Прийшла весна, весела, рум’яна, запашна. Все ожило, зазеленіло. Заструменіли потоки, заспівали пташки, повіяв над полонинами вітерець.
Погнали брати овець на полонину. Пасли через цілу весну й літо. А як прийшла осінь, зібрались в село. Лиш стали спускатись з гір, як піднялася буря. Вівці втекли до лісу, і ніяк пастухи не могли їх звідтам вигнати. Прийшлося заночувати в лісі. Стали розводити багаття, щоби зігрітись і висушити одяг. Якось назбирали попід колодами сухого листя, розвели вогонь, зварили вечерю, а потім лягли й стали по черзі казки розповідати. Довго їх повідали, аж поки сон їх не зморив. Раптом чують: хтось в лісі кричить:
— Буй, бу-у-уй!
Микола озвався:
— Гей, Ге-е-ей!
І знову хтось вже ближче крикнув:
— Буй, бу-у-уй!
Микола знову:
— Гей, ге-е-ей!
І втретє голос почувся вже зовсім близько:
— Буй, бу-у-уй!
Глянули брати й поніміли з жаху: стоїть перед ними песиголовець. Сам величезний, тіло людське має, а голову псячу. На лобі око, як жарина палає.
Микола першим оговтався і крикнув псам, щоби песиголовця нагнали. Але пси песиголовця не чіпають.
— На що-сти мене кликали? — питає песиголовець.
Брати мовчать, не знають, що мають казати.
— Ну раз так, то підете зі мнов. Або буде вам тут кінець.
Налякались брати, пішли за песиголовцем. Де вже їм було боротись з таким чудовиськом. Пішли пастухи, а за ними й вівці.
Йшли брати цілу ніч, а на ранок прийшли до велетенських скель. Песиголовець загнав овець в сарай, а братів замкнув в сінях. Сидять брати й не знають, що песиголовець розклав в печі вогонь, щоби засмажити на ньому котрогось із них, а то й всіх зразу. Як піч добре розтопилась, прийшов песиголовець і став вибирати, котрого з братів взяти. Айбо були всі три такі худі, що вирішив песиголовець їх трохи підгодувати спочатку. А сам тим часом пішов в сарай, вибрав двох жирних овець, засмажив і з’їв.
Микола то все бачив крізь шпару в дверях і дуже зажурився. Не хотів він вмирати такою поганою смертю, та й братів йому було шкода. Став він думати, як би вберегтись від напасті.
— Мусимо щось робити, інакше згинемо,— сказав він братам.
Коли песиголовець ліг спати, Микола взяв велике поліно, пробрався в його кімнату і з усієї сили вдарив песиголовця по голові. Хоч і не вбив, але око вибив. Петро й Іван тим часом вискочили з хати й сховались помежи скелями.
Скочив з болю песиголовець, та так, що головою стелю проламав. А на горищі мав багато горіхів, і вони стали сипатись в дірку. Почув песиголовець, що горіхи сиплються, й каже:
— Добре, що горіхи сюди посипались. Тепер не втечеш від мене, чутиму де ти ступатимеш.
Микола злякався, сховався під лавку й сидить тихенько. А як минув перший страх, то став думати, як має обдурити песиголовця. Почав кидати горіхи в різні кути. Песиголовець думає, що то Микола ходить і давай бігати по хаті, щоби його зловити. Тоді Микола назбирав цілу жменю горіхів і кинув їх до дверей. Песиголовець вирішив, що Микола вискочив з хати, і кинувся у двір. Вибіг так швидко, що й двері не закрив. А за ним у відкриті двері вискочив і Микола.
— Ну тепер вже тебе не боюся. Ніц вже ти мені не зробиш! — крикнув песиголовцеві.
Спинився песиголовець і думає, як має відомстити своєму ворогові.
— Слухай, ти! Я подарую тобі дорогого персня. Йди бери його.
Микола здалека глянув на перстень, а той і справді дуже файний. Лиш страшно Миколі підійти за перснем і почав казати, щоби поклав песиголовець персня на землю.
— Тепер бери, я тебе не зачеплю,— сказав песиголовець, поклавши перстень. А сам подумав: «Ти лиш візьми його, подивимось, що далі буде!»
Взяв Микола персня і лиш одів його на палець, як перстень почав кричати:
— Ходи, ходи!
Песиголовець вчув голос персня і погнався за Миколою. Даремно Микола намагався зняти перстень з руки: той ніби приріс до пальця.
Довго ганявся песиголовець за Миколою. Нарешті вхопив Микола топір і відтяв собі пальця. А тоді взяв його разом з перснем, вибіг на високу скелю і кинув в урвище. А перстень все кричить:
— Ходи, ходи!
Песиголовець побіг на голос, зірвався зі скелі і впав у провалля. Там він і згинув.
А Микола випустив овець з сараю, знайшов братів, і пішли вони додому. Були вже пастухи недалеко від села, як побачили, що женуться за ними інші песиголовці. Але брати швидко перейшли з вівцями річку, і песиголовці не змогли їх наздогнати.
Прийшли брати в село, віддали овець хазяям і дістали за роботу хорошу платню. Потім поодружувались і, певне, дотепер живуть. Лиш відтоді вже ні один з братів, зачувши вночі незнайомий голос, не відкликався на нього.
