(Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)
Поділити землю між селянами — справа не маленька.
Треба все передбачити, зважити, обгрунтувати, придивитися до місцевих особливостей, грунту, вдачі населення і т. ін., і т. ін.
І земельні комітети, і земельні управи, і селянські з’їзди, інструктори, пояснення, циркуляри…
Департамент земельної реформи, з комісіями, фахівцями…
Взагалі — велика справа.
Це у нас!
У Денікіна справа далеко простіша! Приїжджає до села загін.
— Зібрати сход!
Зібрали.
— Хто хоче землі,— вперед!
Дехто виходить. Більшість землі не хотять — не ворушаться!
Але (отутто виявляється знання селянської думки) командир загону наперед знає, хто землі хоче. Має такий список… І все безземельні або малоземельні. Викликає. Виходять. Ділять…
Одному двадцять п’ять, другому п’ятдесят, а іншому й до ста буває.
Буває іноді, що шомпол ламається, тоді беруть новий…
Хто більше добивався, тому більше й дають…
Залежить також і від поміщика.
Чим поміщик значніший, багатший — більше дають.
Бідніший — менше.
Усе як слід!
Це — земельна реформа. А свобода…
Чи є денебудь ще така, наприклад, свобода, як у Шульгіна?[2]
Нігде не найдете!
Запевняю вас, що нігде в світі не дозволять розпустити так “свободно” свою совість, як розпустив її Шульгін.
Чи ви гадаєте, що денебудь є така “свобода” слова, як у “Києвлянина” або “Київської Дуньки”?[3]
А свобода “зібрань” яка!
Ви тільки почитайте, як “збирають” з київського населення “самообложеніє” на користь Добрармії. “Зібрання” поголовні!
Ні, таки що не кажіть, а видно людей з державним досвідом…
ПРО ВЕЛИКЕ ЧОРТЗНАЩО
Було таке у нас: вели. чезне чортзнащо. Звалося воно, вибачте на слові, гетьманом Павлом Скоропадським… Гетьманом усієї України. Привели його німці. Посадили… Воно посиділо, накапостило…
Потім народ дмухнув: воно впало зі свого “трону”, одягло німецьку каску і з німецькими офіцерами втекло до Берліна, де й заховалося.
“Аки тать в нощі”.
Оце й усе…
Привели… накапостило… впало… втекло. Це для історії.
Більше й писати нічого не треба, бо історія… образиться.
Це було рік тому.
Пройшов рік.
Хто ж його згадує?
І як його згадували?
Інтелігенція:
З презирством!
Селянство:
— Ну й били ж ми його!
І тільки одні “хлібороби”, — кров од крові й плоть від плоті гетьманської,— згадуючи, кличуть дурнем. Це так дітки батька величають! Помоєму, так для його й “дурня” забагато! Чортзнащо, й більше нічого! Воно!
А яким воно здавалося тоді — суворим та грізним! Завело собі бунчужних, скачкових, конвой… Булаву носило… До народу не інакше, як:
“Ми, мовляв, гетьман усієї України, даруємо…” Або:
“З ласки нашої наказуємо…” А іноді як розприндиться:
“Ми не дозволимо… У нас хватить сили, щоб…” і т. ін., і т. ін. Отаке!
Подивишся, було, так аж страшно!
А само тим часом біжить та німців виціловує, куди треба й не треба, щоб підтримали…
І отож воно курячим мозком своїм мимрило:
— Правити 40 мільйонним народом…
Народом, що мав у себе за гетьманів Хмельницького та Дорошенка.
Народом, що більш самого себе любить волю свою… І народ цей ворухнувся…
І полетіло, мов порох, скоропадщина з німцями, з сердюками, з добровольцями, кістяківськими, лизогубами… Полетіло, щоб ніколи не повертатися!
Буває…
— Ну то й що? — запитаєте мене ви.
— Ну то й всім таким те ж саме буде! — скажу я…
АНТАНТА
(Науковий вислід)
Антанта!
Скажіть, хто не чув цього слова?
Чи знайдете ви у самому найтемнішому закапелочкові земної кулі хоч одну людину, яка б ніколи не чула або ніколи не сказала слова “антанта”?!
За останній же час назва ця пролізла в уші, очі, ніс. Вона, як кисень або водень, стала необхідною частиною повітря!
— Антанта дозволила!
— Антанта не дозволила!
— Антанта так сказала! Антанта… Антанта… Антанта тут! Антанта там! Скрізь Антанта!
І от, не дивлячись на таку величезну популярність цієї самої Антанти, я нігде в літературі не здибав більшменш повного й безстороннього освітлення тієї особи, що заховується під магічною назвою Антанти.
Цю білу пляму в світовій літературі я, з належною мені скромністю, постараюся замазати.
Мазатиму сумлінно й уперто.
Тому увага!
* * *
Антанта — це там! Отам, куди всі дивляться зараз! В Європі. На Заході.
Це Франція, Англія й Америка. Разом.
Була ще й Італія, та, як кажуть, загула. Може, ще й не зовсім загула, але гуде. Гуде уперто й голосно. Але це нас найменше торкається. Хай гуде. Не будемо їй перешкоджати.
Звідки ж постало це страшне і разом з тим велике слово: Антанта?!
Багацько вчених (між іншим, і дуже вчений київський Шульгін) запевняють, що слово “антанта” є французьке і визначає собою нібито згоду.
— Entante — згода!
Але запевнення це цілком безпідставне. Мало чого хто (єсть вже вчений) не скаже.
— Entante — згода!
Ні, голубчику, ти доведи, і науково доведи. А так кожен може сказати. Це тобі не:
— Pardone — вибачте!
Це всякому зрозуміло, а от Entante — щось іншого.
Мені до сеї пори довелося здибати натяк на пояснення цього слова в знаменитій книзі знаменитого вченого французького Шалпанда (т. І, стор. 6).
Але лише натяк. Дальші міркування несподівано дали мені більшменш правдиві дані щодо походження слова “антанта”.
Виявляється, що слово “антанта” складне. Складається воно з двох слів:
En — замість неї, нього, них… і tante — тітка, тьотя, тьотінька.
Разом: entante — замість тітки.
Це вже, безперечно, більше походить на істину.
Справді, яка Антанта — згода? При згоді, навіть незакордонній, рідко коли спільники за чуби беруться. А в Антанти це єсть.
Аж чуби тріщать.
Я не буду торкатися причин “тріску” антантських чубів, бо це мене в моїй праці теж не торкається. Я буду об’єктивним цілком.
Друга назва (Антанта — замість тітки), як я вже сказав, безперечно, правдивіша.
Усі держави, всієї земної кулі, мов зговорилися, вважають пані Антанту за тьотю.
І так біля неї і сяк коло неї:
— Чи дозволите, тьотінько?
А тьотя, надута тьотя, лише головою покивує.
Сама ж — ні з місця.
Стара вже тьотя, черевата. Важко їй соватися. А всім вона замість тьоті, потому й Антанта! І бояться тьоті… Здається, довів?!
* * *
Народилася Антанта з великими потугами у 1914 році. Народилася кволою, худенькою, бліденькою. Довелося на перших порах навіть штучного дихання додавати, щоб трішки оживити її. Штучне дихання проробляв відомий німецький лікар Гінденбург. Дихала вона тоді часто й поривчасто. Але “видихала”.
У 1917 році захворіла тьотя, і тяжко захворіла, на російську революцію. Хворіла майже цілий рік. Ледвеледве не сконала. Але в 1918 році господь зглянувся над нею й послав німецьку революцію. Німецька революція раптом підняла хвору Антанту на ноги, і з того часу, дай боже не зглазити, почала поправлятися наша тьотя, і зараз так її розтаскало, що й не впізнати.
Зразу тьотя, як одужала, не дуже сердитою була. Особливо привітною здавалася для малих племінників. До всіх з такою усмішкою ласкавою:
— Ви, — мовляла, — мої надії!.. Так ото вона до них люб’язненько.
Головний управитель її, Вільсоном прозивається, так аж 14 пунктів пустив націям на втіху.
П’ятнадцятого так і не видумав. Хоть і зараз ще, кажуть, лежить та в лобі колупається. Виколупати п’ятнадцятого хоче.
Хороші ті пункти такі.
Усіх тьотя не забула. Всім належне пообіцяла… Пообіцяла тьотя!
Ну, значить: “Обіцянка — цяцянка, а дурневі радість!” Усе, значить, як слід. Як по писаному…
Є ще в тьоті помічникуправитель — Клемансо. Але це вже людина підстаркувата. Держить його тьотя виключно для того, щоб поясницю їй чухати, коли в неї соціалістичні прищі засверблять. Та іноді ще як сяде денебудь у тьоті соціалістична конференція (бува й таке), то йодом маже, щоб розходилася. На манір домашнього лікаря себто…
* * *
За останній час хворіть тьотя стала. Часто кахикає блокадами, завелися в голові добровольці. Чухається весь час, нервується. На домашній нараді кревні вирішили, щоб тьотя почала їсти малих націй. Почала. Але, кажуть, почався рак шлунка і невдержаніє. Щось у тьоті не держиться. Здасться, колонії. Умре, мабуть, тьотя…
Але ще вона бадьориться… Налякує… Дехто ще слухає…
* * *
Це я дав науковий вислід.
Не повним він буде, коли не додам до нього ще погляду на Антанту широких кіл населення… Бо знаєте ж: vox dei, vox populi![4]
Якось я зустрів селянина, що заорював панську землю. Кажу:
— Що, дядюшко, панську? А Антанти не боїтеся?
— А істик, — каже, — в мене навіщо?!
ЧУДАКА, ЇЙБОГУ!
Іноді мале туди стромляє свою пичку, куди йому зовсім не слід.
І що мене за дитинства цікавило, так аж тепер оце чудно.
І гуси було пасеш, і додому прийдеш, спати тебе мати покладе, а в тебе в голові, мов свердлом, та думка так і крутить, так і вертить.
А про що?
Я все думав, я все гадав: “Чи є в попа штани?”
І як зустрінеш було де попа нашого, то так руки сверблять, ну до того сверблять підбігти, підняти рясу та хоч одним оком глянути, чи він у штанях.
Було, прийдеш до матері:
— Мамо!
— Га?
— Ци в насого попа стани є?
— Дурний!
Так аж сльози на очах забринять.
Тут аж пече, ну ажажаж дізнатися хочеться, а вони:
— Дурний!
Ну, хай дурний, хай!
Але ж хочу знати! Хочу — та й квит!
— Мамо!
— Ну?
— Мабуть, у попа станів немає, бо якби були, він би такої, як у вас, спідниці не носив!
— Та й дурний ти який! Ну, чи тобі не ‘днаково, чи є в попа штани, чи немає!
— Е, ‘днаково! А цого він у спідниці?! Нема, мабуть! І твердо я вирішив, що нема! Нема в попа штанів. Бо он
тато в штанях, так вони спідниці не носять. А я хоч і без штанів, так я ще малий. І помилився! У попа штани с. І дізнався я про те незабаром.
Якось раненько жену на поле гуси, а тітчин Одарчин Панас гукає:
— Остапе! Бізи сюди, сось ізказу! Аж залопотів. І гуси кинув.
— Co?
— А в нас у коморі попові стани висять. Уцора нас Іван та Омельків Михайло насого попа в Пріськи застукали. Так він стани забув. А вони стани забрали та й принесли!
— Покази! Ґудзика дам!
— Замкнені!
— Ти бре! Хіба в попа стани є?
— Ну да є! Якби не було, не забув би в Пріськи!
“Диви, — думаю собі.— Штани в попа є. А навіщо ж спідниця?” Ага!
Пригнав гуси додому.
— Мамо!
— Га?
— Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани є! Він у Пріськи забув! А со він спідницю носить, так то соб од Пріськи тікать, так соб не видко було, со він стани там забув.
Ну й били ж мене!..
“ДІЛИ НЕБЕСНІ”
І прилетів архангел Михаїл на небо… І постукав архангел Михаїл до бога…
— Хто?
— Михаїл.
— Заходь.
— Ну, розказуй, Михасю, як там, що там? Що чував? Що бачив? Де був? Миропомазав?
— Ех, боженьку, бодай мені не казати, а вам, боже, не чувати…
— А що таке?
— Та… Полетів ото я, як ви були наказали, до Москви… Нову владу на царство миропомазати… Благодаті на неї напустить… Зайшов до Кремля…
— Чи не можна, — питаю, — побачити, хто тут у вас є найстарший?
— А тобі в якій, — питають, — справі?
— Од бога я… З неба… Миропомазати б… Скрізь так… Верховну завжди мазали… благодаті напускали… І тепер от в Англії, в Бельгії, в Італії, в Японії та й по інших країнах ще мажемо… Треба б і у вас… І так спізнилися — думали, не втримаєтесь…
— Літай, — кажуть, — далі… Ніколи саме.
У нас тепер з’їзди, наради — не до тебе. Киш! Потім прилетиш. Наказано нікого не пускати, крім делегатів.
— А ти ж що?
— То що ж мав робити? Пішов до Тихона…
— Ну, як святитель?
— Поросят святитель годують… Бідують, сердешні. Достатки не великі… Сергія Радонізького міль іззіла…
— Тожто від нього останній час молитов не чуть.
— Сумні владика… Ото тільки й слави, що білий клобук. Без штанів сидять: на борошно попромінювали. “Бевкну, — кажуть, — у дзвона та й дивлюся, чи правити, чи ні… Так іноді стара бабуся пришкутильгає. А всі пасомі на засіданнях… Сумно..”
— А взагалі що владика поробляє?
— Б’ються владика. З владою б’ються. Влада скарби церковні для голодних одбирає, а владика не дають. “Не самим хлібом, — кажуть, — жива буде людина, а словом, що з божих уст виходить…” Дужі в текстах владика… Влада до їх і так і сяк:
— Голодні мруть… Матері дітей їдять. Владико, — молять, — ізглянься!
А владика їм (ох і непохитні ж у вірі Христовій):
— У вас голодні хліба просять, а ви їм — камінь, та ще й не малий — каратів у ЗО—40.
Одне слово, євангелією їх, євангелісю. Там таке знялося, таке знялося…
Розказав я їм, з якою я справою.
— Е, — кажуть, — зараз і не совайся… Та й взагалі не раю… А там, — кажуть, — як знаєш. Полети ще на Вкраїну. Там так само верховна є. Може, там пощастить.
Та й полетів я ото на Вкраїну.
Прийшов до влади. Назва якась чудна: ВУЦВК зветься.
І не благочестивійший і не самодержавнійший, а тільки всього ВУЦВК.
Питаю найстаршого. Пустили, нічого собі чоловічина: тихий такий, чорнявий і в окулярах. Літній уже. Вклонився я йому та й кажу:
— Я від бога до вас. Нащот миропомазанія та благодаті, потому як ви будете верховні.
— А ви, — питає,— хто? Робітник?
— Ангел я…
— Кваліфікований? Якого цеху?
— Я не цеху. Лики ми ангельськії…
— Лико дерете? Ага… А в професійній спілці працюєте? На голодних одчисляєте?
— Ні,— кажу. — Я миропомазати… З миром я…
— А я, — каже, — хіба з боєм?.. І я з миром. Чого хочете? Кажіть коротенько…
— Я ж і кажу: миропомазати вас хочу, благодаті бог посилає через мене. Я оце й хочу…
— Ага… Он що… Сам не можу вирішити. Лишіть заяву… Треба проголосувати. Як президія. Ага! Ось і президія… От добре. Зачекайте.
— Товариші! Тут ось ангел од бога, хоче миропомазати. Як бути? На мою думку, треба скласти комісію з представників Наркомінспекції, Наркомпроду й Жінвідділу…
— Таке! Навіщо комісію? — Це секретар так. — На Чернишевську його, там його миропомажуть…
— Ставлю на голосування. Хто за те, щоб на Чернишевську? Всі… Гаразд. Товаришу, — каже, — зверніться на Чернишевську в цій справі.
— Так дозвольте, — кажу, — хоч благодаті пустить… А секретар:
— На вулиці пустиш… Тут і так душно.
Пішов я на Чернишевську. Зустрічаю батюшку. Іде з “вещами” та все хреститься. Думаю: “Наш”. До нього…
— А вам, — питає,— чого?
— Так і так, — кажу. — Миропомазати, благодать. Озирнувся він на всі боки та до мене:
— Лети, голубе. Лети краще й не озирайся. Тут, брат, — каже, — чорта вкрутили, а не тебе, світозарного. Боже тебе сохрани й помилуй. Тікай, поки не пізно, а то тут тебе миропомажуть.
Полетів над Україною. Побував у Києві. Зайшов до св. Софії та такого надивився, такого начувся. Церква — не церква… Театр — не театр… Єпископ молодий, на голові англійський проділ… Стоїть та молодицям підморгує. Служба — мов “Вечорниці” Ніщинського, нічого я не зрозумів.
— Ну, а народ молиться? Не замічав?
— Ні, чув на базарі. Моляться… Тільки молитви якісь нові. Все в тих молитвах попереплутувалося. Якась та молитва і “в бога” і “в Христа”, в “печонкиселезьонки”… А найчастіше “в мать”. Сумно, боже… Розпаскудився народ… Не слухає вас…
— Кого не слухає? Меенее?! Та я його! Гукни Ілька! Хай грім робить! Світи блискавку! Я їм покажу!
— Гукни Ілька?! Світи блискавку?! В Ільковій, боже, колісниці ося вломилася… Сірників нема… Чим засвітиш? Гаврило до “Серпа й молота” пішов: може, дадуть коробку в борг.
— Ну, йди. Поклич Ісуса.
— Ісус прохав не турбувати: євангелію переробляє. У тім місці, де ото: “Аще тебе хто вдарить по правій, підстав тому й ліву”, — переробив: “Аще тебе хто вдарить по правій щоці, схопи мерщій ломаку й побий її на йому, сукиному синові, до цурки”.
— Попроси матір божу.
— Матір божа все плачуть… “Дожились, — кажуть, — до того, що вже й спідничини нема по раю пройтися… І на землі,— кажуть, — життя перевела: від духа сина народила… Яка з духа втіха: ні пригорнутися тобі, ні поцілуватись…”
— Ото згадала стара! Ну, йди. Хай Маруся Єгипетська забіжить.
— А що з миром робити? Може, продати? Бочка вщерть повна: через вінця ллється…
— Масти в Англії, в Бельгії. В Японії масти.
— Не хотять уже. Кажуть, що всі мантії в плямах і з лисин капле. Придумайте щонебудь. А то молодь учора на мирі яєчню смажила… Ілько якось колісницю підмазав… Павло чоботи мастить… Гріх самий…
— Придумаєм…
— Кликали, боженьку?!
— Що ж це ти, Марусю, забула про мене? Ніколи вже й не забіжиш?..
— Та сумно у вас, боженьку… Старенькі вже стали… А в нас там Юрко на гармонію грає та такої веселої приспівує:
Ех, Распутіна любила, До Распутіна ходила Саша д’поздно вечеркомі
— Краще б отам дракона давив та за жеребцем дивився, ніж ото на гармонію вигравати… Жеребець так у корості весь, а йому іграшки… Не напарубкувався?! А ти теж хороша! Раніш так забігала…
— Е, раніш! Раніш і ви, боженьку, які були?! Дужі та грізні. За сім день он чого наробили! І світ зробили… І лева… А тепер?..
— Що тепер?! Та я!
— А тепер тільки… щипаєтесь…
СТРАШНИЙ СУД
І ревонули сурми архангельські… Розверзлися небеса… Репнула земля й покололася… Порозкривалися могили… Попідскакували кісточки одна до одної, взялися цупко м’ясом, позв’язувалися… Дунуло душами… Хутенько вскакують душі в тіла відповіднії. Схоплюється народ православний і підтюпцем біжить, по дорозі застібаючись… На суд страшний поспішає люд божий, мужеський і женський, старий і молодий, бородатий і голений, зєло грішний і світлоправедний, і так собі середній, угодовець, що одної неділі до автокефальної, а другої до православної…
В сяйві золотому, на престолі високому, сидить грізний Саваоф. Одесную — Христос.
І змовкли сурми.
Встав грізний Саваоф:
— Чи всі зібралися? Домкомам перевірити за особистою відповідальністю.
— Всі, господи.
— Судитиму вас по ділах ваших… Слухай мою команду. Коториї вівці — праворуч, коториї кози — лівоооруч!
Лавиною сунуло все в праву біч.
Поперед усіх вистрибом ударив, мабуть, чи не найсмиренніший, мабуть, чи не найсвятіший, з ласки божої, патріарх, раб божий Тихон, владика з Великої, і Малої, і Червоної, і Білої, й Прикарпатської…
Блискавкою мигнули Саваофові очі. Громом роздерлось повітря:
— Заверніть Тихона!!!
В митрі діамантовій, з хрестом смарагдовим, в шаті золотом вишиваній схилив голову свою перед судією владика і Великої, і Малої, і… і…
— Куди побіг, Тихоне?! Хто ти єси, Тихоне?!
— Баран єсмь я, господи, вівця кротка…
— Цап єси ти, Тихоне!
— Баран єсмь я, господи!
— Цап єси ти, Тихоне! Просили… Давав?! Мерли… Рятував?! Гнобили… Захищав?! Плакали… Утішав?!
— Так, господи… Давав, рятував, захищав, утішав… Денікінові давав, Колчака рятував… Юдеиича захищав… Врангеля утішав. Бо ж “ніхто більше імать, аще душу свою віддасть за друзі своя”.
— А діти? А матері? Мільйони трупів. Тихоне, забув “легше верблюдові”?
— Не верблюд я, господи!
— Хто ти єси, Тихоне?
І тихий, боязкий голос з гурту:
— Дозволь, господи, я скажу. Я — смиренний раб, єпископ Нафанаїл, владика Харківський й Охтирський. Я скажу, господи, тільки щоб у газети не попало. Ніколи в газетах не виступав.
— Кажи.
— З одного боку, господи, так: допомогти треба… А з другого — велелєпіє твоє, о господи…
— Не крути! Кажи, що повинні були робити?
— Господи…
— Хто ж ви єсте?!! — крикнув і замовк.
…Тихою ходою підійшов до престолу господнього Юрко Побідоносець:
— Дозвольте доложить…
— Ну?
— Я, як начветсанупр хлівів твоїх, господи, мушу посвідчити, що зазначені тварини до жодного з вищезгаданих типів не належать. На підставі довгих спостережень виявилося: поводженням — лиси, характером — вовки, тілом — кнури, плодючістю — кролі, голосом — канарейки. Найбільше скидаються на ієрархів православної російської церкви. Батько — Распутін, мати — лисогорська відьма. Годуються рибою. Сибірка не бере.
І одійшов…
І довгодозго сидів Саваоф… І думав: “Хто пасе?! Хто пасе?!”
І встав Всевишній. Махнув безнадійно рукою.
— Не можу… На землю… Хай трибунал… Всі по трунах! Суд потім… Назад!
ЛИСТ ІЗ СЕЛА
Хочеться вам про сільське “майбутнє” написати. Про “дітишок”, як той дядько казав. Хороше “майбутнє”. Подивіться.
Аршин заввишки. Там, де має бути обличчя, — чорночервона пляма: присох сік вишневий, притрушений порохом. Обабіч дві жаринки — зіньки. З носа до верхньої губи дві біляві доріжки. Волосся — льон. Сорочка розідрана спереду до колін. Пузо в сливах. Майорить міцно зав’язаний бабою Устею пуп. В одній руці надгризений огірок, у другій — дубець.
Це — Микола.
Пас гуси.
— Не дитина, а гад шипучий! — каже мати. — Ну що я з тобою в світі божому робитиму? Ти слухатимешся мене?
Лясь!!!
— Кажи, сукин ти сину, ти слухатимеш мене?!
Лясь!!!
— Он у інших господь і шкарлятину ж посилає, й обкладки! Чим же я його, милосердного, прогнівила?!
Лясь!!!
Це ж дошкільне виховання.
— Якою це ви, — питаю, — тітусю, його системою? Песталоцці? Чи Монтессорі?
— Та пробувала вже всякої: й прив’язувала, й обідати не давала — не бере…
— Та він у вас не такий уже й дорослий… Скільки йому?
— Та де не дорослий. Восьмий уже, як почнемо плоскінь брати, піде. Он в Уляни вже телята пасе, а мій бузувір гусят не вглядить.
— А со з вони в копи бізать, повиздихали б вони вам! Хіба їх наздозенес? Хіба за ними встигнес?
— А яйця, сукин ти сину, на цигарку міняти встиг?!
Лясь!!!
— Та ні до церкви його не доведеш! Та не посидить же він вам у дворі ані хвилинки!
— Мииикоооолооо!! Візи сюди! Я в ліщині птицку назнааав!
Ех! Аж залопотіло!!!
— Бачили?! Цей, сукин син, перерве, а ви кажете малий! їй же бо, збожеволію! Ну що з ним робити?
— Бийте, — кажу.
— Та б’ю ж! Так уже б’ю, що й господи!
— Бийте дужче! Частіш бийте!
— Та ніколи! Сама ж по хазяйству, а Іван на полі!
— Бийте вночі, як удень ніколи!
— Та й доки ж його бити? Іноді ж і жаль бере…
— Побийте ще трохи.
