збираєтесь випити. Просто собі з якоїсь там причини (ну храм у вас чи там звіздини)… Так чого ж ви самі не сідаєте за стіл, не наливаєте чарки й не хилите, яєчнею закусюючи?..
Чого обов’язково круг столу сидить чоловіка п’ятнадцять люду, і ви ото весь час:
— Будьмо! Хай вашим ворогам ікнеться! Веселіш у гурті?
Тут колективізація, значить, штука підходяща?!
2. Ходім далі.
Луки косите ви… Так чого ж ви тоді чоловіка двадцятьтридцять люду йдете ручку, та ще й отамана такого вибираєте, що коса аж реве!
Веселіш діло йде?
Колективізація тут підходяще діло?
3. Ходім далі.
Плоскінь брати, коноплі мочити, хату нову мазати… Чого жінки та дівки гуртом збираються та товчуть глину біля хати по самісінькі, хай бог простить, пОпідтикаючись?
Краще діло йде?
Колективізація…
4. Одлатати когось дужчого за вас треба… Колективізація…
5. Парубкувати… Колективізація…
6. Досвітки… Колективізація…
7. Співати… Колективізація…
А як хазяїнувати, чого ви зразу всі: — Ік бісу{ Не треба нам колективів! Чого?
Щось воно ніби не той… не в’яжеться: скрізь колективізація, а як до хазяйства — к бісу… Значить…
Значить, отих усіх болячок на селі, що про них сьогодні селяни пишуть, можна б і позбутися, якби всім разом узятися…
Не зразу, звичайно, а поволеньки… А все ж скоріше, як самому…
Подумайте…
“НЕДАЛЕЧКО ЧЕРВОНЕ ЯЄЧКО”
Христос воскрес із мертвих! І це щороку…
Ми трохи ніби рано про це почали, бо ще тільки середохресний (чи як там його кличуть) тиждень минув, — так це навмисне робиться, щоб дати можливість людям православним як слід до свята приготуватися…
Щоб потім уже, як воскресне, не бігати, висолопивши язика, по сусідах та не благати:
— Чи не дали б, сусідонько, дріжджів?
— Закинув старий колуна кудись! Позичте, кумасю, а я вам за це здору трішки!
Треба заздалегідь бути готовими.
Що ж його робити, щоб як слід Христа воскреслого уславити?..
Ну ви ж, я думаю, з жилавого понеділка вже потроху готуєтесь?
Живота виготовляєте до великодня?
Як ні, то поспішайте… Треба, щоб порожній був…
Бо самі ж розумієте, що свято дуже велике — наїстись треба так, щоб аж гуло в животі…
А головне, щоб усе було, як у людей… І щоб порося, і щоб ковбаса, і, найголовніше, ота — оковита щоб була… Без оковитої ніякого воскресіння бути не може…
Святить це все треба.
