— Будьте здорові, Іване Петровичу!
— Ґа? Що ти, Петренко, сказав?
— Кгм… То я вам здоров’ячка побажав, Іване Петровичу.
— Здоров’я? А звідки ти, Петренко, взяв, що я хворий?
— Пробачте, Іване Петровичу, але ви щойно теє… Гм… Чхнути зволили.
— То моє діло, що я зволив. Ну, чхнув. А тобі що до цього?
— Н-нічого. Просто я вам, як і годиться в такому випадку, побажав здоров’я.
— Значить, по-твоєму, Петренко, я хворий, чи як?
— М-м-м… Та ні — чхнули…
— А ти — що?
— А я вам зд… здоров’я побажав.
— Заїкаєшся, Петренко? По тобі бачу, що ти хотів сказати. Чи не так?
— Тобто — так! Тобто я хотів…
— Тобто ти хотів натякнути, що я хворий?
— Я… Ви…
— Чи, може, тобі, Петренко, хочеться, щоб я справді захворів? Знаю вас… Цього тільки й бажаєте.
— Х-хочу… Х-хочемо, щоб ви… Щоб вас…
— Ну, доказуй! Хочеш, щоб мене вперед ногами ви
несли? Спасибі, дочекався шани від підлеглих…
—” Але ж я — про здоров’я!
— Не турбуйся, здоров’я у мене вистачить. Не скоро ще стільця звільню. А може, саме ти, Петренко, і хочеш у моє крісло? Що?
— ???
— Бо чого б ото натякав на здоров’я? Зі світу, виходить, хочеш мене зжити. Щоб я, значить, уперед ногами, а ти, виходить, на моє місце?
— Дзуськи. Не вийде! І взагалі, товаришу Петренко, примічено, що останнім часом, замість того, щоб роботою займатись, винюхуєте, хто, де та коли чхне. Ой, не спрацюємось ми, Петренко! Давайте краще мирно… За власним бажанням. Бо… А-а-ап-апчхи!!!
