Повісили вже за революції і його портрета поруч Олександра Першого та ще й “благословенного”…
І ходиш по “голубих” вітальнях, по “ситцевих” будуарах, по “дубових” на півтораста чоловіка їдальнях…
Ходиш і думаєш…
Про любов до панів думаєш…
А збоку дивиться на тебе в їдальні “ванна для шампанського”.
їлиїли графи й князі, “землі руської радєтелі”, і пилипили, а потім ще й купалися у шампанському. А вгорі, з хорів, музика гриміла:
Царствуй на славу нам, Царь православний. Боже, царя храни!
А кругом віковічний парк. І альтанки трояндові, і альтанки виноградові, і копії з “Бахчисарайського водограю”, і водограї “Амури” з “Психеями”…
І “палаци” для челяді…
70 чоловіка службовців для двох “гемороідальномоченедержательних” князя й княгині…
І триста чоловіка “рабів божих і князівських” парк прибирають…
Прибирають і копають гроти й становлять пам’ятники для “найулюбленішої собачки нашої”…
І лежить “прах” князівської собаки під могильним каменем, людськими трудженими руками збудований…
І молитовно шепчуть уста:
ТихшеІ Тут царство спокою: Цюця тут графськая спить…
І підносяться очі д’горі.
Упокой, господи, цюціну душу і учини її в раї.
Разом із князем і княгинею. Учини… Учини… Учини…
ГУРЗУФ
Прощай же, море. Не забуду Твоей торжественной краси И долго, долго слишать буду Твой гул в вечерние часи. В леса, в пустыни молчаливн Перенесу, тобою полн, Тнои скальї, твои заливм, И блеск, и тень, и говор поли.
Хароший вірш?
Це — не я. Це Олександр Сергійович Пушкін так писав, будучи в Гурзуфі. Той О. С. Пушкін, що оце 8 червня 1924 р. минуло сто двадцять п’ять років з дня його народження.
Певна річ, що Пушкінові всетаки далеко до теперішніх футуристів чи там імажиністів… Проте чому при нагоді не згадать і про його та ще сидячи в Гурзуфі під знаменитим його (О. С. Пушкіна) платаном чи дивлячись на синє море з його (О. С. Пушкіна) гроту у великій над морем скелі…
Сидячи й думаючи, що б написав, дивлячись на море, імажиніст?
Отаке, мабуть би:
Ад’ю! О море! Ти снимаєш Із берега синие штани… І гальку круглу оголяєш На пузе взбешеной волны.
А футурист (наш) отакого б удрав:
О, кабле — море! Кабле — хвиля! О радіо — морський прибій! Електролампою кобилі Робитимем лошата ми!
Чи воздвигнуть імажиністи з панфутуристами отими своїми віршами собі “пам’ятник нерукотворний”, до якого “не зарастет народная тропа”, чи не воздвигнуть — невідомо.
О. С. Пушкін — воздвиг.
Виявляється, між іншим, що це не так легко…
Можна сидіти під отим платаном, під яким сидів і Пушкін, ходити тими стежками, що ними й він ходив, дивитися на море, приставивши пальця до лоба, і “пам’ятника нерукотворного” не мати…
Не виходить…
Здається, й обстановка однакова: і море, гори, і хвилі — все є…
А попушкінському не виходить… …Позаростають до нас, грішних, “тропи”… Хіба, може, п’яний коли забреде…
* * *
Гурзуф — курорт і село розляглися в 14 верстах од Ялти на схід.
Старий курорт, з великим пляжем і з розкішним парком. Посеред парку стоїть будинок, де 1820 року жив Пушкін. Перед будинком величезне дерево — платан, де поет любив відпочивати…. Платан нагадує наш кленок. Тільки це не кленок, а платан…
В парку ще є й кипарис Пушкінів…
Над Гурзуфом яйла висока… Під Гурзуфом море широке…
На захід од нього, аж у саме море, нахилився й п’є воду величезний АюДаг…
Аю-Даг — потатарському значить — ВедмідьГора.
1 Невдало, правда, але я ж не імажиніст. Імажиністи, виправте! — Авт.
Це той ведмідь, що його колись аллах послав покарати людей кримських за те, що вони бога забули.
Давно те було — і про те розказують діди.
Тоді Крим цвів не так, як тепер. Тоді не було безкраїх скель та величезного каміння. Скрізь росли виноград, і тютюн, і садові дерева.
І люди всетаки забули бога.
Тоді аллах послав на цю країну великого ведмедя.
Ведмідь приплив морем, звідти, де круглий рік і сніг, і лід, і холод, як узимку на вершині ЧатирДагу.
Ведмідь виплив на берег біля Байдарських воріт і пішов, руйнуючи все на шляху. Від його ступні земля злазила з каменю, як м’ясо з кістки, і оголялися ті кістки, а він трощив їх своєю важкою ступнею, земля стогнала, й цілі селища гинули від уламків земляних кісток, що падали на них.
Так він пройшов аж до Артека й тут зупинивсь, стомлений, припав до моря напитися…
Тут великий аллах змилосердився над правовірними й зупинив ведмедя, обернувши його в гору, і наказав йому пити воду й підживлятися доти, доки бог знову накаже йому йти далі…[15]
Стоїть ведмідь, чекає на аллахів наказ.
А біля його Гурзуф квітне…
А в Гурзуфі червоноармійці лікуються…
А татари аллаха вже забувають.
А ведмідь воду п’є…
Довго йому, бідолашному, пити ще, бо води багато… А аллахового голосу щось не чуть. Охрип аллах.
ЯЛТА
У коробці — Ялта…
У кам’яній коробці з яйли велетенської. Західну стінку тої кам’яної коробки становить мис АйТодор, а східну — мис АйМикита…
Із півночі — головне пасмо яйли кримської… Зверху — голубе небо… А з півдня — море синє…
І в коробці отій Ялта притулилася.
Ялта — столиця південнокримських курортів… Главковерх над усім південнокримським повітрям, південнокримським сонцем, місяцем, морем, горами… В її розпорядженні це все перебуває…
Це ще зовсім не значить, що вона найкраща за всі місця на південнім кримськім березі… Це ще зовсім не значить, що коли вона розподіляє повітря, сонце, море, гори — то собі найкраще з них залишає… Зовсім — ні! І навіть — навпаки… По інших курортах усі ці властивості кримські значно кращі, свіжіші й, головне, чистіші, проте столиця — Ялта. Нічого не зробиш… найстаріша вона з усіх інших курортів і по праву старшого держить кермо в своїх руках.
Часто в житті, положим, таке трапляється: за головного хтось править зовсім не той, кому б належало правити…
І лежить чи сидить Ялта в затоці отій, в коробці отій, виткнулась молом паршивеньким в море й задається…
А чого — спитайте.
Культурний, думаєте, центр південного кримського берега?
Де там?! Тільки в революцію музеї позасновувано…
Східний музей у кол. палаці Еміра Бухарського.
Мета музею розповсюджувати та вивчати художню творчість Сходу, його життя та культуру… Засновано його 1921 року.
Народнохудожпій музей. Засновано його так само 1921 року. Зібрано тут мистецькі речі з дач, покинутих власниками, як тікали ті власники з Криму, спеціально для того, щоб рятувати “дорогоє отечество”…
І тільки один є старий музей — Природничоісторичний, заснований 1891 року. Головний відділ у нім — кримознавство.
Торговельний, думаєте, центр Ялта?
Де там?!
Продає камінці чорноморські на фунт та на штуку, ракушки, ціпки кримські, чадри татарські, чубуки, цигарнички, намисто, пудру, одеколон, паршиве вино, сандалі… Сандалів найбільше…
Стоїть засмальцьована крамничка, а в ній сандалі, а над нею вивіска. Лев забравсь у сандалі і рве ті нещасні сандалі й зубами та лапами… А зверху написано: Розорвеш, а не розпореш!!
А купіть ті сандалі, надіньте, пройдіться раз вулицею, і лева не треба, і попорються, й подеруться миттю…
А чого ж Ялта задається? Яка тому причина? А от яка:
— Дада! Дай деньги! Много дай деньгиі Кулай пошла! Кулай Ялта пошла…
Ось у чім річ!
“Кулай” у Ялті можна… І можна “кулай” по самісіньку зав’язку…
Така вже у тої Ялти традиція…
— “Кулай”!
Оцим “кулай” і жила Ялта завжди, нині, повсякчас і на віки вічні…
Особливо “завжди”.
Зліталася туди вся “стомлена”, “перетомлена”, “виснажена”, “недоїдюча”, “недопитюча” царська аристократичнобюрократичнопоміщицькокупецька Росія й відпочивала по гостиницях, по реставраціях, по яхтах, по автах, по фаетонах од “трудов праведних”, громлячи дзеркала, лапаючи наяд пудронафарбованих і роблячи “акварії” з рояля та з коробки сардинок за допомогою своєї трипернодіабетичної сечі…
А музика хрипіла “Коль славен” та “На сопках Маньжурії”…
А повойоване кримське населення вирячувало баньки на великодержавних культуртрегерів, підхоплювало п’яних під жирну кисловонючу пахву й розвозило “блюющих та ригающих” по “меблірованих комнатах з видом на море”…
…А на набережній та на молі пахло дамським потом, пудрою, парфумами “Коті”, шелестіли шовки, прикриваючи угрюваті синьозелені з поширеними венами стегна, і летіли бризки слиняві на зморщені, обкладені ватою, порожньожовті “бюсти”, виланані, вим’яті і “отсчественними саврасами” і повойованими чорногарячими з блиском у карих очах провідниками…
Звалося це:
— Ах, как мм в Криму отдохнули!
* * *
Ну, звичайно, тепер Ялта не та!
І погляди на вас, на приїжджих, не ті!
“Куди ти, — мовляв, — годишся?! От раніше! Що з тебе тепер візьмеш?!”
А в очах у кожного тубільця так і стрибає, так і миготить зажерливість…
І очі ті так і просвердлюють твою кишеню: “Чи варт з тобою хоч балакати? Скільки там у тебе є?!” А ви гадаєте, що тепер у Ялті казино нема? Нема рулетки? Нема шмендефера? Є! Все це є!
Сидить круп’є, крутить рулетку, стрибає “шарик”, щасливих вишукуючи:
— Прошу дєлать ігру!..
— Ігра сдєлана!
— Двадцать три! Красная нечот! Вторая половина!
І літають довгасті лопаточки, соваються по розписаному столу, перекидають квиточки у тремтючі ручки “щасливчиків” і “нещасливчиків”…
А на “одкритій сцені” викаблучується діва з “кастаньєтами”…
Все це є!
Тільки ж!
— Ах! Єті податки! Они в гроб загонять!..
“Не загонять”! Очередно!
Бо ще плавають по набережній ім. Леніна такі “примірники”, що дивуєшся, як їх тільки витримує “Радянська платформа”… Як у тії “платформи” букси не горять, як її осі не лопаються.
ТУРИСТИ
— А ви біля чого працюєте? Професія ваша?
— Власне, докторе, нічого не роблю. Пишу. Сиджу й пишу…
— Сидите й пишете? Так! Бачите, коли ви нічого не робите, а сидите весь час і пишете, то це не те, що зле відбивається на легенях ваших, а просто через таку вашу ніби роботу частина легенів не дихає як слід. Екскурсія, як по-нашому, по-докторському, кажуть, легенів ваших не повна. Сидите зігнувшись, завжди в однім положенні… Ну й, самі розумієте, частина легенів дихає як слід, на всю, а частина стискається… А час іде… Цілий рік ото так посидите — от воно та частина легенів й одвикає працювати, зморшками береться, застойні явища всілякі… Як плуг, що не працює, іржею береться… Розправити, значить, слід… Це в нас тут добре… Гори… Найкраще для таких легенів — на гору та з гори… Тоді грудна клітка роздимається, легені вщерть повітрям наповнюються, розправляються їхні закуточки найдальші, кров уся окисляється… Бадьорішаєте, веселішаєте, червонієте, молодієте… Гайда на гориї Молодцем будете!
— Спасибі, докторе! …Гайда на гори!
* * *
— Куди це ви так радісно?
— В гори! Легені не зовсім дихають! Екскурсія неповна! Застойні явища… Кров не окисляється… Молодішати треба… Бадьорішати… Веселішати… Красивішати… До чорта сидіти! Гулять, розправлятись, сили набиратись!..
От!
— Високо ж…
— Високо? Нам, туристам, високо? Нам, туристам, нічого не високо. Нам, туристам, усе низько. Високо?! Адьюс.
* * *
А гора… гора. Як гора! “Кішкою” зветься! Бадьоро на скелі, стежками крутими, з піснею нашою розлогою:
По цей бік гора, По той бік друга… Поміж тими крутими горами Сходила зоря…
І голос лунає, лунає, лунає… Розлягається… Так… сажнів із п’ять розлягається… Вгору! Вгору!
— Хууу! Хи… по той бік… гора… А високо, лиха його година візьми!
— І по цей бік другааа! Хууу! Сів!
Дивись! Нам, туристам, іще ж і далеко! …Ану бадьоріше! Легені на всю дихатимуть! Кров окислятиметься!.. Гайда вище!
Ой! Чи воно там ще високо?
Сів!
Хууу!
Ану підводься, туристе!
Оoox!
Угооору! Ще ж і далеко в ту гоору! Сів!
Ану вставай! Сів!
Ану… Сів…
Сів…
Сів…
Сів…
Сидю…
Хто там? Може, яка спасенна душа внизу є? Ловіть мене, переймайте нас, туристів, бо чогось кляті ноги не хотять гори дотримуватись… Ох!
…Пошли, господи, на дорозі не кедра вже ліванського, а хоч нашу рідну бузину, щоб хоч за щонебудь було зачепитися, бо, їйбо, й черепків не позбирають…
…За сосну вхопивсь!
Ох!
І лежав на ліжку, як Ісус Христос, бо литки мов гвіздками попробивано!
* * *
Легені розправиш — ноги покарлючить… Ноги розправиш — легені покарлючить…
Туристи, одне слово!
ПРИРОДА Й ЛЮДИ
Ні, вірніше, не “природа й люди”, а навпаки — “люди й природа”…
Які ото, значить, люди до кримської природи їдуть і як ота сама кримська природа на людей тих упливає й що з того впливу природного буває…
* * *
Ще в Севастополі на вокзалі…
— Ох, стомився, знаєте, до чортів!.. Голова — ну нікуди. Хоч викинь! І, знаєте, “верхушки”… І видих там і згук тупий! Температура почала оце останні місяці підноситись! Охляв, що називається, зовсім! Працездатність упала… Ледвеледве дотяг оце до травня… Комісія просто сказала: “їдьте! І що швидше поїдете, то краще! Поїдете, — каже, — подихаєте кримським повітрям, відпочинете, поправитесь!..” А я думаю, що навряд, щоб уже я поправивсь. Сили ні на жменьку! Та воно й не диво: сім років революції, як у казані кипів… Тепер і комісії, і підкомісії, і конференції, і наради… Чого тільки не везеш?! Як ти його везеш, так і сам не знаєш! Інерція, мабуть! Та ви подивіться на мене: хіба в 26 років такі люди бувають? Та я дід уже! Оце їду та й не вірю, що щонебудь вийде… Просто їду, щоб потім не жалкувати, що не скористав з можливості побувати в Криму. Їду, ляжу і пролежу цілих два місяці… Ні ногою, ні рукою… Просто лежатиму… За всі сім років одлежусь! Якби тільки в таку санаторію потрапити, щоб менше того галасу, щоб без шуму, без гаму… Тільки лежати, дихати, відпочивати… А головне — лежати, лежати, лежати… Чи довго нам їхати?! Хоч би швидше! Ой, лежати! А ви так само: відпочивати? Легені?
— Ні! Командировка! Треба подивитись, як там люд трудящий поправляється…
— Не хворі, значить! От щасливий! А я — лежати! Тільки лежати! Поправитись, хто й зна чи поправлюсь, а одлежусь — так уже одлежусь!
І вдивляєшся в його стомлені очі, такі сумнісумні, і в сіре обличчя вдивляєшся: воно блідебліде, аж сіре, і синьоваті губи, і жовтяки під очима, і мляві руки, і кволий голос. Покуйовдане, пітне волосся… І байдужість, байдужість…
“Дааа… — думаєш, — перетерло людину… Революція — не танок… Вона міцно бере червоними руками, аби тільки втримався!..”
* * *
Вже в санаторії. Через тиждень…
— Здрастуйте!
— Здрастуйте!
Голена голова, голена борода, білий костюм, на голові тюбетейка, сандалі на ногах, обличчя вже червонувате, з легкою смагою, в очах блиск і чортики… В руках кримський ціпочок, і ціпочок той у руці вивертом, вивертом…
— Ну, що? Як? Лежите?
— Так, полежую потроху. Та чого, власне, лежати: і походити тут непогано… Мугугу! “Харашо жить на востокеее!..”
— Поспівуєте?
— Та чого ж не поспівувать? А ви як?
— Та нічого. Ходжу, придивляюсь потроху!
— Сумний ви якийсь! Чого ви?! Така природа, так чудесно навкруги… А ви похнюпились… Веселіше!.. Ааа… Товариш Надю! Куди? На пляж? І я з вами! Пробачте, товаришу… “С той поры как стала шансонеткой я, мої друз’я, не сцене його яяя”! Труляля! Товаришу Надю! Ану, наввипередки!..
* * *
Через два тижні… Вечір… Місяць…
— Добрий вечір!
— Добрий вечір! Куди ви таким вистрибом?
— Не бачите хіба? Місяць он підводиться! Піду посиджу трохи… “Місячні ванни”! Не пробували? Ех, ви! “Чурарарара! Куку!”
— Поправляєтесь?!
— А чого ж мені не поправлятись?! Дурниці! Хіба вже я такий хворий?! Ну, бувайте! Агов! Огогого!..
— Я тут (тоненько).
— Ідууу
* * *
Через місяць…
Сміються очі… Чорне, з здоровим лиском обличчя… Тужавлять ноги! Меткий погляд! Різкі рухи! Ціпок у руках млинком! На місці — підстрибом… По проспекту — орлом…
А в руці — смуглява Надя.
— Хахаха!
— Хихихи!
І бризки навкруги! І весело! І все сміється!
І сміятимуться наради, іграшками будуть конференції… “Харрашо жить на востокее!”
ЖИТТЯ ТАТАРЧИНЕ
Від легенд прекрасних, таємницями південними оповитих, до шаленої праці, праці каторжної.
Від пісень про гнучкий стан, про очісмарагди, про постать кипарисову, про походку сарни гірської у чорноокої кизнин[16] до раби, до невільниці, до хатньої речі, до безсловесної покори перед владикоючоловіком у виснаженої дітьми та працею хашинин[17].
Які очі у стрункої молодої Фатьми?!
Який стан?!
Які чари жіночі?!
Золото, славу, честь і могутність за погляд очейслив, за палкі обійми молодої красуні… Все за жіночу красу!
І легенди про неї, про красу жіночу, казкові: “Коли висохла душа, кволим зробилось тіло — тоді золото”.
“Коли кипить кров і не згас огонь в очах — тоді жінка”.
“Здавалося, не було на землі хана розумнішого від Арслан-Гірея. Він мав усе, щоб не ремствувати. Сто три жінки й двісті невільниць, палац із мармуру й порфиру, сади й кав’ярні, незчислимі кінські табуни й отари з овець. Чого б іще бажати?
Так і здавалось.
Але ночами хтось приходив до Гірея й бентежив його думку.
Все є, тільки мало золота.
— Звідки взяти багато золота? — питав сам себе Гірей. І не спав до ранку.
І от одного разу, коли поприходили до нього беки, звелів він іскликати мудреців з усього ханства.
Не знали беки для чого, і кожний привів свого приятеля, хоч і не був той мудрець.
— Способу хочу, — сказав хан, — щоб камінь золотом робивсь.
Подумали беки й мудреці: збожеволів хан. Якби можна було так ізробити, давно б уже люди зробили. Однак відповіли:
— Воля падишахова священна. Дай часу. Через тиждень попрохали:
— Коли маєш змогу, зачекай.
А через два тижні, тількино роззявили рота, щоб попрохати ще часу, хан їх прогнав. Розумний був хан.
— Піду сам пошукаю серед народу мудреця, — вирішив він.
Беки одсовітували. Не слід, мовляв, ханові в народ ходити. Мало чого може трапитися. Може почути таке, чого не може слухати благородне вухо.
— Піду!
Переодягся старцем і пішов.
Правду сказали беки. Багато образливого почув хан і про себе, і про беків, поки мандрував був по базарах та по кав’ярнях. Говорили про останню його витівку.
— Збожеволів хан. Із каменя золото схотів ізробити.
А інші додавали:
— Покликав би нашого Кямілджинджі’, може б, що й вийшло.
— А де живе Кямілджинджі?
І хан пішов до чарівника та розповів йому, чого він хоче. Довго мовчав джинджі[18].
— Ну як?
— Тяжко буде. Коли все зробиш, як іскажу, може, що й вийде.
— Зроблю.
І хан заприсягся страшною присягою: “Хай ослабнуть всі три печінки, коли не зроблю так!” І ще раз проказав:
— Учь талак бош олсун![19]
Тоді сіли на гарбу й поїхали. Вісім день їхали. На дев’ятий день під’їхали до Керченської гори.
— Тепер ходім!
Ішли на гору, доки почала рости тінь. А коли зупинились, джинджі почав читати молитву…
На дев’ятім слові одкривсь камінь і покотивсь у безодню, а за ним дві гадюки, шипучи, полізли в підземелля. Сяяла луска на гадюках місячним сяйвом. І побачив хан по стінках у підземеллі голих людей, що танцювали цапиний танок.
— Тепер уже близько. Проказуй за мною: “Хелхалахал!”
І як тільки хан проказав ті слова, впала перед ним залізна брама, і хан увійшов у інший світ.
Роздались мури в підземеллі, діамантами засяяли срібні стелі…
Стояв хан на купі червінців, і цілі хмари їх неслися повз його.
Підвівсь із землі золотий камінь; навкруги запалали рубінові вогні, й серед рубінів тих хан побачив молоду дівчину, що лежала на листі з лотоса.
Завив чорний собака. Затремтів джинджі:
— Не дивись на неї…
А хан дививсь, мов заворожений. Померкли для нього діаманти; грубою міддю здавалося золото, нікчемними всі скарби в світі.
Не чув Гірей її голосу, але все в душі його співало, співало пісні ніжної, як аромат винограду в цвіту.
— Скоріш візьми біля ніг її віту, — кинувсь до нього джинджі,— і всі скарби світу в твоїх руках.
І підвелася з ложа красуня.
— Арслан-Гірей не зганьбить своєї пам’яті, забравши в дівчини її чари. Він був хоробрий, щоб прийти, і, прийшовши, полюбив мене. І він залишиться зо мною.
І простяглись уста красунині до хана, затремтіло повітря… Посипалися золоті іскри, винесли джинджі із надрів Керченської гори й перекинули його на його базар.
Оточили його люди.
— Чув? Пропав наш хан, — говорили йому.
— Шкода АрсланГірея.
Але джинджі тихо похитав головою:
— Не жалійте Гірея — він знайшов більш, як шукав…”
…Все: і ханський трон, і гори червінців, і сяйво діамантів, і кров рубінів, і життя земне все… Бо “простяглись” уста красунині до хана…
Така жінка всемогуща, коли вона молода і коли вона “на листі з лотоса”…
Вона цариця…
Але вона… сто четверта…
А сто три і двісті невільниць?!
Вони вдома, бо вже очі їм не голубіють, і вони вже не на лотосі, і вже простягалися їхні вуста, і тремтіло колись од того повітря…
А потім і прекрасна царівна, коли вже перенесуть її сталеві Гіреєві руки з лотоса на ліжко, буде зновутаки вдома, а АрсланГірей побачить нову на листі з лотоса, знову простягнуться уста, й затремтить повітря, і померкнуть діаманти… Аж доки перенесуть і ту сталеві Гіреєві руки на ліжко…
Бо аллах хороший бог, а Магомет непоганий пророк його…
Простягаються в Гіреїв уста, і тремтить повітря, аж доки “простягаються” в них ноги і “тремтить” з їх пісок…
У Криму довго і “тремтіли”, і “простягались”… Тепер уже, після того, як кримське жіноцтво написало Магометові листа, це “тремтіння” припинилось…
“…Фатьма, перша на селі красуня, як персик, що починає стигнути, виходила заміж за першого багатія в долині.
Заздрили всі Фатьмі, особливо заздрила одна з чорними очима і наврочила її.
Як тільки вийшла Фатьма заміж, так і прийшла хвороба.
Висохла Фатьма і зробилася схожою на суху тараню.
Перестав любити її Аблегані; лютує, що хвора в нього жінка; каже, як здавить вино в тарапані, візьме собі другу жінку.
“Чому так, — думала Фатьма, — чому в греків, коли є одна жінка, не можна взяти другої, а в татар можна? Чому в одних людей один закон, у других — другий?”
Плакала Фатьма… Скоро привезуть із садка останній виноград, скоро прийде в саклю друга з чорними очима. її пестити буде Аблегані; вона буде за хазяйку в хаті; образить, глузуватиме з хворої, бідної Фатьми, в комору ЇЇ прожене.
“Ні,— рішила Фатьма, — не буде того, краще не житиму, краще в криницю кинусь”.
Так вирішила й ніччю побігла до криниці, щоб утопитися.
Нахилилася над водою і бачить Азраїла; нахваливсь на неї Азраїл пальцем, махнув крилами, як ніжний голос, торкнувсь її серця й полетів до неба.
Схопились баби — нема Фатьми вдома. Кинулися шукати її і знайшли на землі біля криниці, а в руках у неї було перо з крила, білебіле, біліше від лебединого.
Умирала Фатьма, але встигла сказати, що було з нею…
Зібралися жінки, цілу ніч говорили, сперечалися, жалкували за Фатьмою, думали, що й з ними може це бути. І знайшлась одна, ефендіна донька, що знала письмо, вченою була.
— Скажи, — питали її,— де написано, щоб, як жінка хворою, старою зробиться, чоловік брав нову до хати? Де написано?
— Схотіли — написали, — сказала ефендіна донька. — Мало що можна написати!
— От ти знаєшся на письмі,— напиши так, щоб чоловік другої жінки не брав, коли в хаті є вже одна.
— Кому написати? Падишахові? Поглузує тільки. Сам має тисячу жінок, навіть більше.
Задумалися жінки… Але знайшлась, котра догадалася.
— Хто залишив Фатьмі перо? Ангел. Значить, пиши пророкові. Харашо тільки пиши. Всі будуть ізгодні. Хто захоче, щоб чоловік узяв молоду хашин, коли сама старою будеш? Пиши. Всі руку дамо.
— А пішлемо як?
— З птицею пішлемо. Птиця до неба летить, листа занесе.
Сіла Зейнеп, поклала на коліна папір і почала писати білим ангеловим пером листа до Магомета.
Довго писала, хороше писала, все написала. Замовкли жінки, доки перо скрипіло, тільки зітхали часом.
А коли скінчила, перо полетіло на небо наздоганяти ангела.
Зав’язала Зейнеп папір золотою ниткою, прив’язала до хвоста білої сороки й пустила сороку на волю…
Полетіла птиця. Почали чекати татарки, що буде. Одна одній обіцяли не говорити чоловікам, що зробили, щоб не глузували з них чоловіки.
Але одна не витримала й розказала чоловікові.
Сміявся чоловік. Узнали інші, глузували з бабської глупоти, дратували жінок сорочачим хвостом. А старий мулла почав з того часу плювати на жінок.
Засоромились жінки — побачили, що дурницю зробили; старалися не згадувати про лист.
Але чоловіки не забули й, коли гнівалися на жінок, кричали: “Пиши листа на сорочачім хвості!”
Виросла молодь і так само, за батьками, дратувала жінок. Глузували й онуки і, глузуючи, не помітили, як не стало ні в кого двох жінок.
Може, баранина подорожчала. Може, відповідь на листа від пророка прийшла…[20]
…Може, баранина… Може, пророк… Може. Бо всемогущий є аллах і великий є Магомет, пророк його…
Одна залишилася жінка в чоловіка, і плодить діти, і доїть корови, і носить з високих гір траву, і копає виноградники, і поливає тютюн, і прибирає в хаті, і поглядом полохливої сарни поглядає на чоловіка, коли той, підібгавши під себе довгі ноги, сидить біля східців, і дивиться в синю далечінь, і курить цигарку за цигаркою…
Курить і говорить:
— Раніш карашо бил. Женщина чадру носил… Ніхто не видал… Тепер усякий видал, усякий сматрел… Не карашо тепер… Ранше курорт бил… Гаспада приїзжал… Весело бил… Правадник бил… Гори ездил… Весело бил…
…Раніш “карашо бил”…
Жінка чадрою закутана, з одною дитиною чорною під цицькою, а з другою дитиною чорною за руку, а чоловік “гори ездил”, йому “весело бил”…
І мокла чадра від сліз жіночих татарчиних, і дивилися сумні чорні очісливи через чадру на пишнотілу “гаспада”, з якою Ті володареві на горах “весело бил”…
І капали з чадри сльози і шкварчали на гарячім камені… І з сліз тих творилися легенди про красуню кизнин з очимасмарагдами, з постаттю кипарисовою, з походкою сарни гірської…
Прекрасні легенди, таємницями південними оповиті.
І зашуміла степами, долинами, горами, захвилювалася Хвалинським морем червона легенда… Вихором буйним промчалась, крилами червоними над Південним берегом Кримським затріпотіла…
А ім’я легенді революція…
І зірвала шалено чадру з сумного обличчя татарчиного… І глянули очі-смарагди на червоний світ, і задихали швидше висмоктані маленькими чорними дітьми груди…
І дивляться очі, і працює мозок… Працює, працює, працює…
І радість у грудях, і швидко, швидко, швидко б’ється татарчине серце…
А очі, розкриті очі, ще полохливо на владику дивляться. Ще гнеться стан під гірським сіном, ще ниє поперек над виноградником, ще мовчать уста перед владикою…
А щось вабить, щось манить, щось кличе, таке прекрасне, таке далеке, таке бажане…
І чітко слух насторожується, й гостро зір проміниться…
Легенди треба… Світлої легенди… Прекрасної легенди… Легенда та освітою зветься! Коли прошумить вона?!
НА ТАТАРСЬКІЙ ВИСТАВІ
— Дада! Дай десить капек! Кулать пашла! Клуп кулать пашла. Очин карашо! Кулай моя будіт?
Це ще зранку маленький, чорнийчорний, Курбедин до мене…
Курбединові сім років. Він:
— Маломало урускі знаїт… Татарські многомного знаїт…
Курбедин, що щодня пук яких-небудь чичекнин[21] мені несе, і завжди:
— Дада! Многомного денег давай! Твацать адну копеки денег даш. Отак — многомного! Нє! Ни твацать адну, а симнацать. Нє, не симнацать, а тиринацать копеки даш! Многомного! Тиринацать! Даш?
— Чого саме тиринадцять?
— Я маломало знаїт урускі… Татарські многомного знаїт! Урускі песню знаїт!
— Ану!
— Папа[22] сеяла муку, Чумчара чумчара! Обіщала старику — Куку!
Отакі маленький, чорнийчорний, Курбедин “урускі песні” знає…
Знайшлитаки ті “песні урускі” маленького семилітнього, чорногочорного, Курбедина аж на південнім березі Таврійського півострова…
Перескочили ті “урускі песні” через степи, через яйлу, через височенні ЧатирДаги й АйПетрі й ускочили в маленьку, чорнучорну, голову Курбединову…
І бігає тепер Курбедин Південним кримським берегом і:
— Обіщає старику Куку!
— А хто такий Ленін, Курбедине?
— Моя маломало урускі знаїт! Моя тольки песні урускі знаїт!
— Ну, на десять копійок! Гуляй!
— Пасибо! Ана[23] моя кулай пашла! Клуп!
* * *
Вечір.
Комсомольський клуб…
Будинок для клубу й було збудовано, але за Врангеля тут, само собою розуміється, була церква. Тепер — знову клуб…
Просторненька зала, чоловіка на 300 люду. Стільці. Лави. Маленька сцена на високому помості. Стіни в клубі уквітчані лавровими вітами.
Позад стільців друга естрада, де стоять прапори всіх місцевих партійних і радянських організацій. На стіні тут уквітчаний лаврами портрет В. Леніна та Карла Лібкнехта. Лозунги.
Ліворуч на стіні портрет якоїсь або графині, або просто власниці дач симеїзьких, “націоналізований”, очевидно, за революції й повішений, щоб не було голо на стінах… Далі до сцени картини різного змісту, до трьох собачих голів уключно…
Над сценою вгорі Карл Маркс…
Світло — лампи гасові…
У кутку біля кону піаніно. Біля піаніно притулилась оркестра “найкраща”, як казав один тубілець, в окрузі… Скрипка, кларнет, корнет і бубна…
“Репіжать” щось східне… Дують до того, що барабани тріщать.
Сидить “кларнет”, заплющив очі і дме, перебираючи клавіші, а поруч, задравши голову, смалить “корнет”…
“Скрипка” схилила до деки голову й мучить з страшною енергією струни. А над усім цим гримить бубна:
Бах! Бах! Бах! Бах! Бах! Бах!
Мелодія тягуча, різка й… голосна… Шум, гам, галас у залі!
Слухачів чимало… Повна зала… Здебільша жіноцтво. Курять (жінки мало не всі тут курять), їдять горіхи, голосно розмовляють.
Поприходили цілими родинами з немовлятами на руках. Наша ана навіть хату замкнула: всі тут!.. Цікавляться, як видко!
Національного убрання не видко. Єдина дівчина була в татарській шапці, оздобленій червінцями.
Аж ось за сумною, тягучою мелодією понеслось щось веселіше…
Виходить Осман (крамар місцевий) і ще з ним один і перед коном одсмалюють татарський танок.
Осман, видимо, рисується перед глядачами… Рука права вгору, “видєлує дрижака”, а ноги, ноги — і сюди, і туди, і он куди! Його партнер поважніше… Поважно витанцьовує. А Осман — ходором ходить…
Це, так сказать, безплатний до вистави додаток!
Вистава…
Сама собі “конструкція”…
Найголовніший “конструктор” той, що одпинає завісу. Просто собі йде, бере тую завісу за поділ і тягне на бік. Одішіув і всю дію стоїть туттаки, всією своєю персоною притягуючи зір глядацький.
Перша п’єса. Дроворубтатарин, живе в лісі, рубає дрова, їсти, як і належить кожному дроворубові, йому нема чого. Наснився йому сон, що він ловив рибу й упіймав якусь дуже велику… Розповідає дружині й запевняє її, що сон цей значить багатство. Доки він розповідає, його підслухує панок якийсь (“добрий дух”), підходить, дає адресу й каже:
— Сон твій здійсниться. Піди на цю адресу, там знайдеш усе потрібне, щоб бути багатою людиною!..
Радість, що й казати! Панами будемо!
І тут же починають учитися ходити під ручку, бо це, сказать би, найголовніше, що треба для багатих людей.
Друга дія вже на “вказаній адресі”. Багата кватира. М’які меблі. Сідають, лякаються пружин, лякаються піаніно й т. ін.
Взагалі, маса “комічних qui pro quo”.
З’являється “добрий дух”. Дає скриньку:
— Тут двадцять п’ять тисяч!
— Нащо мені двадцять п’ять тисяч — дай мені сто рублів!
— Ні, матимеш двадцять п’ять тисяч, тільки півгодини не дивись у скриньку…
Півгодини з “масою комічних qui pro quo” не витримується… Скринька одчиняється… Приходить “добрий геній” і: —,Вон!
Мужика покарано за невидержку…
А пан… Пан все для тебе хотів зробити якнайкраще, але ти, хамуло, сам своє щастя випустив…
З боку ідеологічного п’єса витримана, як бачите…
Друга — з такою ж ідеологією, тільки в іншім дусі.
Грали, як виявилось, професіонали, що мандрують ото по весях татарських…
Потім “концерт”.
Препаскудні куплети про “Ахметку” — російськотатарським жаргоном. І ще якісь куплети, вже татарською мовою… Очевидно, так само (як судити з виконання, бо ж мови я не розумію) ідеологічно “витримані”…
Пісень татарських співала артистка.
