“ДЕВ’ЯНОСТО СІМ” (Укрдерждрама)
“Єрої революції…”
Як Матвій Копистка, Серьога Смик, Іван С т оножка, Васько, його синаш, та ще 93 незаможники за 70 верстов од города революцію робили, як “проокацію” викривали, як ревкоми закладали, як із страшним голодом боролися, як і від “проокації” та з голоду гинули, як по п’ять день трупами по хатах валялися, як “контакту” держалися, щоб за Совєцькую власть, бо Совєцька власть — “не панська, і не царська, і не ваша — куркульська, а наша власть — незаможницька”…
Про отаких “єроїв революції” розповів нам у своїй п’єсі “97” молодий драматург — гартованець Микола Куліш, а франківці на кону Державного драматичного театру нам її показують…
…От вона, справжня, житня, з макухою й з кураєм революція… Отака революція, жива, як мать сира земля, правдива, не з отих п’єс та оповідань отих, — простіть мені на цім слові! — драматургів та письменників, що ото обов’язково в пролозі “Інтернаціонал” і в епілозі аж два “Інтернаціонали”, а посередині на цілих п’ять дій отакееенний пшик “пролетарської ідеології”…
Тут не гонитва за “революційним” словом, не вишукування “червоного” нутра, а тут шматки життя часу нашого, без фарб, без “революційних” слів, бо в ньому, в житті отому, в боротьбі отій, більше фарб, більше “червоного”, як у найкращій промові найкращого агітатора…
Тут є й “Інтернаціонал”, тут є й агітація, але вони там, де їм треба бути, їх не вхвачено за ошийок й не пристукано молотком на те місце, де авторові хочеться…
— Ти хочеш чортів усіх поперелякувати?! Так ти їм “Інтернаціонала” заспівай…
От куди Копистка “Інтернаціонала” прип’яз, бо вій вірить, той дядько Матвій, що “Інтернаціоналом” він найстрашнішого в затурканій уяві селянській ворога — чорта, — і того він “Інтернаціоналом” поборе!
Він, “єрой революції”, не кричить красивих слів про “ліквідацію неписьменності”, він просто каже:
— Слід, їдрі його мать, на старості літ грамоти вчитись!..
І це переконує! Тут оте саме “їдрі” не для цьвохкання по ваших ніжних барабанах, тут не “оригінальничання”, а тут воно вилітає з тяжким подихом з напівголодного людського тіла, “смаженою ґавою” підживленого…
Тут революція… Бо тут боротьба… Страшна, завзята, запекла боротьба голодного з ситим. І боротьба свідома, бо як же ж ти не боротимешся з отим “гадом смердючим”, як же ж ти примиришся з Гирями та Годованими, коли:
— Слухайте! Я скажу! Я скажу всім панам, усім буржуям, усьому світові: шапку скиньте перед дідом Юхимом! Дід Юхим сто три роки на панів працював! Скільки він риби виловив, скільки він солі видобув, скільки він овець випас! А чи хоч крихітка з того дідові дісталася?!
Ось через що боротьба, ось через що боляче, коли свій брат, незаможник, секретар “совєту” Панько на Гириних конях, із Гириною Лизькою до церкви вінчатися їде… Ось через що:
— Мать його в пуп!
Інакше не може бути… Ніякі тиради про злочин Паньків, про зраду Панькову не виявлять тої люті, того болю, жалю того безкрайого за своїм братомнезаможником, що революцію проміняв на галушки, на сало, на коні, на пухкі стегна Гириної Лизьки, як оте “мать його”…
Та до кого пішов Панько?! До Гирі?! До того самого Гирі, що щовечора б’є поклони, що щовечора навколішках господа бога благає:
— Припини, господи, революцію. Ти, що Іовові многострадальному все добро повернув, хіба ж ти, всемогущий, не вернеш мені того, що забрали незаможники?!
Голод… Смерть… 94 трупи незаможницькі… Куркульська “проокація”… Самосуд над людоїдами… Свідомість загибелі неминучої… Безсилість фізична… Галюцинації пухлої з голоду людини… Зрада… І в цей час крицева віра в революцію, у свою, у селянську, “власть”…
— Падаждать нада! Не забули нас! Тільки падаждать нада! Чудак ти чалаек! Хіба можна, щоб забули?..
Тіні ходячі, з жовтязнопухлими обличчями, на краю могили, і…
— Організуємо, брат, ревком. Потому — нема “совєту”. І —
“Трахтрахтрах! Резолюція прийнята!”
Оце — вона. Це — революція.
І коли кожний із нас, хто почув її в Кулішевій інтерпретації, сидить і кожне слово ловить, і перемогам революції радується, боліє її болями, і коли вона, революція та, Кулішем змальована, правдою своєю не по капілярах наших розливається — значить, її талановито змальовано…
Значить, п’єса Кулішева “97” — талановита п’єса, а Куліш — драматург талановитий…
Значить, він знає те, про що пише. Село Куліш знає…
…А коли вже слово Копистчине, Матвієве, кожний його рух нам усередину западає, коли од Гирі, од Смика, од Головатого, од діда Юхима, од Стоножки, од Васі, од Ларивона і т. ін., і т. ін. ви на кону драмтеатру очей одірвати не можете — значить, прекрасно її подали франківці…
ХТО ВИНЕН?
Розкажу я, братця, вам, через віщо не так швидко й не так повно шириться та квітне театральна справа на Україні нашій Радянській.
Ширитисьто вона шириться, та не так, як би нам хотілося… А нам би хотілося, щоб у кожному селі, при кожнім сільськім будинку, при кожній хатічитальні, а то й просто собі при просторій клуні — та був би хороший драматичний гурток, злитий, витриманий, солідний.
Щоб так грав, щоб так грав! Одне слово, ви самі знаєте, щоб як він грав.
Так чого ще нема цього?!
А от послухайте, чого…
Розкажу я вам, братця, про випадок з власної практики. А власна практика в мене була, бо нема ж на Україні такої людини, щоб у “театрі” не грала, і не так просто собі грала, а грала “найкраще од усіх”…
І я грав… І, само собою розуміється, “найкраще од усіх”…
Діло було, може, давно, а може, й недавно. Заснували ми аматорський гурток… Артисти всі такі, що “дай тільки показать”…
Було, Терешко прийде до школи, де ото ми збиралися, стане серед хати й каже:
— Я їм як заграю, так, їй же богу, як Садовський! От побачите!
Та всі ми були такі, що… Та куди там?!
Сидиш у школі, доки ото вчителька прийде (а вчителька в нас за режисера була), й думаєш:
“Ох і вуса ж намалюю! А сорочку яку надіну, та сині штани, та червоний пояс! Куди ото Терешко заграє?! Я їм як заграю!”
І артистки такі ж, як і ми: хороші… Сидять, насіння лускають, перешіптуються одна з одною… Дивляться на Терешка чи на котрого з нас, а з очей так і стрибає:
“Почекай! Почекай! Ось я як вив’яжусь! Ось я як уквітчаюсь! Буде тоді тобі Садовський!!”
* * *
Довго ото ми так ходили, обговорювали все… П’єс чекали. П’єс у нас не було, так учителька до міста по них послала.
Приїхали п’єси.
Поприлітали ми до школи, аж тремтимо всі. Показує вчителька п’єси: “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” і “Невольник”.
— Почнемо, — каже, — з “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”. Це — дуже хороша п’єса… Маруся труїть Гриця, а сама співає… І Хома зарізується… Дуже хороша п’єса…
Прочитала вона нам ту п’єсу… П’єса таки дуже хороша… Про любов… А що вже ролі?! Особливо для Грицька й для Марусі…
“От якби мені Грицька”, — думаю собі.
А Одарка Перепелівна присунулася до мене та:
— Я Марусю гратиму, а ти Грицька! От як заграємо!.. Тільки ж цілуватись не насправжки, а так тільки, щоб губами не притулятися… Губи ніби до губ, а щоб “цмок” — так щоб не зовсім… Добре?
— Добре, кажу.
— Так ти ж дивись!
— Ну, йдіть, — каже вчителька, — додому, а взавтра приходьте, ролі будемо розподіляти.
Цілу ніч не спав я, все думав, які вуса я намалюю… І як ото очі ті обмалювати, щоб великі були, великі… І ото думаю собі, як я падатиму, коли мене вже Маруся отруїть… Витягнусь, думаю собі, вже витягнусь, так ніби мене правцем узяло, праву ногу підійму, вона задрижить, як у корчах, а я так жалісножалісно до Марусі:
— Маруся! Що ти наробила?! І вмру.
А засипаючи, так кулаком під рядном нахвалявся:
— Підождіть, — мовляв. — Я вам заграю!!
* * *
Другого дня були в школі ми всі дуже зарані, ще вчителька й пообідати не встигла.
Ходимо, один на одного поглядаємо й ніхто нікому нічого не говоримо.
“Все одно, я Грицька гратиму”, — кожний собі думає.
“Все одно, я Марусю гратиму”, — кожна сама собі думає.
Вийшла вчителька.
— Ну, хлопці й дівчата, давайте будемо ролі призначати… Марусю, значить, гратиму я…
Зирк я на Одарку на Перепелівну.
“От тобі,— думаю, — й “цмок, так щоб і не зовсім”.
А дівчата всі так ніби ото бджоли, коли на них димом пхукнуть… Голови в плечі повтягали й на керсетки собі дивляться…
— А от ти, Одарко Перепелівно, — вчителька до Одарки, — Дарину гратимеш… Роль невеличка, ти з нею й управишся як слід…
Дивлюсь: сопе, сопе, сопе моя Одарка… А потім:
— Не гратиму я, мабуть… Мені ніколи… Мати казали, що коноплі до посту щоб допрясти…
Встала Одарка й вийшла.
А за нею всі дівчата з хати — шаміль-шаміль-шаміль. Залишилися самі хлопці.
— Що це таке з дівчатами? — вчителька питає.
— Хто й зна…
— Ну що ж, давайте за чоловічі ролі Грицька погодився грати фершал з Дейкалівки. Він дуже хороший артист… А хто ж із вас, хлопці, на Потала та на Хому?
Та до мене:
— Може, ти, Остапе, Потапа заграєш? І з ножем він ото на Грицька накидається…
— А я думав, що я б Гр…
— Ні, Грицька ти не вдереш… То дуже трудна роль… Там трагізму з драматизмом багато… Тобі більше Потап підходить…
— Ні,— кажу, — мабуть, я не гратиму. На тім тижні, батько казали, під хуру треба їхати… Пшеницю до міста повеземо! Грайте самі…
І пішов… І думав усю дорогу:
“Потапа я їм гратиму?! Хай самі грають”.
І всі хлопці пішли.
І правильно зробили.
Що ж їм маленькі ролі грати, чи що, коли кожний із їх може найкраще Грицька заграти.
Не краще, положим, ніж я, а все ж таки… І не вийшла в нас вистава…
* * *
Хто тут винен? Думаєте, вчителька? Ні!
П’єса винна. Автор винен…
Коли вже ти пишеш п’єсу, пиши так, щоб усі головні ролі були! Хіба тобі не все одно, як писати?! Так чого ж ти одному велику роль пишеш, головну, а другому — другорядну, маленьку…
Тепер, брат, рівність!
А через автора і вистави часто не відбуваються… Театральна справа страждає…
Так от, братця, хто винен!
ЮРА ГНАТ
Юри Гната не бачили ніколи?
Отакунький. Низенький, маленький, а волосся довге, покришкою…
Отак як подивишся на нього, руками розводиш: у чім там, царице наша небесна, талант держиться… Де там він міститься?! Ну, ніяк не ймеш віри, щоб у такому манісінькому тілі та сидів отакенний великий дух. Місця мало!
І ото, очевидно, коли вже йому, духові тому, там дуже сутужно робиться, тоді він з його вискакує, вскакує у макети, розсипається по мізансцені, ходором ходить по масових сценах, бризками бризкає на ансамбль, а потім стрибає на афішу й, перекрутившись у звичайні українські літери, виводить на білому папері: “П р е м’є р а”… І знову потім, знесилений, у Гната Юру вскакує…
Не інакше… Бо коли б йому, духові тому, виходу не було, рвонув би він хазяїна свого, Гната Юру, по черевній білій лінії і мали б ми з головного режисера.
Державного драматичного театру імені Івана Франка самі вишкварки.
Отакий Гнат Юра…
* * *
А звідки Гнат Юра взявся? Гнат Юра народився…
Народився він у селі Федварі, Олександрійського повіту на Херсонщині, 1887 року… Народився, як кажуть, од батьків.
Батьки в його були селяни, самі на себе працювали, самі їли… Найманої праці не експлуатували й самі плодили дітей. Урожай на дітей у їх був вищий од середнього, невважаючи на те, що система хліборобства була в їх трипільна з обов’язковою толокою.
Коли мати ходила з Гнатком, то все було на однім місці не всидить: то на покуті сяде, то до печі підійде, то на піл ісхилиться, то на лежанці ляже…
А батько, було, подивляться та й скажуть:
— Що то ти, старенька, мізансцени плутаєш?
— Та щось воно дуже вже неспокійне: все б’ється, все вовтузиться.
— Іч ти, — батько, було, промовить. — І що б воно значило?
А то Гнат Петрович ще в череві матернім хвилювався, що мати його мізансцени як слід не вивчила.
…Народився нарешті…
Подивились на обличчя — хлопець.
І зразу як узяв тон — три місяці вікна в хаті бряжчали. І через кожух кумі передавали, і йорданською водою бризкали — нічого не бере… З тону не спадає.. І тільки під час антрактів, коли, було, до материнської пазухи прикипить, замовкне, тільки сопе, тяжко дихає, причмокує й пильно в матір удивляється, хапаючи її за “перуку” й нервово смикаючи… Так ніби сказати хоче: “Не так! Не так! Більше на лоба”.
А мати було подивиться, перекладе з лівої до правої й подумає сумно: “І що з його буде?!”
* * *
І почав Гнат Юра рости…
Три роки Гнатові Юрі… П’ять років Гнатові Юрі… Вийде було батько за клуню:
— Гнатко! А йдино сюди. Що то ти, шеймин хлопець, понаробляв?
— То, татку, макети!
— Ой, дивись мені, щоб я тобі не намакетив.
А Гнатко палицю між ноги, дубця в руки — й вистрибом поміж соняшниками:
— Ннно!
Похитає головою батько:
— Генерал буде!
* * *
Не вийшов Гнат Петрович на генерала: не пощастило йому… А доскакавши до 1905 року, організовує він у місті Єлисаветі (тепер Зінов’ївське) перший український драматичний гурток…
З того й почалося.
А 1907 року, випрасувавши як слід піджака, іде Гнат Юра в українські акторипрофесіонали й до 1917 року мандрує з українськими побутовими трупами, намагаючись європеїзувати оту саму “горлицю”, що:
…Полола
Лободу, лободу
Та й послала припутня
По воду, по воду.
І так аж до 1917 року… 1917 року — “Молодий театр” у Києві. Гнат Юра — актор і режисер… Розвал “Молодого театру”… Мандрівка по Правобережжю…
1920 рік — організація в Вінниці Театру імені Франка… Гнат Юра — організатор, головний режисер і актор. Мандрівки театру… Столиця кінець кінцем… П’ять літ.
П’ять літ Гнат Юра на чолі тепер уже столичного Державного драматичного театру ім. Івана Франка. От вам і макети поза клунею.
* * *
Та у чім же річ? Чим же славний є Гнат Юра? Ну, прем’єрами. Мізансценами отими, масовими сценами, ансамблем. А ще ж чим?
Про це так собі не розкажеш. Це треба побачити. Розказати, який саме в Гната Юри талант і звідкіля він, той талант, у його визирає, трудно. Самі прийдіть подивіться.
“Суєту” бачили? Терешка Сурму? Не бачили?! От і розказуй вам після цього…
Подивитесь — тоді самі побачите, де в його той талант…
От виходить на сцену Терешко Сурма з Матюшею, котрий ото… “Гуси”… Замітили, де в Терешка талант?
У батозі! Що?! Чудно?
І нема зовсім нічого чудного! Іменно в батозі!
То таки бриль — брилем, керея — кереєю, обличчя — обличчям і хода — ходою.
То таки “лапер — лапером” і “ламер — ламером”. Все це так, усе це добре. Ні, голубчики, ви цьвохніть так батіжком, ви крутоніть тим батіжком так, як Гнат Юра ним крутить, а потім скажіть:
— Забалакався…
Зробіть… А тоді я вам скажу, чи є у вас талант і де саме той талант у вас сидить.
І коли ви це так і зробите, як Гнат Юра робить, тоді радість по театру плигатиме і гучні оплески стелю підійматимуть…
Інакше — ні. Інакше — не талант…
А Копистку Мусія в Кулішевих “97” бачили? Ну, як він вам?! Що думаєте?
— “Ша, мамаша, я тобі слова не давав”. Або:
— “Ходім, синку, побачимо ще одну проокацію”. І зовсім, голуб’ята ви мої, не те…
То — Куліш. То — автор…
Ні, ви примітьте, як Копистка у другій дії виходить, отоді, як “Гнат Гиря оновився”… Бачили?
Фігуру його, постать його бачили? Як ото він до Смика повертається та на Гирину хату покивує… Зауважили ви це?..
А потім як крутить цигарку, очі незаможницькі примруживши, запалює ту цигарку і каже: — “Торкай, браток!”
Оце ви все замітили?.. Замітили, кажете. Так чого ж ви тоді питаєте мене, де в Гната Юри талант?
Усередині в його талант. У детальнім, до найменших дрібниць знанні психології людської в його талант. У мистецькій обробці кожного типу, в любові до свого діла, в енергії і в надлюдській роботі в його талант.
А ви питаєте: “Де?..”
А бачили ви Гната Юру — ідіота?
Короля Карла VII в “Святій Йоанні” Бернарда Шоу? Після:
— “Я доручив діві командування арміями”. Оте його:
— “Ось!” І — дуля.
Де ви ідіотішого ідіота бачили? Спробуйте комунебудь так дулю скрутити. Скажуть:
— Дурень.
А коли це робить Гнат Юра, кажуть:
— Ідіот.
А це вище досягнення. І, уявіть собі, мистецьке. Бо розумній людині ідіота виобразити значно тяжче, ніж ідіотові — розумного…
…От вам і Гнат Юра.
Хочете, щоб іще нагадати про типів, яких дає Гнат Юра, як актор?
Не хочу, я не статистик.
251—1925 Харків
“ПЛАСТИКА”
Краса в житті. Життя в красі. Гармонія. Ритм, Рух. Та не такий вам рух, якийнебудь рвучкий, різкий — ні: рух ритмічний, ніби повільний, різьбяний, сказать би. Взагалі — пластика. Пластичний рух…
Тяжко це з’ясувати словами — тут треба бачити це, щоб зрозуміти… Але не всі бачили, не всі, може, й побачать (на селі, приміром, — де ти її вглядиш, ту пластику?!) Для тих я й хочу оце написати, щоб і вони знали, що то за така штука — пластика й чому вона для нас важлива є…
Так, значить, пластика…
Візьмім так. От ви йдете. То це ви собі йдете, й квит. Яка в цім краса? Ніякої. А коли ви йдете пластично, — то це “вже красиво. Так чого нам ходити некрасиво, коли ми можемо ходити навіть дуже “красиво?
Візьмім танок. Ну, хоч гопак чи метелицю. Гуп-гуп-гуп! І завертівсь-завертівсь, як колесо… Або врізав навприсядки так, що аж підбори одлітають. Це не те. А от коли пластика[42] — так і красиво, й підбори цілі…
Пластика — діло велике, як бачите.
Айседора Дункан, знаменита танцюристка, що утворила цілу школу пластичного танку, пластичного руху й т. ін., роз’їздить по наших республіках і демонструє ту пластику, показує її, щоб і ми, бачивши те все, привчалися до красивого пластичного руху. Щоб життя наше красивіше було, щоб гармонійніше воно було та ритмічніше…
Я бачив Айседору Дункан. Підучивсь трохи та й вам розповім. Учіться й ви. На старість воно, як нахідка.
Ось як це робиться.
Ви роздягаєтеся по самісінькі… До “побєдного”, одно слово, кінця. Берете брезента чи ковдру, чи простирадло (взимку краще ковдру, бо холодно) і перекидаєте його (чи її) через плече так, як колись римляни носили тоги свої… Стола ставите на піл, прибираєте діжу, діжку, рогачі, кочерги, підтягаєте вгору лямпадку (щоб, бува, головою не зачепити), дітей — на піч, телята, як є, на цей час виводите в сіни і становитесь посеред хати.
І кажете чоловікові:
— Я зараз танцюватиму “Смерть Ізольди”! (Є такий танок). Залазь на піл і грай.
Без музики ця штука не вийде. Грати можна на гребінці.
Чоловік бере гребінку. Ви лягаєте серед хати на долівку. Ліва нога в вас лежить просто, а праву трохи згинаєте в коліні. Обличчя до долівки — на руках. Ковдра зверху. Ви ніби ото так умерли. Як тільки чоловік заграв, ви поволі підводитесь, дивитесь навкруги, підбираєте трохи ковдру й так ото вихилясомвихилясом по хаті… Права нога щоб забирала трохи покотьолом, як у баского коня, а ліва — за нею, за нею… А тіло ваше все (живіт, груди й та ін.) випинаєте, випинаєте вперед… Руки — то ліва вгору, права вниз, то права вгору, ліва вниз. Разів двічі так обкрутитесь, потім починаєте дрібушечки… Дрібно, дрібно, дрібно по хаті… Руки попустіть по стегнах, і так долоні ніби виверніть… Не забувайте, що ви маєте незабаром умерти “Смерть Ізольди”! — так що ви на обличчі робіть страдницький вираз… Ніби з’їли зелену кислицю… Обкрутились так разів зо три, потім вистрибом… Тільки не гупайте, в лагідно так стрибайте… Потім раптом стаєте перед чоловіком, здіймаєте руки догори й падаєте на долівку… Розраховуйте так, щоб не гакнутись головою об лаву… Умерли, значить… Коли чоловік грає й далі, ви підведіться та:
— Годі! Кинь! Уже!
Оце й є “Смерть Ізольди”, пластичний танок…
Головне тут, щоб руки й ноги ваші не сіртались, а повагом ходили… Пластично.
Разів отак тричі на тиждень як прорепетируєте, вивчитесь.
Для чого це все, скажете?
Для краси! Для ритму! Для гармонії в нашому буденному житті. Щоб праця наша, тяжка до поту, почепурнішала…
Та що там говорити? Наркомпрос РРФСР знає, нащо воно. Якби це не було важливо, не демонстрували б. І не захоплювалися б цим…
Ну от вам приклад. Вам треба видоїти корову. Як ви це тепер робите? Підтакуєте спідницю, берете дійницю й чвалаєте в хлів. Сідаєте й доїте… Ніякої ж краси. А вивчилися ви пластики… Ви схоплюєтесь з лави:
— Іване! Заграй!
Іван бере гребінку чи порожню цеберку й починає макогоном вигравати. Ви роздягаєтесь, накидаєте на себе рядно, вигинаєтесь, хапаєте дійницю, підіймаєте руки вгору і — скоком, скоком, скоком в хлів, Іван за вами виграє на цеберці. Підсіли ви до Мурої й під музику чепурно сідаєте:
— Мура, стій!
І доїте… А молоко тільки:
Сюрсюр! Сюрсюр! — Під музику.
Не стоїть Мура — ви круг неї пройшлись вихилясом:
— Стій, не здохла б ти йому! …Видоїли й ритмічно в хату.
Друге діло як бачите… Праця вже ритмічна, гармонійна праця, красива, пластична.
Так і в кожному випадку в житті…
ДО ЛОГІЧНОГО КРАЮ
Нарешті!
Газета “Комуніст” іменем всієї робітничої суспільності категорично вимагає, щоб кермо Державним академічним театром узяти з рук слабих товаришів, що на ганьбу собі й на глум усій аксарівщині дозволяють виставляти “Шоколади”, “Обладанія” та іншу “клубничку”.
“Аксарінські стайні Академічного театру повинні бути вичищені від непманського гною якнайрішучіше, і на чолі його мають бути товариші, що не розучилися ще працювати пореволюційному…”
Шість років Державний академічний театр у Харкові на чолі з Аксаріним годував нас “клубничкою”.
Шість років ми на всіх роздоріжжях кричали:
— Коли цьому буде покладено край?!
Шість років можна було співати на восьмий глас:
— Слава довготерпінню твоєму, Наркомпросе, худсекторе і відділе мистецтві^
І “довготерпіння” це тривало б, мабуть, іще надцять років, коли б не звичайнісінька благбазівська дуля мадам Аксаріної на адресу жовтневої маніфестації…
Дуля, отже, врятувала одну з найважливіших установ нашої Головполітосвіти від ідейної загибелі під грубезним шаром “аксарінського” гною…
Аксаріна, гадаємо, не буде! Не повинно бути.
Але чи значить це, що не буде “аксарівщини”?
Чи значить це, що надалі нас не годуватимуть “Шоколадом” і не’вчитиме нас державний театр, як “Обладати”?
Кому передати Академічну драму?
Де тут, у Харкові, ті сили і артистичні, і режисерські, що дадуть нам теперішній, гідний нашого часу, репертуар?
Подивіться навкруги, що ми в Харкові, в революційній столиці, весь час маємо?
“Новий театр”…
“Арлекин”…
“Уголок артиста”…
Це наші “революційні” театри…
І тільки три дні тому блимнула зірка справжнього революційного театрального мистецтва.
