Пантелеймон Куліш біографія
| Ім’я при народженні | Пантелеймон Олександрович Куліш |
| Народився | 26 липня (7 серпня) 1819 Вороніж, Шосткинський район, Сумська область |
| Помер | 2 (14) лютого 1897 (77 років) Оленівка, Борзнянський повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія |
| Громадянство | Російська імперія |
| Діяльність | письменник, поет, фольклорист, етнограф, перекладач, критик, редактор, видавець |
| Мова творів | українська |
Пантелеймон Олександрович Куліш (26 липня (7 серпня) 1819 Вороніж, Глухівський повіт, Чернігівська губернія, — 2 (14) лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село Оленівка, Борзнянського району Чернігівської області) — український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець, філософ історії. Охрещений в честь святого Пантелеймона Цілителя, «зціляв рани» Русі Української (Старої, Київської), сприяючи розвитку української літературної мови, науки, філософії, історії. Певний період нейтрально ставився до Московської держави і російської мови і культури.
Автор першої фонетичної абетки для української мови, яка лежить в основі сучасного українського правопису.
Іван Франко називав Куліша «перворядною зіркою» в українському письменстві, «одним із корифеїв нашої літератури». Відомий найбільше як перекладач Біблії та як автор першого українського історичного роману «Чорна рада». Писав українською та російською мовами.
Член Сербської академії наук та мистецтв (від 1892).
Пантелеймон Куліш біографія
Пантелеймон Куліш народився у містечку Воронежі Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу дрібного маєткового дворянина Олександра Андрійовича, який походив зі старшинського козацького роду Кулішів гербу Сліповрон, і доньки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини.
На хуторі під Воронежем хлопчик змалечку наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо народних пісень, які наспівувала йому мати. Була в нього й «духовна мати» — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, що навернула його до книжної мудрості й наполягла на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Про свої перші свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже в повістях «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яков Яковлевич» (1852). Здобувати освіту П. Кулішу було нелегко, навіть маючи неабиякий хист до літератури та малювання, бо і училище, і гімназія були зросійщеними, і він, як сам пізніше згадував, мав «доволі мороки, поки почав розмовляти так, як пишуть у книжках». Першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки.
Навчання
Пантелеймон навчався спочатку в місцевого дяка Андрія, пізніше у школі при церкві Св. Миколая, а згодом у Новгород-Сіверському повітовому училищі та Новгород-Сіверській гімназії.
З кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. П. Куліш особисто познайомився і заприятелював з М. Максимовичем. Професор заохочував здібного студента до літератури, до збирання та дослідження фольклору. Мрія навчатися в університеті, що її плекав юнак із 1834 року, коли зробив першу невдалу спробу вступити до цього навчального закладу, обірвалася 1841 року. Куліш не мав документального свідоцтва про дворянське походження, хоча його батько й був із козацько-старшинського роду, а отже — й права навчатися в університеті. Кілька років слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті виявилися визначальними для його подальшої долі.
Куліш написав у той час «малоросійські оповідання» російською мовою — «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей».
1840-ві
Письменник завдяки протекції інспектора шкіл Михайла Юзефовича дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. Тоді він пише російською мовою історичний роман «Михайло Чарнышенко…», віршовану історичну хроніку «Україна» й оповідання-ідилію «Орися». Неодноразово (1843, 1844, 1856) перебував на тривалій гостині та творчому пленері в маєтку Міхала Грабовського. Згодом працював у Києві, Рівному, а коли журнал «Современник» почав друкувати 1845 року перші розділи його славетного роману «Чорна рада», ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор «Современника») запросив його до столиці Російської імперії на посаду старшого вчителя гімназії та лектора російської мови для чужоземних слухачів університету.
Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією відрядила Куліша в Західну Європу вивчати слов’янські мови, історію, культуру та мистецтво, куди він вирушив зі своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Білозерською, з якою побралися 22 січня 1847. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона — Тарас Шевченко.
Арешт, ув’язнення й заслання
У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештували й повернули до Санкт-Петербурга, де його майже три місяці допитували у III відділі, але довести його приналежність до таємної антикріпацької організації не змогли. Жандармерія вирішила: «Учителя 5-ої С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв’язках із усіма його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих од нього творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — замкути в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відіслати на службу в Вологду…»
Після «щирого каяття» Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її особистих благань покарання було замінено: його ув’язнили на два місяці в арештантське відділення військового шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Спочатку молодому подружжю було нелегко. Бідували, але проведені в Тулі три роки й три місяці не пройшли марно. Куліш написав «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом вийшов друком під назвою «Алексѣй Однорогъ», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчав європейські мови, осягав «механіку» романного мислення В. Скотта, Ч. Діккенса, захоплювався поезією Дж. Байрона і Ф-Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо.
Після довгих клопотань перед III відділом Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».
1850-ті
У 1850-х повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Працюючи у Варшаві в 1864—1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси». Перекладацька діяльність П. Куліша була великим внеском в українську літературу.
Так, у 1897 році вийшла збірка його перекладів «Позичена кобза». До неї увійшли твори світової культури — Ф. Шиллера, Г. Гейне, Дж. Байрона, Й. Гете, 13 п’єс В. Шекспіра. Цикл творів російських поетів він назвав «Переспіви з великоруських співів». Заслуга П. Куліша в тому, що він намагався передати як зміст, так і форму творів зарубіжних класиків. І. Франко вказував, що Куліш «дав нам переклад „Гамлета“, з яким можемо без сорому показатися в концерті європейських перекладів великого британця».
Наближалося 25-річчя царювання Миколи І. Можливо, з ласки монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Михайлівни, П. Плетньова та протекції земляка-сенатора О. В. Кочубея, П. Куліш повернувся до Санкт-Петербурга, де продовжив творити, хоча деякий час не мав права друкуватися. Під криптонімом «Николай М.» він публікує в Некрасовському «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».
Знайомство на Полтавщині (де Куліш хотів придбати власний хутір) із матір’ю автора «Тараса Бульби» і «Мертвих душ» спонукало його до підготовки шеститомного зібрання творів і листів Миколи Гоголя. Та найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З’явилися вони в Санкт-Петербурзі у 1856 — 1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення. «Записки о Южной Руси» друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам’ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни”, — так писав він в одному із листів до С. Аксакова. Про збірку Т. Г. Шевченко писав: «Цю книгу скоро напам’ять буду читати. Вона мені так чарівно, живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немов з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Пречудова і вельми благородна праця! Брильянт у сучасній історичній літературі.»
Останні роки життя
Куліш оселився на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії, який перейменував на честь дружини Ганнина Пустинь. Тут господарював, творив, зокрема, укладав зі своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879 року цензура заборонила і вилучила з продажу. Це не зупинило вченого, письменника. Його погляд то знову сягає далекої Галичини, куди він посилає свою «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року» в надії залучити до спільної культурницької діяльності українських і польських інтелігентів, то приглядається до мусульманського світу, передусім до етичних засад Ісламу (поема «Магомет і Хадиза», 1883, драма у віршах «Байда, князь Вишневецький», 1884).
Куліш багато перекладав, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, Шиллера, Гейне. Видав у Женеві третю збірку поезій «Дзьвін» (1893). Готував до видання у Відні повний перший український переклад Біблії; завершував історіографічну працю у трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши», листувався з багатьма кореспондентами, переймався розбратом слов’янських націй, особливо шовіністичними заходами польської шляхти в Східній Галичині щодо українського населення, дбав про видання прогресивних журналів і газет. На жаль, лише небагато з його перекладів Шекспіра були опубліковані за життя. Американсько-український філолог Андрій Даниленко вважає безцінним вплив Куліша на формування як модерної української культури того часу, так і на формування української літературної мови.
Пантелеймон Куліш пішов з життя 14 лютого 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.
