Вівці в них на зиму кудись усі “покотилися”, так що вони хотіли були настригти вовни з чабанів, та чабани сказали:
— Стрижіть із гирлиги.
Стригти вовну з гирлиги товаришідрузі не наважилися, бо гирлига, як її стрижуть, поперше, сильно дуже пручається, подруге — вона кріпко замашна. Плану здачі вовни державі вони не виконали, хотіли були замінити на куделю, кинулися до куделі, а воно всі кужелі на полиці, всі дівчата на вулиці.
Товаришідрузі не дуже засмутилися і на засіданнях правлінь колгоспів ухвалили:
ВИТЯГ З ПРОТОКОЛУ
Слухали
Про те, що всі кужелі на полиці, всі дівчата на вулиці.
Ухвалили
Нехай миші кужіль трублять, нехай хлопці дівчат люблять.
Із кобил у них ожеребився тільки жеребець, привів звіздочолу гніденьку кобилку. Звіздочола кобилка, народившись, запитала:
— Де це я?
— У колгоспі “Диво”.
— А за голову хто?
— Товариш Окозамилювайло!
Звіздочола кобилка тихенько загігікала, засовала лівою задньою ніжкою й здохла. Зоотехнік сумно похитав головою та й каже:
— Шкода, що здохла! А була б еліта!
Окозамилювайло махнув рукою:
— А навіщо нам дві Улити? Такого первака, як гонить наша Улита, ніде все ‘дно не знайдеш! Не сумуй!
Отак вони жили й працювали, товариші-друзі: Обіцяйло, Заливайло та Окозамилювайло!
* * *
Новий, 1954 рік вони вирішили зустріти разом.
Як уже було сказано, на яєчню було на кожну несучку позичено по півдесятка яєць, закололи 1,29 (0,43 х 3) ділових поросят, так що після цієї операції у них вийшло на сто га орної землі по чверть ратиці свинини, наварили холодцю з постанов про зариблення ставків. В Улити капав первак.
“А де ж хрону взяти?” — задумалися. Думалидумали, а потім Обіцяйло та Окозамилювайло і кажуть Заливайлові:
— Запрягайно, друже, жеребця та паняй до Федора Івановича Дубковецького! Як не запозичиш у нього досвіду, то позич хоч хрону!
Так і зробили! Новорічний стіл вийшов на славу!
— Не завадило б запросити на зустріч Нового року і районне керівництво! — вирішили.
Подзвонили до району. Грізний голос із району відповів:
— Побожеволіли? Ніяких особистих знайомств! Тільки за ділові якості вас підтримуємо! Не розумієте, чи що?!
Сиділи за столом Обіцяйло, Заливайло та Окозамилювайло в оточенні найближчих своїх помічників. Сиділи, будькалися, плямкали…
“Чим у новому році артільне господарство порадуємо?” — думали.
Та й надумали. Обіцяйло пообіцяв винайти автопопруги для корів, щоб сама корова без сторонньої допомоги брала себе на попруги і взимку не падала.
Заливайло заливав про те, що він уже закінчив досліди з цукровими лопухами, що їх не треба ні сіяти, ні шарувати, ні проривати, вони самі собі ростуть, а ти тільки коси та на цукрозавод вози! Як казав Заливайло, він має вже проекта самохідних лопухів. Самі ростуть, самі й на цукрозавод своєю ходою транспортуються! Тоді тільки стій та батіжком поцьвохкуй!
Окозамилювайло придумав, що все робитиметься без мила, самим туманом. Дешевше і не так видно.
Всі кричали “уррра!”, “слава!” та “будьмо!”.
* * *
Зустріли Новий рік…
Надходили звітновиборні збори. У районного керівництва запитували:
— Ну, як там ваші знамениті товаришідрузі Обіцяйло, Заливайло та Окозамилювайло?
— Нічого! Вони у нас думають! — відповідало районне керівництво.
— А ви що думаєте?
— Та й ми думаємо, що б його для них придумати, як на вороних їх на виборах промчать…
…Колгоспники нетерпляче чекали на звітновиборні збори!
ЧОРТІЙЩО
У Сполучених Штатах Америки коїться чортійщо!
І викликане це “чортійщо” не президентовою заявою про те, що робити надалі з атомною енергією, куди давати на схованку уран та інші речовини, що розщеплюються. До того “чортійщо” не спричинилася й та обставина, що державний секретар Даллес гаркнув на французький уряд, а французький народ узяв і не злякався.
Даллес кричить на Ланьєля та на Бідо:
— Ратифікуйте договір про європейську армію, а то я вам, сукини ви міністри, як поспускаю штани та як дам суверенітету, так ви відразу забудете своє французьке походження… Теж мені французи…
Так не ці, кажемо, події наробили страшного тарараму в Сполучених Штатах. Америки. А які?
Сміт і Маккарті побачили на вулиці у Вашінгтоні наш “Барвінок”.
Той наш симпатичний журнал “Барвінок”, що його ЦК ЛКСМУ видає для наших школярів молодших класів.
Як побачили Маккарті із Смітом наш журнал “Барвінок” на вулиці у Вашінгтоні в одному газетному кіоску, їх спочатку затіпало, а потім зафебеерило.
Вони до Гувера:
— Ґвалт! Пробі! Пропали! “Барвінок”! А Гувер не второпає:
— Гудуюду, — питає,— “Барв’їнєк”? О’кей і гудбай “Барв’їнєк”? Що значить, що?
Маккарті аж пополотнів:
— От стара АРА, Гуверфебеер! Не знає, що таке “Барвінок”. А ще начальник охранки! Розтління малолітніх — от що таке “Барвінок”! Жодного в журналі пострілу! Жодного вбивства! Жодної ілюстрації, де б папаша давив мамашу, братик сестриці очі з лоба виколупував, а бабуся розпорола б дідусеві черево та печінкуселезінку в’язальними дротами тільки — штрик! штрик! штрик! Он який це, сер Гувер, журнал!
— А що ж там пишуть у тому, як його, “Барв’їнєку”? — перелякався Гувер.
— Про нові атомні речовини, що розщеплюються.
— О май год! Які?
— Комуніст Воронько, партизанковпаківець, винайшов нові розщеплювальні речовини, що дають зразу і атомну енергію, і водень. Він безсоромно їх перераховує:
У стіжку сховався заєць, В нього хліба є окраєць, Картоплина, горобина, Ще й зелена капустина.
Та не тільки вони, ті речовини, суть, а вже їх розщеплено. Розщепив їх відомий хімік Кроль. Послухайте:
Кроль закінчив капустину, Горобину, Картоплину, Навалився на окраєць…
— О май год! — заревів Гувер. — Конфіскувати! Негайно конфіскувати цей журнал “Барв’їнєк”!
— Та це ще не все! — репетував Маккарті.— Виявляється, що комуністи вирядили на аероплані цілу атомну експедицію у складі відомих атомників: Знайка, Незнайка, Поспішайка, Якосьбудька, Пончика і експериментального песика Бульки. Доведено, що як песика годувати ассошіейтедськими газетними “качками”, то песик починає гавкати воднем і розщеплювати на атоми навіть звичайнісінькі штани.
— О май год! Конфіскувати! Журнал “Барвінок” конфісковано.
А що ви гадаєте? Бойовий, войовничий і дуже для США небезпечний журнал. Пропагує, щоб дятли носили окуляри.’ Атомноводневик Михайло Стельмах так і пише:
По рецепту на базарі
Дятел вибрав окуляри…
У осінню хмуру пору
Хитрий жук зашивсь під кору.
Дятел глянув, сів на сук,
Носом тук —
І згинув жук.
От які то окуляри
Вибрав дятел на базарі!
А що ви гадаєте: сьогодні носом тук — згинув жук, а взавтра носом тук, а з Даллеса геть дух! Конфіскувать!
І бігають тепер, і метушаться по Вашінгтону, по Нью-Йорку, по всіх небрасках та оклахомах перелякані фебеерівці, хапають дітей та ікспроменями їх просвічують, чи не читали, бува, вони “Барвінка”.
…За одним рипом разом із “Барвінком” у СІНА конфісковано твори Гоголя, Щедріна, “Алгебру” Кисельова, журнал “Радянська жінка” і т. д. і т. ін.
Твори Гоголя конфісковано за те, що Микола Васильович писав про свиняче рило на Сорочинському ярмарку, а Щедрін пригвинтив одному правителеві замість голови органчика. Розуміється, у СІЛА сенатори подумали, що то про них написано. От і конфіскували!
Отаке коїться тепер у США…
А так узагалі, як сказав президент, “Сполучені Штати аж ніяк не є нерозумним або невеликодушним партнером”. Факт!
СОРНЯК
І
Коли в районному центрі розпитувалися, як ідуть справи в колгоспі “Промінь”, районне керівництво кривилося і говорило:
— Не дуже! Ми за нього, за той колгосп “Промінь”, осьось візьмемося!
Урожаї, справді, в колгоспі “Промінь” були, як казав гострий на язик дід Книш, не дуже середні.
— Он у “Зорі”, — казав дід Книш, — там урожаї таки справді середні, по три кілограми на трудодень, а в нас по сімсотвісімсот грам! Голова колгоспу хоч і говорить, що наш “Промінь” колгосп середній, а я так думаю, що не дуже! Може, й середній, так дуже вже ззаду.
І тваринництво у “Промені”, як на дідову Книшеву термінологію, теж було не дуже середнє: до тисячі літрів на фуражну корову за рік не витягали. І з кормами завжди було завізно, і приміщення для скоту “ребрами світилися”, та й порідність корів така була, що звалася безпорідністю.
Щоправда, півтора року тому колгосп придбав у сусідньому радгоспі восьмимісячного бугайцясиментала Сарданапала, який виріс у чудесного могутнього красуня бугая. Сарданапала було сопричислено до класу “еліта” і записано у відповідні племінні книги.
Смирний і лагідновеселий Сарданапал радував хазяйське око всіх колгоспників із “Променя”, але він ще не встиг облагородити колгоспну череду і стояв у корівнику, як прет красний принц серед зачуханих золушок.
Справді світлим променем у “Промені” була доярка Харитина Тарасівна Тернова, чорноброва, волоока молодицяудова, що жила з дванадцятилітньою донькою Галочкою, бо її чоловік загинув смертю хоробрих у Вітчизняній війні.
Харитина Тарасівна надоювала від закріплених за нею корів найбільше в колгоспі молока, її корови виділялися серед інших і вгодованістю, і чистотою, та не могла вона сама піднести тваринництво до такого рівня, щоб не сором, як вона казала, було людям ув очі дивитися.
Перепадало від Харитини Тарасівни за такий стан тваринництва і голові колгоспу, і завові молочнотоварної ферми, і зоотехнікові,— та справа не дуже поступалася вперед.
Завідував молочнотоварною фермою Кузьма Кирилович Сорняк, така собі заваляща, хоч і з великим гонором людинка, що потрапила на такий пост тільки через те, що доводилася голові правління племінником у других.
Кузьма Кирилович Сорняк попервах вирішив був позалицятися до Харитини Тарасівни, хоч мав жінку й троє дітей, але, скуштувавши разів зо три дійницею по попереку, активне залицяння облишив.
Кузьма Кирилович полюбляв говорити повченому: і про період лактації, і про сухостійний період, і про кормові одиниці, і про те, що молоко в корови на язиці.
Харитина Тарасівна їдко на це відповідала, що, мовляв, наші корови здебільша перебувають не в періоді лактації, а в періоді сухостійному і що корови замість кормів їдять самі кормові одиниціцурупалки і що таки правда, молоко в корови на язиці, але дуже кепсько, що у “Промені” молоко на язиці не в корови, а в зава молочнотоварної ферми.
Та й у правління теж!
У колгоспі “Промінь” кожного дивувало те, що, незважаючи на благенькі корівники, в них, проте, були для корів автопоїлки, підвісна дорога для кормів і механізована вивозка зпід корів гною.
Кузьма Кирилович Сорняк вихвалявся:
— От я! Якби не я! У мене автопоїлки, у мене механізація! У мене!
Колгоспники посміхалися, а в Харитини Тарасівни очі палахкотіли гнівом.
Бригадир тракторної бригади, що обслуговувала “Промінь”, мовчазний, з задумливими сірими очима Карпо Іванович Малюта, частенько навідувався до корівника, оглядав автопоїлки й механізацію і щоразу запитував Харитину Тарасівну, вдивляючись в її очі сумовитим зачарованим поглядом:
— Ну, як, Харитино Тарасівно? Крутиться? Харитина Тарасівна червоніла, очі в неї ласкавішали,
і голос їй ніжнішав, коли вона відповідала Карпові Івановичу:
— Крутиться, Карпе Івановичу! Велике вам спасибі! Тягали б ми й досі воду відрами, солому та сіно вилами, а гній тачками, якби не ви!
Карпо Іванович посміхався, ще раз дивився Харитині Тарасівні в очі і йшов до своїх трактористів…
Ішов і думав: “Якби не ви, Карпе Івановичу…” — сказала Харитина Тарасівна”,
Він ніби аж зупинявся при цій згадці і сам собі говорив у думці: “А якби не ви, Харитино Тарасівно!..”
На серці в нього теплішало, і йому, такому мовчазному, спокійному, дуже хотілося співати…
II
Харитина Тарасівна не давала молочнотоварній фермі остаточно розвалитися, а навпаки, її енергія не тільки рятувала ферму, ба навіть справи з тваринництвом ішли, хоч і дуже поволі, на краще.
Кузьма Сорняк нічого не робив, тільки вихвалявся:
— Якби не я!
Робити Сорнякові не хотілося. Почав він частенько до чарки прикладатися.
І раніше він од чарки не відмовлявся, але останнім часом темпи дуже збільшив, пив уже по відомому графіку — “від понеділка до понеділка” — і перебував весь час у стані щонайменше вищесереднього підпитку.
— Наш Кузьма батькович і сьогодні у періоді ковтанії перебувають, — глузливо говорила доярка Харитина Тарасівна. — Треба буде сказати жінці, хай би спробувала його запустити на сухостійний період. А то доп’ється…
Доярки сумно хитали головами, а наймолодша, реготушка Одарочка, захлинаючись, розповідала, як позавчора
Кузьма Кирилович зайшов у закусочну і причепився до офіціантки:
— Де ваша механізація?! Що ти мені горілку в склянці подаєш? Де ваші автопоїлки для горілки?! Де ваша підвісна дорога для закусі? Доки ми питимемо й закусюватимемо вручну?
Викликали дружину, вона йому давала “механізації” по дорозі, а вдома “автопоїлкою” набила губи так, що скидалися вони на сині вареники.
Але й після цього на сухостійний період Кузьма Сорняк не став, — пив і далі.
І таки допився.
Якось його, п’яного як чіп, лиха година занесла на ожеред соломи, звідки солому подавали підвісною дорогою до корівника. Дорога якраз працювала.
Не встигли робітники озирнутися, як його чортяка внесла в кошик, куди накладали солому.
“Поїхав” Кузьма Кирилович у кошику до корівника.
“Приїхав”, зателесувався в кошику і випав у ясла до Сарданапала.
Сарданапал, тихий, спокійний бугай, перелякався. Він одпрянув од ясел, аж цеп затріщав, та грізноперелякано:
— Веее! Векнув.
Сорняк підвівся з ясел:
— Сардааанапале! Це ж я, Кузьма Кирилович! Не впізнав? — І поліз до Сарданапала цілуватися.
Чи Сарданапал його справді не впізнав, чи роздратував бугая горілчаний дух, тільки бугай — вввеее! — ще раз люто векнув і стукнув Кузьму Кириловича лобом. Кузьма вгруз у ясла. А Сарданапал придавив його лобом до ясел і не пускає.
Упіймав, мовляв!
Чують доярки, що Сарданапал чогось люто реве, а хтось в його деннику кричить не “рятуйте”, а тільки:
— Рят! Рят! Рят!
Прибігли, заспокоїли Сарданапала, витягли Кузьму Кириловича з ясел, поклали на вагонетку з гноєм і вивезли з корівника.
Коли Кузьму Кириловича відправили додому, реготушка Одарочка проголосила:
— Наш зав у періоді ковтації в’їхав у корівник на підвісній дорозі, а виїхав на механізованій вагонетці! Хай живе механізація!
ІІІ
Серйозної травми в Кузьми Кириловича не було: його Сарданапал тільки трохи пом’яв, більше було переляку.
Довелося Кузьмі Кириловичу запуститися на сухостійний період.
— Чи ж надовго? — посміхалася Харитина Тарасівна. Та не повернувся вже Кузьма Кирилович Сорняк на пост зава молочнотоварної ферми: дізналися в районі про пригоди племінника у других голови колгоспу “Промінь” і наказали зняти його з поста.
На зава ферми призначили Харитину Тарасівну Тернову.
Одарочка реготалася:
— Якби не підвісна дорога та не Сарданапал, і досі б командував нами родич голови правління колгоспу! Хай живе механізація! Хай живе Сарданапал!
НЕЩАСНЕ КОХАННЯ
Іван Федорович Мороз і Віра Іванівна Сніжко разом закінчили сільськогосподарський інститут, і тепер Іван Федорович Мороз — агроном, а Віра Іванівна — зоотехнік.
Отут якраз добре було б написати, які у Віри Іванівни ксси, які очі, яка в неї чудесна душа, а в Івана Федоровича — густе та красиве волосся, — воно кучерявиться! — і який він, Іван Федорович, стрункий, широкоплечий, та сильний, та мужній, і як вони вдвох співають, і як, одне слово, Ваня любить Віру, а Віра — Ваню, — таку можна було б симфонію написати, та не можна їх затримувати, їм треба до МТС їхати, бо колгоспи чекають на спеціалістів.
Хай про симфонію іншим разом, а тепер обмежимося тільки тим, що вони, одержавши дипломи, поїхали зразу до загсу, записалися, кріпко поцілувалися (вони, між іншим, і до цього цілувалися) і почали пакувати чемодани…
Спакувалися, ще раз поцілувалися й поїхали на вокзал.
На другий день опівдні вони вже були на станції, звідки до МТС — п’ятнадцять кілометрів.
На станції до них підійшов дідок у сіряку, з батіжком (не сіряк з батіжком, а дідок), та й запитав:
— Ви часом не до МТС? Драстуйте!
— Драстуйте, діду! — відповів Іван Федорович і Віра Іванівна. — Так, ми до МТС!
— Так швидше сідайте> бо вона не стоїть!
— Хто не стоїть, діду?
— Кобила! Вона в нас норовиста.
Іван Федорович і Віра Іванівна швиденько підхопили чемодани і до воза.
Посідали на воза, дід цьвохнув батіжком:
— Но!
Поїхали.
— Так хто ж ви такі будете? — питає дід.
— Я — агроном, — одповів Іван Федорович.
— А я — зоотехнік, — додала Віра Іванівна.
— Так мені й казано! Поїдеш, казано, та забереш на станції спеціалістів: агронома й зоотехніка. Значить, угадав. Но, ти, мадама! — цьвохнув батіжком дід. — Да… Завертілось у нас тепер! Ох і закрутилось! У кожному колгоспі, казано, буде і агроном, і зоотехнік, і ветеринар… Культурно, казано, хазяйнуватимемо! По науці… Тільки я вам скажу: не знаю, як вам, агрономові, в нас буде, а от вам — зоотехнікові — труднувато в нас буде… Да…
— А чому труднувато, діду? — спалахнула Віра Іванівна.
— А тому труднувато, що ви вроді як женшина, а бугай у нас дуже строгий. Диявол, а не бугай!
Віра Іванівна голосно засміялася.
— А ви не смійтеся! Він, ірод, як зірвався ото в неділю з цепу, а я якраз ішов до Пилипа до Канупера, — кумом він мені доводиться, він у суботу кабана заколов, — так бугай, ірод, як вискочив із корівника, як зареве, а потім мене вздрів — і на мене. Біжить, хвіст бубликом, реве. Ну, думаю, ні печалі мені, ні воздиханія… Гульк, а біля Олениної хати драбина стоїть, — Олена в суботу бовдура мазала, — я по драбині на хату… Він прискочив та по драбині лобом — хрясь! А я вже за бовдура держусь… Перебив, ірод, драбину, стоїть біля хати, передніми ногами землю гребе й реве… Годин зо три чорногузом на хаті я сидів, а Ілько, що до бугаїв приставлений, кудись аж на той куток до дочки пішов… Отак і сидів я, за бовдура вчепившись, аж поки Ілько не прийшов та не загнав його, ірода, в корівник. Та ще доки без драбини з хати зліз, сміху було. А все через тих дітлахів. Позбігалися й командують: “Ви, діду, надміть штани та вроді як на парашуті…” Капосна дітвора, все вона тепер знає, де вам ті парашути, де вам ті ракети, де ті атоми… Нічого від них не заховаєш… Да…
Прийшов до Пилипа до Канупера, до кума, а там кендюха вже поїли, літру випили, кума спить, а кум сидить та “Ах, не вейтеся, чернме кудри” співає… От вам і бугай! А ви смієтесь! Народ у нас, у колгоспі, хороший народ, з людьми ви зразу потоваришуєте, а от з бугаєм справа сурйозна…
— Нічого, діду, я й з бугаєм якнебудь договорюсь, — засміялася Віра Іванівна.
— Договоришся з ним, з дияволом, коли він реве, як… у нас колись диякон отак ревів. Як ревоне було апостола, так спідниці в молодиць лопотять, мов од вітру… Так диякон хоч ногами не гріб, а цей реве й ногами гребе… Чорт, прости господи! Одне слово, як той казав, животноводство! Но, ти, замечталась! — гукнув дід на кобилку. — А знаєте, як нашу кобилку звуть?
— Як, діду?
— Новела! Був тут у нас один іще: сказати, не зоотехнік, а вроді практикант, усе стишки писав… Новелою лошичку прозвав. А що воно таке, я вже вам і не докажу…
— Це з літератури, діду! — пояснив Іван Федорович.
— Могло бути! Сильно норовиста й дороги не держиться… Могло бути… Ну, от і наша МТС… Сказать, і доїхали…
Удалині розляглося широке подвір’я МТС.
* * *
Директор МТС дуже привітно зустрів Івана Федоровича й Віру Іванівну:
— От і добре, що приїхали! Заповняйте анкети та й паняйте до колгоспу “Зоря”. Там ви й працюватимете разом. Щоб не розлучати вас — молоде подружжя, — ми вас обох у “Зорю” й призначили.
Тут же він звернувся й до діда:
— А ви, діду, не тікайте! Повезете спеціалістів до себе в “Зорю”. Вони у вас працюватимуть…
— Та мені вже про це казано! — відповів дід. До “Зорі” від МТС — дванадцять кілометрів.
Голова колгоспу вже чекав на молодих спеціалістів, бо директор МТС подзвонив йому, що вони виїхали з МТС до колгоспу.
Колгосп теж дуже гостинно привітав Івана Федоровича й Віру Іванівну. Був уже приготовлений окремий для них будиночок з двох кімнат.
— Вітаю вас у вашій хаті,— сказав їм голова колгоспу. — Улаштовуйтесь… Будемо працювати. Час добрий… Тільки от що, дорогі товариші. Ви ще до нас не приїхали, а вже є телефонограми — одна з МТС від головного зоотехніка, а друга з райради. Взавтра о десятій годині агрономові треба бути на нараді в райвиконкомі, а зоотехнікові — в МТС. Зранку й виїздіть.
— Та ми ж іще з хазяйством не познайомилися…
— Наказ, товариші, є наказ… Очевидно, там, у районі та в МТС, вам дадуть директиви, як вам слід тут у нас хазяйнувати…
Другого дня Іван Федорович раненько виїхав до району, а Віра Іванівна до МТС.
У районі відбувалася нарада колгоспних агрономів.
На порядку денному було питання: “Підготовка до весняної посівної кампанії”.
Перше слово голова дав агрономові колгоспу “Зоря” Іванові Федоровичу Морозу.
— Тільки ви, товаришу Мороз, доповідайте докладніше, передайте досвід іншим!
Іван Федорович підвівся й сказав:
— Тількино вчора ввечері я прибув до колгоспу “Зоря”, ще не встиг і по колгоспу пройтися, — оце весь мій досвід”
— Так… Ну, тоді послухайте, інших, набирайтеся досвіду.
Чотири дні засідав Іван Федорович у районі. А Віра Іванівна в цей час працювала в МТС.
— От добре, що приїхали, — зустрів її головний зоотехнік МТС. — Ну, як там у вас у “Зорі” з коровами? Чи забезпечені ви плідникамибугаямн?
— Я тільки вчора приїхала до колгоспу, ще не встигла ознайомитись з господарством, але чула, що в колгоспі єсть якийсь дуже строгий бугай. Дід їздовий розповідав… Оце й усе, що я знаю про плідників “Зорі”, — відповіла Віра Іванівна.
— Ну, гаразд! Директив тут та циркулярів різних зібралася ціла гора. Сідайте та під копірку переписуйте, треба по колгоспах порозсилати…
П’ять день Віра Іванівна перетісувала в МТС папери.
Коли вона поверталася додому, по дорозі зустрілася з Іваном Федоровичем, якого викликав в МТС головний агроном.
Зустрілися в дорозі, привіталися.
— Ти додому? — запитав Іван Федорович.
— Додому! — відповіла Віра Іванівна. — А ти?
— А я з дому! До МТС — викликає чогось головний агроном!
— Надовго?
— Не знаю!
— Ну, не затримуйся! Повертайся швидше! А як там у нас — на новому місці? — поцікавилася Віра Іванівна.
— Ну, що я тобі можу сказати? Учора пізно ввечері я повернувся з району, а сьогодні вранці оце вже їду в МТС… Спалося нічого.
Коли Іван Федорович повернувся за кілька день із МТС, він не застав Віри Іванівни вдома, в колгоспі “Зоря”, — п викликали на нараду в район.
А як поверталася Віра Іванівна з району, вона по дорозі зустріла Івана Федоровича: він їхав у район на чергову нараду…
А як повернувся Іван Федорович у “Зорю”, Віра Іванівна виїхала до МТС: знову всі колгоспні зоотехніки переписували чергову зливу директив та циркулярів…
Приїхала Віра Іванівна в “Зорю”, а Іван Федорович виїхав до МТС, — по дорозі вони розминулися.
Увечері Віра Іванівна прийшла до правління й подзвонила по телефону, викликала Івана Федоровича.
— Я слухаю! — підійшов до телефону Іван Федорович.
— Це я говорю — Віра!
— Що трапилося, Вірочко?
— Ваню! Ти мене любиш? Скажи хоч по телефону, бо, очевидно, зустрітися нам не пощастить… Любиш, Ваню?
— Люблю, Вірусю, дуже люблю! Ще, мабуть, на тиждень директив переписувати! їйбогу, люблю!
Віра Іванівна прийшла смутна додому, сіла на ґанку та і. й заспівала:
Така її доля… О боже мій милий, За що ти караєш її, молоду?
— Чого такої сумної? — зупинився біля воріт дід їздо. вий. — Доброго вам вечора! Голова прохав переказати, що вас узавтра до району викликають! Я вас Новелою й одвезу… Сумуєте? А ви не журіться. Було й зі мною таке, замолоду. Побралися ми, а я в гулі кинувся… То на хутір, то на той куток… Дивилася моя Оришка, дивилася та за макогона: “Та й доки ж ото я на самоті зорюватиму?” Бить, сказать, не била, а разів тричі межи плечі добре штурхонула… Така потім любов пішла…
— Тоді, діду, циркулярів не було!
— Це правда — не було! Що не було, то не було! Циркулярами не замахувалась! Макогоном було, а циркулярами — ні! Що ні, то ні!
На ранок Віра Іванівна виїхала Новелою до району… А ввечері приїхав Іван Федорович. Сів на ґанку та й заспівав:
Ой я нещасний, Що ж маю діяти? Полюбив дівчину…
Чи зійдуться колись разом наші молодятка — Іван Федорович та Віра Іванівна? Поживемо, побачимо…
НАША МОСКВА
В енциклопедії пишеться:
“Клімат Москви помірноконтинентальний. Середня температура плюс 4°…” Як для кого?
Для нас, українців, — і це підтверджується за останній час багатьма прикладами, — клімат Москви теплий, лагідний, а температура в Москві для українців не плюс чотири градуси, а чи не в десять разів більша.
Під час Декади української літератури й мистецтва в Москві 1951 року температура так розпікалася, що декотрі не витримували.
1812 року, коли навіть Москва палала від наполеонівських сірничків, наполеонівському військові було не дуже тепло, було йому, навпаки, дуже холодно, і багато наполеонівських і маршалів, і генералів не могли одігрітися навіть від гарячого дихання народних месників.
І навпаки, гітлерівським посіпакам, коли вони були сунулися до Москви 1941 року, невважаючи на холодну осінь, — було їм дуже гаряче, не жарко, а шпарко…
Та це й зрозуміло: температура, вона змінюється в залежності від усяких там атмосферних і інших явищ… Одне слово — синоптика…
Автор цих рядків виріс на Україні, між соняшниками з одного боку і картоплею з другого, ріс він у той час, коли
Україна була ще Росією, а Росія була царською, і потрапив він уперше в Москву тоді, коли Росія була РРФСР, а Україна — УРСР. Було це року 1923-го.
Що найбільше вразило автора цих рядків, коли він уперше ступив на московську землю, вдихнув уперше московського повітря в свої полтавські груди?
Ну, розуміється, простори могутнього города, вир московського життя, старовинний Кремль — все це так…
А що всетаки найбільше здивувало й підкорило, простотаки зачарувало його?
Мова! Московська говірка!
Вигодуваний полтавськими галушками, пампушками, варениками, товчениками та січениками, автор учився в російській, звісно, сільській школі, бо українських шкіл за царату не було, але мова російська дуже тоді була йому трудна й незрозуміла, як і тому Васильченковому школяреві оті гемонські “перепеленята, бодай би вони були йому повиздихали”…
Російська мова для нього була тільки в книзі, та ще нею говорили солдати, що поверталися додому з війська, але з тої мови дуже кепкували дівчата, коли такий от кавалер починав на колодках закидати “поруському”:
— Дєвушки, я вас, канєшно, не знаю!
Ніколи, отже, авторові не доводилося чути справжньої російської мови в буденному житті, так би мовити, в обіході. Він читав книжки, слухав лекції, прекрасною літературною російською мовою виголошені, але ніколи йому не випадало почути звичайної розмови хорошою, справжньою російською мовою. Та ще московською!
І от автор на Ленінських, тоді ще Воробйових горах.
Автор туди поїхав просто подивитися на Москву згори.
Тоді, наскільки пригадується, ще не було там висотного будинку Московського університету ім. М. В. Ломоносова, а були там такі собі простенькі одноповерхові будиночки з палісадниками, з квітами, з геранню на вікнах і з лавочками біля воріт.
Автор сів на одній із таких лавочок, а біля воріт бавилася ціла зграйка маленьких московитів, дошкільнят.
Було тепло, світило сонце над Москвою, над городом, сонце нап’яло легенький, прозорий серпанок, і звідтам, із Москви, докочувався безнастанний гук, як то буває у бджоляному вулику, як прикласти до нього вухо.
Дітки бігали, гралися в “класи”, перестрибували через стрибалочки, порпалися в пісочку, ліпили з пісочку “пасочки”, хати, фортеці…
І говорили, говорили, говорили, цвірінькаючи, мов ті гороб’ятка.
Автор прислухався і… отетерів.
Дітки говорять поросійськи! Та які Чисточистої Та з такою вимовою! Мов пісеньки якоїсь швидкомовної співають!
А треба вам знати, що авторові досі доводилося бачити й чути дітей, які говорили тільки поукраїнському, а як і вважалося, що діти говорять російською мовою, то такою, де одне слово російське, три слова українських, два шулявських, а одне напівросійське-напівкуренівське.
А тут чиста-чистісінька російська — та ще й московська! — мова!
Автор так і прикипів до лавочки, прислухаючись.
Потім він устряв в ігру, у розмову з дітьми, йому так хотілося наслухатися.
Іноді, почувши з дитячих уст якесь слово, автор довго думав, що ж воно таке значить! Зразу не второпаєш…
От вискочила з двору білявенька кирпатенька дівчинка з криком:
— Їчкії їчкії їчкі!
Що ж воно таке, сам собі думає автор, за “їчкі”? А в дівчинки в руках різнокольорові дерев’яні яєчка, що вона їх винесла з хати. Виявляється, отже:
— Яїчкі! Яїчкії Яїчкі!
А дівчатко так швидкошвидкошвидко:
— Їчкі! їчкі! їчкі!
Автор сидів довго, все слухав, усе милувався з маленьких московитів, думаючи; “Дивись! Отакі маленькі, а як поросійськи говорять! А тут уже дожив до далеко післяпризовного віку, а й досі ніяк себе не нахилиш, щоб сказати, чисто поросійськи вимовляючи, приміром: “Я же вам г/к/аварил!”
Хоч убийся, а в тебе виходить: “Я же вам г/х/оворив!” І в Москві тобі відразу співбесідник говорить:
— Ви з Києва!
— А хіба в мене на лобі написано?
— На язиці! Каліграфічно виведено!
А в Москві, бачите, навіть маленькі дітки чудесно, — та як красивої — поросійськи говорять!
* * *
Матушка Москва.
Так, матушка… Для багатьох народів усіма сторонами Москва — матушка.
Навіть для Києва вона матушка, хоч Київ і сам, як відомо, мати городів руських.
Єдиний у світі, всіма сприйнятий випадок, коли мужчина, в даному разі Київ, вважається за матір.
І нікого це не здивує. Такгбо воно є! Історії не зміниш!
Ми, українці, любимо Москву, і любов наша дедалі гарячішає, бо ми переконалися, що з Москвою разом ми ніколи не будемо тією чайкою, “що вивела чаєняток та при битій дорозі…”
Але ми пересвідчилися, що Москва любить нас, українців.
Під час Декади української літератури й мистецтва в Москві наші жінки, оглядаючи визначні московські пам’ятки, не минули, розуміється, й гуму, і, нема де правди діти, гум їм таки дуже припав до серця…
Москвички теж полюбляють гум, і в деяких особливо інтересних місцях утворюються там навіть черги, щоб познайомитися з тим чи іншим гумівським експонатом.
Москвички, як ми пересвідчилися, дуже ретельно оберігають законність черги.
Наші жінки, стаючи в чергу, щоб і собі познайомитися з дуже популярним експонатом, говорили поукраїнському.
І можете уявити їхнє здивування: москвички, що стояли перед ними, повернулися до них, запитуючи:
— Українці?
— Так, українці! Москвички миттю поступалися:
— Просимо вас! Ви спереду, ми за вами!
І опинилися наші жінки прямо перед експонатами першими! …….
А коли вони повернулися до готелю, вимахуючи перед здивованими чоловіками гумівськими експонатами, чоловіки просто не повірили:
— Невже? Як?
Жінки, захлинаючись, одна поперед одною розповідали про таку люб’язність і любов до них чарівних москвичок.
— Так! Це таки справжня любов! Із самопожертвами! — погодилися чоловіки.
Москвичі люблять українську мову.
Коли автор цих рядків разом із поетом Платоном Вороньком виступав з читанням своїх творів в одному з московських парків культури й відпочинку, вони запитали слухачів, чи зрозуміло їм, чи не треба перекласти на російську мову?
— Що ви?! Що ви?! — залунало звідусіль. — Ми прекрасно розуміємо вашу чудесну мову! ^
Колись ми, українці, побоювалися так званої русифікації на Україні.
Тепер ми повинні констатувати, що русифікація нам і за вухом не свербить, а от українізація в Москві дедалі на очах поширюється.
Судіть самі.
Московські “дєвушки”, та не тільки московські, а всі російські “дєвушки” вже, мабуть, приблизно процентів на сімдесят п’ять прибрали назви “дівчат”.
Ім’я Остап було тільки в Гоголя в “Тарасі Бульбі” та в Остапа Бендера, а тепер часто воно почало появлятися і в прозових, і в драматичних творах російських белетристів та драматургів.
Російське ім’я “Николай” дедалі змінюється на українського “Миколу”, поки що залишився “Николай Матвеевич Грибачев”, та й той під загрозою.
