Ця історія сталася зі мною 1947 року, коли мені минуло дев’ятнадцять. На той час я працював на відбудові Донбасу разом із хлопцями, мобілізованими по закінченні війни. Час був дуже тяжкий: розруха, голодний пайок і ще багато дечого…

Двоє наших товаришів померло від недоїдання, а на мене теж кивали поза спиною: он, мовляв, третій, який ось-ось піде слідом. Я це й сам відчував, але дуже не хотілося, щоб і мене зарили абиде. Отож і вирішив: хай там що, доберуся до своєї домівки.

Вже не пам’ятаю, як це вдалось, але коли став на порозі рідного дому, мама злякалась: я був мов привид. Мамі сказав: «Я ненадовго. Одне лиш у мене прохання: якщо зі мною щось станеться, то поховайте мене коло діда Аркадія».

Не віддала мати мене смерті. Не знаю, якими зусиллями, але вона виборола-таки мені життя. А в селі тим часом пішли чутки, що Влас от-от помре, а хто любить від себе додати, то «вже помер» казав.

Не забарився й розшук: у село прибув міліціонер, спитав у конторі, де можна бачити Євтушенка Власа. На що голова правління Семен Григорович відповідає: «Так він же помер!» Міліціонер попросив засвідчити це в протоколі й поставити підпис.

Минули дні, місяці… Я повністю одужав, став працювати в колгоспі. Ніхто мене не чіпав, бо в живих я ніде не числився. Та настав час, коли вже хлопців 1930 року народження стали брати до армії, а я — 1928-го. І тут наш голова сільради Єгор Павлович цікавиться: «А чого це тебе, Власе, ніколи до військкомату не викликають? Ану давай зі мною туди поїдемо, я саме везу двох хлопців».

Сміх і гріх, що було… Скільки клопоту та неприємностей довелося перетерпіти, поки мене повернули з померлих у живі!..

Невдовзі і я разом із хлопцями відбув на військову службу, чесно відслужив три роки, повернувся додому. І от живу на білому світі вже 83 роки, маю дітей, онуків і правнуків. Сподіваюся діждатись і праправнуків. На зло всім смертям!

Власій Євтушенко