Одного разу він іде в школу, заходе до коня, а кінь і каже:
— Іди, Ванько, в школу, а із школи як ітимеш, обов’язково зайдеш до мене.
Він заходить із школи до коня, а кінь і каже йому:
— Сьогодні, Ванько, усе-усе їж, а молока не пий, віддай котові.
Він так і зробив. Прийшов у хату, мати каже:
— Сідай, Ванько, обідати.
Насипала йому їсти, він поїв усе: перше й друге, а молоко…
— Пий молоко гаряче!
— Я не хочу.
Взяв та й вилив котові. Кіт через певний час пропав.
Іде в школу, знов заходить до коня. Кінь і каже:
— Сьогодні, Ванько, як ітимеш із школи, обов’язково зайдеш до мене.
Ось він приходить із школи, до коня заходить, кінь і каже:
— Сьогодні, все їж, а м’яса не їж, віддай його собаці.
Він так і зробив: усе-усе поїв, а м’яса не схотів їсти, віддав собаці. Собака через певний час і пропав.
Тоді мачуха бачить, що він заходить до коня і кінь йому про все розповідає. Вона ніби «захворіла» та й каже:
— Щоб мені вбили коня й дали з нього печінку.
Хлопчик пішов до школи, а коли повертався зайшов до коня. Кінь плаче і каже:
— Ваньку, доведеться нам розстатися з тобою. Мачуха захворіла і сказала щоб мене вбили і дали з мене печінку, тоді вона видужає.
Цей хлопчик пішов до батька:
— Тату, давайте вб’ємо отого коня, що воду возить!
Вони вбили того коня, витягли печінку, дали мачусі. Вона з’їла її й «одужала».
Знов іде хлопець у школу. Із школи заходить до коня, а кінь плаче, аж по копитах сльози ллються:
— Сьогодні, Ваньку, усе-усе їж, а пирогів з маком не їж.
Він так і зробив: усе-усе поїв, а пиріг віддав котові, пропав і цей кіт.
Тоді мачуха зрозуміла, що кінь живий, і каже:
— Я так захворіла, що мені треба печінку з оцього коня. Тільки щоб перед моїми очима його розстрелили і витягли печінку, тоді я одужаю.
Приходить Ванько із школи, а кінь плаче і каже:
— Ваньку, як виведуть мене розстрілювати, так ти скажи: «Дайте, тату, я на цьому коневі покатаюся в останнє».
Приходе хлопчик додому, а батько йому й каже:
— Так, Ваньку. Наша мама дуже захворіла і просить із коня печінку, і щоб його на її очах розстріляли.
Виводять батько коня, а Ванько й просить:
— Дайте, тату, я на ньому покатаюсь в останнє.
Він сідає на коня, а кінь і каже йому:
— Сідай рівненько, Ваньку, і держись міцненько!.
Він як сів, раз об’їхав кругом дому, другий раз об’їхав, а третій раз як розігнався, перескочив через ворота і пішов у степ. Ждали вони, ждали, думали, що він покатається та й приїде, а його немає.
А ті тікають у чужу землю. Ось батько осідлав добрих коней і посилає вершників, щоб його наздогнали. А вони усе їдуть, та їдуть, далеко вже заїхали. Тоді кінь і каже:
— А встань, Ванько, прислухайся до сирої землі, що чути?
Він встав і каже:
— Кінський тупіт, людський шум.
— То ж, — каже, — за нами женуться. Давай я стану отарою овець, а ти пастухом. Як будуть під’їжджати, скажеш: «Двадцять п’ять років я служу, пасу вівці, та нікого не бачив».
Ось доїжджають три вершники, а він пасе овець. (Кінь став отарою овець, а цей Іван пастухом). Вони приїжджають, привіталися та й кажуть:
— Сюди ніхто не проїжджав?
Каже Ванько:
— Ні, двадцять п’ять років служу, пасу овець, а нікого не бачив.
Побалакали вони та й повернулись. Приїхали до царя, а цар і питає:
— Ну що, наздогнали?
— Ні.
— А що ви бачили?
— Пастух пас отару овець.
— Ото ж, — каже цар, — й вони. Треба було над вівцями шаблею махнути навхрест і з них була б кров, а пастуха забрати, то ж був Іван. Тепер так і зробите.
Ванько з конем їдуть далі, а ці навздогін за ними! Знов кінь каже:
— А встань, Ванько, прислухайся до сирої землі. Чи нічого не чути?
— Кінський тупіт, людський шум, — каже хлопчик.
— То ж за нами женуться. Давай я стану церквою, а ти попом. Будеш правити. Як зайдуть, спитають, чи ніхто не заходив, скажеш: «Двадцять п’ять років служу, нікого не бачив, ви перші».
Ось, кінь, став церквою, а Ванько попом. Приїжджають ці вершники, заходять у церкву, питаються:
— Отче, давно служите?
— Двадцять п’ять років служу.
— Ніхто до вас не заходив?
— Не було нікого, ви перші.
Ну що ж, поїхали вони назад. Приїжджають до царя, а цар і питає:
— Наздогнали?
— Ні.
— Що ви бачили?
— Доїхали до церкви, а в церкві править отець. Більш нікого не бачили. Попиталися, каже: «Нікого не бачив, ви перші».
— То ж, — каже цар, — й вони. Треба було по церкві махнути навхрест шаблею, а попа забрати. Гайда назад, так і зробите.
Тільки вернулися вершники, перетворилися: священик — в Івана, а церква — у коня, і поїхали далі. Знов кінь каже:
— Встань, Ванько, прислухайся до сирої землі, чи нічого не чути?
— Кінський тупіт, людський шум.
— То ж, — каже кінь, — за нами женуться. Давай, я стану морем, а ти качуром, до берега не припливай, а плавай посередині, щоб не спіймали.
Вершники приїхали. Дивляться — море і качур плаває. Обернулися, постояли, не видно ніде ні кого і нема ніде нічого, повертаються назад до царя, а цар і питає:
— Ну що, догнали?
— Ні.
— А що ж ви бачили?
— Їхали, їхали, кругом — степ, а тоді стало море і качур плаває.
— Ото ж, — каже цар, — й вони. По морю треба було шаблею навхрест махнути — з нього була б кров, а качура забрати — то ж Іван. Гайда назад, так і зробите.
Поки ті вернулися, Ванько з конем приїхали в чужу землю, переїхали кордон та й досі живуть там.
Бачив я їх — ходять уже старенькі.
