Спиридон, колгоспний конюх, був здивований: підійшовши вранці до стайні, крізь прочинені двері він почув голос Петра Моцного, бригадира. Той когось вичитував:

— Як ти міг так учинити?! Чим думав? Голову маєш велику, а розуму — катма. Я тебе вважав вірним другом, завжди смачненьким годував, усе найкраще тобі, ніколи на тебе руку не підняв, навіть не замахнувсь, а ти мене так підвів. Так накапостив, що я міг партійного квитка позбутись. А без нього — ні туди ні сюди. І тобі гірше було б, бо тебе забрали б від мене, потрапив би у хтозна-які руки… Мушу оголосити тобі догану.

Заінтригований тією балачкою, Спиридон тихенько просунув голову в двері: з ким це так Петро розбалакує? І побачив, що стоїть бригадир перед конем і все оте йому виказує. А Гнідий пильно дивиться на свого господаря і киває головою, ніби все розуміє. Втім, може, й справді розуміє…

І старий Спиридон уторопав, про що йдеться, бо про це вже гуло все село. Вчора, десь добряче хильнувши, Петро видряпався на воза і наказав Гнідому:

— Вези мене додому, чуєш?! Додому, а не до контори!

Вйокнувши на коня, перекинувся на бік і заснув. А Гнідий чи то недочув, чи був розморений літньою спекою, але почвалав таки до колгоспної контори й зупинився біля входу. Звідти саме голова з партійним секретарем вийшли. Дивляться: кінь та віз бригадирів, а Петра нема. Підійшли ближче: хропе на свіженькій конюшині.

Обидва керівники розкричалися так, що не тільки бригадир, а й півсела почуло. Погрози й матюки можна було на деревах розвішувати. Але, як щойно зрозумів Спиридон, винуватця простили: не хотіли, аби до району дійшло, що ще один «передовий комуніст» спиртним зловживає. От Гнідий і дістав догану від свого хазяїна…

Богдан Мельничук