Раз пішов він тою ж знакомою дорогою. Іде собі та пофиркує. На той час відбилася дурна вівця від череди, зайшла в бур’яни, кропиву та лопухи, стала та й блеє і оглядається, чи не знайдеться який добрий чоловік, щоби ю вивів з тої біди. Увидівши цапа, урадовалася, як рідному братові. «Піду, — каже, — хоть за ним, чей він мене виведе; та же мені не першина за ним іти; у нас наперед череди також заєдно цап ходить; за ним іду сміло».
Пішла овечка за цапом. Він через рів — і вона через рів; він через пліт — вона собі через пліт та й забрела з ним в огород. Цього разу заглянув якось-то господар раніше в свою капусту і побачив непрошених гостей. Ухопив хворостину та пустився до них на привітання. Цапок швидший, перескочив назад через пліт, драпнув та й пішов собі в чисте поле. А бідна овечка замоталася, стала кидатися з перепуду на всі сторони та й попалася в руки. Не жаловав же і господар своєї хворостини; зовсім ю поламав на бідній овечці, так що уже вона блеяла не своїм голосом, а помогти нема кому. Наконець господар подумав собі: «Який гаразд? Іще уб’єш дурну вівцю та потому її господар напастовати тя буде». І вигнав ю ворітцями, але ще таки на дорогу парнув ю вздовж добре хворостиною.
Прийшла вівця в череду та й плаче на цапа. А цап каже: «А хто тобі казав за мною бігати? Я пішов, та на свою голову. А коли мужик мені випарить боки, то я ні на кого не буду плакати: ні на господаря, чому дома не годує, ні на пастуха, чому не пильнує мене, но буду мовчати та терпіти. А ти для чого понеслася за мною? Я тебе не кликав!..»
І цап, хоть ледащо, добре каже. Смотри кождий своїми очима, розбирай своїм умом та іди туда, куда лучче…
