ЩЕ ЯК СЕЛЬБУДІВ НЕ БУЛО
Тому років, мабуть, із…! Та що там років?!
Молоді, словом, були! Зелені!! На серці зелено було… Лоскотало щось… Горіло… Рвалося… Як на тепер — допризовники.
Отак було ляжеш горілиць на леваді, дивишся на небо, як Чепіга Возові підморгує, і самому підморгувати хочеться…
А з трави так ніби тебе щось підштовхує…
Лежиш і підкидаєшся…
В жилах — електрифікація…
В поглядах — стабілізація.
Щодо садків — конфіскація.
Щодо дівчат — концесії.
А вже як вискочив з двору, чортового батька згадаєш про репатріацію, поворіт на батьківщину.
Це як на теперішню термінологію, слова новії ті.
А як тоді, так мати одним словом усе те кваліфікувала:
— І чого тебе, сукин ти сину, чорти крутять?! А чи вас би не крутили?
На небі місяць. На ставку хтось копишників понакидав; вони покотилисьпокотились і стали — ладнаються, як їм зручніше полягати. І без брязку…
Отак хата в садку… Садок великийвеликий, і кругом липи. За садком левада. За левадою верби кучеряві, а за вербами клуня, а в клуні Ганна, а Ганні — сімнадцять…
Ще з полудня:
— Ганно, прийду…
— Хай вияснитьсяі
— Ганно!
— Диви… Молоко обітри. Парубки…
— Ганно!
— Собаками нацькую!
— Сховай Лапка…
— Куди?
— В клуню! До себе!
— Тільки тихо. Батько в сінях…
— Добре…
Тихотихо… Тільки десь далеко на толоці: Чорняаавую та біляавую…
Тин… Та який там тин?! Нема тину… Нема й муру, й гратів би не було.
Верби… Стежка… Вишник…
Повз ґанок — кіт: “Батько в сінях”…
Стукстук… Стукстук…
— Ганно!
— Грррр!
— Лапко! Лапуню! Лапусю! Нанана! Цить…
— Грррр! Гав!
— Лапунечку! Цитоньки.
— Гав! Гав! Гав! Гррр! Гав! Гав! Гав! Рип…
— Ка там чортяка? Га? Батько… У батька істик… Блискавкою по стежці… Гоп! І на загаті… Ф’юуу!
— Ой!
Істик в поперек уп’явся… Беркиць…
— Ходитимеш?!
Клуби, бесіди, гуртки, збори… Поперек не болить.
У ШКОЛІ
Генерал Кутепов заклав у Галліполі школу готувати губернаторів, віцегубернаторів і земських начальників.
З телеграм
— Ну, от, приміром, князь Задерихвостецький, ви губернатор харківський. Обняли ви посаду… Що маєте робити?
— Я, ваше превосходительство, передусім одправляю в сослуженії сонму духовенства на чолі з архієпископом Нафанаїлом молебня з подякою господові милосердному за блискучі перемоги нашої лицарської армії і “о покоритії під нозі її всякого врага та супостата”…
— Далі?
— Потім того я, ваше превосходительство, в сослуженії сонму духовенства на чолі з архієпископом Нафанаїлом одправляю урочисту панахиду по тим, хто життя своє віддав за віру, царя та за батьківщину…
— Потім?
— Потім, ваше превосходительство… потім… Потім було вже раніш, ваше превосходительство… До того, як я ще обняв посаду… Вже військова влада всіх перевішала…
— Це так… Але що далі має робити губернатор?
— Далі, ваше превосходительство, я видаю відозву до населення дорученої мені губернії, що нарешті прийшла справжня, богом дана, тверда й непохитна влада, що забезпечить народові спокій і захистить його від знущання різних соціалістів і інших ворогів порядку та державності, ваше превосходительство…
— Далі?
— Далі, ваше превосходительство… Далі…
— Ну! Ну! Ви б уже були віцегубернатором?
— Був!
— Ну, що ви далі з губернатором робили?
— Далі!.. Далі ми пакували чамайдани, ваше превосходительство, й тікали…
— Сядьте!.. Одиниця! Навіть двійки вам поставити не можу… Ви, князь Задерихвостецький, навіть того не втямили, що по приїзді на місце вашої посади ніколи не слід розпаковувати чамайданів…
Сядьте!..
TEMPORA MUTANTUR[5]
Ну й життя настало!
Куди не повернешся, традиції тільки:
Лусьлусь! Лусьлусь!
Візьміть призов…
Ну, де таки видно було, щоб ото новобранець прийшов до старого “присутствія” — й на тобі з порога:
— Годний! Здоровий! Беріть!
Плечима просто знизуєш. Зазирнеш у газету:
— Шкуролупівська волость дала 100 відс. новобранців! Задригайлівська — 100 відс. Перепічанська якось так ухитрилася 110, чи що!
Прямо хоч кричи:
— Та куди ви, хлопці, претесь?!
— Куди, малий, сунеш? Тобі ще через два роки на призов!
Отаке робиться.
Луснули традиції й розсипалися. А які були?!
Дубові… Крицеві… Залізні традиції…
Господи, чого тільки ми в свій час не робили, щоб отого призову позбутися…
Призивали на 21му році, а чай курити починали ще з дев’ятнадцятого…
Знали й бердичівську килу, й минські опухи, й бори* совські язви.
Усього було…
Підходить, було, під оту мірку:
— Права нога не “действує”. З дитинства. От щоб мені з цього місця не встати, ще як мені шість місяців було, так сіно косив, а мені кіссям ногу перебито. Так з того часу й не “дєйствує”.
— А я німий! Ну, нічогісінько не балакаю!
— А в мене пальці не розгинаються.
— А в мене не згинаються.
А як такий вишукається, що просто:
— Здоровий! Служить хочу! Беріть!
Зараз же лікар статтю підбирає нащот того, що макітра не в порядку.
Такого не приймають:
— Дурний!
Було нас, призовників, і по очеретах, і по лісах. А найкраще:
— Завтра, Йване, до присутствія?
— Та до присутствія.
— Ну, як же ти?
— Та вже батько три катеринки секретареві одвезли. А тепер оті “секретарі” є чи нема?
Воно для мене не дуже й потрібно, а так, може, кого порадити доведеться…
З “секретарями” колись непогано було. Було колись. А тепер…
— Сто відс.
Не ті люди були. Хоробрі люди були.
На все йшли, щоб не… піти… А тепер…
“Тетрога mutantur”.
ПРО ПРОТОКИ
Чудна ота річ — протоки.
Коли, приміром, про ті протоки пишуть в географії, то пишуть так:
“Протоками називаються вузькі водяні смуги, що ними з’єднуються великі водяні простороні”.
А в історії про ті ж таки протоки частіш пишуть уже отак:
“Протоками називаються такі вузькі водяні смуги, що ними роз’єднуються великі водяні простороні”.
І, як виявляється, у справі про протоки географи підгуляли.
Історики — нарід, мабуть, ученіший, бо отакою назвою протоків вони мов у око вліпили: така вона і влучна, й правдива.
Берім оті самі Дарданелли та Босфор. Чи з’єднували вони колинебудь Чорне море з Середземним?
Чорта з два.
Навіть качки дикі, то й ті, як у вирій летять, так оті протоки нейтральною зоною обходять.
Були іноді, щоправда, моменти, коли географія ніби брала гору, але ненадовго.
Історія знову роз’єднувала Чорне море з Середземним.
Кінець кінцем остогидло і географії, й історії борюкатися поміж себе за отіо протоки.
Шпурнули вони їх до іншої науки — до міжнародного права.
Міжнародне право пішло шляхом історії. Більш роз’єднувало, ніж із’єднувало. А протоки ще й досі не з’ясують собі, що ж вони є за їдні.
Чи вони з’єднують, чи вони роз’єднують. Але для нас, глядачів, справа ніби пояснішала. Пояснішала вона через те, що міжнародне право — наука. Значно, сказать би, точніша, ніж історія й географія.
Точніша вона через те, що оперує в своїх істинах сильнішими аргументами.
Які аргументи в історії чи в географії? Що таке історія?
Наука про життя та розвиток людства. Ну й живи, ну й розвивайся! Що таке географія?
Гео — земля. Графо — пишу. Ну й пиши собі на здоров’я. Що це за аргументи?
А в міжнародного права аргументи куди кращі, куди дужчі, куди показніші.
Міжнародне право просто каже:
— Протоки роз’єднують! Ану, хай хтонебудь заявить:
— Ні, з’єднують!
Бах з сорокавосьмидюймівки! Трах з міни!
— Шарарах підводним човном! І всі погодились.
Тепер треба з’ясувати, що краще для людства: чи щоб протоки з’єднували, чи щоб роз’єднували.
Не знаю, як кому.
Для мене, щоб з’єднували.
Бо розлука значно тяжча, ніж побачення.
Отже, тому, хто зо мною згодний, треба підсилити себе аргументами міжнародного права так, щоб всі погодилися, коли заявити:
— Ні, з’єднують!
СПЕЦІАЛЬНО ДВОРЯНСЬКИЙ
Сьогодні в дворянськім собранії з’їзд.
З підслуханих розмов.
Що, якби на сесію ВУЦВКу та пустить справжнього дворянина, з кокардою, з червоною околицею на кашкеті, з “Станіславом” у петельці і в миколаївській шинелі?
Умер би!
Отак подивився б, схопився б зразу за ціпка, потім за “Станіслава”, потім за лоба.
А потім почервонів би, а потім посинів, а потім би крикнув:
— Ввв…
А потім би впав. А потім захріп.
А потім засовав би правою дворянською ногою, віддав би богові милосердному свій дворянський дух.
І якби на тім світі той дворянин зустрівся з харківським предводителем, заплакав би.
І довго б плакав дворянин слізьми дворянськими.
— Помилуйте ж мою душу, та ваше превосходительство! У вестибюлі нашого зібрання — мужик!
— Ну?! Мужик?!
— Мужик, ваше превосходительство! У киреї, в капелюсі, в драних чоботях, ваше превосходительство!
— Ну?! В капелюсі?!
— В капелюсі, ваше превосходительство! Люльку курить, ваше превосходительство!
— А на моїм місці, на предсідательськім?!
— Ой ваше превосходительство, сидить… і непоголений, нестрижений і… о сором! — без галстука, ваше превосходительство!
— І без погон?!
— І без погон!
— Ну, а як? Починає як?! Господа дворяне, на вас дивиться цар, на вас…
— І не господа, ваше превосходительство! І на вас не дивиться… А просто говорить: “Товариші! Поміщики, говорить, хижаки, експлуататори…”
— Ой! А поліцмейстер? Мовчить?
— Мовчить, ваше превосходительство… Та що мовчить?! Кричить: “Правильно!”
— Змінить! Написать губернаторові! В ріг його, ракккалію, баранячий!
— І губернатор за них!
— До міністра! До командуючого військом!
— І міністр їхній! А командуючий військом вийшов: “Товариші, говорить, буржуазні експлуататори готують нові підступи…”
— Погони з нього!
— Без погон, ваше превосходительство… У блузі…
— Ну, а ви?! Ви що б робили?!
— Умер, ваше превосходительство!..
І довго ще б капали дворянські сльози біля Тигру й Євфрату, де міститься ще й досі не націоналізований рай божий…
“КУСТАРІ”
Поважна така є кооперативна установа… Всеукраїнська…
А на стіні в тій установі вивішено:
“Співробітникам скидати верхню одежу під час праці. В верхній (теплій) одежі сидіти забороняється. Секретар правління”.
А на тому наказі приписано:
“Паліть — то й будемо скидати. А так — зимно”.
Суворий секретар у тій установі.
До його і так і сяк співробітники:
— Дядю, дюдя!
— Ніззя! Розбірайсь!
Енергійний такий секретар… Серйозний такий секретар, а на що енергію витрачає.
Та з такою енергією чого тільки не можна наробити?!
Сидить людина. Сверблять у тої людини руки. А робити тій людині нічого… І смалить отакі накази…
А скільки є роботи, хорошої роботи, справжньої кустарної роботи; що й користь даватиме, й від отаких наказів страхуватиме…
Приміром — драти пір’я.
Бере секретар торбу з пір’ям, ставить у себе на столі підситок, висипає туди з торби пір’я і вільного від праці часу дере те пір’я.
За тричотири роки можна цілу подушку пуху надрать…
Мені свого часу довелося бути в подільських та волинських містечках, де серед місцевого населення дуже та робота поширена.
Характерно, що в жоднім містечку я не бачив таких наказів, як у Всеукраїнській кооперативній установі…
Очевидно, вона гарантує…
А то подумайте, що може бути.
Ну тепер ще температура не дуже… Середня…
А як літом?! Спека… Душно… І висить такий наказ.
Прийде хто з комерсантів клепку чи там що інше пропонувати… І скандал.
Сидить голий завід, торговельним відділом. Солідна людина, як на старі часи, “комерції совєтнік” і — голий.
Можна прогоріти, поки звикнуть клієнти.
Харашо бути кустарем в промисловості… Не харашо бути кустарем в адміністрації.
Добре мати енергію.
Та не добре, як тою енергією керувати не вмієш. Пам’ятаєте, як один дуже хороший хлопець знічев’я пішов був богу молитись? Енергійний дуже був… І що ж би ви думали? Розгатив лоба на черепки. Дуже сумний випадок. Всі родичі плакали…
ЩО СКОЇЛОСЯ В ІТАЛІЇ
(Популяризація)
Одним словом так саме можна висловити, що там скоїлося, щоб паперу не псувати, так того слова надрукувати не можна. Незручно. Доведеться кількома.
Італія “замусолилася”. А скоїлося це так.
Муссоліні зібрав шатію, повдягав у чорні сорочки й почав по всій державі вікна бити, в ліхтарі на вулицях цеглою швиргати, на парадних гадити і в театрах з гальорки в партер на лисини плювати…
Потім приїхав до італійського короля, скинув чорну сорочку, надів фрака й циліндра й заявив:
— Желаю правити!
— А яка ж ваша, — говорить король, — програма?
— Визнаю, — говорить Муссоліні,— тебе, дурака, та законних твоїх наслідників. І не визнаю, — говорить, — нічого більше.
Король кинувся до Муссоліні в обійми. Муссоліні кинувся до короля в обійми. Та й зчепилися. Потім розчепилися.
Потім Муссоліні підняв догори праву руку.
— Ваше величество, — говорить, — заприсягаю в цьому! А король говорить:
— Очень, — говорить, — харашо це все з твого боку!
Потім Муссоліні поїхав у своє міністерство наводити внутрішній порядок.
З понеділка на тім тижні різатимуть комуністів і жидів.
Оце все, що скоїлось. Називається воно юридично: “Національномонархічний переворот в Італії”.
“РОБІТНИЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО”
Всі чутки про реакційність робітничого законодавства фашистів — нісенітниця.
“Руль”
Фашисти заводять податки на селян і на заробіток) робітничу платню. “Тан” вітає особливо останній податок, зазначаючи, що “ще жодний уряд не насмілювався заводити податок на забагатілих пролетарів”.
З телеграм
— Попили нашої кровушки! Которая пролетаріяі Панувала?! Тепер наша зверху!
— Годі! Будіть!
— Досить, ваші сіятельства та ваші превосходительства, страждать!
— Іш, мерзота, по рупь двадцять за день бере! Я он, можна сказати, вчора так без шампану спати ліг, а теслярі по цілісінькому фунту макаронів купили!
— По цілому фунту?!
— Ґвалт! Грабують!
— Ваші сіятельства й ваші превосходительства, так далі терпіти не можна! Не можна допустити, щоб звичайнісінький собі — фе! — робітник купував по цілому фунту макарон!
Хіба для нього не вистачить півфунта? Хіба я мушу собі одмовляти в зайвім авто через те тільки, що якийся там коваль чи слюсар хоче щотижня білизну міняти?! Це ж розпуста!!
— Розпуста! Не допустить!
— Ваші сіятельства й ваші превосходительства! Робітники, оті — фе! — пролетарі,— це ж паразити на нашім білім тілі. їм плати, їх годуй, їм роботу давай! Та доки ж це буде? Доки страждатимемо? Ви розумієте, останніми часами ми маємо тільки вісімдесят три відсотки на капітал! І вони не вгавають! Вони ще вимагають! Це ж здирство!
— Здирство! Нахабство!
— Ваші сіятельства й ваші превосходительства! Пролетар розжився! Пролетар розбух! Пролетар, мов п’явка, ссе нашу капіталістичну кров. З нас піт зливою ллє, а він тягне, а він тягне! Ми б могли стодвісті відсотків мати! Він ограбував нас!
— Конфіскувать!
— Граб награбоване!
З того тижня в Італії буде оголошена конфіскація робіт ничого майна.
УМОВИВ
Тевфікпаші пощастило переконати султана зректися престолу.
З газет
— Ну, так як, ваше найсвітліше величество, падишах ви наш найсвятіший, наслідник ви аллахів многомилостивий? Як гадаєте? І старі ж уже ви, нівроку вам! Поцарствували ж уже! Може б, ото відпочити час? Тяжко ж як тепер державою правити… Втомлюєтесь як, ваше величество! А нам, вірнопідданим вашим, ох, як тяжко дивитися на володаря свого, що так гнеться під невдячним тягарем влади царственої… Серце кров’ю обливається…
— І не кажи, паша! І не говори, паша! Я — султан! Я — повелитель! І тільки смерть…
— Ким повеліваєте, ваше величество?! Чотири євнухи! Та десятків зо два в гаремі… Годують вас неабияк, самі знаєте… Гарем косо поглядає: охляли, ваше величество! Куди вам? Самі таки посудіть… Раніш було як пройдетесь, як гаркнете, як підморгнете! Видать було, що владика… А тепер… Тільки й слави, що султаном зветесь… На кого гаркнеш?.. Куди пройдешся?.. Чим хвастонеш?.. Євнухи голодні — зубами клацають… Жінки? Спідниці старенькі… Вода он у басейні зацвіла… Канапи он та килими міль їсть… Ні тобі покупатись, ні тобі побалуваться… Шехерезада казок не розказує, не платять…
— Жалько, Тевфіша, кидати!.. Влади жалько!.. Ну, як же таки так?
— Ваше величество! Чого жалько? Кого жалько?.. Та заберете собі жіночок трохи, та одного євнуха та так потихеньку й доживете. Дивіться, штанчата у вас попротиралися, на отім престолі сидячи, а справити ні за що… Антанта ж не дає… То й сором… А так собі дідуганчиком денебудь у затишку й без штанів можна… Ніяких тобі представників, ніяких тобі прийомів… Спокійненько так, тихо… А то он уже й ангорське військо під вікнами, і Антанта вже своє військо виводить…
— Згоден… Давайте…
Підписав султан, Зрікся…
“З’ЇЗД”
Будемо уповать.
З промови митрополита Атонія на з’їзді монархістів в Парижі 16ХІ 1922 р.
Смирись, гордий человек.
З промови Маркова тамтаки.
І Антоній був. І Марков був. І Трепов був.
І ще сорок сім чоловіка їх було…
120 монархічних організацій було представлено…
І зала для засідань була…
І богові помолилися…
Сіли.
— Ну?!
— Що “ну”?!
— Починайте, владико. Ви найстарші, з благодаттю, вимолені. Випричащані. Починайте.
— А мо’ б, ви, Марков, почали? І ви ж, як той казав, неабихто. Починайте ви.
— Е, ні. Починайте ви, владико. Тут святе діло… Тут тільки бог… А я… Я лаявся, я матюкався… Благословляйте…
— Високі збори! Зібралися оце ми тут. Богові милосердному помолимося… Треба, значить, нам надалі… уповать… Будемо уповать… Це моя конкретна пропозиція в організаційній справі… Інших нема?
— Нема!
— Голосую! Хто за “уповать”?
— Одноголосно!
— Слово належиться Н. Є. Маркову!
— За цей рік, високі збори, проробили ми величезну роботу… Прохали про дозвіл зібратися в Чехословаччині. Не дозволили. Прохали в Німеччині. Не дозволили. Прохали в Польщі. Не дозволили. Прохали в Італії. Не дозволили. Прохали в Англії. Не дозволили. Оце зібралися… Велику працю проробили… Надалі в практичній роботі пропоную таку резолюцію: “Смирись, гордый человек”.
— Хто проти?
— Ніхто… Ухвалюється…
— Чого ж ви плачете, Марков?
— Ех, ваше превосходительство! Хіба я колись так балакав… Як у Думі, пам’ятаю… Вийшов би оце: “Смирись!! Рас… Распрасмирись!..” А тепер…
“УСИПКА, УТЕЧКА, УСУШКА Й УТРУСКА”
(Теорія)
Чотири найулюбленіших слова на господарському фронті…
Чотири наймодніших слова нашої доби. І всі на “у”…
Було ще одно слово на “у”, що так само хотіло було відогравати не меншу (якщо не більшу!) роль на економічнім фронті, але те слово своєчасно наткнулося на коліно, од якого (коліна) й вискочило за межі радянських республік.
Уркварт звалося те слово.
Решта “у” живе й далі, буйно й гойно квітне…
Квітнуть ті чотири “у”, ростуть, як казкові богатирі, не днями й не часами, а хвилинами, ростуть і вниз, і вгору, й усіма сторонами, вкорінюючись і розгалужуючись, як тропічні ліани, силкуючись укрити весь фронт народного господарства…
І чіпкі їхні парости увивають і “торги”, і “хози”, і “проди”, як хміль увивав колись Плюшкінів тин.
І коли оддалік дивишся на бази економічні, то видає, ніби замість баз тих бачиш самі оті “у”…
Що ж воно ото є ті знамениті “у”?
Розберемось.
УСИПКА. Походить од дієслова “сипаться”. Характерна особливість усипки та, що ніколи вона не знаменує собою явища насипать, а завжди в пригоді стає, коли мова мовиться про висипать, хоч корінь скрізь і однаковий.
Усипка — речівник не живий, а розумовий, духовний… Вона дуже тонка штука і пролазить через найменші пори. Бували випадки, коли усипка проходила крізь залізо. Борошно або цукор, примірно, може “усипатися” з залізного або крицевого герметично залютованого посуду… Хоч здохни, а на покладений відсоток висиплеться…
Коли усипка, що називається, переборщить сама себе, то вона переходить тоді в засипку.
Це слово вже інше, його ніхто не любить. Не будемо й ми його чіпати.
Од себе тільки пошкодуємо, що останнього часу не дуже часто усипка в засипку переходить. ‘ Усипка любить сипкі речі.
УТЕЧКА. Від дієслова “тікать”. І знову особливість, та ще яка особливість… Тікать — дієслово, що виключно стосується живих речей. А тут воно само собі зраджує і характеризує виключно неживі речі і до того ще й рідкі: олію, нафту, гас, бензин, спирт і т. ін. Почасти й сипкі.
Чи гадали ви колинебудь, щоб такі речі, як гас там, чи олія, чи жито, тікали?
Уявіть — тікають! Та як іще тікають… Конем не доженеш… Як вискочить, лиха личина, з якогонебудь складу та як двине на Благбаз, так не то що Госконтроль, собакашукач не наздожене…
Особливо прудкими ті речі стають на залізницях у вагонах.
Отак їде собі спокійна така та лагідна нафта якимнебудь переліском. Зирк у вікно — краєвид підходящий… Ростутьростуть у неї ноги, ростутьростуть. Потім як дремене — і нема.
До станції приїздить потяг — нема нафти: втекла.
Коли на якімнебудь складі утечка сильно вже розбунтується, то вона тоді переходить на людей: починають тікати завскладами, заввідділами і т. ін.
УСУШКА. Від дієслова “усихать”. Усихають майже завжди найсухіші речі: мануфактура, шкіра, суха садовина, городина і т. ін. І тут особливість. Коли усушка ретельно береться за оті сухі речі й висмоктує з них останні соки, вогкі речі, як, приміром, завскладами (вісімдесят відсотків води), починають розбухати. Соки ті, що їх усушка бере в сухих речах, вона переносить на вогкі речі…
Коли усушка переходить у пошесть (бува й таке), тоді можуть усихати цілі галузі народного господарства, цілі країни, а розбухає тільки невеликий гурт населення.
УТРУСКА. Таке слово є. Що воно значить — чорт його знає. На наш погляд, досить було б і трьох перших. Очевидно, чи хтось когось, чи хтось щось утрушує. Чи щось само втрушується… Не знаю напевно. Якщо моя гадка вірна, то вона повинна закінчуваться, мабуть, трусом…
Що з тими словами робити?
Коли додержуватися теорії “клин клином”, то, мабуть, ось що:
1) Трусонути.
2) Всипати так, щоб тяжкувато було не тільки щодо “утечки”, а й “уходки”.
3) Посадить на усушку.
Хоч це вже справа практиків.
