Потім танки.
“Бариня” і “малоросійський”.
— Чичас будіть малоросійські таниц, — сусіда збоку на вухо проконферував…
Гопак, звичайно! Наш рідний!
Ще одно “за”, щоб приєднати Крим до України!
* * *
Сумно!
А що зробиш!
Коли б це в нас, то, звичайно, миттю:
— А куди дивиться Головполітосвіта, Наркомос, Наркомзем, ВУЦВК, Жінвідділ, “Плуг”, “Гарт”?!
— Трамтамтарарам!
А тут… “Чужа держава”… Тільки й того:
— Ну, Курбедине, гуляв?
— Моя гуляй! Карашо! Очин карашо!
“Карашо” не те, що воно “карашо”, а те “карашо”, що і Курбедин туди ходить, і ана ходить і немовлят носить… Так і треба дати, щоб було “карашо”… Трамтамтарарамтамтам!!
НА ВІТРИЛАХ
Це коли синє море отари білих баранів до берега скелястого гонить, б’є тих білих баранів об скелястий берег і розбиває їх на білий вогкий порох…
Це коли синє море гнівне, коли воно шумить і гойдається, люто гойдається.
— Поїдемо?
— А чого ж?! Я, їйбо, не боюсь! Тільки я ніколи не їздив по морю на вітрилах… Чи не заколихає часом?
— А буває, що перекидаються?
— Що, вже труса празнуєш?
— Хто, я?! Дрібниці! Поїдемо… їздять же рибалки, і веселі, і здорові! Чого б там боятися! їдьмо! Ходім! А… дуже воно гойдає?
— А я так і зовсім не боюсь! Хоч і не їздив, а не боюсь! Тільки, що ото воно хвилюється здорово! А не можна, щоб і з вітрилами, і щоб море спокійне було? Так би, помоєму, краще!
— Та й помоєму краще… А щоб боявся, так ні!.. А вітер чи не завеликий часом?
— Сідайте, товариші! Зараз як рвонем!
— Товаришу Антоне, а воно не дуже гойдає?
— Не дуже! Давай назад! Поїхали…
Старі рибалки — дядя Гриша, сивогубий, сивоусий, мідянолиций дядя, що вже більш як двадцять п’ять років на Чорнім морі рибалить. І Антон, кремезний, рвучкий, його підручний, з витатуїруваними грудьми, білуватий, солоний увесь і терпкий, як морська вода, — везуть нас.
З ними ще двоє “зелених” — молоді хлопці, що привчаються до труднощів рибальської на морі праці. Один чепурний, чорнявий, стрункий, з карими гострими очима, і другий опецькуватий, з сонними рачкуватими баньками, з носом угору, на небо голубе, і з думками рипучими, як немазана татарська мажара[24]:
— Ех і зельоний же ж! Поварачуйся, занудо!..
Далі тяжке зітхання. Рипуче, й солоне, й таке багатоповерхове, як зубчатий АйПетрі… І в зітханні тім сплелися “печонки”, “селезьонки”, “артерії”, “вени”, “предсердія”, “желудочки” з морською “матір’ю” аж у “піднебесній канцелярії”…
І зітхання те в супроводі такого і благливого, а воднораз і презирливого погляду на нашу товаришку…
— Дама! Ніззя!
А “воно” ж розпирає витриманого в морському розсолі Антона і крутить його дзигою на лаві…
— Навіщо ж тут дама?!
Та не було б “дами” — вискочили б оті “печонки” й “селезьонки” поперед “матері” з душі Антонової, вдарилися б об неї й поплигали, підхоплені вітром, по морських барашках, через усе Хвалииське море…
І легше б зробилося на душі в Антона, і не крутило б його на лаві дзигою.
А так залишалося в Антоновім розпорядженні тільки “зараза” з “занудою” та убійче:
— Ііі!! Зельоний! І хто тібє дєлал такого?!
* * *
Антон керує стерном і парусом…
“Дя” Гриша сидить серед човна, смокче цигарку й дивиться у “синю далечінь”, примруживши великі сірі очі…
Скільки разів “дя” Гриша бачив це море? Скільки разів воно його шматувало разом із його яликом “Костянтином”?! Скільки разів “дя” Гриша, може, вже й “одходну” собі читав, залізною рукою за стерно тримаючись?!
Про це знає тільки “дя” Гриша…
— Кака ж то зануда парус розв’язувала?! Ех (і довге “зітхання”) …
Антон “зітхає”…
Не як слід розв’язали вітрило… В однім кінці воно залишилось підхопленим мотузом… І не гаразд іде човен: не на все вітрило вітер бере.
“Дя” Гриша кидає:
— Моряки! Майнарить треба!
Майнарить — значить спустити вітрило. В данім разі спустити, щоб випростати як слід. А майнарить серед чистого моря, при чималім вітрі — це вже штука не легенька та й не небезпечна… Але треба, бо хто ж таки йде в чисте море з несправним вітрилом… “Дя” Гриша на це не піде… Він не “партач” і не “зельоний” — йому це не до лиця…
— Майнар, хлопці!
Дррр! — і вже вітрило в човні. Рухи рвучкі, швидкі, певні! Раз! раз! раз!
— Поправ кінець! Ііі (Зітхання: “дама”!). Рррраз!
І знов полотно тріпоче вгорі, розіп’яте сердитим вітром!
— Просто! В чисте! Одкриєм АюДаг і назад!
…Мчить “Костянтин”, з хвилі на хвилю перестрибуючи…
І такий маленький той “Костянтин” проти синього моря безкрайого… І таки ми всі манюнькі, манюнькі… Навіть “дя” Гриша, сивогубий, сивоусий, мідянолиций “дя”, — і той манісінький…
…Хлюпають білі барашки об човен…
Хлюп! Хлюп!
І тільки:
Гойда! Гойда!
І тріпоче біле полотно гарячим тремтінням і рветься безсило з залізних Антонових рук… Гойда! Гойда!
— Одкрили Алупку! Чотири верстви від берега!
— Бери на буйок[25]! Онон білим прапорцем серед хвиль тріпоче! То “татарські” гаки на камбалу!
— Ой!
Солоний дощ укрив усіх. Це Антон навмисне “охрестив” нас, “зельоних”, розрізавши носом хвилю.
— Не взяли цебра воду виливати, роззяви! Трапляється іноді хильнути човном води!
Це “дя” Гриша натякає Антонові: хильни, мовляв! Хай спробують…
Антон не хоче, не треба на перший раз лякать: “Та якось ще хильньом!”
А берег як на долонії Отут увесь! Ось він!
— Дивіться! Он за Алупкою гора голубіє! То АюДаг! Ведмідьгора біля Гурзуфа! Верстов звідси із тридцять п’ять — сорок! То його хвіст! Зараз усю одкриєм.
— Не вадить, не тошнить?
— Ні!
— Інших тошнить!
За кілька хвилин “одкрили” всього АюДага, горувелетня, що, мов ведмідь, розляглася за Гурзуфом, уткнувши морду в самісіньке море!
— Вороч! Вісім верстов од берега! Майнарить будемо?
— Ні! Навіщо майнарить? Переведемо так!
Це вже риск — переводити вітрило при вітрі в чистім морі, не спускаючи його…
— Ну, хлопці! Рррраз! Разразраз!
І вже з другого боку б’ється з Антоновій руці полотно… Мчимось на берег. …Гойда! Гойда!
— Майнар, хлопці!
…Кілька ударів веслами — і біля берега…
— І зовсім не страшно! А Антон:
— Приходьте другий раз! Можна страшнєй іздєлать!
ПО КАМБАЛУ!
Щоб не було непорозумінь, умовимося відразу: камбала — це риба. Ловиться вона в Чорному морі. Ловиться далеченько від берега, — так верстов за сімвісім. Ловиться на гаки, наживлені маленькою рибк огосултанкою. Гаки ті прив’язується до довжелезного шнура (перемет), кидається серед синього моря на двох котвах (якорях) на самісіньке дно. “По камбалу”, отже, значить, — по рибу, в море! Підіймати гаки, знімати ту рибу, а потім уже її продавати чи самому їсти…
— О другій годині їдемо! Приходьте! Прийшов, звичайно.
“Гетьман” уже готовий.
“Гетьман” — це (не бійтесь!) не Скоропадський, а ялик так зветься…
Вже на нім щогла, вже лежить вздовж нього вітрило, вже Хайалі ходить на нім з корми на ніс і дає останні розпорядження. Старий Зекир’я крутить цигарку. Юнус несе цеберку з “солодкою” водою, а Васька одягає на кочета весла.
— Стрибайте! Стриб! — і в ямку…
Хайалі бере керму… Знаєте Хайалі?.. Не знаєте?.. Шкода… Хайалі — це капітан на “Гетьмані”. Він низенький, лисенький, у нього мало зубів, але він міцний і пругкий, як із чорної гуми опука. Лице в нього буре від сонця… Лисина в нього як шкіра, що на підметки, а волосся (в нього волосся тільки на потилиці) гніде… Він і в бурю бурючу, і в сонце пекуче без шапки… Він завжди на кормі калачиком (бо він коротенький!) з ногами підібганими, а в руках у нього керма й вітрило, а маленькі його очі нікуди не дивляться і все бачать. Він увесь час байдужий, але за сім верст чує шум вітру берегового… Він ніколи не стежить, що роблять Юнус, Васька, Зекир’я, але раз у раз із його обвітрених уст вилітають слова, і від слів тих підскакує Васька, біжить до вітрила Юнус, крекче, пересовуючись по ялику, старий Зекир’я. От який Хайалі! А ви його не знаєте?!
А Юнус… Юнус чорний… У Юнуса курчаве з сивиною волосся й лагідні світлокарі очі… Він завжди усміхається, коли на вас дивиться, і питає:
— Не страшно?
Зекир’я? Зекир’я — старий, в татарських штанях на очкурі, в шкіряних личаках, з крученою цигаркою в губах, і цигарка та, скурена до нікуди, шкварчить біля його синявих губ, припікає його обстрижені вуса, а вони пахнуть смаленим і скручуються жовтенькими кільцями над синявими губами… Зекир’ястарий одкидає тоді до борта голову — і тьфу!.. Тютюн летить у море, а на губах у старого Зекир’ї — плівка з тоненького до тютюну паперу. Він мовчить…
А Васька молодий! У нього бронзове струнке тіло. Він білявий і з прекрасно розвиненими м’язами… У нього на грудях витатуїруване кермове колесо з двома прапорами: на однім прапорі “К.С.С.Р” (Кримська Соц. Сов. Республіка), а на другім У.С.С.Р (наша)!.. На правім плечі в нього чорніє хрест на постаменті, а круг нього линва, а на линві тій котва (якір), а нижче, на передпліччі, гола, з розпущеними косами, на ввесь зріст красуня, а в красуні тії, як два кавуни круглі, перса… Васька розписаний увесь… Він, Васька, рвучкий, говорить кріпко, з “матір’ю”, але він ще “зельоний”, і слова його хвилі котять по морю Чорному. Од Васьчиних слів ніхто не підскакує в ялику… Всі сидять на своїх місцях і про щось думають…
— Віра!
Пішли… Юнус з Ваською на веслах, Хайалі на кермі, а Зекир’я перебирає в кошику султанку (наживлять гаки!). Вийшли з бухти.
— Парус!
І миттю Васька й Юнус біля вітрила… І миттю вітрило тріпоче вгорі!
— Віра в море!
Летить “Гетьман”, хвилі перескакуючи…
Рипить вітрило… Мугиче щось Юнус, крекче Зекир’я, а Васька пригладжує білі свої штани, щоб посередині від пахви до ступні була в їх складка…
— Он буйок!
Васька перший побачив.
— Де?
— Ононон! Не бачите?
— Не бачу!
Всі побачили, а я не бачу…
Та і як ти його побачиш десь там у морі, коли хвилі, коли прапорець на нім чорненький отакісінький і коли хвилі перескакують через нього, й нагинають, і захлюпують…
— Майнар, Васька!
Момент — і вітрило в човні, зв’язане, скручене, безсиле… Кілька вдарів веслами — й буйок уже в ялику…
Буйок — оберемок корок (пробок), обтягнутий сіткою, з прив’язаним на нім сторч “пужалном”, а на “пужалні” невеличкий прапорець… Це знак, де стоять гаки… Він (буйок) на котві, здебільша просто на камені, що тримає його на певнім місці.
Гаки ставлять на двох каменях. Два, значить, буйки… Початок і кінець гаків.
Гаки на дні морському.
Перемет наш має 750 штук гаків, прив’язаних на невеличких шнурках до довгого шнура на півторадва приблизно сажні один від одного.
Тягнеться, отже, цей перемет на 3-4 верстви в морі…
Вихопивши буйок у човен, Васька швидкошвидко витягає камінь… Тягне його хвилин з 5—10, бо витягти камінь треба з 50—80сажневої глибини…
Аж ось — камінь у човни
Тоді вже бере шнур Хайалі й поволі, гак за гаком, підіймає в ялик. Піднявши, скидає стару наживу, об’їдену здебільша, пожовану, й кидає гак у круглий чималий кошик, що стоїть на кормі… Біля кошика Васька. Він підхоплює гачок, наколює на нього рибку й укладає гаки правильним колом, один біля одного, під стінкою в кошик. Шнур лягає в середині того кола… Таким чином, гаки в тому кошикові лягають “гвинтом” од низу й до верху.
Робиться це надзвичайно швидко, ловко й красиво… Як по писаному…
Юнус на веслах; він підштовхує в напрямку шнура човен.
Зекир’я курить цигарку, а я, вирячивши очі, дивлюсь у море й стежу, що йде на гаку.
Ось затріпотів шнур і заборсався по борту…
— Кіт! — кидає Хайалі…
— Нічого не видко, — кажу…
— Кіт! Я знаю!
За кілька часу справді щось б’ється, бачу, на шнурі, силкуючись вирватись. Ррраз — і в човні.
“Морський кіт”. Не гренландський, звичайно, а простий, чорноморський. Я не знаю, як він повченому зветься, а понашому, по чорноморськорибальському, це “кіт”.
“Кіт” — це плескувата морська тварина, зверху бура, знизу біла, з величезним тонким, як палиця, хвостом з колючками. Морда якась трикутна, з виряченими очима, а біля очей дірочки. На пузі в неї якісь плавники, ніби ноги, а він їх, як їде на шнурі, випростує й б’є ними… Його рибалки не люблять… Зразу викидають назад у море, вирізавши те місце, де зачепився він за гак. Завбільшки він чималий буває… Аршинів зо два.
…А ось іде камбала. Вона розчепірилась на шнурі, настовбурчила всі свої плавники й огинається. Не хоче. Але Хайалі не такий, щоб у нього зірватись… Він знає!.. Він у морі все знає.
Плюсь! — і вже тріпоче камбала на дні в човні… …І так гак за гаком, крок за кроком — 750 гаків… І тільки в Хайалі з уст коротке:
— Ач! Ач! Це Юнусові.
— Вперед! Човен попхни!
Раптом Хайалі кинув погляд на берег, зразу… — Береговий!
Васька тріпонувсь, сердито наколов на гак рибку й згадав про “матір”.
— Буде робота!
— Кидаю! (Хайалі). Не дасть робити! Віра!
І полетів човен вздовж на веслах, і забулькали в море один за одним наживлені гаки!
— Віра! Віра!
А вже з берега шум чути… І зарябіло під берегом… А біля нас море тихетихе…
— Чого ви? — питаю.
— Береговий подув! Найпротивніший для нас вітер! Треба на веслах… Вітрилом не можна! Можна б іще “лівірувать”[26] але грузу нема на ялику — перекидатиме.
— Віра! Віра! Встигли-таки гаки кинуть.
І ось як зашуміло, як заревло, як заскаженїло, — святителі ви мої!
“Гетьмана” тріскою кидає…
Васька, Юнус і Зекир’я на веслах… Хайалі на кермі…
— Віра, Васька! Віра…
У Васьки, бачу, обличчя вже посиніло від натуги, старий Зекир’я мокрий, Юнус підкусує губи…
А море сказилося! Воно якось люто накидається на “Гетьмана”. Підскакує під нього, ставить його цапки, а потім вискакує ззаду й кида носом у якусь піняву яму…
Потім скакає збоку, б’є в борт, розлітається зливою і плює на нас солоною слиною…
— Віра, Васька! Віра!..
І Васька, і Юнус, і Зекир’я аж стогнуть…
А човен на місці!
Тоді підстрибує Хайалі до мене:
— Керму просто на берег! Держіть міцно!
Сам уже поруч старого Зекир’ї:
— Віра! Віра!
А “Гетьман” тремтить, а “Гетьман “падає грудьми на хвилі…
— Керму кріпше!
“Кріпше”?! Коли воно вириває, вибиває, висмикує?! Держу, аж очі рогом лізуть!
— Віра! Віра!
Дві години скаженої, чортячої роботи й напруження! Раптом — тихо…
Як із’явивсь, так і вщух береговий… Ось був, ось нема! — Не вір морю! — кидає Юнус…
І всі закурюють і витирають і піт, і солону воду з червоних облич…
А на дні в ялику широко раззявляє пащі й ліниво б’є хвостом камбала…
…Не вір морю! — це правда… Ніхто не знає, як воно з тебе поглузувати думає… І коли — так само ніхто не знає… А воно велике, те море! І глибоке!
І коли воно сказиться, то, невважаючи на все ваше лицарство, невважаючи на те, що вам довірили керму в такий відповідальний момент, невважаючи на вашу політичну й економічну, й всіляку іншу грамотність і свідомість, — беріть всетаки з собою закріпительного!
Спокійніше буде й вам, і вашим сусідам!
БЕРЕЖКОМ!.. БЕРЕЖКОМ!
До Ялти?! Та верстов, мабуть, із дванадцять! Отак понад пляжем он до тієї будки, а потім праворуч, угору стежка пнеться виноградниками… Так по тій стежці вийдете на сошу й сошею, сошею… до самісінької Ялти… Це недалеко… По дорозі Нікітський сад… А од саду вже і Ялту видать… Години за дві в Ялті будете. Ще й не смеркне…
Ну, ходім!
Кинули оком в останній раз на парк у Гурзуфі, де відпочивав Пушкін, на будинок, де він гостював у генерала Раєвського, на АюДаг, що чекає на аллахів наказ — встати й знову трощити все на шляху своїм, бо ж таки забувають правовірні і аллаха, і його пророка Магомета…
Ходім, ходім! Понад пляжем, а потім стежкою виноградниками! Ходім!
І пішли…
Отак, як просто дивитись, — дорога. Це нічого…
А отак, як голову задерти, — сонце, кримське сонце! Це вже “чого”… Ой, якби ви знали, як воно пече! І особливо тоді пече, коли ви не знайдете візника і коли вам треба йти пішки дванадцять верст (кримських верст), і ви вже лазили на скелі, шукали Пушкінового платана, ходили до його будинку й повиміряли всі гурзуфські вулички, шукаючи якої — небудь хоч коростявої субтропічної шкапини, щоб у Ялту вас одвезла…
Ой, як воно пече! Голова пухне! Язик висолоплюється…
А ноги?! Ніби вони на заіржавлених “шарнєрах”… Риплять, скриплять і не хотять… Іти не хотять…
Ходім! Ходім! Воно, знаєте, пішки краще. Все видно! То проїдеш швиденько — так багато чого не завважиш, а пішки — там зупинився, там присів — і все видать… Та й не так уже воно далеко! Якихось там дванадцять верстов! Ну, дві години… Подумаєш?! Пішли!
Та пішли ж! Пішли…
* * *
І йдем… І йдем… І йдем…
І все тобі видать… Там зупинивсь, там присів… Дванадцять верстов?! Дрібниця?!
— Драстуйте!
— Драстуйте!
— Скільки верстов до Ялти?
— Та верстов, може, з п’ятнадцять, може, й більше!
— А до Гурзуфа?
— Та верстов із п’ять.
Отакої. Добра мені арифметика… Як од дванадцяти верстов одкинути п’ять, то виходить п’ятнадцять! Нуну! Ходім дальше.
А воно ж ідеш не нашим якимось там шляхом поміж житами чи там гречками. Тут і сюди виноградники, і туди виноградники. Екзотика кругом. І наперед екзотика, і назад екзотика… І зверху екзотика… Тільки одно й заважає: степові ноги. Якби вам ще штук із четверо гірських, — ну хоч козинячих ніг, та якби ззаду за вами бігло штук із троє хортів та цілкий мисливець, — ви б отих “дванадцять верстов” узяли за півгодини…
А так якось воно дуже повагом виходить… І повагом, і мокро. Беретесь ви зразу потом, потім — милом… Потім обсихаєте… Потім знову мокрієте. І шия ваша витягується, і очі ваші пильно вдивляються під ваші власні ноги (щоб нічого не пропустити), і хекаєте ви, як Рябко, що біжить у спасівку за дядьком верстов сорок до повітового міста спеціально для того, щоб біля сільськогосподарського кооперативу гавкнути на “кооперативного” Лиска…
— Дівчата! Тільки по правді: скільки до Ялти?
— Та верстов із дванадцять!
— А до Гурзуфа?
— До Гурзуфа — десять.
— Слухайте, товариші, ми не туди йдемо! Хай же йому трясця: це як так далі буде, то ще годин через чотири до тієї Ялти буде верстов із сорок!..
…Ох, ці кримські верстви! Верства наша й верства кримська?! Небо й земля… Ну що, приміром, побігти з Буд на В’язове на досвітки?! Дрібниця?! Півтори верстви. Біжиш і співаєш:
Ой у полі три доріжки різно, — Ходив козак до дівчини пізної
Пробіг оті півтори верстви, й ще бігти хочеться…
У нас верстви скрізь однакові: і на Полтавщині, і на Київщині, і на Харківщині…
А тут ні. Тут як на гору, так верства така приблизно, як од Харкова до Люботина…
А як із гори, так навпаки — вона, верства та, дуже коротка. Отакісінька. Так зате дуже швидка. І наслідки однакові: верству на гору — весь у милі, й язик теліпається; верству з гори — весь у крові, й язик так само теліпається… “Хоч крутьверть, хоч вертькруть…”
Зветься вся ця музика так:
“Подорож Південним кримським берегом з метою милуватися прекрасною природою, урочистими краєвидами й чарівними обріями…”
Коли хочете, назвіть це все екскурсією… Від того ні вам, ні мені легше не буде.
Ось і Нікітський сад… Знаменитий і славнозвісний ботанічний садок, мабуть, чи не на цілу Європу…
Тут вам такого росте, такого цвіте, такого родить, що якби у нас не смикало під екскурсії ноги і якби ви в силі були роззявляти рота, — ви б роззявили…
І “іва вавілонська”, що ото під нею “еєдохом” колись і “плакахом”…
Кактуси різні… Алое в грунті росте… Кленок японський… Самшит знаменитий… Бамбук японський…
Цілий гай з коркового (пробкового) дуба… Просто собі оддери шматочок кори й затикай, що тобі там уже затикати треба…
Тут і очерет іспанський, і папірус, що з його колись єгиптяни папір робили…
Є тут і лавровишневе дерево, і шовкова акація, і кедри гімалайські, і кедри африканські, і кедри ліванські… Мирти, оливкове дерево, японська хурма…
Серед парку красується тисячолітнє терпентинове (кевове). дерево…
Росте тут і знаменита пампаська з Південної Америки трава… От травиця!
Одна травинка така завбільшки, як у доброго хазяїна черезсідельник…
Цю траву бізони їдять… Бізон скидається на наше теля, тільки в сто раз більше…
Росте ця трава величезними кущами. Можна сісти за кущ і заревти побізонячому… Матимете цілковиту ілюзію південноамериканських пампасів…
Нікітський сад засновано 1811 року й асигновано на його 10 000 карбованців щороку. За першого директора був знаменитий ботанік X. X. Стевен, а після нього Гартвіс (1824-1854)… Гартвіс акліматизував силу рослин, що тепер уже ростуть на всім Південнім кримськім березі, якот: гліцинія, павлонія, кедри, аравкарії, пінії й т. ін.
Хороший садок. І порядок у нім добрий. За рослинами ходять, поливають, перекопують. Садка того біля 90 десятин.
З Нікітського саду ви, не питаючи вже, скільки верстов, чимчикуєте на Ялту…
Ідете собі — й квит… Плюнули на ноги, плюнули на поперека, на все плюнули…
Подоріж так подоріж!
І нема чого скиглити!
І от… Слава тобі, автотранспорте! Авто повертається на Ялту…
І сіли… І поїхали…
Ви ніколи не їздили автом по кримській соші? Рекомендується спробувати…
Тільки обов’язково сідайте на те авто, що ним зав автотранспортної контори разом із шофером та з помічником їздили за Ялту безакцизне вино пити…
Дуже сильне враження!!
Соша йде понад прірвою, і крутиться, і вертиться — голова б у неї крутилась… Мотор партачить… Шофер:
— Та я, йолкипалки, ще за десять літ до війни тут машинами літав! Доставлю, як на крилах… І от він вас доставить… Мотор: рамтамтам! Стоп!
— Ех.
(Спогади про родительницю). Полагодили… Летите…
Випереджаєте компанію, що так само їздила по безакцизне вино… “Становище в компанії не стійке”… Навіть на лінейці…
— Сідай, Петю, підвезу машиною…
— Паняй! Паняй! Летите далі… Мотор: рамтамтам!.. Стоп!
— Ех!.. (Спогади про родительницю). Випереджає вас компанія…
— Сідай, Мишо, підвезу кобилою! …Полагодили… Летите…
Шофер із завом контори “жартують”… Зав хоче керувати, шофер не дає. Машина ходором ходить. А збоку прірва…
Ви вчепились в авто й потихеньку проказуєте:
— Прощай, сину. Твій тато голову розбив об скелю, подорожуючи Південним кримським берегом… Тіло твого тата їдять морські краби під екзотичною Масандрою, на березі прекрасного південного Чорного моря. Виростеш, сину, не сідай на авто, а ходи, сину, пішки… Бо твоя, сину, покійна баба правду казала: “Пішки — не буде замішки…”
А машина аж реве.
І штурляє шофер зава й кричить:
— Щоб я комусь корився?
А машина стриба. А машина реве…
І стрибають у вас печінки, стрибають губи, зуби й інші органи вашого людського тіла…
— О аллаху! О Магомете!.. О цілителю Пантелеймоне! І навіщо вас за революції міль поїла… Ви, тільки ви б і врятували…
…Стоп! Ялта! Фу!
— Ну, як?!
— Спасибі! Дуже харашо везли!
— Я старий шофер… Ще до революції літав…
— Та видать…
І лежите у південній гостиниці на південнім ліжку й південно стогнете.
…Бережком… Бережком.
“ДІВА” Й “МОНАХ”
(Легенда)
Аквамариновим очам.
Автор
Про прекрасну Діву, наяду морську, про монахааскета, гірського суворого страдника, легенду послухайте…
Давня легенда, старовинна, як світ білий, легенда, горами піднебесними народжена, сонцем південним обігріта, кришталево чистою водою морською обхлюпана…
Як жила собі Діва прекрасна, з очима голубими, на дні морському, в морі Хвалинському. Діва прекрасна з волоссям шовковим, з голосомфлейтою, з шиєюлебедем… В морі купалася, перекидалася і… взагалі. Сміх — колокольцями, плеск — мов весельцями… І поринала, і випливала… З чайок милувалася, із сонця пишалася… Словом — жила…
Харашо жила, весело жила, вроді як “нетрудовий елемент”…
А в горах кам’яних, у суворих горах, під вершиною сніговою, в печері глибокій, в печері темній чернець жив… Чорний чернець, аскетичний чернець, худий чернець, страдник чернець… Чернець духу кріпкого, побожності непорушної, волі крицевої…
Одне слово — жив чернець, що дав зарік назавжди залишитись на всі сто процентів… “дєвою”… нащот, словом, сього, того, он якого — і не говоріть…
“Помилуй мя, боже, помилуй мя…”
А в морі синьому, в морі Понтійському Діва купалася, перекидалася… З волоссям шовковим, з голосомфлейтою, з шиєюлебедем і з… взагалі… Сміх — колокольцями, плеск — мов весельцями…
Діва в морі. Чернець в горах.
Діва — життя. Чернець — смерть.
І вийшов одного разу чернець суворий до моря… Вийшов чернець поглядом святим на море позирнути, господа бога й творця вславословити…
А в морі синьому, в морі Хвалинському Діва купалася, перекидала ся…
…Ну, — ви ж розумієте! — не видержав чернець суворий. Чернець духу кріпкого, духу, мов скеля, непохитного, побожності непорушної, волі крицевої…
І заіржав першероном чернець суворий, і дременув чернець суворий, задравши мантію, просто на Діву…
А Діва в море, а чернець за нею… А бог з неба:
— Ататата! — говорить. — Куди ж ото ти подавсь, старче божий?!
І настоптав з переляку чернець Діві на волосся шовкове і… закам’янів…
І стріпонулась Діва прекрасна постаттю гнучкою, і випросталась, дивну голову закинувши, і… закам’яніла…
І стоять тепер біля Сімеїза кримського дві скелі в морі — “Діва” й “Монах”.
І обмивають їх хвилі смарагдові, лоскоче їх вітер, вкривають їх тумани…
А по шовковому Дівиному волоссю ходять на прекрасну “Діву” люди грішні і милуються морем, горами, краєвидами.
І на чолі Дівиному білому пишуть: “Мура й Шура іздєсь билі й цілувалися”… Або:
“Коля Рябошапка з Харкова”.
І не чує того Діва, білі груди у широке море виставивши…
А “Монах” позад Діви стоїть, соромно голову спустивши, святі руки па грішному череві перехрестивши…
…А море плеще, море шепче, море рокоче, море реве…
* * *
Мораль?
Діви! Не спокушайте монахів… Не спокушайте, бо обов’язково поженеться… І настопче, неоковирний, на ваше волосся… І добро, коли воно прив’язане (чуже) — можете вирватись… А то будете стояти, білі груди у Лопань[27] виставивши.
І на чолі вашому будуть написи:
“Іздєсь свистів Банька з Панасівки”…
І жаба лопанська сидітиме на грудях ваших…
Ченці! Не накидайтеся на Дів прекрасних… “Умерщвляйте плоть!” Бо каменем соромливо за Дівами стоятимете… Бог усе бачить!..
У писанії про вас ясно сказано:
“Аще ти мніх — мнішествуй…”
Не іржи, значить, першероном до дівчат.
КРИМСЬКА НІЧ
(Лірика з екзотикою)
Тільки сонце за “Кішку”[28] сідає, ховається, підморгуючи, за її спину кошлату — у Криму вечір настає… Голубий вечір… Знаєте, який вечір?
А такий: було ясно, було світло, а потім нема ясно, нема світла. Оце й вечір… Він голубий… Він із яйли[29] голубою чадрою на Південний кримський берег тільки — тріп! — і накрив… І голуба чадра та по морю, по морю, по морю аж туди, де небо в море вп’ялося, обняло небо море, а море небо… Аж туди голубий вечір…
А за вечором тихо ніч підкрадається… Підкрадається, штурхне вечір голубий у море смарагдове, а сама по соснах, по кедрах, по магноліях, по лаврах… І сидить… Ніч сидить… Кримська ніч…
А зза моря із самого із Стамбула місяць визирає… Випнеться, кине щедрою рукою по синьому морю червінці, а червінці ті ізза моря, із самого із Стамбула покотились-покотились до берега Південного кримського, вдарились об берег скелястий та й одкотились аж туди, де море з небом обіймаються… І лежать, і вилискують золотими вилисками, по хвилях дрібненьких без брязку, без шуму перекочуючись…
Кримська ніч…
Сидить ніч, кримська ніч, легенди розказує… А кипариси слухають… І поять ніч пахощами, і пестять ніч вітами своїми, і шарудять тихо-тихо хвоєю, старим легендам підтакуючи…
І лавр старий замислився, щільно стовбура свого пахучим листям обгорнувши… Йому ніч його кримська дитинство пригадує…
…За давньої давнини темними ночами виходили на берег бридкі потвори жінки й давили дітей.
І вирішив кримський цар перевірити це. І одплив маленьким човном цар далеко від берега й чекав… Опівночі його човен оточили бридкі потвори. Злякався цар. Але потвори поперекидалися у прекрасних наяд і сказали цареві, що повезуть його до своєї цариці, що вже давно хоче бачити земного володаря…
І поринув раптом човен, і опинився цар у підводному царстві… В прекраснім лавровім гаю він побачив два трони з чистісінького перла. На один трон посадили його, а на другий сіла цариця підводного царства…
— Мудрий володарю кримський, — сказала цариця. — Розгадай мені загадку, що вже давно мене мучить, але, опріч тебе, ніхто не в силі розгадати її.
— Говори, царице!
— А скажи мені, мудрий володарю, чи поверне Врангель до Криму?
І всміхнувся цар, і сказав:
— “А раньше”?!
І зійшла цариця з трону, зірвала лаврову віту, подала мудрому й сказала:
— Посади цю віту в себе на землі, наймудріший із усіх царів. Поки ростимуть та зеленітимуть у твоїй країні лаври, ніхто з моїх підданих не насмілиться ступити до твоєї благословенної країни…
І тільки скінчила цариця промову свою, опинився цар з лавровою вітою на березі…
З того часу в Криму ростуть лаври, і ніколи водяні потвори не з’являються на березі…
І ніхто не давить кримські діти…
І ростуть кримські діти комсомольцями…
Слухає старий лавр легенду свою…
…Кримська ніч…
* * *
Ах, ніч! Ах, кримська ніч! І хто тебе вигадав? І навіщо ти така синя? І навіщо ж ти така прозора? І чого ти так п’яно пахнеш?!
Ах, ніч! Ах, кримська ніч!
Ти ж подивись, ти, кримська ніч, що ти з людьми викомарюєш?!
— Баришні! Вам, здається, скучно?
— Увайдіте! Ви, нахали!
…І п’ять хвилин, тільки п’ять хвилин кримської ночі,— і голова “увайдіте” вже на плечі у “нахала”…
І голос ніжний… І тремтять жижки… І б’ється серце… І горить кров…
Ах, ніч! Ах, кримська ніч!
Які ж у тебе, кримська ніч, згуки! Які пахощі! Які шарудіння! Які шуми! А пісні в тебе які, чарівна кримська ніч! Південні пкні!
Ех, красноє яблочко, Роаовий цвєт! Вон Ті любить. Вона ж його нєт!
“Вона” його не любить! Але це нічого! Вона його полюбить, бо зпід другого куща або з другої скелі вже несеться, нічну синяву розрізуючи:
Ах, зачем ста ночь Так була хараша…
Які пісні?! Які південні пісні?! Кипарисові пісні! І шарудять кущі! І шепотять кущі! І пригортаються в кущах голови з бантами до голів без бантів: — Що буде? Що може бути?!
А на горі, на ЧатирДазі, демон віє волохатим крилом… А в кущах п’яно:
Сладкі песні єті!..
А демон регоче:
Сладкі пєсиі єті?!
Может, нічого нє будєт…
А может… Может, будут дєті…
Ах, ніч! Ах, кримська ніч!
І затихає кримська ніч. Чорніє й затихає…
І дихає кримська ніч легко.
Кримським повітрям дихає ніч…
І море тихо хлюпа…
Мовчать лаври… Мовчать кипариси.
Ніч спить…
А у вікні чорні тіні… У вікні тиша…
Тиша… тиша…
Ах, ніч! Ах, кримська ніч!
КРИМСЬКИЙ МІСЯЦЬ (І це лірика)
Золотий місяць кримський!
Із-за моря, із самого із Стамбула…
З червінцями, і з єдвабом, і з лоскотом, і з чарами в морі синьому кримський місяць купається…
Як обгорне береги кримські п’яна ніч вороносинім крилом, приходить кримський місяць, позолотою те вороносинє крило криє, жменями золото на скелясті береги кидає, сміється, золоті ножі в смарагдові хвилі встромивши…
І тремтить магнолія в золотій павутині, і кедр ліванський голки в ній ніжить…
А кипарис вгору, увесь, істотою всією, як Суламіф до Соломоиа:
— На мене, місяцюі
Чорний красунь кипарис!
Ох і ворожбит же кримський місяць! Ох, який же вій паливода!
Як він душу людську знає, як підходить до неї, як заворожує, як милує, як потім, діло своє чарівне зробивши, сміється дрібним золотим сміхом, на морі од реготу підскакуючи…
І дивиться на нього людина, турботами обтяжена, і партійною, і радянською, і професійною роботою вщерть наповнена, і одмахується:
— Та геть ти!
А він, улесливий, єдвабом обгорне, жменю золота на берег плюсне, засміється, на троянду вкаже, підморгне наскелю високу, на плющ перекинеться, заголить сріблясту тополю, стане на небі й чекає…
І розправляється тоді й партійна, і радянська, і професійна людина, і кудись іде, і чогось хоче, і сліяає, і правою ногою радянськопартійнопрофесійною притакує, і всміхається…
Ах, паливода!
І дивляться тоді партійні, радянські й професійні люди на місяць і говорять:
— Ох!
І засновують місяцькоми (“лункоми”) з секціями, з підвідділами, з відділами…
І чекають на місяця.
