ДРУЖНІ ПОРАДИ
Кожний чесний і порядний громадянин радянських республік не може байдуже поставитися до руїни народного господарства.
Кожний чесний і порядний громадянин повинен так чи інакше прикласти й своїх рук, свого досвіду до великої спільної справи відновлення нашого народного господарства.
Бо:
1) Добробут держави — це добробут кожного громадянина зокрема.
2) Добробут кожного окремого громадянина дає в сумі добробут цілої держави.
Бачите — справа ясна.
Братися тільки треба, братися гуртом, спільно, колективно, купою. “В гурті — сила”.
Кожний щоб пройнявся бажанням допомогти — і все буде гаразд.
І тоді спільно, гуртом, колективно, купою чхнемо на всі Гааги, Генуї, Лозанни і т. д., і т. д. Це така ніби передмова була… Далі вже буде справжня мова.
Буде кілька порад, практичних порад, якто все робити, виходячи з зазначеної засади, що добробут кожного окремого громадянина дає в сумі і т. д. (див. вище).
Поради більше для спеціалістів, бо кому ж, як не спецові, братися відновляти.
Спец — важна штука, корисна штука, хароша штука, але не всі специ ще добре в теперішніх умовах орієнтуються, не всі знають, з чого та як починати!
Так оце я їм допомогти хочу.
Приміром, от ви спец. Комерційний спец, що в торгівлі, як у себе вдома.
Бахтрах! Трахбах! І держава одну дірку й залатала…
Раз ви такий, не крийте свого хисту, не ховайте свого талану.
Станьте на платформу Радянської влади й починайте. Починати треба так.
Заявивши, що ви вже стали на ту платформу, тобто, значить, вам уже цілком усе вже довіряють, ви пропонуєте свої послуги:
— Можу бути за комерційного директора!
— Будь ласка! У нас он скільки і пайових, і акційних… Вас призначають, бо вам довіряють.
Ви й собі набираєте штат співробітників, яким так само довіряєте.
Бо без довір’я не може ж бути праці!
А кому ви можете довіряти?
Ясно. Людям, що їх ви якнайкраще знаєте!
А яких ви людей якнайкраще знаєте?
Ясно, своїх добрих знайомих або, ще краще, родичів.
Ви їх і попризначайте в дорученім вам чи товаристві, чи тресті, чи там у чім іншім…
Ви тоді будете мати певність, що вже ніхто вас не підведе.
Починаєте ви торговельні операції…
Зновтаки, з ким ви маєте ті операції провадити?
Ясно. З людьми, що їм ви довіряєте…
А кому ви довіряєте?
Ясно. Своїм старим знайомим або, ще краще, родичам, певним, значить, людям. Ви їм і продаєте…
Ви певні, що ніякого підвоху не матимете.
Ваша дружина буде за вас і за вашу кар’єру спокійна.
Вона тоді не нервуватиметься, не нервуватиме вас.
Вона спокійно може піти вибрати котикове або каракулеве манто і, як людина спокійна, урівноважена, чортзначого не купить…
Так само й жінки ваших родичів…
От уже певна група людей житиме в добробуті…
А “добробут кожного окремого громадянина в сумі дає добробут цілої держави”.
А добробут держави — це ж і є ваша мета.
Ви її поволенькиповоленьки, а досягнете.
ЗА ДІТЕЙ Племінниця в мене є, Лялька…
Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.
Бубликом не годуй — дай газету.
Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свілсе число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважно так смакує…
І що ж би ви думали?
Зіпсували газети мою племінницю.
Дочиталася до того, що тепер увесь час ходить та все:
— Негарні, дядю, тепер люди які пішли. Злі, дядю, тепер люди пішли… Мучать люди людей…
— Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!
— У газетах он що пишуть!
— Що пишуть? Де ж там таке пишуть?
— І вчора пишуть… І сьогодні пишуть… І позавчора пишуть…
— Де? Що пишуть? Що ти там таке погане вичитала? Де там люди негарні?!
— Негарні, дядю, люди!
— Та чому вони негарні? Що вони такого злого роблять?
— “Підтягують” одне одного, а потім “розкачують”!
— Що ти мелеш? Хто кого “підтягує”? Хто кого “розкачує”?
— А ось читайте: “Треба підтягтися!”
— Ну, так що?
— А далі он: “Та розкачайтесь же, товариші! І інших розкачайте!” Бачите, які то люди. Підтягнуть, а тоді ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім за ноги та й гойдають? А воно ж болить… І вас, дядю, розкачують?
— Та то ти не так розумієш… Ніхто нікого не розкачує…
— А нащо пишуть?
— Та то так, щоб люди розкачувались, щоб люди підтягувались! Щоб люди… Одне слово, щоб… ну, підтягувались! Розкачувалися щоб… А як самі не хотять, треба їх підтягти й розкачати… Одне слово… Розумієш?!
— Ну да! Я ж і кажу! Злі люди… І мене, як виросту, розкачуватимуть та підтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!
— Та ніхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий! То не про тебе там пишуть… То такі слова є… Ну й ухопилися за ті слова й пишуть… Нема кращих слів… А вони не страшні… Ніхто нікого не підтягує…
СТРАХІТТЯ
Газет не читаю через переобтяженість роботою та слабке здоров’я.
З листа
Не читаю, знаєте… Не читаю… Роботи таки чимало, а головне — дєйствує якось не гаразд. Слабну… Прийде газета, і так, знаєте, іноді хоч переглянути хочеться, а не можу… Ну, не можу — й край!
Візьмешся — руки тремтять, жар починається, на очі сльоза набігає. Пссиніюпосинію й кину.
А то якось ухопив свіже число, тільки розгорнув та: “Окупація Рур…” — про себе промовив, так воно в праву пахву, отак на два пальці в бік од пупа, як шпигоне! Зблід увесь… Піт із мене ллється… Жінка вже на черево й пляшку з гарячою водою й оцтом лоба натерла — не бере… Вертить мене млинком по канапі… Я й сього, я й того… Побігли за лікарем. І що б ви гадали? А пендицит. Газетний апендицит. Хвороба така шлункова.
— Не їжте, — каже лікар, — тижнів зо три твердого та дуже гарячого.
Отаке було. Та тільки ніжинськими огірками й урятувався. Вони, знаєте, не дуже тверді й не гарячі. А то хоч пропадай…
Та як вам усе порозказувати, так, їйправо, не повірите.
Одного разу ліг після обіду відпочити (роботи ж таки сила, самі знаєте!), взяв собі газетку (рискнув!) і розгорнув… Як ударило ж мене в сон! Та в який сон! Уже й на засідання бігти треба, а я сплю. Та якби спав, як люди сплять… А то ж приверзлося! Ніби всі комунальні будинки та зліпилися в один такий величезнийвеличезний. Та ніби в того будинку 8 ‘г ніг… Та підбіг вій (будинок) до мене й лізе на мене… Лізе, давить мене й кричить:
— Газета! Газета!
Схоплююсь, а передо мною жінка.
— Газета, — каже, — круг шиї обмоталася… Трохи не задавивсь!
Боюсь газети! Не читаю…
ТА Й БОРИСЬ!.
Самогонку треба знищити.
З газет
Він звичайний собі чолов’яга.
У його шість десятин землі, дві кобильчини, одно лоша, дев’ятеро курей із півнем, підсвинок, шестеро дітей (дві доньки на відданні, двоє підпарубчаків, а то ще малі — до школи ходять), жінка, жінчина мати й корова. Одне слово — він хазяїн.
Продподаток здав, подвірногрошовий віддав, на насіння залишив.
Пудів із двадцять так що й зайвого…
Знову ж таки (в нього шестеро ж дітейі) в нього шість кумів, шість кумась, дві ятрівки, шість сватів, чотири зовиці, три свояки, чотири брати, тридцять троє племінників та племінниць, двадцять сім сусідів (на однім кутку живуть, їйбогу!), п’ятнадцять чоловіка дуже хороших людей: у того, дивись, гвіздка, а в того ременя на черезсідельника, а в того ще чого…
У нього храм, Новий рік, водохреща, сорок святих, м’ясниці, масляна, заговини, жилавий понеділок, Явдохи, розговини, Великдень, вшестя, клечальна неділя, зелені свята, Параски, Прокопа, Петра, Полупетра, Ілька, спаса, перша пречиста, друга пречиста, Семена, воздвиження, покрова, Андрія, Кузьми й Дем’яиа, Михайла, Пилипа, Пилипівка, різдво, Меланки.
Це такі, що обов’язково, хоч лусни, а випий.
Вважайте далі.
Родини, хрестини, вводини, заручини, весілля, похорони, дев’ятий день, сороковий день, роковини… Як повашому, все це не вимагає?!
А корова отелилася, а кобила лоша привела, а свиня опоросилася?
Знову ж таки кабана закололи?
Треба чи не треба?
А поїхати на базар чи на ярмарок?
Чоботи треба?
Треба!
А полити їх треба?! Ні?!
Киньте, будь ласка, жартувати.
Чорта лисого вони тоді вам носитимуться.
А купувати чоботи, щоб через місяць пришви пришивати?
Та на це яких “лимонів” треба, на пришви!
А коліс треба?
А макітру треба?
А сірників треба?
Та ото щоб без могорича?..
Безнадійна справа.
З ЦАРЯМИ НЕХАРАШО
В Данії провадиться таємний збір пожертв для бувшої цариці Марії Федорівни, бо аграрний банк, де були її капітали, прогорів і вона лишилася без нічого.
З телеграм
Нехарашо з царицею… Жебрачить цариця…
“Августейшая”, можна сказать, остаточно “задекабрилась”. Слід підтримати.
Всякий, котрий вірнопідданий, мусить лепту дать. Динарія там якого, чи що.
Бо ж таки не забувайте, що “кесареве — кесареві”.
А як “кесаря” вкесарили, значить, “кесаршине — кесарші”!
Треба дати.
Слід підтримати.
А то ж таки бідує.
“Русская государьшя” — й без спідниці. Та ще на Заході! Просто страм для “руського” народу!
А то б послали їй якихось двітри тисячі (1923 р.) і мали б:
“Пребмваю к вам неизменно благосклонная. Собственною ее импер. величества рукою начертано
Мария”.
Харашо…
І реноме б її підтримали, і весь би Захід по голівці нас гладив:
— От хароші люди! От як до своєї династії!..
А то подумайтетаки, цариця й писатиме:
“Мосьє Пуанкаре! Чи не прислали б ви цариці кілька франків на чепчик, а то старий засмальцювався й незручно вірнопідданим авдієнції давать.
Пребмваю к вам неизменно… Мария”
Просто страм бере, як подумаєш навіть!..
Слід підтримати!
Та й узагалі нехарашо з нашою династією…
Кирило п’янствує, у Миколи (главнокомандуючого), кажуть, геморой од сідла, а Митро Павлович в очко день і ніч ріже…
А не забувайте, що кожного з них уже разів по п’ятнадцять на престол вибирано…
Царі, значить, а отаке викомарюють. Незручно.
Треба їм місце дати.
Раз ото їх уже на царів обрано, збудувати треба їм по престолу, поставити десь у Москві. Лізьте, мовляв, і правте!
Дати їм рулон паперу, хай маніфести пишуть… Бо поспиваються, шеймині царі… По церквах хай би їх поминали…
А то оце зустрів знайомого диякона, так скаржиться…
— Ні за кого, — каже, — й “довгії літа” як слід поперти… Раніш було як почнеш: “Благочестивішого, самодержавнішоооогого, великогогогого…” Та як підеш, підеш, та все на “о”, та на “о”, так як допреш до “літа”, та як попреш “літа”, так почуваєш, що є що перти, куди перти й про кого перти… Аж вікна бряжчать. А тепер хіба на самій “богоспасаємій державі” так попреш?..
Аж заплакав, бідолаха.
А то б собі попирав аж за трьох зразу…
І царів би врятували, та й дияконам задоволення…
Треба подумати про це…
Правду казавши, не тільки з нашими царями нехарашо…
Не гаразд, як виявляється, і з турецьким султаном.
Телеграми пишуть, що султан у Мецці викинув Магомета з раки, сам заліз у ту Магометову раку та й кричить на Кемальпашу:
— Ти зруйнував Туреччину! Протестую! Теж негаразд…
Така особа, після такого палацу та в Магометовій раці…
Але це вже справа турецька.
Не хочу втручатися в їхні внутрішні справи, щоб не сказали, що порушую суверенітет.
ГАЗЕТА — ДУЖЕ ВЕЛИКЕ ДІЛО
Я тут не патякатиму про те, що таке газета.
Усі знають, що це діло дуже велике й дуже поважне.
Недарма ж її (газету) звуть шостою державою.
Я тільки розкажу, як треба користуватися газетою, щоб вона справді йшла до діла, щоб давала якнайбільше користі для передплатника, щоб та копійчина, шо її дядько одриває на газету від свого невеликого бюджету (це дуже мудре слово, але його пора вже всім знати!), щоб, кажу, копійчина та не марнувалася. Так от.
Передплатили ви газету, ну хоч, приміром, нашу “Селянську правду”.
Прийшла вона до вас новенька, свіженька, у восьмеро згорнута, бандероллю обклеєна і з написом: “Село Пузате. Кіндратові Тоненькому”.
Сідаєте на ґанку й поволі розгортаєте.
А кум через тин зпоза повітки на вас дивиться, люлькою попихкує.
Глянули ви на кума:
— А ке лишень, кумасю, вашого! У вас дебеліший. От якраз свіжина з города! Закуримо. Бомага підходященька!
Кум перелазить через тин, сідає біля вас рядочком.
І от тут якраз і треба знати, як з газетою поводитися.
Більшість передплатників так просто собі, жодних правил не додержуючись, одшматовує без ніякої системи клапоть газети й крутить “козинячу лапку”. І не виходить з того анічогісінько. Скурять — та й усе…
А тут треба ось як робити.
У газеті є різні відділи: і “Закордонні відомості”, і “По радянських республіках”, і “Про школу”, і “Як по інших селах люди живуть”, і “Постанови ВУЦВКу”, й т. ін., й т. ін.
Так от коли ви хочете знати, що робиться, приміром, у Рурі, ви й одриваєте те місце, де написано: “Окупація РуРУ”>— та й скручуєте таку завтовшки, як істик, з кумового “дебелішого”.
Викрешуєте вогню й засмалюєте. І всі відомості про Рур з димом і входять у вашу голову…
А кумові одриваєте “Постанову ВУЦВКу”.
Сидите тоді, і у вас усе як на долоні…
Ви кумові про Рур, а кум вам про те, як робітничоселянська влада державою керує.
От як треба робити, бо безсистемність у газетній справі губить газету.
І так, крутячи “істики” з кожного відділу, ви кінець кінцем будете в курсі і міжнародної, і внутрішньої політики.
А для цього саме й газету видається. Ну, а до чого вже відділ “Сільського господарства” для селянина корисний, то й не говоріть! Це для передплатника все…
Тут і як орати, і як сіяти, і як жнивувати. Тут і молочарство, і скотарство, і садівництво. Одне слово, тут усе…
Але зновутаки треба знати, як тії поради до діла доводити.
Приміром, орати пора.
Газету якраз принесли з міста. Запрягаєте полових, кладете на воза плуга й букера, розгортаєте газету. Бомаги чимало.
— Ану, жінко, на ось тобі загорни четвертину сала, а то в торбі крихтами обліплюється.
І весело тоді ореться.
Жнива. їдете з газетою на поле. До обіду пожнивували, відпочити треба. Приходите до воза, піднімаєте голоблі. Сонце пече! Розгортаєте газету на голоблі і… холодок!
Хропите так, аж за п’ятнадцять гонів чути…
А в молочарстві хіба газета не корисна?
Хіба можна ще чим так закривати глечики, як ушістнадцятеро згорнутою газетою? Та нічим так не закриєте.
А масло, везучи на базар, у що так загорнеш, як у газету?
А в пасічництві без газети як без рук. Берете газету і йдете на пасіку. Бджола біля бороди: Дззз!!!
А ви її газетою.
І запевняю вас, жодна не вкусить…
А с а д о к!.. Та ніщо в світі, крім газети, не дає такого “вдовольствія” у садку, як газета!
У неділю, приміром, берете рядно, подушку, газету, йдете в садок і лягаєте під грушею. Мухи дзижчать, кусають. Накриваєтесь газетою. І спите… спите… спите, аж поки коні напувати час.
Та хіба мало ще в житті випадків, коли без газети як без рук.
Виховання дітей… Щоб слухняні були, батьків поважали та вчилися добре. І про це в газеті знайдете.
Але дітей одною газетою не виховаєш, треба збирати всі газети і підшивати одну до одної, як ізшиток.
І от як не слухає Ванько, берете той зшиток та його по голові!
— Не слухаєш, сукин ти сину! А для чого я газету передплачую?!
Та — ррраз! ррраз!
І дитина після того як свята: і батька поважає, і до школи ходить, і богу молиться…
От що значить газета!
І коли б ми цього не знали, коли б на всю користь від газети не зважали, ми б ніколи не збавляли свого здоров’я, своїх нервів для її написання, для її видання.
Газета — дуже велике діло!
Передплачуйте газету!
ВІДПОВІДЬ НА МЕМОРАНДУМ АНГЛІЙСЬКОГО ЙОГО ВЕЛИЧЕСТВА УРЯДУ
Давайте спробую.
Але зарані відмовляюсь від усяких пропозицій з боку Наркоміндєла взяти посаду чи там посла, чи там повноважного представника… Не хочу. Не хочу — й квит.
Моя відповідь.
Передусім дозвольте, користаючи з нагоди (щоб довести, що ми так само не сандалією сякаємось), висловити вам, його величества уряде, моє найщиріше до вас почуття відданості й симпатії.
Це на всяк випадок.
У своєму меморандумі уряд його величества та пише до нашого уряду, що наш уряд та написав урядові його величества, що уряд його величества написав нашому урядові про те, що уряд його величества протестує проти нашого уряду, що ніби наш уряд скривдив уряд його величества, що наш уряд не забрав ув уряду його величества тих нот, що їх наш уряд написав до його величества уряду.
Уряд його величества обстоює категорично, щоб наш уряд забрав ті ноти в уряду його величества “недвусмысленно”. Ноти ті писав наш уряд до уряду його величества у відповідь на ноти уряду його величества до нашого уряду про засуджених ксьондзів Цепляка й Буткевича.
Так, значить, забрать?
Добре! Коли уряд його величества забере в нашого уряду всіх попів, наш уряд забере в уряду його величества всі ноти про попів.
Далі. Уряд його величества вимагає від нашого уряду з приводу затримки біля Мурмана нашим урядом рибальських траулерів уряду його величества…
На це наш уряд відповідає урядові його величества, що наш уряд з охотою випустить траулери уряду його величества, коли уряд його величества випустить у себе всіх злодіїв, навіть тих, що крадуть не на морі, а на суходолі. Бо наш уряд має за честь повідомить уряд його величества, що вкрасти на морі все одно що вкрасти на суходолі, з тою тільки різницею, що на морі тяжче “сухим з води вийти”, бо води там чимало.
Далі. Уряд його величества закидає нашому урядові, що наш уряд замахується на престиж уряду його величества в Індії, Афганістані, Белуджистані, Тегерані, в АбдулГаміді, на Мадагаскарі, на Філіппінських островах, на Марсі, на Венері і на інших усіляких мисах “Доброї Надії”…
Уряд його величності протестує проти посилки нашим урядом агентів у всі частини світу білого підривати престиж уряду його величності…
Констатуючи з великим задоволенням, що уряд його величності ніколи в своїм житті не посилав ні Врангеля, ні Денікіна, ні Колчака, ні Дутова, ні Булаховича підривати “престиж” нашого уряду, наш уряд, щиро шануючи престиж уряду його величності, повинен признатися, що в Індії йому, коли б він навіть і хотів, їйбо, робити нічого. Там місцеве населення до уряду його величества ставиться з відповідною урядові його величества пошаною.
Дозвольте наприкінці, як і спочатку, запевнити уряд його величества в своїй якнай щирішій повазі, пошані і т. ін.
ЯК КЕРЗОН У БІЛОМУ МОРІ РИБУ ЛОВИВ І ЩО З ТОГО ВСЬОГО МОЖЕ ВИЙТИ
Закерзонило…
Закерзонило по всім білім світі, і над радянськими республіками накерзонилось…
От що значить бути “великим чоловіком”…
Великий чоловік так він скрізь великий…
Коли навіть поїде рибу з чужих ятерів витрушувати, так і тоді, як піймають, на весь світ кричить…
А чого, спитайте?
Ну, тирив! Ну, спіймали! Ну, й іди собі потихеньку. Зняли шапку, одібрали човна, так не галасуй же, лиха тебе година бери, на всю північну півкулю!
“Страм просто барину сказать”, — як казала колись панська “якономка” Килина після “неввічливого” з нею Петрового поводження…
Точноточнісінько, як і на Благбазі: смикне, лиха личина, з кишені, запримітять, поженуться, а він спереду біжить та як зарізаний:
— Лови! Лови! Лови!.,
Так навіть і благбазівська “братва” скромніша. Никне кудибудь набік і причаївсь!
А Керзон — ні! Керзон “великий чоловік”! Керзон всесвітньою політикою керує. Йому ховатись незручно.
Його впіймали, так він ображається…
Його за рукав:
— Слухайте, ваше сіятельство, куди ви ото в чужий ятір?
— А чого ви його на три милі одсунули?
— А як і на десять? Він же наш! Давай човна, не крадь!
— Аааа! Тааак ви в мене човна взяли?! Аааа?! Та знаєте, що ви он ксьондзів порозстрілювали?! Та знаєте, що он у Персії та в Індії ваші дипломати революцію здіймають?! Та знаєте, що ви британських підданих у Москві позасуджували?! А вони тільки те й робили, що в британській контррозвідці працювали?!
Та:
Бббах! Бббах! І нема Воровського… Бачите, що значить “великий чоловік”! Сам чужу рибу ловить, сам убиває та ще й нахваляється:
— Всіх розтрощу! Війною на вас піду!
І ото вже й лаштується! Канонерку до Білого моря посла”… Шаблюкою погримує… І думаєш:
“От якби жабі хвіст! От якби свині роги!”
“ГОСУДАРИТЬСЯ”…
Читали, що на Заході робиться? Цікаво…
Микола Миколайович (що й досі за великоговеликого князя править) до Парижа приїздить цими днями… І Врангель до Парижа приїздить, і Юденич, і генерал Шаталов, і Кутепов, і Денікін, і Гурко…
Усі ото до Парижа приїздять і царягосударя для нас вибиратимуть.
Уже й паперу для маніфесту позичили, “обращение” до “русского народа” писатимуть…
За голову в тому “русі” Микола Миколайович, а решта за інші “органи”.
І Кирило Володимирович (трохи менший, але так само велииикий князь) уже визнав Миколу Миколайовича і заявив, що коритиметься йому, як найстаршому з династії Романових, і Дмитро Павлович (велииикий князь) так само коритиметься…
І народ увесь за кордоном коритиметься…
І на з’їзді Другого Інтернаціоналу російські меншовики з трикольоровим прапором засідають.
Загосударилось, одне слово!
“Царська” сверблячка на закордон напала.
Вроді як короста.
Поприщило спочатку генералів, — зачухмарились, миттю вся еміграція струпом взялась.
Та й їздять тепер з Будапешта до Білгорода, з Білгорода до Парижа, з Парижа до Лондона, до Ревеля, до Варшави…
Воно ж ото свербить, ну, й не всидиш…
Та так, дивись, і вичухається Микола Миколайович на усі оті “і прочая, і прочая, і прочая”…
“Кожному православному кортить во диякони”.
Тільки шкода, що за кордоном наш царгосудар сидітиме…
Сюди б його привезти, з усією тою “свитою”, з генералами, з меншовиками.
Одне слово, з уздром.
Та такий би потяг якийнебудь спорудить, щоб по “матушке России” його поповозити.
Показати б усім “вірнопідданим”.
Сам би, їйбо, віддав гонорар за оцей фейлетон, щоб хоть полапать, який він є, отой цар.
А то ж “триста лєт, можна сказать, кров свою проливав”, а навіть і не мацонув царя ні разу.
Преподнесуть тобі царя, ніби “кота в мішку”, а потім — гульк! — а він у паршах.
А “ура” кричи!
А так би, знаєте, помацав, на зуб би взяв, у зуби б подивився… Взагалі б оглядів, чи запалу нема, чи там козинців, мокрецю…
Може б, на що й здався!
ТЕОРІЯ БЕЗ ПРАКТИКИ
По деяких с.г. технікумах студенти мало працюють на практиці, обмежуючись теорією.
Скінчив, значить, прекрасний юнак Чернігівський агрономічноіндустріальний технікум, агрономічний його відділ.
Скінчив і їде, приміром, у Вересоч.
Їде він, повнісінький бажання, повнісінький пориву, енергії допомогти темному селянинові в його некультурній праці над такою багатою, такою студеною, такою чорною, такою родючою, такою плодючою, учоюучоюучою землею…
І віз у його повний бажання, і картуз у його повний бажання, і, одне слово, саме бажання. Приїхав…
— Агрономом до вас, товариші… Земельку вашу оотакою зробимо… Потому, товариші, наука… вона, братця, наука…
— Драстуйте! І та й добре ж оце, що приїхали. Тут нам, товаришу, аж кричить, вас треба. Бо “земля обработки требуєть”! Пожалуйте!
— Так ви той… Коня мого випряжіть та там киньте йому попоїсти.
— То то вже не безпокойтеся!
— Микито! “Коня, — каже, — випряжіть”. Чув? А в нього кобила, та ще й жеребна! Чудака якийсь! Добрий мені кінь: може, завтра й лоша приведе. Це якби такі коні… І, та й чудака!
* * *
На другий день.
— Ну, що ж, товариші, почнемо. Що в нас? Липень! Жнива. Ну що ж! Почнемо з проса! Викосимо просо, гречку, потім овес, ячмінь, а там і за жито візьмемось. “Паризької зелені” ще не косили? Пора, пора вже! А то перестигне! Трієрами косите чи просто сапачкою? Трієрами, знаєте, краще. Швидше. Бо всетаки машина… Сапачкою поки намахаєшся, так трієром десятин двісті, дивись, і вчешеш. Та ще як добрі симентальські або швицькі коні, так аж гуде! Добре й бикамиарденами працювати, але їх треба здорово загнуздувати, бо можуть поносити й побити машину. А кінь — худоба плохенька. Ярмо надів і “гей!”.
— Що?..
— А потім пам’ятайте, не запізнюйтесь із чорним паром. Треба зараз же після жнив лущити стерню, так щоб у серпні вже можна й озиму кукурудзу посіять. Розкидна сіялка є? Для кукурудзи нема краще, як розкидною сіялкою. Пропашна рослина — вона простір любить. Та зерно не забудьте чистити, бо знаєте, чого тільки тепер на тім зерні не розплодилось: і бояришниця, і золотогузка, і міль… Та як і на садки ваші подивлюсь: усі в зоні… Занехаяли ви свої хазяйствечка. Дуже занехаяли: на скотині он луговий метелик, у свиней козинці… Кувати треба… Свиня без підкови — не свиня: копита розростаються, репаються. от вона так і ірже жалібно. Ну, та нічого. Підправимо… Недаром же я Чернігівський агрономічний технікум скінчив!
— Слухайте! Господин товаришу! Їдьте, та скоренько, звідки приїхали. Ми вже вам і коня вашого жеребного запрягли. Та так їдьте, щоб і не озираться! А то Кіндрат уже он люшню з воза здіймає… А він у нас дуже гарячий…
Їде прекрасний юнак… Повний пориву, повний енергії й думає: “Темрява! Ах! Яка темрява!..”
ПОХОДЖЕННЯ СВІТУ
(Наукова праця. Власне, науковопопулярна)
Раніш на землі не було нічого. Власне, не “на землі” не було нічого, а взагалі ніде не було нічого… І землі не було. Порожньо скрізь було… Ну, ні вийти тобі нікуди, ні виїхати…
Був бог… Сам господь Саваоф… Де він був — невідомо… Але був… Був він ніде… Тоді не було нічого, а на цьому нічого сидів бог… Літав… Де літав — невідомо… Бо тоді повітря не було… Але літав, бо на те він бог… А раз він бог, значить, він міг літати, хоч і ніде було літати… Літавлітав бог, куди не подивиться, — темно… Чорно скрізь… Хоч і того “скрізь” не було, бо не було нічого… Темно богові, хоч тоді й темноти не було, бо темнота з’явилась тоді, коли вже взнали про світло… Порожньо було, хоч і порожнеча з’явилась тільки тоді, коли вже знали про непорожнє…
Одне слово, остогидло богові літати в чомусь, чого не було… Подивиться б, де літаєш, — не можна, бо нема на що дивитись, а дивитись хочеться, хоч і хотіння тоді не було… Становище безпорадне, хоч і становища тоді не було…
Озирнувсь бог на всі боки, хоч і боків тоді ніяких не було…
Одне слово, як гаркне бог:
— Хай буде ясно!
Це був перший день, хоч і днів тоді не було. І стало ясно… Ясноясно…
Подививсь бог — ясно… А не видко нічого, бо ні на що було дивитись…
Дививсь-дививсь бог…
— Що ж, — мовить, — і далі літати?! Крила болять, хоч і крил у його не було…
— Треба, — говорить, — кватирю собі шукать!.. А де її найдеш? Угні 1 тоді не було…
І, ти, лиха година! Та як гаркне:
— Хай буде небо! Хай буде твердь!
Як закрутилось-закрутилось-закрутилось (хоч і крутитись не було чому), і викрутилось небо… Викрутилось і повисло вгорі, хоч і гори тоді не було… Викрутилась і земля. Твердь!
Полетів тоді бог на небо, сів (хоч і сідати було ні на чому), погладив бороду й каже:
— Ну, тепер справа на всі сто відсотків піде.
— Ану, — говорить, — земля — праворуч, а вода — ліворуч! (Хоч і води тоді не було)…
Відокремив він воду від землі…
— Ану, — говорить, — земле, рости рослини різні!
Як попер спориш, як попер із землі подорожник!
Почали дуби, ясенки, берези рости…
Ростуть, і ростуть, і ростуть. І досі ростуть…
І сонця нема, а вони ростуть…
— Ростете? — питає бог… — Тожбо то й є! Ну, не турбуйтесь — зараз сонце буде! І місяць зараз буде! І зірки будуть!
Махнув бог рукою — і справді:
Як засяяло сонце, заблистів місяць, замерехтіли зірки… Було це вночі (хоч і ночі тоді не було), а сонце світить, і місяць світить, і зірки світять…
Взагалі такого бог наробив, що й досі дивно. Це був уже четвертий день.
Управління державним націоналізованим майном.
Рахував бог, хоч і чисел тоді не було…
На п’ятий день устав бог, дивиться — води сила, ліси повиростали і хоч би тобі одна рибка, і хоч би тобі одна пташка…
І, ти, бий тебе сила божа!
— Ану, — говорить, — заворушись, рибко! Ану, — говорить, — зацвірінькайте, пташки!..
Хвилин через п’ять як вдарила риба, як затьохкав курський соловей, “Закувала та сива зозуля”, “Ой сів пугач на могилі”, “Летить галка через балку”, “Кряче ворон”… Одне слово, риба й птиця пішла…
Шостого дня сидить бог і думає:
“Все є! А людей нема!.. І звірів нема! Хто ж мені свічки ліпитиме? Хто ж мені молебні правитиме?”
Махнув рукою — побігли різні звірята!
А потім ухопив шмат глини, плюнув, замісив, зліпив чоловіка, дунув на нього… Чхнула перша людина та зразу:
— “Слава в вишніх богу!” Здравія желаю, ваше превосходительство!
— Ні,— говорить бог, — так мене не величай!.. Генералів так величатимеш, а мені співай: “Святий боже, святий кріпкий!..” Лягай, Адаме!
Ліг Адам.
Ухопив бог Адама за ребро… Смикнув… Висмикнув ребро — дунув.
— Получай Єву! Розплоджуйтесь! А я ляжу спати! Цілий сьомий день проспав бог.
А на восьмий устав, подививсь, похитав головою:
— Ох і наробив же!..
Оце й уся історія про походження світу… Не нова вона, правда, але її останнім часом забувати почали. Я нагадав…
Нагадав для того, щоб не забували… Бо скоро страшний суд, і неприємно буде смажитись на сковороді за те, що забули найголовніші божі справи. Бо все, що бог робив потім, — юринда проти його перших ділов, якими він так прославивсь завжди, нині, повсякчас і на віки вічні.
Амінь…
