Ні, без чарки… Сама ковбаса…
…Закололи ік Новому року кабана. В Івана Петровича Дрімлюка. Голови колгоспу “Нова путь”…
Кабан годований не для продажу, а для себе, — отже, й сало таке, що хоч ножиком на паляницю намазуй, само в роті тане, і шкірочка аж просвічує! А здір який! Як решетилівська мережка! Смалець із нього біліший од сметани й ніжніший од вершкового масла; вишкварки такі, що з макітеркою можна ковтнути… Ну, й м’ясо там, і на холодець, і кендюх, і кишка… А ковбаса! Та що там говорити! Правильний, одне слово, кабан.
І не думайте собі нічого такого: вигодувано кабана чесно, похазяйському, без ніяких порушень, бо Іван Петрович Дрімлюк був голова чесний, хазяйновитий, добрий господар, добре сам знав, де своє, а де громадське, та й інших цього добре й наполегливо вчив…
Закололи, значить, того кабана ік Новому року. Закололи, обсмалили, пошкребли, хвоста та вуха дітям пооддавали, розчинили, — сало в липівку, м’ясо в діжку, натопили смальцю, наробили ковбас, ковбаси в липівці залили смальцем, з голови та з ніг наробили холодцю, начинили пшоняною кашею кишку, печінку з нирками на пироги, а сальника хазяїнові засмажили, бо Іван Петрович дуже любив сальника… І батько його, й дід теж полюбляли сальника, а прадіда Іван Петрович не пам’ятає.
Упорали, значить, кабана, сіли, відпочивають, і кожний сам собі подумав: “Коб швидше вже той Новий рік наставав!”
* * *
Аж ось зустріч Нового року.
Іван Петрович Дрімлюк— поважаний голова колгоспу та гостинний і привітний господар, — так що ж ви гадаєте, що він сам Новий рік зустрічатиме?! Та де ви таке бачили?! Такого не буває!
Завітало до Івана Петровича гостей чималенько: поприходили й родичі, та й бригадирів кращих він запросив.
Онися Ремез, краща ланкова, чорнобрива комсомолка, з отакенними очима та з найтовщими в районі косами, дуже гарненька — простотаки красива! — дівчина, прийшла… Хоч і довго одтакувалася: “Та мені, Іване Петровичу, ніяково! Та я й на людях не вмію”, проте Іван Петрович умовив її прийти, бо дуже він любив Онисю, — талановите дівча було — і в роботі, і в співах, і на виду, — та до того ще й сирота, а як у хату до когось було зайде, — в хаті ніби аж яснішає…
Дідка старенького, городника, з дружиноюбабусею теж запросив Іван Петрович, бо поважав старого як великого майстра викохувати різну городину, а до його дружинибабусі ставився з великою пошаною, завжди перший при зустрічі з нею поштиво шапку скидав, вітався, бо бабагородниця бабувала, як Іван Петрович на світ білий забунтував, а про родильні доми та про акушерські на селах пункти за старого часу й думки в царськопоміщицького уряду не було…
Приїхали до Івана Петровича і з району добрі знайомі.
Та чималенько, одне слово, гостей за стіл посідало.
Зустріли Новий рік, як слід поколгоспному, пишно та врочисто, з тостами, з промовами, з дотепами, з експромтами, — весело та радісно…
І хто б міг подумати, що в такий урочистий, святковий вечір у такого лагідного, привітного та гостинного хазяїна за новорічним столом могла вибухнути така сильна драма. Як у кіно.
А вибухла!
* * *
Ковбаса підвела…
Подала господиня на стіл на двох величезних сковородах смажену, просто з печі, ковбасу… Смалець шкварчить та бульбочками на сковороді лопотить, а ковбаса аж підскакує… Кільцями, кільцями ковбаса підскакує й пашить.
— Пригощайтесь, дорогі гості! Самі начиняли! — припрошує господиня.
Як узялися за ковбасу, зразу ж і почулося:
— Ну й ковбаса! Ох же ж і ковбаса!
— Чи запікали одразу, як начинили, та тоді вже в липівку, чи клали незапечену? — хтось запитав.
— Запікала! — відгукнулася хазяйка. — І мати покійні запікали, та й мене навчили, — запікаю й я!
— Ну й ковбаса!
Та ось хазяїн, Іван Петрович, трішки скривився й зауважив:
— Шкода, що без часнику! От, якби з часником! Без часнику вона якась така вроді не така…
Хазяйка аж засмутилася:
— Звиняйте, дорогі гості! Без часнику! Не дістала часнику!
— Та вона й без часнику добра! — почулося з усіх боків.
— Будьмо!
Старенький дідок-городник, що сидів поруч Івана Петровича, якось так хитрувато, ніби між іншим, промовив:
— Що ви кажете, — без часнику! Та з часником же ковбаса!
А всі як зарегочуться:
— То вам, дідусю, мабуть, торішній часник унюхується!
— Ні, таки, діду, без часнику! Хоч і гірко це мені, а не клала я часнику! Не дістала! — ствердила хазяйка.
— Та що ви мене дурите, коли ковбаса з часником! — дідусь своєї.— Самі ось покуштуйте!
Наколов на виделку дід шматочок ковбаси із своєї тарілки та й подає хазяїнові:
— Покуштуйте й понюхайте!
Іван Петрович узяв у діда виделку з ковбасою, куснув, нюхнув і очі витріщив:
— Дивись! їйбогу, з часником! — Та до жінки — А кажеш, не клала часнику!
Бригадир один, гарячий і на роботі, й за столом, аж підскочив:
— Та що ви, діду, нам голову морочите! Ковбаса без часнику! Нате ось самі пересвідчитесь!
І подає дідові свою тарілку з ковбасою. Дідусь узяв тарілку з ковбасою^ щільненько до носа її підніс, знизав плечима:
— Принюхайся, голубе, сам! Ковбаса й у тебе з часником! На, їж!
Бригадир просто вихопив у діда тарілку (запальний такий був) з ковбасою та до носа й у рот… І отетерів…
Дивиться на всіх, дивиться і так ніби аж із стогоном:
— Їй-богу, часником пахне! Та що воно за лиха година! Дивись!
Примовкли всі, нічого ніби не розуміючи… Раптом тойтаки бригадир як підскочить:
— Та без часнику ж ковбаса! Слово честі, без часнику! То ніби запахтіло часником, а тепер ні духу, ні паху! То мені, мабуть, іздалося! Ось нате, діду! Де там часник?
Дідусь-городник знову взяв тарілку в бригадира, понюхав, повертає:
— З часником!
Бригадир аж засичав. Вихопив у діда тарілку, до носа і… сів. Не сів, а впав на стілець.
— З часником! — закричав.
Отут і пішла драма. Всі до діда біжать, тарілки дідові тикають.
— Де тут часник? — кричать. Дідусь тарілку з ковбасою принюхує:
— З часником! — каже.
І таке за столом вчинилося.
У хазяїна вже піт на чолі й чуб мокрий, а драма не вщухає. Тоді він і каже:
— З часником у нас ковбаса чи без часнику, та я вірю своїй господині, що часнику вона не клала. А чому не клала? А тому вона не клала, що ніде його не дістала. А чому вона його не дістала? А тому, що дідгородник проґавив і часнику не посадив.
Дід як підскочить.
— Я хіба не казав, що часнику треба посадити?! А ви що, Іване Петровичу, відповіли? “Обійдеться й без часнику!” А тепер дід винуватий! Неправильно, Іване Петровичу! У діда часник єсть! Та не для всіх!
При цих словах дідусь витяг із жилетної кишені величезний зубок часнику, надгризеного!
— Так от воно звідки! — всі на діда накинулися. Іван Петрович як трахне ще раз по столу рукою:
— Так от, діду! Наказую! Наступної весни посадити не менш як гектар часнику! Все!
— Гектар?! — усі.— Навіщо гектар? Що з ним робитимемо?
Дід підвівся:
— Єсть, гектар часнику, Іване Петровичу! На цьому таки драма вщухла.
* * *
Наступної весни дідусьгородник посадив цілий гектар часнику.
Дехто ремствував, дехто дивувався, навіщо, мовляв, стільки часнику.
Та ось як уродив часник, та як дізналися про це працівники ковбасної промисловості,— так і дідусь-городник ходив гоголем, і Іван Петрович Дрімлюк ходив гоголем, а бухгалтер колгоспний все посміювався та голові колгоспу доповідав:
— Знову переказ на наш рахунок у банок! За часник!
— Скільки? — питає Іван Петрович.
— Чотири нолики ззаду!
— І то гроші! — каже Іван Петрович.
* * *
— От вам і часник! — сказали ми мудрому колгоспникові.
А мудрий колгоспник:
— А ви що гадали?! Часник, та цибуля, та перець — це ж дуже потрібні речі — спеції у харчовій промисловості! Гав ловлять ті керівники наших колгоспів, що їх не культивують! А що ото драма з часнику вибухла? То нічого, воно ж на користь.
УДАР! ІЩЕ УДАР!
1
Коли над Києвом починають голубіти ночі, на каштанах бубнявіють бруньки, а на київських схилах витикається зелена травиця, — запахло, отже, весною! — кияни, зустрічаючись один з одним, весело посміхаються:
— Чули, коли сезон починається?
— В театрі?
— Та в якому там театрі?! На стадіоні травичка вже зазеленіла, а ви про театр!
— Та яка там травичка? Ще сніг на стадіоні! На схилах, щоправда, вже де-не-де зазеленіло.
— То ви не придивлялись! В середині поля справді ще сніг, а на штрафних площадках уже два кущики травиці виткнулось. Спеціально вчора сам ходив, сніг розгрібав. Осьось уже!
Кияни трохи нервуються, чекаючи відкриття футбольного сезону.
Та не тільки кияни. Чекають нетерпляче,і москвичі, і ленінградці, і тбілісці, і всі, всі, всі, хто болітиме за групу “А”, за групу “Б”, за першість у Союзі, за першість в кожній радянській республіці, в кожній області, в районі; в колгоспі — яка бригада повоює першість; на заводі — який цех; в інститутах, в університетах, технікумах — який факультет.
А в нашому дворі щодня відбуваються матчі між першим парадним, де за капітана Льоня, і четвертим, де капітанствує сіроокий Юрко.
І коли від пушечного удару летять з брязкотом у мене в квартирі шибки, капітани обох команд авторитетно заявляють:
— В штангу!
На цьому перший “тайм” моментально кінчається, команди розбігаються на перерву, не для перепочинку, а більше для того, щоб уникнути штрафу — одинадцятиударки… материним віником…
Кожної весни мільйони футбольних м’ячів літають над неосяжними просторами нашої чудесної Батьківщини.
— Сезон починається першого квітня! Але в Тбілісі!
— А в нас коли?
— Одинадцятого квітня!
— Ой, як іще довго чекати! Аж одинадцять день!
Кияни заздрять тбілісцям, москвичі — киянам, ленінградці — москвичам, а футбольна команда десь на Новій Землі заздрить усім командам на Великій землі, бо розпочне вона матч десь аж у червні… Але розпочне обов’язково…
2
Перший матч сезону в Києві.
Далеко задовго до матчу болільники вже по кілька раз обговорили поміж себе майбутні склади команд — і основного, і дубля, — і з цього приводу було чимало гострих суперечок, причім жертвами цих суперечок завжди бувають не спорщики, а ні в чім не повинні футболісти, що десь у Сочі чи в Гаграх готуються до майбутніх боїв.
— Центр нападу в основнім складі Н.!
— Хто?!
— Н.!
— Корова!
— Хто корова? Н. — корова?!
— Ну, як не корова, так сундук!
— Хто сундук? Н. — сундук?!
— Хіба ні?
— Самі ви сундук!
— А ви — корова!
До згоди, як бачите, в даному разі не прийшли!
Симпатяга Н., центр нападу, чесно й наполегливо працює на півдні, щоб удосконалити майстерність, а з нього болільники зробили і корову, й сундука, та й самі при тім коровоосундучилися…
Спортивна боротьба…
А як часто ви чуєте, що треба зробити, щоб вийшов ідеальний, непереможний футболіст.
Щодо київської команди майстрів футбола рецепт цей приблизно такий.
Заслужений — та де заслужений — народний! — болільник авторитетно заявляє:
— Ех, якби до сміливості Лермана та додати удар Лемешка, ліву ногу Віньковатова, праву ногу Товта, серце Пономарьова, лоб Годничака, голову Дашкова, очі Гаврилюка, хватку Макарова… От би був центр нападу!
А чорноволоса Інна додає:
— А волосся Юста! Кучеряве! Білоголова Оля вимагає:
— І щоб хоч трішечки Комана!
Тут, розуміється, може бути безліч варіантів в залежності від особистих симпатій.
А чому б, справді, нашому старшому тренеру товаришу Ошенкову не прислухатися до таких оригінальних порад наших заслужених болільників?
Варіанти можуть бути найрізноманітніші, але одне завжди буде незмінним: Інна й Оля в кожному варіанті вимагатимуть:
— Щоб волосся Юста! І щоб хоч трішечки Комана!
3
Любить наш народ футбол, кріпко любить.
Любить він і наших футболістів…
Шаленіють від футбола болільники, до болю, до сліз переживаючи гіркоту поразки і буйно радіючи з перемоги!
Складна гра — футбол. І не так технічно, як психологічно.
Грають одинадцять майстрів.
Їх судить один суддя!
А того одного суддю судять п’ятдесят-шістдесят тисяч чоловік.
І коли прислухаєшся до вироків отого шістдесятитисячного судді, виходить, що суддя всесоюзної категорії знає правила гри значно гірше, ніж, приміром, отой тринадцятилітній шкет, що в нього очі на лоба вже вилізли, а він кричить:
— Суддю на мило!
А навіщо йому те мило, коли він, як на нього глянути, умивався ще тоді, як лежав у ночвах і мила його мама. А то раптом одчайдушний тисячоголосий крик:
— З поооля! З погогоголя!
— Кого ви хочете “з поля”? — запитали якось ми одного дядю, що кричав “з поля!”, заплющивши очі.
— А мені все дно! У мене голос хороший — прочищаю! Іноді різкий крик “з поооля!” набирає зовсім несподіваного значення.
Гурт молоденьких дівчаток голосно, настирливо й уперто скандував:
— Юста з поля! Юста з поооля! Юста з поооля!
— Ви несправедливі, дівчатка, — Юст прекрасно грає!
— А ми його викликаємо з поля на пляж!
— Ааа!
А проте, правду казавши, несправедливо ставляться до наших майстрів футбола глядачі. Навіть болільники. Матч. Наші виграли.
— Бачили? Ех, молодці! Ні, таки в нас прекрасна команда! Орли! От команда! От грають! Ви бачили, як Віньковатов? А Дашкові А Товт! А Пономарьов! А Макаров! Геній! От команда так команда! Яка бистрота! Які удари!
Наші програли.
— Партачі! Ну, хіба це команда?! Лазять по полю, як сонні мухи! А Макарові Щоб такого м’яча не взять!? А ще називаються група “А”! Та їх і в “Б” не пустять.
Виграли.
— Оце команда! Ще їм виграть у Москві, в Тбілісі, в Куйбишеві… І що ви гадаєте? Можуть бути чемпіоном! От команда!
І т. д. І т. ін.
Нічого не зробите: боліють!
…Ну, товариші футболісти! Наші! Київські!
— Удар! Іще удар!
Тільки, будь ласка, не в штангу! І не в свої ворота!
НЕ СВАРІТЬСЯ! (Жарт)
Іван Косило, бригадир рільничої бригади, та посварився з Іваном Моторенком, механізатором, бригадиром тракторної бригади.
А жили вони завжди між собою в згоді та в злагоді, працювали дружно, — і от нате вам: пробігла між ними чорна кішка!
Та яка! Не кішка, а просто тобі чорна пантера!
Як іде було бригадир Іван Косило повз трактора, так механізатор Іван Моторенко — за трактор, щоб бригадира Івана Косила не бачити, а як проходить було механізатор Іван Моторенко понад пшеницею, так бригадир Іван Косило — у пшеницю, щоб механізатора Івана Моторенка не бачити.
А пшениця така вродила, що й не нахиляючись заховатися можна: ускочив у пшеницю — і нема людини, хоч він навіть і бригадир.
А що сталося?
Подейкують, ніби бригадир Іван Косило хотів покепкувати з механізатора Івана Моторенка:
— Ну, що б оце ти із своїм комбайном робив, якби я тобі отакої пшениці не викохав? Кажи, га?!
Та ще, кажуть, і зареготався. Та ще, кажуть, і прилюдно.
Механізатор був людина поважна, трудно його було розсердити, а вже як розгнівається, тоді держись. Спочатку зблідне, потім почервоніє і як заговорить, аж заїкається…
— Ти це всерйоз? — запитав механізатор у рільника. А той своєї, кепкує:
— Всерйоз! А що я з тобою, в триньки гратимусь?!
— Ну? — насторожився механізатор.
— Живете нашими знаннями, нашою агротехнікою! Нашою… нашою… — не знайшов Косило слова.
— Що “нашою, нашою, нашою”?! — перекривив механізатор. І вже зблід.
— Розумом нашим! А потім: ми механізатори!
— Рррозумом? Вввашим розумом?! Мми вввашим розумом живемо? — аж застогнав механізатор, і вже почервонів, і вже почав заїкатись. — Та плавали б ви своїм голим розумом зверху по стерні, як і досі плавали, якби не ми, механізатори!
Бригадир підскочив:
— Ми?! Без вас?! Та що ви таке робите, скажіть, будь ласка? І без вас пшениця родила! Подумаєш?! Механізатор! Баранка!!!
Аж затупцював механізатор:
— Бааарранка? Що робимо? А глибока оранка, а культивація, а сівба, а комбайни! Та як?! Та в які строки?! Родило?! По скільки родило? По два ковші на десятину родило! А тепер по тридцять центнерів з га! Ціпидло ти таке!
— Хто ціпидло?! Я — ціпидло?! — аж закрутився бригадир.
Надійшов комбайнер.
Моторенко з комбайнером як узяли бригадира в стоси, так і слова йому не дадуть сказати. Він тільки:
— Агр… Мич… Знан…
І побіг. Біжить, біжить — озирнеться та кулаком: я тобі, мовляв…
Механізатор махнув рукою… Заїло бригадира Івана Косила:
— Ціпидло?! Я тобі покажу ціпидло!
І почав рільничий бригадир думати, що б його таке механізаторові зробити, щоб йому було кисло.
Якби це було до механізації, він би знав, що зробити: він би йому або одну війїну від війя одчахнув, або занози від ярма у пшеницю позакидав (хай би попошукав ті занози у такій пшениці!), або кілочки з осей повисмикував, щоб йому всі чотири колеса в гарбі поспадали!
А в тракторі війя нема, та й ярма в тракторі не дуже знайдеш, колеса хоч і є, так осі без кілочків…
От морока!
Довго думав рільничий бригадир і таки надумав.
— Я тобі покажу! І тобі, й твоєму комбайнерові!
Як почалися жнива, як почали гуляти комбайни по пшеничному морю, рільничий бригадир узяв та до безтарок таких коней дав, що ледве ногами совають.
Повезуть безтарки від комбайна зерно до зерносховища та й їздять години двітри.
А комбайн стоїть, бо бункер повний! І трактор стоїть.
А рільничий бригадир стоїть на могилі та посміхається:
— Стоїш?! Механізація називається! Стояїзація, а не механізація! Я тобі покажу “ціпидло”!
Підвозити воду до трактора рільничий бригадир призначив бабу Секлету ста одинадцяти років, а підвозити пальне — діда Ярусалима ста дванадцяти років.
Стоїть трактор, бо води нема, бо пального нема! І комбайн стоїть!
— Механізатори! — махає кулаком бригадир. — Простойзатори, а не механізатори! Я тобі покажу “ціпидло”!
Добре, що такого не було, а то пшениця осипалася б!
ЛОВІТЬ ПАЛАШУ!
Один папаша подивився на своїх двох діточок, посміхнувся ласкаво і сказав мамаші:
— Колиши їх, наших любих, наших славних! Колиши, голубко, колиши… Візьми отак за вервечки та й колискової заспівай:
Ой ну, люлі-люлечки, Шовковії вервечки, Мальовані бильця, Пішли до Кирильця…
Поколиши отак, вони, рідненькі наші, й задрімають. А я тим часом піду прогуляюсь. Щось мені трохи ніби млосно… Я тут недалечко буду, в садочку.
Мамаша собі діточок колише, а папаша — в садок, і до берега, до берега, та не стежкою, а навпростець, а потім підняв поли у пальтечку, озирнувся та як улупить!
А тут звідки не візьмися — кум.
— Куди це ви, Іване Карповичу?
— Естафету мчу! Під лозунгом: “Діти наші — квіти наші!”
— А як там хлоп’ята?
— Ростуть! “Ой ну, люлілюлечки!”
І — далі. Зупинився папаша недалечко від залізниці. Зупинився, сів на пеньку, витер піт.
— Ху! Не здихаюсь! Чого тільки заради тих дітей не зробиш…
До залізниці папаша вже не дуже біг. А в поїзді вже відсапнув зовсім.
* * *
А мамаша діточок колише, колискової пісні співає та… палату чекає.
А папаша у садочку вже десять років “прогулюється”. Вже “наші любі діточки” попідростали й до школи ходять, хоч і нелегко їм, бо папаша зовсім забув про них.
Папаша весь час “на марші”.
Нарешті нагарбала мамаша папашу.
Власне, не мамаша нагарбала, бо їй, мабуть, уже не дуже приємно такого папашу бачити, а нагирбав папашу судовий виконавчий лист.
Виявили папашу, де він приземлився.
Тихо-тихо сидить у куточку папаша і навіть “куку” діточкам не кукукне.
Спочатку районний прокурор одповів мамаші, що папаша справдітаки, мовляв, у нас прищулився, але ніде зараз не роблять… А як, мовляв, улаштуються на роботу, ми їм, душа з них…
Потім райпрокурор повідомляє мамаші, що папаша вже влаштувалися і платитимуть відповідну суму на утримання дітей.
“В додаток, — пише прокурор, — сповіщаю, що мною папаша був викликаний у райпрокуратуру і кріпко попереджений про відповідальність” і т. д. і т. ін. Мамаша, одержавши від прокурора “кріпке попередження” папаші, розіклала те “попередження” на столі та й замислилася: “А чи ж вийдуть із цього “кріпкого попередження” хоч одні штанчата на двох дітей?”
Міряла-міряла, тулила-тулила, не виходять штанчата, сама тільки прорішка виходить…
А папаша щось не дуже гроші надсилає.
* * *
Мабуть, важкувато деяким прокурорам “бігати” за отакими папашами. Добре було б, якби при таких прокурорах “состояла” група наших чудесних радянських спортсменів-бігунів, які, так би мовити, в порядку громадської роботи, допомагали б ловити забудькуватих папаш. Дідька лисого найпрудкіший папаша від них утече!
Але закон покладає ці обов’язки не на спортсменів, а саме на прокурорів. Отже, їм нема чого сподіватись на чиюсь допомогу. З такими типами, як наш папаша, можна розмовляти тільки мовою Карного кодексу.
МРІЙНИКИ
— Ну що, як? Їсть?
— Їсть!
— І здорово їсть?
— Здорово їсть! Просто жере, а не їсть!
— Ти дивись, таке мале, а так здорово їсть!
— Та нічого! Ось прилетять літаки, вони йому покажуть, як їсти!
Така, або приблизно така, розмова точилася в одному райкомі та у виконкомі одної районної Ради депутатів трудящих.
А довгоносик тим часом таки справді не їв, а жер молоді, зелені сходи цукрових буряків.
— Може б, той… Може б, кінні обприскувачі пустити? Літаки літаками, а воно, знаєте, і кінні обприскувачі теж річ не погана. Обприскувачів у нас досить, гексахлорану скільки завгодно! Давайте, товариші, справді за кінні обприскувачі візьмемося.
— Та що ти мелеш?! При такому розвиткові авіації, як у нас, ми будемо вовтузитися з кінними обприскувачами! Може, ще посовітуєш курей випустити?
— А що ви гадаєте? Кури — вони довгоносика здорово нищать! Я пам’ятаю, позаторік вигнали ми на плантацію курей, так вони як чесонули! Їй-право, з довгоносика тільки курява пішла!
— Так то ж позаторік! Ні, вже не тягни мене назад до старої техніки! Не тягни мене до курей!
— Та, їй-богу, курей би оце…
— Курей, курей?! Кури, значить, хай з довгоносиком борються, а літаки, потвоєму, хай яйця несуть?! Так?! Може, ще присовітуєш літака підсипати?.. Голова садова!
— Так їсть же ж! Посіви під загрозою!
— Їсть?! А хіба тільки в нашому районі їсть?! У сусідньому районі хіба не їсть? Ще й як їсть! А ти думаєш, що сусіди панікують? Нічого подібного! Ну, працює в них чотири літаки! А кінні обприскувачі стоять? Стоять! І ніякої паніки! Районне керівництво спокійно собі на це дивиться! І голови колгоспів не метушаться! А ти мені тут: “Ґвалт! Давай кінні обприскувачі! Давай курей!” Прошу без паніки!
Розмова вщухла, бо районне керівництво замислилося.
Думало-думало районне керівництво, а потім замріялося:
— Це ж у нас тепер іще прості літаки працюють на боротьбі із шкідниками колгоспних ланів… А зачекайте, незабаром на ланах реактивні літаки запрацюють… Тільки — рррр! Гуркнуло, смикнуло, майнуло, тільки стежка з туману прослалася! Зирк — а замість довгоносика самий тобі тільки мікроорганізм на ріллі. Та й того не видно! Доживемо й до таких часів… Ніхто тоді тобі голови не морочитиме різними відсталими запитаннями: “А чи відремонтовано кінні обприскувачі?”, “А хто ремонтував, що вони так погано працюють?”, “А чому мало курей вивезли на бурякові плантації?” Тоді тільки сидітимеш та в телефон: “Знищити довгоносика!” — “Єсть, знищити довгоносика!”
…Гррр! І — нема довгоносика!
З теперішніми літаками теж іще не без мороки: бензину треба підготовити, людей для допомоги і т. д. А тоді — сама тобі ракета, й квит! Доживемо! — задоволено посміхнулось керівництво.
* * *
— Ну, як у вас з довгоносиком? — телефоном у колгосп.
— Знищив половину посівів!
— Як ізнищив?
— А так!
— Пересівааай!
* * *
За кілька часу розмова:
— Як боролися з довгоносиком?
— Та ми більше мріяли…
— А наслідки?
— He дуже! Сувора догана з попередженням, та там іще прокуратура щось пише!
КИІВ — ХАРКІВ
Эх, дороги — пыль да туман.
Пісня
І
На трасі Київ — Полтава — Харків ніякої пилюки нема, нема там і туману, а це ж справжнятаки дорога, шлях. Асфальт! Бетон! Гудрон!
Які це чудесні речі, розіслані на колишніх чумацьких і нечумацьких українських шляхах!
Вони так радують подорожнього, що ну просто в ноги їм уклонитися хочеться!
А ще нижчий уклін передати людям, що будують наші шляхи, їхній чудотворній людській праці.
“Швидка” штука — асфальтова дорога.
Це вам не “цоб” і не “цабе”.
Коли ви “цобнете” в Києві, “цабекати” вам доведеться деж аж у Полтаві, а в Харкові — трррр!
І вже нема того, та й ніколи вже не буде, — що от вирвалися ви машиною, приміром, з Києва на Харків, коли ще траса тільки до Яготина досягала. Ну, до Яготина ви дорвалися, а воно якраз дощем полоснуло. От вам зразу й тррр! Вертайся додому!
А то було й так: проскочили трасу, вискочили на грейдер, а тут дощ!
Довелося з грейдера вбік — і зразу по ступиці. Ну, сидимо, кукурікаємо.
В таких випадках одразу з’являється хитрувате обличчя місцевого радянського громадянина, по вінця налитого співчуттям до вас:
— Драстуйте! Що, не берьоть Мартин сього, того, іншого?
— Не берьоть!
— Так-так! Не берьоть, значить? От волики, ті б узяли! Так! Закурить нема?
— Закурюйте!
— Так-так! От що я вам пораю: як підсохне, ви тоді спробуйте, воно, може, тоді й той… візьме. Висихайте, хай щастить вам!
А в самого громадянина сміх із очей так і цвіркає. Траплялося — ніде правди діти, — що волики таки справді рятували.
Картина незабутня: попереду пара полових, а позаду “Побєда”: “Гей! Цабе йди, цабе!”
Єдина для вас утіха, що ярмо не до війя причеплене, а до троса: хоч що там собі говоріть, а механізація.
А тепер: ось тобі Київ із Дніпром, а ось уже Лубни з Сулою, Полтава з Ворсклою, а от і Харків з (не при хаті згадуючи) Лопанню!
Швидко, зручно, спокійної
Мчитесь ви вперед, а назустріч вам і “Москвичі”, і “Побєди”, і автобуси, і різних марок та конструкцій вантажні машини.
Крррасота!
2
Червень. Ясносліпучий гарячий день. Полтавський степ. Обабіч понад трасою красуються жита, пнуться в стрілку озимі пшениці, зеленими й зеленожовтавими килимами стелеться ярина.
Величезні плантації цукрових буряків та соняшнику.
На буряках іде шаровка, проривка, тракторна обробка міжрядь. Буряковища квітнуть, мов білими маками, біленькими хустками дівчат та молодиць. Часто-густо у вікно вашої машини вривається дівоча пісня, з жайворонковим дзвоном переплетена.
Понад шляхом принаймні не помітно забур’янених бурякових та соняшникових плантацій. Садки вже одцвіли.
Буйно цвіте і пахом своїм вас аж задурманює біла акація. Цілі “ліси” понад дорогою цвітом, мов сметаною, облитої бузини.
На луках денеде (на жаль, ще не густо!) “виступають їх не мало — ажаж надцять косарів”, цокотять сінокосилки, а то й є вже у валки згребене та й у копиці складене пахуче сіно.
По річечках, річках заводі рясно вкривають жовте латаття та білі водяні лілеї…
А на зелених лугових килимах понад річками, понад ставками табуни гусей з гусятами та качок із каченятами.
Каченята або дрімають на березі, або у воді хлюпочуться, а гусятка зелену травицю смикають: смик! — та на пухнате своє гузенце — ляп!
Багато лошаток пасеться понад шляхом із своїми мамами, — забачить машину, відразу хвоста кандибобером і вбік понад шляхом вітром. А занепокоєна мамаша услід йому голосно:
— Ігогогого!
Вернись, мовляв, дурненьке! Не бійся!
Ягнятка й козенятка вже величенькі, осьось своїх мамів зростом наздоженуть, а по тваринницьких фермах повні пастівники веселих телят: вони і лежать, спочивають, ремиґаючи, і пасуться, і, задравши вгору хвоста, дрочаться.
По селах бачимо повнісінькі колгоспні дитячі садки чудесних наших діточок, а як верталися ми додому в неділю, — і на колодках, і в садках біля хат дуже рясно прикрас кожної колгоспної хати, тих прикрас, про яких Т. Г. Шевченко сказав:
У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая з своїм дитяточком малим.
Таким чином, ми з радістю можемо констатувати, що і на Київщині, і на Полтавщині, і на Харківщині (та не помилимося ми, мабуть, коли скажемо, що й скрізь, по всенькому Радянському Союзу) — і по хатах, і поза хатами, і по садках, і по ланах у нас, хвалити долю, не без гормонів.
Гормонів тих скільки завгодно!
І знаємо, де їх узяти ще більше!
З
Їдете ви, значить, з Києва до Харкова.
Під’їздивши до мосту через Дніпро, ви, розуміється, цигарки (як вам не сором!) не викинули, а запхнули її в рукав або між коліна (щось горілим тхне!), щоб не помітили вартові, благополучно (на жаль!) переїхали міст і помчали на Бориспіль.
Бориспіль значно чистіший, як був, і будується.
За Борисполем — Іванків. В Іванкові майорить поки що не клуб, а церква. Далі минаєте Борщі, ліворуч у вас лишається Березань. За поворотом на Березань праворуч і ліворуч — чудесні ліси, де ви колись полювали зайців і лисиць. Нічого ви там не заполювали, бо Ридай, прекрасний гончак, захопився дикими козами і кози його завели десь аж під три чорти. Отже, знайте, що винні в тому, що у вас тоді не було ні пера, ні пуху, були не ви, а дикі кози і Ридай. Не вірите? Спитайте в Ридая.
Вискочите за ліски, перетнете шлях на Переяслав-Хмельницький, дивіться ліворуч. Бачите, вдалині щось таке чорне, високе та тонке у небо ніби встромилося. То димар Яготинської цукроварні. До Яготина від Києва сто кілометрів. Траса Яготин минає. Вона горбом з містком на ньому перекидається проти Яготина через залізничну колію і стелеться далі на Пирятин. Біля Яготина ви перескакуєте через річку Супой. Ну, ви ж знаєте, розуміється, що в Яготині Тарас Григорович Шевченко гостював у своєї приятельки Рєпніної.
Од Яготина до Пирятина степ, степ, степ. Рівний, рівний. Аж до Олексіївни, де невеличка улоговина, з містком через річку Оржицю, і знову степ. Пробігаєте Вільний хутір, Олександрівку, Могилівщину… Аж ось і Пирятин. Траса Пирятин минає, а як хочете, можете заїхати, звернете ліворуч — і в Пирятині.
Далі ви проїздите мальовниче село Велику Кручу, де збереглися й досі кам’яні панські конюшні.
Проїздивши через Велику Кручу, зупинилися випити в буфеті — ну, хай буде — лимонаду, Лимонаду в буфеті не було. Випили, значить, ми і вийшли. Стоїть парубійко, так років йому вісімнадцятьдвадцять.
— Ти, хлопче, — питаємо ми, — часом не знаєш, який тут, у Великій Кручі, пан жив, що ото такі кам’яниці побудував? Ти тутешній?
— Тутешній! Пан, питаєте? А дідько (він, положим, сказав не “дідько”, та бог із ним!) його знає, який тут пан був? На біса (він, положим, сказав не “біса”, та бог із ним!) мені той пан іздався? А кам’яниці? Кам’яниці — колгоспні!
…Виїхали ви з Великої Кручі, їдьте й дивіться ліворуч. Ви побачите млин. Звичайний вроді вітряк. Так, із звичайного погляду вітряк звичайний. А з погляду літературно-історичного він знаменитий, бо влітку року божого 1951го біля цього вітряка снідав Платон Воронько.
…Далі буде Іванівка (а скільки тих Іванівок на Україні?), озера понад трасою, села Вила, Пишне, Кодобець — і забовваніє перед вами славне місто Лубни.
Назустріч вам мчатимуть дівчата на велосипедах, багато дівчат, ціла валка, вони велосипедами на буряки їдуть, і в кожної з них сапачка.
…Засулля. Місток через Сулу. Праворуч на високій над Сулою горі лубенський монастир, де довгенько перебував “сидачий” святий Опанасій, ріс величезний дуб, що його кора й стовбур дуже допомагали від зубів. Опанасія там уже нема, дуба хворі зуби згризли, а на Сулі під монастирем величезна яма, де водяться такі щуки, такі щуки, завбільшки як… ні, не придумаю. Такі великі.
Лубни зелені, кучеряві… І треба правду сказати, асфальтована траса, що проходить через усе місто, сильно їх прикрасила.’
Як правило, траса обминає великі населені пункти. Обминає вона Яготин, Пирятин, Хорол, Решетилівку, Полтаву, Люботин… Коли хочете не заїздити в Харків, можете поїхати поза містом і виїхати чи на трасу Харків — Ростов, чи на магістраль Москва — Сімферополь.
Перетинає траса тільки Бориспіль, Лубни, Чутове та Валки.
4
…Мчить машина під жайворонковими передзвонами. Обдуває її слобожанськими вітрами, обливають її гарячі сонячні промені.
Хорольщина. Праворуч бачите зеленокучеряве Хоролмісто. Під новим містком тече “Хорол — річка не та”. Не видно з містка, чи є тепер у Хоролі раки. А доводилося колись ловити раків в Хоролірічці. Скільки ж їх тоді було, матінко моя! А може, тепер ще більше?! Не було часу стрибнути з мосту у воду по раки! А шкода! Дітлахів, щоправда, в річці більше, мабуть, як раків: купаються.
За Хоролом є село Мар’янівка. Над шляхом на горбочку стоїть школа, а біля школи прекрасний садочок. Школа, як лялечка, очі подорожнім радує: така вона біленька, чистенька, як привітне дівча, з гірки вам посміхається. Проїздивши, обов’язково скиньте картуза, поклоніться тій школі та й вигукніть:
— Привіт директорові! Привіт учителям!
Попривітайте також школу в с. Білоцерківці, що над річкою Пслом розляглося (село).
