— Ходім і ми, скатаємо бабу собі.
Баба й каже:
— Нащо тобі баба? Баба у тебе є, а коли так, то скатаємо собі дитину.
— Ну, ходім скатаємо. Якщо дитину, то й дитину.
Пішли і давай дитину катати. Скатали. І давай дитині ніжки робити, і ручки, голову, вуха, рот — усе поробили. І як зробили вони цю дитину, стала шкура дитяча обтягатися, стала вона личком ворочати. Дід та баба радіють:
— Ось у нас буде дитинка, вже, слава богу, рухається.
Через час стала дитинка ходити і балакати. Дівчинка. І дав дід ім’я — Сніжниця. Живе вона, росте щохвилі. За п’ятнадцять день стало півдівки, і проворна така, зве діда дідом, а бабу бабою. Вони нею утішаються. І біла вона як сніг. І волосся, і лице так, як папір, білі. Сусідні дівчата познайомилися і бігають до неї гуляти, і вона бігає до них.
Після великодних свят, як сонце пішло вище, потепліло, так Сніжниця все у холодок ховається. І дожила вона до Купала. Наплели дівчата вінків, і наклали вогнище у березі, і просять у діда і баби дозволити Сніжниці стрибать через вогонь. Пустили її, дівчата вінок на неї наділи і повели. Давай тепер стрибати через вогонь і співати:
— Ну, Сніжниця, бери і ти за нами.
Розігналася Сніжниця за ними і як збігла на вогонь, так тільки і бачили її. Вона там і розтала.
Прийшли дівчата до діда і до баби і кажуть, що бозна-де їх Сніжниця і ділася. Вони і кажуть:
— Вона із снігу виросла, то як на вогонь наскочила, так і розтанула. Якби ви, дівчата, не просили б у нас її, то ще б жила. Ми б поутішалися, а тепер через вас вона і розтала.
Так дід і баба як були самі, так і зостались.
