«Гей, дятле, даремна твоя робота, — кричить йому вовк, — весь свій вік працюєш, рубаєш, а сам без хати».
А дятел подивився на вовка і каже: «А ти, сірий, все життя овець дереш, а сам без кожуха ходиш».
Подивився вовк на себе: правду каже. Побіг дальше. Біжить, а назустріч йому лисиця. «Здрастуй, кумо!» — «Здоров, куме!» — «Кумо, скажи, як кожуха мені пошити?»
Здивувалася цьому лисиця, але каже: «А так: носи мені вівці, із шкур тоді пошию».
Почав вовк старатись: носить і носить шкури, і м’ясо носить, а кожуха нема.
«Скоро, кумо?» — питає. «Скоро». Знову носить вовк: «Скоро, кумо?» — «Зовсім мало треба: один комір пошити», — говорить йому лисиця і радить вовкові попову кобилу задерти — шкура кобиляча якраз на комір буде.
Пристеріг вовк кобилу та й напав на неї. Забіг ззаду, як лисиця казала (щоб за хвіст тягнув, то й шкура буде ціла), прив’язав свого хвоста до кобилячого, а кобила як смикнула та й потягла вовка. А той кричить: «Рятуй, кумо!» — «А ти ногами бори, впирайся і бори!» — «Тут бори не бори, а будеш на поповому дворі!»
