Коли ми дісталися Південного берега, нам дуже пощастило. Такої думки дотримувався вуйко, який відразу ж листовно повідомив про успіх залишеній удома рідні.
«Дорога моя Ганко! — писав він. — Сьогодні ми ледь світ посунули на міський пляж займати місця. Це для того, щоб було куди штани покласти, коли йдеш у своїх справах. Ходять тут громадяни, вибач, наголяс. Але досить. Мені кріпко повезло. Сеньо від заздрощів пожовк. Розумієш, підходить моя черга до каси, беру квиточок на пляж і виявляюся мільйонним відвідувачем. Почали мене вітати, гойдати. Окуляри мої — пам’ятаєш, з італійськими скельцями — розбилися на друзки. Але досить. Тут же мене прийняли у добровільне товариство рятування на водах. Зауваж: без бюрократичної тяганини і вступних внесків. І посвідчення видали. Така у них, бач, традиція для ювілярів. Сеньо каже, що воно, те посвідчення, не дуже файне, але то його жаба душить. На тім до побачення. Федір».
Після чудесного вступу до товариства рятування на водах Федір Іванович цілий день тримався ближче до лінії прибою, готовий будь-якої миті прийти чи припливти на допомогу потопельникам. Десь близько обіду він навіть намагався витягнути за волосся довготелесу блондинку, але вона голосно попросила не чіплятися до незнайомих.
По обіді вуйко вмостився на лежаку і дав відпочити берегові й собі.
— Підемо сьогодні вечеряти в ресторан, — запропонував він, розімлівши на сонці. — Я фондую. Кажуть, шашлики тут величезні!
Увечері ми були під брамою «Південного» і марно вмовляли швейцара пустити нас на побачення з витворами місцевої кухні.
— Громадяни, місць немає, — відповідав він стримано.
Я вже викинув з голови образ гігантських шашликів і збирався рушити у бік гастроному, щоб встигнути купити пляшку кефіру, коли Федора Івановича осінило. Він витяг з нагрудної кишені посвідчення члена Товариства рятування на водах і простягнув швейцарові.
— А як ви ставитеся до цього? — запитав він. — Думаю, воно для вас дещо важить?
Швейцар узяв посвідчення і поставився до нього дуже доброзичливо. Зморшки ласкавості й сердечної привітності побігли довкола його очей. Впустивши до вестибюля, він легко, мов чайка крилом, торкнувся щіткою наших піджаків і, кинувши пост, побіг організовувати столик. Стіл винесли з кімнати адміністратора, а стільці анексували в оркестрі. Я страшенно дивувався з усього, а Федір Іванович задоволено потирав руки.
— Ну, Сеньо, як посвідчення? Отож-то, брате: у морському місті воно дає високі повноваження і великі права. Ха-ха!..
Я теж щасливо хахакав. Вечір видався прекрасний. Шашлики були тут завдовжки з якірний ланцюг іноземної «Вікторії», що стояла у порту. Вуйко танцював «Кумпарсіту» і, незважаючи на комплекцію, дуже стрімкий молдавський жок. Прибігав швейцар запитати, чи не маємо бажання замовити таксі.
Нарешті подали рахунок. Він був значний.
— Ти тільки не прохопися перед Ганкою, але цей вечір вартий таких витрат.
І Федір Іванович поліз у кишеню.
— Де ж гроші? Вони були однією купюрою! Пам’ятаєш? П’ятисотка!
Це я пам’ятав. Згадав і інше: гроші вуйко Федір поклав у… посвідчення рятівника на водах! А тому після деяких роздумів уголос припустив, що вони пішли, мабуть, на високі повноваження.
Дійшло й до Федора Івановича. Він недоброзичливо щось сказав про швейцара, однак нерозбірливо: вимова його була не зовсім виразною, бо нижня губа була вище комірця, але нижче підборіддя.
