Каже матері:
— Мамко, будьте здорові, бо я йду світом!
Мати плаче, не пускає ’го, айбо він відкланявся і пішов. Іде, іде і видить, що чорти везуть залізо. Затягли віз в яму й ніяк не можуть витягнути. Каже їм Іван:
— Я вам поможу, кедь ми дасте тільки заліза, кілько мій мізильник видержить.
Чорти ся згодили.
Іван виштовхав віз і підставив палець:
— Но, кладіть залізо!
Склали чорти один віз, склали другий, третій. Всі дванадцять! А Іван поніс залізо до коваля:
— Учини ми з сього матеріалу палицю.
Коваль зробив. Іван взяв палицю до правої руки й кинув нею аж під небо. Вернувся до хижі, посидів двадцять хвилин, а далі вийшов вон і підставив палець… Палиця впала на перст і зігнулася. Каже майстрові:
— Ще раз перекуй палицю. Слабо, неборе, гартуєш.
Як перекував, Іван знову кинув палицю в небо, вернувся до хижі, посидів півгодини, пак вийшов, підставив перст: палиця впала й вже не зігнулася.
— Добра палиця.
Виплатив ковалеві, поклав палицю на плече і йде світом. Видить на скалі легіня, що руками тре каміння на муку.
— Що ти за один?
— Сучи каміння.
— Йди зі мною, будемо цимбори.
Ідуть далі. Дивляться: леґінь ступає з гори на гору і каміння переношує.
— Що за один?
— Валигора.
— Ходи з нами, будемо цимбори. Зайшли в хащу й натрапили на хижу.
— Тут будемо жити!
Двоє ходять на лови, а один все лишається дома й варить їсти. Іван та Валигора пішли в ліс, а дома лишили Сучикаміння. Наклав він огонь, поклав варити м’ясо у котел. Раз перед обідом до хати зайшла стара зубата баба й каже:
— Сине, дай ми їсти.
Сучикаміння дав їй м’яса. Як поїла, знову просить.
— Дай ще.
Наклав їй ще. Поїла й знову:
— Ще!
Сучикаміння розсердився:
— Йди собі, бабо, на біду… М’ясо треба моїм цимборам на обід.
— Дай ми м’яса, бо поїм ти на пупі…
Так і зробила. Висипала з котла м’ясо на його черево, з’їла все і пропала.
Сучикаміння встав й поклав борзо нову порцію. Вернулися цимбори, а обід не готовий.
— Чому м’ясо не варене? Сучикаміння каже, що не знає.
На другий день лишився на кухні Валигора. Поклав м’ясо й варить. Біля полудня до хати зайшла баба і просить їсти.
— Дай м’яса.
Валигора дав їй у талір. Поїла й просить ще. Дав ще, а проклята баба не перестає просити.
— Бабо, я готовлю обід цимборам, більше не можу ти дати.
— Дай, бо поїм ти на пупі…
Так і зробила. Перевернула ’го, висипала м’ясо на черево, поїла все й пропала.
Валигора встав, поклав нову порцію варити.
Вернулися цимбори з ловлі, а обід ще не готовий.
Сучикаміння не дуже випитував — чому, бо знав причину. На третій день лишився дома Іван. Поклав м’ясо варити, і як ся доварювало, прийшла баба.
— Хлопче, дай ми м’яса.
Іван їй дав. Баба поїла, але просить ще. Іван знову їй дав. Баба й це поїла.
— Дай ще!
— Більше ти не дам, бо м’ясо треба цимборам.
— Дай ще, бо поїм ти на пупі…
— Так то ти поїла від моїх цимборів? Но, від мене не поїш!
Їмилися в руки. Баба не може Іваном веречи на землю. Тоді Іван вхопив бабу, витягнув надвір, розчахнув розсохатого дуба й задів туди бабу, ще й прив’язав.
Вернулися цимбори. Звідають, ци готове м’ясо.
— Готове, хлопці. Но, тепер я знаю, чому вчора й позавчора м’ясо було недоварене… Ходіть, покажу вам бабу.
Вивів їх вон й показав бабу, задіту в колоду… Вже ледве дихала.
Повечеряли й полягали спати. Іван думав, що баба до ранку сконає. Айбо баба не згибла. Коли вони спали, якось висвободилася з колоди, взяла палицю й пропала. Лиш слід лишила за собою…
Ідуть хлопці за слідом, дійшли до одної керниці. Далі слід пропав.
— Навірно, хлопці, спустилася в керницю (бо керниця була суха). Що будемо робити? Треба спускатися на дно.
Принесли мотуз, і коли Іван хотів опускатися в керницю, сказав:
— Як потрясу мотузком, тягніть!
Спустився Іван і довго пробирався на дно. А там другий світ…
Іде, іде, іде. Дочувся, що баба-шаркань вкрала три царські дівки й зробила їх жонами своїх синів…
Іде Іван глядати бабу-шарканя і насамперед потрапив до старшої дівки. Поклонився, а вона заплакала:
— Йой, тікай скоро, бо прийде мій чоловік-шаркань та тя вб’є. У нього три голови.
— Не журися. Який знак дає шаркань, коли вертається домів?
— Кине залізними вилами.
Іван розповів царівні, відки прийшов і для чого. Раз лиш кинув шаркань залізними вилами.
— Хто тут є з того світу? — гойкнув.
— Не є тут нікого, — відповіла жона.
— Бо є. Ти мені не говори. Виходь, хто тут є!
Іван вийшов. Подали собі руки й говорять межи собою. Шаркань розказав жоні, аби приготовила обід. Вона напекла для шарканя залізних паляниць, а для Івана пшеничних, для шарканя принесла залізного вина, а для Івана природного.
Як пообідали, шаркань звідає:
— Будемо ся рубати ци руками ся метати?
— Метатися…
Вийшли і почали: Іван вдарив шарканем у землю, що той забився до колін. А шаркань Іваном — до пояса. Іван витяг ноги і вдарив шарканем до шиї. Борзо взяв шаблю й відрубав ’му три голови.
— Но, тепер ти свободна. Чекай мене, я йду визволити твої сестри. Коли відходив, царева дівка дала йому шовкові нитки. Пішов до середущої. Вона каже:
— Біжи скоро геть, бо зараз вернеться мій чоловік-шаркань, що має шість голів.
— Не бійся нич. Твою старшу сестру я вже визволив. І тебе визволю. Який знак дає твій чоловік, коли вертається домів?
— Кине залізну палицю.
Раз лиш чують, щось задзвеніло. І палиця впала перед хижею. Царська дівка заховала Івана. Шаркань розчинив двері й скривився:
— Тут є чоловік з другого світу.
— Не є тут нікого.
— Ти мені не говори! Зачав шукати.
Іван показався. Подали собі руки й сіли за стіл.
— Жоно, лади обід!
Вона скоро наладила галушок. Для шарканя — залізних, для Івана — пшеничних. Принесла вина. Для шарканя — залізного, для Івана — природного.
Наїлися, упили.
— Но, як будемо битися? — звідає шаркань, — шаблями рубатися ци метатися?
— Метатися.
Почали битися. Вдарив шаркань Іваном у землю — аж до колін; Іван шарканем — до пояса; шаркань Іваном — до попідплеч. Іван шарканем — до шиї. І борзо утяг шаблю, відтяг всі шість голів.
— Но, дівко, й ти вільна. Чекай ня тут. Я йду за твоєю молодшою сестрою.
Коли відходив, середуща дівка дала йому золоті ножички. І пішов до молодшої сестри, найкращої. Від її лиця, як від сонця, ся видно. Налякалася й заплакала, коли увиділа Івана.
— Втікай геть, бо скоро прийде мій чоловік — шаркань з дванадцятьма головами. Загинеш!
— Не бійся нич. Я вже ослободив твоїх сестер. — І розповів їй свою історію.
Потім запитав.
— Який шаркань дає знак, коли вертається домів?
— Сипле вогняним дощем.
Невдовзі й справді чують: вогняний дощ зачав падати. Іван заховався, а шаркань розчинив двері й загойкав:
— Тут є чоловік з того світу!
— Не є тут нікого.
— Не дури мене. — І пішов шукати.
Іван вийшов. Подали собі руки, сіли за стіл.
— Лади, жоно, обід!
Напекла вона пирогів. Для шарканя — залізних, для Івана — пшеничних. Принесла вина — для шарканя залізного, для Івана природного.
Наїлися, напилися.
— Но, як будемо битися, шаблями ци будемо метатися?
— Метатися!
Імилися руками. Шаркань вдарив Іваном по кістки в землю, Іван шарканем — до колін; шаркань Іваном — до пояса, Іван шарканем — до пояса, шаркань Іваном — до попідплеч, Іван шарканем — до шиї. Борзо витяг шаблю і всі дванадцять голів ’му відтяв.
— Но, дівко, — каже Іван, — збирайся, ідемо домів. Коли виходив, дівчина ’му дала золоту іглу.
По дорозі думає собі. «Молодша буде моя, середуща — Валигори, а старша — Сучикаміння».
Привів Іван всіх трьох сестер до керниці, потряс мотузком. Цимбори витягли по черзі старшу, потім середущу і, нарешті, молодшу сестру.
Як витягли молодшу сестру, досудили, що Івана дотягнуть до середини, а пак пустять назад, бо він, напевно, собі візьме найкращу дівку.
Айбо Іван здогадувався, що з ним можуть вистроїти, й тому замість себе прив’язав камінь.
І не помилився. Підтягли згори мотуз і пак пустили. А сестер налякали, що мусять дома казати, ніби вони двоє їх зрятували, бо інакше їм кінець.
А Іван залишився під землею, журиться, як вийти. Пішов назад в те місце, де побив тарпанів.
Іде, іде… Раз лиш почав падати вогняний дощ. А на дереві у гнізді дуже плачуть малі потятка. Іван пошкодував їх і прикрив своїм одягом. Як дощ перестав, потятка просять Івана.
— Не відходи. Наша мама тобі ся віддячить.
Прилетіла мати — велика-превелика, — й не встигли потятка повісти, хто їх врятував, як проковтнула Івана. Потятка заплакали і все їй сказали. І тоді виплюнула Івана. Ще був живий.
— Но, що хочеш за порятунок моїх дітей?
— Понеси ня на тот світ.
— Добре. Я тя понесу, лиш заріж дев’ять буйволів і дістань дев’ять бочок води.
Коли Іван підготував усе, птах сказав:
— Клади буйволи на правий бік, а воду — на лівий. Як махну головою направо, подай ми до рота м’ясо. Як наліво — воду.
Сів Іван межи крила, летять. І вже були далеко-далеко, а тоді ся кінчило м’ясо. Що робити? Птах хоче їсти, слабне, ледь летить. Тоді Іван відрізав фалат м’яса із свого стегна, кинув.
І так долетіли. Як сіли на суху землю, птах питає:
— Відки то був той послідний кусок м’яса?
— Чому звідаєш?
— Бо дуже ми посмакувало.
— То було м’ясо із мого стегна.
Тоді птах виплюнув сей кусок, приклав до Іванової ноги, і м’ясо приросло.
Птах відкланявся й полетів.
А Іван іде собі домів. Прийшов у одне місто і звідає, яка новина.
— Така й така. Двоє сильні хлопці висвободили царські дівки, й тепер готовиться свадьба. Хлопці женяться, цар віддає за них свої доньки.
Но, нич. Дав Іван вибубнувати, що з’явився шиковний сабов і дуже красне плаття пошиє молодим на вевілля.
Через день принесла старша сестра пошити собі плаття, а Іван вийняв шовкові нитки й пошив ними плаття.
Принесла шити плаття й молодша. Іван пошив їй золотою голкою. Дома дівка сказала.
— Я виділа у того сабова свою золоту іглу, — сказала молодша.
— А я виділа свої шовкові нитки, — одказала старша. І оповіли нянькові.
Цар наказав привести сабова. Привели ’го, а царські доньки нараз ’го впізнали. Айбо не признавалися, бо боялися тих двох. Цар звідає:
— Відки маєш шовкові нитки, золоту іглу та ножиці?
— Так і так, пресвітлий царю. Шовкові нитки, золоту іглу та золоті ножички мені дали твої доньки, коли на тому світі я їх рятував од шарканів.
— Ци так було? — питає дочок цар.
— Ой так! — призналися накінець всі три й сказали, як їх примусили побожитися на неправду оті двоє.
Тоді цар осудив на смерть Сучикаміння й Валигору.
А за Івана віддав молодшу доньку й передав на нього своє царство.
Но, а Іван був із бідної сім’ї, то й не забував про бідних людей. Дав їм добре життя.
І всі його за те любили.
Сіла баба на стілець, а нашій казці кінець.
