Раз на газду в лісі напали розбойники, як вертав уночі із міста. Убили би ‘го, якби, не вірний конь. Почав він бігти і втік од розбойників. Дуже цьому радувався газда. І казав, що ніколи свого коня не забуде, що до самої смерті буде ‘го у себе держати.
Але то сказати — єдно діло, а зробити — друге. Забув і газда свою обіцянку. І як захворав конь, він прогнав його, а ворота запер перед ним. А конь той був осліп та й не знав, що його прогнали, бо не видів. Він чекав, що газда одкриє ворота і пустить ‘го. Але коли зрозумів, що ‘го прогнали, пішов од воріт, думав, що знайде собі хоть яку стеблину соломи. Але була зима і нич не було на вулицях.
Дійшов конь до стовпа із дзвоником. Голодний конь занюхав шнурок і начав жувати ‘го. А в тім селі був такий звичай, що єсли кому треба було допомогти, то він у дзвін дзвонив. От коли конь гриз мотуззя, то дзвін задзвонив. Прибігли люди і увиділи ‘го. Прийшов і той газда, чий був конь.
І так йому страшно стало, коли увидів, що ‘го конь просить помочі. Жаль ‘му стало коня. Взяв він ‘го і вже більше не гнав з дому, а доглядав до смерті. А коло того стовпа на камені вирізали образ, як конь у дзвонок дзвонить, щоби всі люди знали, що треба жаліти не тільки людей, а й тварин, бути милостивим до всіх.
