А нашому голові що: аби цифра була справна!
— Чому нема вівса в засіках? — запитували голову.
— Коні поїли! — відповідав голова.
Кількадесят гектарів кукурудзи колгосп викосив на зелені корма.
А в сводках?
А в сводках він узяв та й показав, що всю ту зелену масу він засилосував.
І цифра заготовленого силосу вийшла дуже справна.
— Чому нема силосу в траншеях? — запитували голову.
— Корови поїли! — відповідав голова.
Колгоспні корови дали молока по тисяча двісті літрів на фуражну корову.
По сводках було показано, що з кожної фуражної корови надоєно по дві тисячі літрів.
— А чому ж так мало молока державі продано? — запитували голову.
— Телята випили! — відповідав голова.
Коли в районі поставала справа про нашого метикованого голову, в райкомі говорили:
— Не подобається нам цей голова!
Представники райвиконкому заперечували:
— А чому не подобається? У нього не гірш, як і в інших! А головне, він у нас метикований! Викрутиться!
І голова викручувався.
2
Над колгоспом, де головує наш метикований голова, шефствує колектив лісгоспу.
Дружний колектив лісгоспу на чолі з своїм молодим енергійним директором до своїх шефських обов’язків ставиться дуже сумлінно і багато допомагає підшефному колгоспові і матеріалами, і робочою силою.
За допомогою шефів колгосп побудував непогані корівники, свинарник, пташину ферму.
Шеф допоміг колгосп електрифікувати і радіофікувати.
А коли в колгоспі чи сівба, чи жнива, чи молотьба, — голова колгоспу завжди дзвонив до шефів:
— Дорогі шефи! Біда! Допоможіть! Зашиваємось!
І вже на другий день летить у колгосп машина з робітниками лісгоспу рятувати своїх підшефних.
І якось так завжди виходить, що шефи працюють, ну, ламають, приміром, на полі кукурудзу чи копають картоплю — нема біля них колгоспників.
— А де ж ваші люди? — запитують шефи.
Голова колгоспу, приємно посміхаючись, одповідає:
— Наші люди на іншій роботі! В тімто й допомога ваша, дорогі наші шефи, що ви своєю роботою дали нам змогу перекинути наших людей на інший вузький участок роботи! Ви картоплю копаєте, а в цей час наші люди готують насіння для озимої сівби. Ми з озимою сівбою запізнилися і кинули тепер туди всю робочу силу! Велике вам, дорогі шефи, спасибі за вашу допомогу, без вас ми ніяк би з роботою не справились.
Шефи раді, що їхня робота таки справді корисна, що вони шефствують не на папері, а таки так, як і треба, посправжньому, поділовому.
Хіба ж їм спаде на думку, що голова з бригадиром уже давно порозумілися, що, мовляв, як приїдуть шефи, свої люди хай на своїх присадибних ділянках пораються, в кого ще на власних огородах роботу не закінчено, а хто з огородами вже впорався, — хай у город поїдуть, побазарюють, — побайдикують хай, одне слово.
— А чого нам?! Шефи пороблять! Шефи в нас — золотий народ! — вихвалявся голова.
І про свого голову колгоспники завжди доброї думки:
— От у нас голова, так голова! Колгосп, щоправда, хоч і не дуже у нас передовий, та> проте, жити можна! Хоч трудодень у нас, сказать, і не дуже вже такий рясний та важкий, так ми ж і не дуже й наполягаємо на колгоспну роботу, — завжди є час у себе на вгороді і посадити, і прополоти, і прибрати, і на базарі в городі продати… Живемо, одне слово, непогано!
З
Колгосп має неабиякі грошові прибутки.
Звідки?
З базару!
Щодо базарних справ наш метикований голова великий-таки комбінатор.
Про таких колись старі люди говорили: “О! Це такий, що й рідного батька продасть!”
Ми говоримо не про нормальні торговельні операції, в яких кожний колгосп, виконавши державні поставки, вільний робити, як він уважає для себе за краще, — ні, ми говоримо про комерційні всілякі комбінації нашого голови, від яких (комбінацій) тхне неприкритою спекуляцією.
Він має агентуру по базарах, має своїх “кореспондентів”, і, дістаючи інформації про становище на певному базарі, він “ловить момент”.
Він не від того, щоб продати перед весняною сівбою насіння ярових культур, аби тільки добре заробити.
— А чим сіятимете? — запитують голову.
— Викрутимося!
І він викручується.
Він має багато скрізь друзів-приятелів: у того позичить, у того прикупить, — дивись, і викрутився — посіяв. Як посіяв, яким насінням? А ви його запитайте! Дістанете відповідь:
— Як яким насінням? Кондиційним!! Аякже ж!!!
Він навіть образиться на вас, що ви могли подумати, що він посіяв абияким насінням!
Комерційні операції дають колгоспові чималі грошові прибутки.
Він іще й вихваляється!
Він може присоромити чесного голову передового колгоспу, що той видав грошей на трудодень менше, ніж він, голова колгоспу непередового, а такого собі, ну, середнього…
— Як же це ви так, товаришу! Передовий колгосп, і так мало грошей на трудодень! У нас — більше! А нам кажуть, щоб ми на вас рівнялись!
4
Перед Новим роком голова ходив заклопотаний: де зустрічати Новий рік?
Вирішив зустрічати вдома і запросити на зустріч шефів. А тут якраз прийшов зав тваринницькими фермами:
— Пора силос одкривати! Нема чим годувати корови!
— Мороки з тим силосом: то його заготовляй, тепер його одкривай! Ну, заготовити, спасибі їм, шефи нам допомогли! Ага! Ось що! Взавтра шефи приїдуть Новий рік зустрічати, ми їх і попросимо силосну траншею відкрити! Урочисто! Ви, мовляв, заготовляли, ви й відкриєте! Ще й промову виголосимо про значення шефської роботи! О!
Зав тваринницькими фермами дивився^ на голову з захопленням:
— От голова! От голова! Якби мені замість моєї голови та отаку голову! Метикована!
5
Чи було це все насправді? Не було!
А для чого це все пишеться?
А для того, щоб цього не було! У наступнім році! З Новим роком вас, товариші!
ОЙ ТИ, ЗИМУШКА, ЗИМА…
1
Прапрадід мій чумакував: у Крим по сіль їздив. Як і належить чумакові — волами. То про мого прапрадіда пісні співаються:
Занедужав чумаченько,
Упав та й лежить,
Ніхто його не спитає,
Гей, гей, що в його болить…
Так мій отой самий прапрадід, ще до того, як він занедужав, та розповідав своїй сестрі в других, а та ще переказувала ятрівці моєї баби, а ятрівка — бабі, а баба моїй тітці, а тітка вже мені отаку “сторію”, причому баба божилася й заприсягалася, що це все чистісінька правда.
Коли аллах сотворив світ і закінчив свою роботу, на землі наступила весна і на всіх деревах у земному раю почали розпукуватися бруньки.
І потяглося до бруньок геть-чисто все живе і на землі суще: той те хапає, той інше. Одне слово, ніякого порядку. Аллах бачить, що треба навести лад, покликав він усіх до себе й звелів кожному вибрати одне якенебудь дерево або квітку, щоб потім тільки з того й користуватися. Мої предки отоді вибрали вишню…
Прийшов і чорт.
— Ну, що ж ти, чорте, вибрав? — питає аллах. Чорт відповідає:
— Кизил.
— Гаразд. Бери собі кизил, — посміхнувся аллах. Зрадів чорт. Усіх, мовляв, обдурив: кизил першим од всіх дерев зацвітає, значить, і дозріє раніш од всіх. А перша ягода — дорога ягода: повезе свій кизил на базар, добре продасть, дорожче від усіх.
Настало літо. Почали дозрівати плоди: черешні, вишні, абрикоси, персики, яблука, а кизил усе зелений. Твердий і зелений.
Не зріє кизил. Згодом червоний зробився, але як і раніше, — твердий і кислий.
— Ну, як твій кизил? — глузують люди.
— Гидота, а не ягода. Не повезу на базар! Збирайте самі!
І от пізно восени, коли по садах позбирали всі плоди, пішли люди в ліс і побачили почорнілу ягоду, але дуже солодку і смачну. Позбирали й ласують, глузуючи:
— Проґавив!
Чорт дуже розлютувався і помстився на людях.
Другої осені він зробив так, що кизилу вродило вдвоє, а може, і втроє більше, ніж минулої, і сонцеві, щоб він дозрів, довелося послати на землю значно більше тепла.
Зраділи люди, що такий великий врожай кизилу, не зрозуміли каверзи. А сонце виснажилося за літо, і настала на землі така зима, що повимерзали в людей садки.
Від того часу така ознака: коли врожай на кизил — буде холодна зима.
2
Праправнуки мого прапрадіда тепер їздять у Крим не волами.
Вони їздять туди “Побєдами”, прекрасними автобусами по асфальтовій трасі, в цільнометалічних вагонах залізницею або летять срібнокрилими самольотами…
Їздять вони в Крим не по сіль, а відпочивати у чудесних санаторіях та будинках відпочинку, набиратися сил під цілющим промінням життєдайного кримського сонця на березі ласкавого синього моря…
Та й Крим тепер не той, який був за тих часів, коли долею людською керував аллах з чортами. І люди вже не ті, і порядки не ті. Кращі, одним словом, порядки введено. Незрівнянно кращі. На розширення садів та виноградників лінію взято. На картоплю і овочі. На кукурудзу. На розвиток громадського поголів’я худоби. Багато голів колгоспів працюють з перспективою, уперед тобто дивляться. Корми, наприклад, уже не на один рік, а на цілих два роки заготовляють. Кращі колгоспи з польовими роботами до свят ще справились, до весни готуватися почали.
Однак переказують нам, що ніби ще й тепер тряпляються серед голів кримських колгоспів люди, які ще й досі не втратили віри у велику силу кримського чорта.
Такому голові кажуть:
— Товаришу! Зима от-от-от… А у вас ще на полі кукурудза, а у вас ще приміщення для худоби не відремонтовані, не утеплені, корми не підвезені, про силос ви не подбали… Як же ви зимуватимете?
А такий голова відповідає:
— Зима тепла буде. Хіба не помітили, що цього року кизилу зовсім не вродило? Перезимуємо!
А того й не знає, що трапилося з одним таким забобонним головою.
Голова цей, побачивши, що врожай на кизил нікчемний, вирішив, що зима буде “сирітська”, і до зими як слід не підготувався.
Перезимуємо, мовляв.
Одного разу зайшов голова у закусочну, щоб на дозвіллі помріяти про перспективи розвитку господарства свого колгоспу, — а такі голови, як ми знаємо, дуже полюбляють мріяти здебільше в закусочній. Ну, зайшов, значить, він у закусочну, попрохав пива, — от уже вам не докажу, чи просто пива, чи вже те пиво було як причіп, — випив кухоль, випив два, і замріявся, й задрімав, поклавши на стіл голову. Ну, після трудів… Задрімав, і привиділося йому, що вся колгоспна худоба дивиться на нього й реве… І так сумно, так печально реве… Реве кріпко, але на середніх нотах.
А потім бугай, — не знаю вже чого, чи щось згадав, чи чогось злякався, — як ревоне, мов з гармати стрельнув. Голова як підскоче… Підскочив і не може голови від стола підвести: волосся до столу примерзло, хотів одмочити пивом, — пиво в кухлі замерзло. Насилу офіціантка відхукала.
Довелося бігти в перукарню голову поголити, — так закуйовдилося волосся. А які були кучері!
І досі, як згадає, тремтить увесь, сам себе картає: — І надала мені сатана повірити у той гемонський урожай кизилу.
Бо справа не закінчилася потерею кучерів: невдовзі були звітновиборні збори в колгоспі, і його на голову вже не обрали.
Таке на світі буває…
До зими слід готуватися вчасно.
ПРИВІТ! ПРИВІТ!
Польовий стан тракторної бригади однієї МТС розташувався під невеличким переліском, де стояв сякийтакий вагон, по правді сказати, обшарпаний вагон, з вузькими у вагоні лавами, на яких валялися довгасті тонкуваті перепічки.
Про ті перепічки голова правління колгоспу, пишаючись, самозадоволено говорив:
— Колгосп не поскупився і придбав для трактористів матраци! О! А ви говорите!! У нас механізатори, як нігде, заосмотрені! О!
Ви цікавитеся, в якім це колгоспі і в якій МТС?
Подумайте самі! А найкраще поїдьте в польовий стан тракторної бригади та й подивіться: може, якраз саме це у вашому колгоспі і у вашій МТС.
Зима, кажете, тепер? Польових станів нема вже на полі?
Так тоді подивіться, де ті перепічки на зиму поскладено, от і пересвідчитеся, чи це у вас, чи не у вас!
У тому вагоні стояв похмурий і завжди мовчазний радіоприймач — хоч і стирчала над вагоном антена, бо батареї біля того радіоприймача давно вже повисихали, сіра мишка там кубелечко намостила, і в нічній тиші часто-густо чулися звідти мишачі позивні — пі-пi! пі-пі!
Голова правління колгоспу, пишаючись, самозадоволено говорив:
— У нас польовий стан тракторної бригади радіофікований! А ви говорите! Щоб я та поскупився для культурного обслуговування наших механізаторів?! О! У них є й шахи, у них є й доміно! Вони в мене культурно відпочивають! О! І газети! І журнали! О!
Шахову дошку шашелі поточили, шахові фігури миші погризли, а з доміно залишився самий “генерал” (дубль шість).
Газети надходять на польовий стан.
От і вчора, і третього дня, і на тому тижні:
— А де наші газети, товариші?
— А я плиту чим розпалюватиму? — кричить Одарка-куховарка. — Дрова вогкі, не горять, без обіду будете?
Механізатори культурний свій відпочинок щодня проводять так:
— Карті місце!
— Ти куди шістку кидаєш?! Сімка ж іде!
Одарка-куховарка щодня кепкує:
— Дайте, я з ваших карт юшки наварю: до того вони засмальцьовані.
Механізатори описуваної тракторної бригади працюють сумлінно, і врожаї в колгоспі непогані.
— Та поговори ти з головою, доки ми будемо отак тут поневірятися?! — бралися за бригадира трактористи й комбайнери.
— Та в мене від балачок уже язик опух! — одмахувався бригадир. — Хіба ви не знаєте голови нашої артілі?!
А голова артілі тим часом скрізь вихвалявся:
— От у мене механізатори! Вони в мене живуть, як… Та куди там мені так жити!
Бригадир тракторної бригади і трактористи з комбайнерами думали:
“Ну, приїде хтось чи з райкому, чи з обкому, ми вже йому все розкажемо, ми йому все покажемо, щоб вони знали, як дбає про механізаторів наш самовпевнений голова”.
От одного разу завітав до польового стану тракторної бригади секретар по зоні МТС.
— От добре, що приїхали! — кинулися до його механізатори. — От добре!
— Ну, як поживаєте? — запитав їх, сидячи в машині, секретар по зоні МТС.
— А от зайдіть подивіться!
— Працюєте ви, товариші, непогано! Молодці!
— Та зайдіть же до нас!
— Спішу на засідання в райком! Іншим разом якось! Привіт! Привіт!
Та й поїхав.
* * *
От другого разу завітав до польового стану тракторної бригади секретар райкому партії.
— Здорові були, товариші механізатори! — привітно вигукнув з машини секретар. — Як ся маєте?
— От добре, товаришу секретар, що приїхали! Живемо ми, по правді сказати, не дуже! Та зайдіть самі, подивіться!
— А працюєте ви непогано, товариші! Молодці!
— Та працюємо! А могли б і краще працювати, так умови в нас, товаришу…
— А які такі умови? Голова мені доповідав, що всім забезпечені!
— Та ви зайдіть подивіться самі…
— Правильно, товариші, слідтаки мені з вами поговорити, так, розумієте, бюро через півгодини! Іншим разом обов’язково поговоримо! А темпів не здавайте! Ні! Ні! Рівняйтесь на кращих! Ангеліну випередити слід! Гіталова! О! Ну, привіт, привіт!
Та й поїхав.
* * *
От третього разу їхав повз польовий стан тракторної бригади начальник обласного управління сільського господарства.
— Здорові були, товариші механізатори! — привітався з машини начальник.
— Здрастуйте, товаришу начальник!
— Якої МТС будете?
— Енської.
— Яка бригада?
— Надцята!
— Хто бригадиром?
— НепитайлоІ
— А, чув-чув! Непогано, товариші, працюєте! Молодці!
— Та воно так, товаришу начальник, та ми могли б і краще працювати, якби умови в нас…
— А які такі умови! Секретар райкому говорив мені, що ваш колгосп усім вас, товариші, забезпечує!
— Та ви зайдіть подивіться самі…
— Та слід би було, товариші, та на сьогодні якраз я скликав головних агрономів МТС області. Поспішаю, щоб не запізнитись! Незручно, знаєте! Темпів, товариші, не здавайте! Мені дуже приємно буде вручити вам перехідний Червоний прапор обкому і обласної Ради як найкращій тракторній бригаді в області. Натискуйте, дорогі товариші! Привіт! Привіт!
Та й поїхав.
* * *
Довелося оце й мені перед Новим роком проїздити повз Енську МТС. Зустрів мене бригадир тракторної бригади товариш Непитайло.
— Ну, як живете? — питаю.
— Та нічого, — відповідає т. Непитайло. — А можна б жити далеко краще, якби наші керівники більше нам, механізаторам, уваги приділяли! Та ви зайдіть, ми вам розкажемо, а ви їх у “Перці”! От матеріальчик! Зайдіть, поговоримо!
— Та воно б і слід справді зайти, так сьогодні ж переддень Нового року, онуки чекають Новий рік зустрічати, не можу, ніяк не можу! Хай іншим разом! А трактори ви ремонтуйте як слід! І темпів не збавляйте! Привіт! Привіт!
Та й поїхав.
Лист до редакції
В “Известиях” було надруковано фейлетона пре те, що я ніби не заїхав до тракторної бригади Енської МТС, незважаючи на запрошення бригадира познайомитися з їхнім життям і допомогти ліквідувати неполадки в їхньому побуті. Факти підтвердились. Оголошую собі сувору догану з останнім попередженням. На випадок повторення такого, буде вжито якнайрішучіших заходів аж до привселюдного занурення власної совісті у макітру з тертим червоним перцем.
О. В.
НОВІ ЧАСИ — НОВІ ПІСНІ
П’ять років тому я мав нагоду розповісти про трагічну новорічну пригоду в одному колгоспі, який мав по штату вісімнадцять сторожів і в якому тоді в ніч під Новий рік щось украло сторожа.
Та трагічна пригода, очевидно, дуже сильно вразила керівника одного колгоспу Дніпропетровської області: і для того, щоб у них сторожів не крали, вони мають у колгоспі не вісімнадцять, а 86 (вісімдесят шість!) сторожів.
Що робили сторожі, щоб не сумувати, поки їх було всього тільки вісімнадцять чоловік?
Вони грали в підкидного, боролися навхрест і підсилки, піднімали на тваринницькій фермі бугая.
Подейкували, щоб придбати їм футбольного мяча, — хай би, мовляв, потренувалися та Кубок СРСР для колгоспу виграли!
Взагалі розважалися, як могли, бо самі ж подумайте — сумно байдики бити цілісіньку ніч, та ще взимку, коли ночі довгі, довгі та нудні, як нудна буває доповідь про культосвітню на селі роботу.
А тут вже маєте не вісімнадцять, а вісімдесят шість сторожів!
Масштаб який!
Так тут такого можна наробити, що не життя буде, а малина!
Насамперед слід набрати певних організаційних форм. Організувати із сторожів самостійний колектив. Колектив сторожів. Колстор.
Обрати правління колстору.
Господарських справ колстор, розуміється, не має ніяких — його артіль годує, зодягає і обуває,— отже, йому слід поширити художню самодіяльність, організувавши відповідні гуртки: драматичний, хоровий і фізкультурний.
І “пайшла рвать”…
І яка буде сенсація, коли на республіканському огляді художньої самодіяльності конферансьє оголошує:
— Виступає самодіяльний хоровий гурток сторожів артілі з Дніпропетровщини. “Кучерява Катерина”. Слова й музика народнії Соло — один із сторожівкорифеїв Гордій Панасович Триндикало!
Треба вам знати, що ні в Статуті сільськогосподарської артілі, ні у всіляких інстанціях і розпорядженнях немає такого артикула, щоб забороняти жінкам бути в колгоспі за сторожа.
Отже, ми певні, що в колективі сторожів є й жінки.
Який, значить, хореографічний гурток можна організувати в колективі сторожів!
І от вам на республіканському огляді художньої самодіяльності:
— Виступає хореографічний гурток колективу сторожів артілі з Дніпропетровщини! СенСанс, “Умираючий лебідь”. Виконує сторожиха Сторожка НаталочкаВесняночка!
Потім того, “Метелиця”. Виконує весь гурток. І т. д. і т. ін.
А футбольна команда із сторожів колгоспу! Сенсація! Кубок СРСР виграла футбольна команда колективу сторожів колгоспу з Дніпропетровщини! А буде ще й так:
— Чемпіон світу у важкій вазі по штанзі Сидір Петрович Гиря із колективу сторожів колгоспу з Дніпропетровщини.
Само собою розуміється, що приклад колгоспу підхватять всі колгоспи Радянської України, отже, в Міністерстві сільського господарства потрібна буде посада заступника міністра по колгоспних сторожах.
І як апофеоз: щороку по закінченні господарського року в столиці Радянської України — Києві — всеукраїнский зліт колгоспних сторожів-передовиків!
* * *
Вітаючи колектив сторожів артілі з Дніпропетровщини з Новим роком, бажаємо йому доброго здоров’я і всіляких успіхів у ділах рук і ніг його в наступному новому, 1956 році.
Особливо пильно, дорогі товариші сторожі, бережіть голову артілі, щоб, не дай господь, щось його у вас не вкрало!
Тоді благо вам буде і довголітні будете на землі!
Амінь!
А ЧИ…
Голова колгоспу пізньої осені зустрів колгоспного агронома та й каже:
— Драстуйте, Андрію Даниловичу!
— Драстуйте, Іване Михайловичу! — одповідає агроном.
— А чи не поїхати б нам оце на поле та подивитися, де ми будемо наступної весни кукурудзу сіяти? — ніби спитав і ніби сказав голова колгоспу.
— А чому не поїхати? — відповів агроном. — Треба було б поїхати, та ще, мабуть, устигнемо!
— Ну, встигнемо, то й встигнемо! — погодився голова колгоспу. — Час у нас іще є! Бувайте здорові, Андрію Даниловичу!
— Ходіть здорові, Іване Михайловичу! Час у нас іще таки справді є!
Так і не поїхали голова колгоспу з агрономом на поле подивитися, де вони наступної весни мають сіяти кукурудзу.
Потім іще якось зустрілися голова колгоспу з колгоспним агрономом.
— Драстуйте, Андрію Даниловичу! — поздоровкався голова.
— Драстуйте, Іване Михайловичу! — відповів агроном.
— Як повашому, Андрію Даниловичу, — запитав голова, — а чи не слід нам узятися за снігозатримання на дільниці, де ми маємо наступної весни сіяти кукурудзу?
Колгоспний агроном авторитетно заявив:
— Снігозатримання, Іване Михайловичу, як показали досліди на Святий-боже-святий-кріпківській сільсько-господарській дослідній станції, збільшує врожай кукурудзи в зерні щонайменше центнерів на п’ять на кожному гектарі, отже, нам обов’язково слід узятися за снігозатримання.
— А як краще, Андрію Даниловичу, затримувати сніг на полях: щитами чи кулісами? А може, снігорозпашниками?
— Найкраще, Іване Михайловичу, розуміється, щитами! А можна й кулісами! Та непогано й снігорозпашниками! — авторитетно відповів колгоспний агроном.
— Так коли ж ми дамо команду розставляти щити на полі? — запитав голова колгоспу.
— А хіба вже сніг іде? — здивувався агроном.
— Ні, ще снігу немає,— відказав голова.
— Так навіщо ж щити, як нема снігу? — здивувався агроном.
— А як піде сніг? — запитав голова.
— Тоді й щити поставимо! — сказав агроном. — Чого нам спішити?
— А чи не подбати нам, Андрію Даниловичу, про те, щоб угноїти та удобрити наше поле, де ми наступної весни будемо сіяти кукурудзу? — запитав голова колгоспу у колгоспного агронома.
— Угноєння поля — авторитетно заявив колгоспний агроном, — та удобрення його мінеральними добривами, як показав досвід, різко збільшує, та не тільки збільшує, а, власне кажучи, вирішує справу врожаю кукурудзи! Це доведено і дослідами, і колгоспною практикою.
— Так, а чи не пора вже нам вивозити гній на поле? — запитав голова.
— А чого нам поспішати? — здивувався колгоспний агроном. — Час іще в нас єсть! Ще встигнемо!
— Ну, встигнемо, то й устигнемо! — погодився голова.
— Коли голова колгоспу було зійдеться в правлінні колгоспу з колгоспним агрономом та почнуть говорити про те, яку користь дає для колгоспу кукурудза, так слухав би та й не переслухав.
— Кукурудза, — починав агроном, — це дуже корисна рослина.
Вона і для тварин, і для свиней, і для птиці! Вона і на зелені корма, і на силос, і на зерно! Вона і до молочновоскової стиглості, і в молочновосковій стиглості, і після молочновоскової стиглості… А як її сіяти квадратногніздовим способом, та до того ще й гібридним насінням, та до того ще штучне запилення, — так і господи ти боже наші Молока того, молока! А сала того, сала! А птиці! А в Америці! А в штаті Айова! А в Небрасці! А в Міннесотії А в Техасі!
Голова очі заплющить та слухає, слухає, слухає… Слухає і в голові прикидає: на гектарі п’ятдесят центнерів у зерні, шістсот центнерів у зеленій масі! Це вам:
Молока на фуражну корову — по три тисячі літрів! Мінімум!
М’яса й сала в живій вазі на сто гектарів с.г. угідь — сорок центнерів! Мінімум!
Свинини в живій вазі на сто гектарів ріллі — двадцять п’ять центнерів! Мінімум!
Яєць на курку-несучку — триста шістдесят п’ять штук! Яка шкода, що рік має всього тільки триста шістдесят п’ять днів, а не чотириста! Було б по чотириста яєць на курку-несучку.
Агроном співає, а голова слухає та мріє, аж поки ланкова Ганна Пшенична не прийде та не скаже:
— А чи не пора, товариші, вже щити на полі становити та гній вивозити? А то буде нам, як і минулого року, що сором було людям ув очі глянути! Знову ж кукурудзу по озимині будемо сіяти!
— Встигнемо! Самі знаємо, що й до чого!
* * *
Сидів оце писав, писав, та й замислився. Коли ось сорока в одчинену кватирку.
— Чого тобі, скрекотухо? — питаю.
А вона мені і наскрекотіла, як минулого року вродила кукурудза у двох сусідніх колгоспах Гребінківського району на Київщині.
“У колгоспі с. Лосятин урожай був у зерні 38,8 центнера з гектара, а в качанах 51,9 центнера.
У колгоспі с. Вінницькі Стави зібрали кукурудзи в зерні 11,2 центнера, а в качанах 16,6 центнера з гектара.
Чому?
Лосятинці сіяли по бурячищі, землю як слід угноїли й удобрили, в зріджених місцях кукурудзу підсівали, як слід обробили.
Вінницькоставищани говорили, мріяли і все один одного запитували:
— А чи не час?
— А чи не пора?
— А чи…
“ОД БУЗИНИ ДО КОЛОДЯЗЯ”
1
— На межі розлогокучерявої Полтавщини з замріяною Слобожанщиною, над старовинним шляхом, в неглибокій улоговині між двома пагорбками притулився невеличкий хуторець. Хаток так на тридцятеро. Хатки там були убогі, обшарпані, з невеличкими подвір’ями, а за хатками ні тобі огороду, ні тобі садувинограду. Так ото, як улітку, то стирчать біля хатини з півдесятка соняшників, та ще попідвіконню — одиндва рожеві кущі, а там, де треба було бути садочкові — там бовваніла або вишня, або дика грушка, або кислиия…
Не дуже ревли в тому хуторі корови, не іржали коні, та й свиней небагато калюжилося по ковбанях на неширокій хутірській вуличці, не куріла там вечорами, ідучи з паші, овеча отара, — а так мекне десь під повіткою однаоднісінька овечка, та й по тому.
Не густо було там і курей…
Убогенькі хазяї жили на тому хуторі, і як він, той хутір, називався у волосних реєстрах, не знати, а так серед колишнього люду мав він не дуже, сказати, пишну назву: Злидні.
“Де живете?” — “На Злиднях!” “Куди йдете?” — “На Злидні”.
Понад самим шляхом біля того хутора верба росла, стара-стара верба, розлога та кучерява, до стовбура тієї верби, під невеличким залізним дашком, було прибито ікону Охтирської божої матері, біля верби вкопано в землю невеличку лаву. І завжди влітку на тій лаві під вербою сидів товстий патлатий монах у рясі, підперезаний чорним лакованим череском. На голові в монаха стирчала гостроверха скуфейка, а в руці він держав якийсь такий святий пристрій: паличка, на паличці із засмальцьованої парчі калитка, а біля калитки невеличкий дзвоник.
І чи йде, чи їде хто тим шляхом повз вербу, монах підводився з лави і простягав руку з тим пристроєм:
— Дзеленьдзеленьдзелень! Пожертвуйте, православнії, на ліпоту храму божого монастирського!
І православнії іноді жертвували. Кидали в засмальцьовану парчеву калитку горьовані шаги, копійки та сьомаки, осіняючи себе широким хрестом з низьким поклоном Охтирській божій матері.
Товстий патлатий монах кивав головою й гугнявим тенорком виголошував:
— Да спасеть вас пресвята богородиця!
А потім приспівував:
— Тоообі, гооспоооди!
Недалеко, верстов за десять від того хутірця, на мальовничій горі, над чудесною річкою був монастир чоловічий. Ото від того монастиря під вербою біля хутора і сидів монах.
2
Дивним було, що в невеличкому тому хуторі було дуже багато дітей.
Як їхав хтось через хутір, щоб навпростець швидше вискочити на шлях, — дивувався, що на вулиці проти кожного двору у куряві бавилися цілі купи дітей, або голих, або в довгих, аж по п’яти сорочечках. Бавилися вони в бакшу, з глини ліпили церкву, пасочки — це меншенькі, а більшенькі грали в цурки, в покотьола, у піжмурки, у наввипередки…
І де ті діти бралися?
Чоловіків ні на вулиці, ні по дворах не видно було, самі жінки та ще, може, інколи жовтосивий дід, дивись, на призьбі проти сонця лисину грів, — а дітей тих, дітей, як макового цвіту.
Чоловіки на заробітках десь, бо землі тої в кожного аж по курячому упругу. Ну, а воно ж недалеко монастир, та й ченці в самому хуторі кубелечко звили, — було кому господові милосердному молитися, — господь і посилав дітей.
І яких тільки їх улітку на вулиці не кублилося: і білявих, і чорнявих, і русявих, і в ластовинні, і з “вогником” на підборідді, і з заїдами, і чубатих, і щербатих…
А як бузина було вистигне — тоді всі чорносині! Від волосся до п’ят, — і спереду, і ззаду! — чорносині. Особливо біля пупа й на мордашках!
Та бистрі які!
Як їде хтось через хутір, — усі скопом за возом біжать. Старшенькі, ті, випереджаючи коні, в крик:
— Дядьку! Дайте закурить!
А меншенькі:
— Киньте, дядьку, копійку!
Від сердитих подорожніх старшим батога за “покурить” перепадало, а меншеньким, як хтось їде з города, дивись, бублика й кине… Тоді — бій! З того бублика тільки крихти летять!
А як пан було проскакує фаетоном через хутір, тоді обов’язково всі хором:
— Пани заспані! Пани заспані!
Тільки всі вони, з хутора діти, ніяк не могли вимовити “пи” в слові “заспані”, а завжди, та ще й з притиском, вимовляли — “ри”.
Не любили панів на тому хуторі. Та де, положим, їх любили? Але у Злиднях та нелюбов лилася через вінця.
3
В одній хатинці на тому хуторі якраз того року, як ударила Жовтнева революція, народилася дівчинка Мотря, а через рік знайшовся в Мотриної мами її братик Кузьма.
Сестричка з братиком росли на хуторі так, як і всі діти там виростали, та тільки тепер уже, як ударила Жовтнева революція, було їм легше: уже вони і в школу пішли, грамотними поробилися, і в комсомол пописалися, та тільки Мотря, ще їй і сімнадцята весна не минула, заміж вийшла за сусіднього парубка і залишилася на хуторі,— добрими вони з чоловіком колгоспниками поробилися, — а Кузьму комсомол послав учитися, він закінчив робфак, потім інститут і виріс науковим робітником, доктором наук і професором…
Батьки їхні повмирали, а брат із сестрою жили дружно, і Кузьма хоч був і професором, і доктором, та сестри своєї не цурався, улітку до неї приїздив, жив ціле літо з дружиною, хоч це й не дуже подобалося його дружині, що виросла в місті, села не знала і недолюблювала, бо сильно їй допікав отой санвузол, що за погрібником.
Та Кузьма на те не вважав і завжди, як муж учений, обґрунтовував свою незгоду з дружиною реплікою покійної бабусі:
— Нічого. Все в морі буде!
У Мотрі був синодинак Андрій, який народився перед Великою Вітчизняною війною.
Андріїв батько, а Мотрин чоловік, у Велику Вітчизняну війну поліг смертю хоробрих на полі бою десь за Харковом.
Залишилася Мотря з Андрієм.
І хоч панів уже тепер не було, хоч уже Злидні звалися не Злиднями, а хутором Вільним, і школа вже на хуторі є, і дитячі ясла, і дитячий садок, — а проте й тепер улітку чимало дітей порпалося в піску на вулиці: меншенькі грали у бакшу та ліпили уже не пасочки й церкву, а виліплювали із глини клуб або театр, а старшенькі ганяли футбольного з ганчірок м’яча, брали одне одного на бокса, ставили рекорди, хто скоріше пробіжить “від поштової скриньки до дідового Маркового свининця”, або гралися у війну.
А як бігти далі, так то вже буде: “від Омелькової бузини до бригадирового колодязя”.
А бузина й після революції, гемонська, не почервоніла, а така ж у ягодах темносиня, як і за поміщиків була, і такі ж чорносині від неї і тепер пупи та мордашки в дітей.
Кублився в піску на вулиці й Андрійко: і в бакшу бавився, і ліпив із глини школу, грався у війну, бився на бокса і бігав від поштової скриньки до свининця і від бузини до колодязя…
Та от що: не було ще з Андрієвих одноліток такого, хто збив би його на бокса або випередив, як бігли на скільки завгодно метрів.
Андрійко був бистрий хлопчак, кріпкий, чорнявий, з великими карими очима.
В школі Андрійко не був одмінником, не пас він і задніх, але кращого фізкультурника за його в школі того часу не було.
4
Дядько Кузьма, професор і доктор наук, після війни працював у Києві.
До сестри своєї Мотрі, Андрійкової матері, після загибелі її чоловіка він ставився ще тепліше і щоліта обов’язково приїздив до неї на хутір не так одпочивати, як розважити сестру свою рідну.
Дядько Кузьма мав завидне здоров’я, курортів не потрібував та й не любив, а для Мотрі та для Андрійка дядькові одвідини були справжнім святом. Дружина його теж примирилася з хутором і вже не скиглила за курортом, хоч Кузьма їй їхати на курорти не забороняв:
— Їдь, коли хочеш, у Сочі! А я до Мотрі на хутір!
Дружина дивилася в дзеркало на себе, потім дивилася на Кузьму і щоразу говорила:
— Поїду я з тобою до Мотрі! Ти, мабуть, без мене не зможеш!
— От і гаразд! Поїдемо до Мотрі, бо воно й справді, може, я без тебе не зможу! — говорив Кузьма і навіть не посміхався.
Дітей у Кузьми не було, а дітей він любив дуже. Приїзд його на хутір не тільки Андрійко, а вся хутірська дітвора зустрічала з великою радістю. Гетьчисто вся дитяча хутірська громада в день його приїзду виходила далеко на шлях і чекала дядька Кузьму.
Професор приїздив “Побєдою”, яку вів сам. Наближення машини зустрічалося відчайдушним криком “уррра!”.
Кузьма зупиняв машину, виходив на шлях, вітався з дітворою й обдаровував кожного гостинцем. Меншеньких забирав, скільки могло влізти, в машину, Андрійка саджав поруч себе, і під крики: “Затутукайте, дядьку!” — рушали до хутора.
— Таж зааатутукайте, дядьку! Затутукайте! — кричала дітвора.
— Тутукай уже ти, Андрійку! — дозволяв професор.
