Україна – Надія Гуменюк
Є у кожної стеблинки,
І в пташинки, і в дитинки
На весь світ одна-єдина,
Як матуся, — Батьківщина.
Є у нас своя родина,
Є верба і є калина,
Пісня, мова солов’їна —
Все це наша Україна.
Ти люби її, дитино,
І вишневу, й тополину.
А без нені, без Вкраїни
Будеш в світі сиротина.
Надія Гуменюк – добірка віршів із циклу “соло Для Вечірньої Мальви”
Наснилось… Я в майстерні у да Вінчі.
Він молодий, поперед нього – вічність,
І білі, ще не торкані полотна,
І чорна ніч Флоренції спекотна.
Наснилось… Ще не писана Джоконда.
А написати мусить він доконче!
Чи прийде слава? Чи спіткає успіх?
Не в тому суть. Митцю потрібен усміх.
Ця усмішка… Ця таїна жіноча…
Без них мистецтво рухатись не хоче.
Та й все життя – неначе ніч бездонна,
Допоки в ньому не сяйне мадонна.
Я присідаю на ослінчик мони.
Дощ флорентійський теплий і солоний…
Душа тріпоче – вище, вище й вище.
Пошли мені цю усмішку, Всевишній!
Наснилося… Біжу в своє століття.
В обличчя б’є років колюче віття.
Зі сну скотились дві сльози на вічі,
А усмішка… залишилась в да Вінчі.
* * *
Профіль жінки у віконній рамі…
Білий вигин шиї і руки.
Ранок цей пронизливий, мов рана,
Як осінній протяг від ріки.
Жовтий ворон у саду кружляє,
Скльовує чиїсь сліди руді.
Хто твій усміх, жінко, відгадає,
Що тремтить, як промінь на воді?
Безпричинно… Бо яка ж причина?
Просто осінь, просто хтось іде.
Як в глибини срібний сплеск рибини,
Враз зітхання тихе упаде.
Все законно… Осінь… Все законно…
Тільки біло світиться в імлі
Це вікно у сад – немов ікона,
Ця сльоза на вистиглому склі.
* * *
Як жаль мені оте дівча русяве,
Оту малу вигадницю! Як жаль
Її князівство, сонячно-смагляве,
Загублене, як золотий грааль.
Закинуте в ставок, мов коліщатко –
Лиш сліду тінь, лиш відблиск, мов слюда:
Дівча до себе тулить ластів’ятко,
Що ненароком випало з гнізда.
Два серденька – дитяче і пташине –
В одному ритмі стукають у світ.
Вона його нізащо не покине –
Он за кущем рудий чигає кіт.
Вона його… А хто її врятує?
Хто проведе крізь пастки на стежках?
Зозуля ще нічого не віщує,
Лиш ластів’я тріпоче у руках.
І на лугах блакитної уяви
Молочно-білий мчить єдинорог,
І ніжаться до ніг зелені трави,
І дивиться з небес печальний Бог.
* * *
Дівчинка із мрією навиріст,
В черевичках made in sekond chend,
Як цибата чапелька до виру,
Йде на перший свій міський вікенд.
Ще в ній ні кокетства, ні гримаски.
Ластовиння сяє, мов ромен,
А навкруг – спокуси, як фугаски,
Рвуться з-під неонів і антен.
Вечір, залицяльник гоноровий,
Тут не пахне лісом і зелом.
І здалася їй вінком лавровим
Гілочка тернова над чолом.
* * *
Він шукав її, як зірку.
Він молився, щоб почула
Серед тисячі галактик,
через тисячі безсонь.
Він шукав її, як зірку…
Вона зіркою сяйнула
І в серпневу ніч упала
до палких його долонь.
Він чекав її, як пташку,
нарікаючи на вирій,
Щоб крилом залоскотала
йому душу уночі.
Він чекав її, як пташку…
Вона пташкою явилась
І звила собі гніздечко
вранці в нього на плечі.
Він співав її, як пісню –
то відважно, то несміло.
Він носив її у серці
через гори і моря.
Він співав її, як пісню…
Пісня в небо відлетіла.
Біла-біла, як та пташка,
і печальна, як зоря.
* * *
Вона була сьогодні королевою.
Вона любила – зал аплодував.
І арлекін під сукнею парчевою
Їй черевичок білий цілував.
Вона була сьогодні королевою!
Вона так цілувала короля,
Що сцена пахла повінню травневою,
А із-під сцени зникла десь земля.
Коли ж завіса той політ причалила,
Коли було монарший знято грим,
Маленька жінка, трохи опечалена,
Сиділа перед дзеркалом старим.
Вона пішла – в благенькім білім плащику,
До квітів притуляючи чоло,
Хотілось їй в плече комусь поплакати –
Ні короля, ні блазня не було.
Осінній сум росою кришталевою
Із парасолі скапував до пліч.
Вона була і справді королевою,
Яку із трону вигнали у ніч.
* * *
Аналогій вічні паралелі…
Знов сніги і знову зорепад.
Сивіють в селі самотні Лелі,
В Римі ж на Ерота – десять Лад.
Вже вони й не Лади – Афродіти,
Жриці та жертовниці ночей.
Тупцяють світами їхні діти
З неслов’янським розрізом очей.
Чи то стріли затупились в Леля,
Чи в епоху долара і змов
Розчинилась, наче дощ в пустелі,
Й стала емігранткою любов?
Чи там інші зорі в зорепаду?
Чи співає краще менестрель?
Світ розладнавсь. Та чекає Ладу
У селі самотній сивий Лель.
* * *
П’яльці упали. На пальчику кров.
Терпнуть терплячі долоні.
Боже, дозволь їй зробити хоч крок
По золотому осонні!
По молоденьких кульбабах в дворі,
По споришах біля хати.
Хто це так сумно зітхнув угорі –
Пташка чи янгол крилатий?
Зойкнули гальма старого візка
Й зразу ж налякано знишкли.
В голку засилює вперто рука
Білу фантазію нитки.
Кров чи сльоза в полотно перейшла –
Нащо комусь про те знати?
Вишиє жінка собі два крила
Й буде у небо злітати.
* * *
Чорний півник на полі білому
(а по білому білим – цвіт)
Прудко-прудко по колу бігає
І клює горошинки літ.
Попід покутем сонце котиться,
Попід вікнами – крадькома.
А бодай тобі, чорний когуте!
Скік – і літечка знов нема!
Біла заполоч – вище й вищенько.
Чорна в білу, як в річку, йде.
Ото півня собі я вишила,
Що літа, як горох, краде!
І безсоння лоскоче пір’ячком,
Й кукурікає невпопад.
Але як би без тебе, півнику,
Перейшла я цей листопад?..
* * *
В баби Олі – олень на стіні.
На рогах у нього сонце сходить.
Він би скочив, мабуть, вже на ходник*
І пропав у синьому вікні,
Й затрубив десь з вітром в унісон,
Й шаленів би від п’янкої волі.
Але гарно так у баби Олі
Серед вишиванок та ікон.
Он в печі спалахує вогонь,
Й дух сосни йому лоскоче ніздрі,
І на шию шорсткувата ніжність
Сходить з темних бабиних долонь.
Дні такі короткі та пісні.
Вечори сріблясто-пелехаті.
Гомонять про щось собі у хаті
Баба Оля й олень на стіні.
* * *
Мій ранній рай біля сузір’я Мальви…
Таємний ритм криничної води.
Магічні хвилі місячної магми.
Бджолиних магів сонячні меди.
Мій полуденний, з літнього зеніту…
Вже полинову ледь надпито суть.
Та стільки ще несказаного світу!
І мальви несказанно ще цвітуть.
А ти, вечірній… Де тебе шукати?..
Сузір’ям тихим світишся в мені.
І гріють душу мальви біля хати,
Вікно до сонця, й мама при вікні.
* * *
Місяць заглянув до хати:
– Дозвольте заколядувати!
А жінка лиш тихо зітхає –
Сина чекає.
Зірка сяйнула до хати:
– Дозвольте заколядувати!
А жінка не відповідає –
Доньку чекає.
Хурделиця стукає в хату:
– Дозвольте заколядувати!
А жінка її проганяє –
Внуків чекає.
Дивиться з покутя хати
Скорботна Ісусова Мати.
А ніч чорним воском спливає.
Жінка чекає…
