А саламандрівські черевики на платформі? Підвищують особистіть майже на шість сантиметрів! Простуєш впевнено, на багатьох уже дивишся згори вниз. А це вже зовсім інший коленкор. Приємне, незабутнє почуття! Ще вчора ти був невисоким, майже непомітним, а сьогодні виріс у всіх на очах. Вгору пішов!
Або взяти, приміром, ось цей палас. Нічого собі килимок – чотири на п’ять з половиною метра. Бузкові відтінки, сплетення загадкових орнаментів, схожих на космічні орбіти. Лежить, бісова штуковина, око радує. Навіть ступити боязко. Краще згорну його в рулон.
Погляд Мишкіна ковзнув по оправах особистої бібліотеки. Крізь солідне скло стелажа (зроблений на замовлення!) вітчизняні та світові класики сприймалися якось по‑іншому. Вони стали ближчими, а головне – дорожчими…
А югославська стінка, змайстрована під старовину? Стоїть могутньо, неприступно, як фортечний мур. На дверцятах – масивні бронзові ручки «левина паща». З піні таємниче виглядають африканські маски – творіння народних умільців Беніну, Мозамбіку, Камеруну, Гвінеї‑Бісау. «Поспілкуватися б з вами, дерев’яні друзяки, та мови вашої не знаю,- зітхнув Мишкін.- Та грець з вами, несіть свою службу, а я гляну у вікно. Як там?» Глянув униз, заспокоївся. Порядок! «Жигулі» з двома секретними замками, з квакушою‑сиреною спокійно й недоторкано спочивали під липою…
Заспокоєний Мишкін знічев’я увімкнув дванадцятиріжкову люстру. Вона сліпуче заіскрилася усіма сотнями кришталиків…
«Нашкірився, наджинсувався, навельветився, моторизувався,- розмірковував Мишкін.- Відгрохав бар‑камін.
Навіть гостродефіцитне мачете дістав! Ніби всього досяг. А їй, Насті, все замало. Збігла до Усть‑Пузька. Ну чому, чому?» – Мишкін здійняв руки до сяючої люстри і з горя вимкнув її…
Кажуть, від яскравого електричного світла кришталь тьмяніє…
