У нашому селі, вийшовши на пенсію, поселився полковник у відставці. Це був достойний чоловік, мав заслужені нагороди і добре серце. Із задоволенням допомагав людям у міру своїх можливостей. Але мав він і ваду: дуже поважав оковиту. І та «подруга» часто спричиняла незручні ситуації. Одного разу вона привела його до великої калюжі на вулиці, куди й кинула.

Борсається він там, ніяк не вибереться. Але на світі не без добрих людей. Побачила його біду жінка, що жила неподалік, допомогла вибратися з цієї халепи. Та одночасно провела й бесіду.

— Боже, Боже, куди оце вона вас завела і кинула? — примовляла вона, маючи на увазі горілку.

Чоловік, як міг, обтрусився і пішов додому. А там, як тільки побачив свою дружину, запитав суворо:

— Ти навіщо мене в калюжу завела і там кинула?

Бідна жінка від подиву втратила мову, тільки й спромоглася спитати:

— Тобто як, звідки ти таке взяв?

— Сусідка сказала, — відповів полковник. — Вона людина порядна, казна-що вигадувать не буде!

Валентина Бабенко