Мати, частенько згадуючи рідного брата, бідкалась:
— В кого ж він такий відлюдько вдався? І вісточки про себе не подасть. Ні до рідні не приїжджає, ні до себе не запрошує…
Доходили чутки, мовби дядько живе заможно. А дехто казав — навпаки. Односельці здибали його в місті на ярмарку і виповідали, що вуйко, мабуть, перебивається з квасу на хліб. Бо одягнений, як жебрак.
— От що, Петрусю,— сказала якось мені мати,— поїдеш ти, мабуть, до вуйка, бо на серці якийсь тягар… Може, в холоді та голоді?.. А ми вже тут з ріднею домовимось: хто зможеться на кептарик, хто — на штанці, а хто — на постоли… Як кажуть: з миру по нитці, а бідному — свитка…
Наступного дня, навантажений двома валізами, їхав я до Коломиї. Звідти до села, де мешкав вуйко, рукою подати. За якусь годину з допомогою сільських хлопчаків мені пощастило розшукати вуйкову садибу. Грюкаю у високу браму. За нею щось скреготнуло, й невдоволений голос прогугнів:
-І кого б це там нечиста сила приперла?
-Вуйку Семене, це я, Петрусь, ваш племінник!
– Чий, чий? — висунулась із-за брами постать у латан-ці, гумових чоботях і в такому потертому капелюсі, наче б його жували корови.
– Я — Петрусь Чоботарик! Маріїн син…
Чекай, чекай… Чи ти… Щоб ти скис! Невже отой? Колись, пам’ятаю, пищав у колисці — спасу не було. Мати злагодиться на ярмарок до міста, благає: «Семене, посидь з малим…» Я погоджуюсь, а потім і не радий. Ревеш, було, до нестями. І нічого не вдію. Звідтоді й зарікся не мати своїх…
Вуйко зачинив за собою двері на засув, скинув з плечей одежу та мовив:
— Я гостей ніколи не жду. Загалом ні з ким не знаюся. Народ пішов заздрісний. А мати, кажеш, цікавиться, я живу? Отак і живу: ласки ні в кого не прошу. Будиночок слава богу, звів,— вуйко тицьнув пальцем на двоповерхову будівлю.— Та й коло будиночка дещо водиться: маржинка, птиця. І в хаті наче не голі стіни. Ну, як той… заходь!
Глипнеш оком. Але ж куди ти прешся в чоботях? Осьо капці. Тут, брате, в покоях моя не дасть пилинці впасти. Я несміливо ступнув до вітальні й став як вкопаний. Всі стіни були завішані дорогими килимами, портьєрами, заставлені меблями. На серванті красувались кришталеві вази, набори кавових та чайних сервізів. Посередині вітальні звисала коштовна люстра. Кожен куточок у кімнаті було заставлено дорогою річчю.
Ну як воно? — скоса поглянув на мене вуйко.
Та ніби в музеї!
Зрівняв! — скривив губи родич.— Тут, хлопче, такі речі, що музеям не снилось! Ось хоча б меблі: ще з дореволюційних часів. А збереглися, наче тобі тільки з фабрики. А ось такі ліжники та килими йдуть до Франції, Канади та Гамерики. Моя перехопила!.. Талант до цього у неї… З-під землі що хочеш дістане…
Вуйко водив мене з кімнати до кімнати і, наче ревний екскурсовод, на всі заставки розхвалював кожну річ.
Ось ця скринька куплена в одного майстра з Карпат. Дивовижна річ! Знаєш, скільки він голову морочив над нею? Десять літ! А оця скрипка якогось там… Страдіона, чи я її… За неї мені один тямковитий музикант давав скажені гроші. Моя не захотіла…
Хіба ви граєте? — здивувався я.
– Хе-хе… У мене, хлопче, така музика в хліві, що встигай лишень повертатись. Чуєш — мов яка капела: корова мукне, свині хрюкають, а надворі ґелґотять індики та крячуть качки на всі лади. Тільки встигай диригувати отим гамором!
Тримаючись за різьблене поруччя, ми зійшли на другий Поверх.
Згори вимальовувалась казкова панорама. Ліс, гори, річка
і голубе небо — все те звучало дивною казкою.
Можна лише позаздрити вам! — вигукнув я захоплено.
()тож-бо! Всім і лізуть очі рогом! — буркнув з-під носа родич. Вони гадають, що я маю час споглядати та милуватися краєвидами. А я, признаюсь тобі, хлопче, хіба що на свята зазираю до цих покоїв. Ну, та досить про це. Гайда донизу!..
Вуйко протер вологою ганчіркою мій необережний слід на порозі і запросив до свого лаштунку, в котрому він постійно мав притулок. Ця будівля раніш правила чи то за курники, чи за якусь комірчину, що жалюгідно тулилася до хліва.
()сь тут я мешкаю… Заходь. Ти, мабуть, зголоднів? А в мене самого ще не було й крихти в роті. З’їмо груш-падалиць. Вночі повно нападало в садку… Ось так і живемо.
Перекажи матері…
