— Я тебе з’їм!
— Мене? Видиш, який я худий, — кістки та кожа. Не посмакує тобі м’ясо… А я тобі пораджу, кого з’їсти.
— Кого?
— В лісі люди рубають сяги. Добре дивися, від котрої сокири найдалі летять тріски. Того й вибери, бо у нього смачне м’ясо.
Побіг вовк у ліс, виліз на високого бука — й дивиться. Ага! Увидів молодого парубка — і давай підкрадатися до нього.
— Я тебе з’їм!
— Хочеш мене з’їсти? Но, мало почекай, доки ся помию… Я не звір, мені треба приготуватися до смерті.
— Но, готуйся, лиш скоро!
Чоловік вирубав собі палицю, взяв сокиру й іде.
— Давай, вовче, мені хвоста, най руки повитираю.
Чоловік обвив хвіст довкола лівої руки, а правою стиснув палицю і — бух! Бух! Бух!
Вовк реве:
— Йой, пусти ня, пусти… Я вже не хочу тя їсти. Лиш дай мені щось перекусити, бо-м дуже голоден.
Пустив чоловік вовка. Прийшли до колиби, наклали ватру, напекли риби… Вовк їсть.
— Дай ще, — просить.
Чоловік дав йому ще, а далі кинув і кавалок хліба з сиром.
Рушили люди додому. На небі світив місяць. Проходили біля води й у воді видно було його відбиток. Вовк думав, що то сир.
— Ци можу взяти тот сир?
— Можеш, айбо мусиш вихлебтати всю воду.
Вовк хлебче, хлебче… Уже його й прошпарило.
— Йой, далі не можу.
— Хлебчи, хлебчи!
Вовк мало не здох, а до сиру так і не дохлебтався. Дійшли додому. Чоловік кличе вовка до хати.
— Ходи погрієшся.
— Я не піду. Боюся.
Чоловік дав йому їсти, а вовк як увидів, що то люди такі щирі, то вже ніколи не гострив на них зуби.
