Це було в день минулих виборів до місцевих рад. Проснулись рано. Дружина оголосила порядок дня. І туди треба, і туди треба. «А заодно зайдем проголосуєм», — сказала.

Ідемо і прикидаємо, хто ж там у списках претендентів на депутатські місця.

— Місцевий керівник, — пригадую.

— І чого йому не вистачає? — прокоментувала дружина. — Скільки можна багатіти… Хто далі?

— Заступник керівника по збуту.

— Це той, що позбував у господарстві все до залізячки? — невдоволено запитала дружина.

— Той.

— Такий і нас продасть з потрохами, якщо проголосуємо за нього.

Далі я назвав механіка.

— А-а-а! Знаю його, — каже дружина. — Він у нас проходив практику, як був студентом. Бач — уже в люди вибився. Так він же на ходу спить. На такому депутатові де сядеш, там і злізеш. Для нього хоч трава не рости.

Обговорили ще кілька прізвищ.

— Так за кого проголосуєм? — підійшли ми до виборчої дільниці.

— Знаєш що… За механіка, мабуть, ніхто не проголосує. Обідно буде чоловіку. Давай хоч ми за нього проголосуєм, — раптом пожаліла жінка механіка.

Так і зробили.

Біля подвір’я зустрілися з сусідами. Привітались.

— Звідки це ви? — питаємо.

— Голосували.

— А за кого, якщо не секрет?

— За механіка… Пожаліли чоловіка.

— Ха-х! Ми також за нього.

Вранці ввімкнув приймач. З тим, що почув, вбігаю до дружини:

— А знаєш хто став у нас депутатом?

— ???

— Механік!

— !!!

Анатолій Дідик