Узяли ізняли чоловічу волосинку і понесли вгору. І сказав сокіл: «Лети за мною, бджоло!»
Іде сокіл угору, і бджола йде. «Ну, — говорить, — дивись, бджоло, униз, чи велика земля?» Каже: «Вже так, як діжа, що баби хліб місять».
Потому ізнов ідуть, ідуть. Ізнов каже: «А глянь, бджоло, чи велика земля?» — «Уже, — каже, — так, як жінка вибере із діжі тісто та маленький засадчичок посадить». — «Ну, пускайся ж униз, бджоло, і пускай ту волосину уперед… А чуєш?» — каже.
«Чую, аж реве». — «Ну, я, — каже, — не чую. Ну, лети ж, — каже, — та до землі припади, як та волосинка удариться… А що, бджоло, чи чула?» — «Чую: аж гупнула, а вгору піднялась на дванадцять сажнів». — «Зоставайся ж ти, бджоло, у сім краї, доставай за сім миль собі пропитаніє. А я піду у такі краї, де тебе не буде. То я за сім миль буду птицю вибивать і діти годувать…»
