Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.”
Ліна Костенко
Творчість Ліни Костенко – це ще одна сторінка української літератури. Але не проста сторінка, адже майже усі твори цього автора – це роздуми про сенс людського життя, про загальнолюдські цінності. Ці питання хвилювали завжди й усіх, та не кожен міг дати на них відповідь. Намагалася зробити це і Ліна Костенко своїми творами.
Як відомо, кожній людині призначена своя доля. Буває вона щасливою, буває й трагічною. Здається, що тільки від людини залежить, яку вона собі обере: чи ту, яка заведе до прірви, де станеться крах усіх сподівань та надій, чи ту, яка возвеличить людину, дасть усе, що тільки може дати життя?
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Кожен розрахувався за свою долю так, як міг, або так, як йому дозволило сумління. Ось тут і виявилося, що моральні цінності в людей різні. Тільки “правда людська” повинна бути “матір’ю”, тільки вона повинна стати провідною зіркою в житті людини. Недарма стверджує лірична героїня Ліни Костенко, яка обрала собі нелегку Долю:
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претензій нема
до Долі – моєї обраниці.
В літературу Л.Костенко приходить у післякультівську добу на хвилі “хрущовської відлиги” разом з такими поетами-“шестидесятниками”, як І.Драч, Б.Олійник, Т.Коломієць, В.Симоненко, М.Вінграновський.
Творчий доробок поетеси досить вагомий. Перша збірка “Проміння землі” вийшла в 1957 р. На сьогодні Л.Костенко авторка близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: “Мандрівка серця” (1961), “Над берегами вічної ріки” (1977), “Неповторність” (1980), “Сад нетанучих скульптур” (1987), “Вибране” (1989) тощо. Перу письменниці належить історичний роман у віршах “Маруся Чурай” (1979), за який вона удостоєна Державної премії ім. Т.Г.Шевченка.
Українська поетеса Ліна Костенко подарувала читачеві щирість своєї душі, філософське осмислення життя, красу слова. Дочка епохи шістдесятих років XX століття карбувала свій талант у часи, коли панувала напівправда, а гостре правдиве слово замовчувалось в інтересах тоталітарної ідеології.
Читаючи лірику Ліни Костенко, ми розуміємо, що це не просто гасла чи крилаті вислови. Кожен вірш примушує читача замислитися над смислом людського життя, місцем, яке займає кожен із нас у суспільстві.
Куди йдемо?
Який лишаєм слід?
Хто пам’ять змив, як дощик акварельку?
Все менше рук, що вміють сіять хліб.
Все більше рук, що тягнуть все у пельку.
Такі рядки не може написати байдужа людина. Сповнена болями суспільства, поетеса не вчить нас, як треба жити, а страждає від людської байдужості, від неправди, яка панує в суспільстві. Доля України, її майбутнє залежать від того, які ми є сьогодні, якими будемо завтра. Вражають такі рядки:
Здається ж, люди, все у них людське,
Але душа ще з дерева не злізла.
Це не критика людини, це не іронія це крик душі, якій випало вболівати за долю сучасного й прийдешнього.
Душа здригнеться і в астралі,
Де ж те як писанка село?
В майбутнє підуть магістралі,
А України наче й не було?!
Не для того б’ється серце в грудях поетеси, щоб мовчки споглядати прірву, куди падає найцінніше, що є в суспільстві, – духовність, її кожне слово сповнене значущості й ваги, бо виважене на терезах совісті й сумління:
І це, напевно, головне.
Якої ще фортуни?
Не відступитися.
І не покласти лжу на струни.
Ліна Костенко із тих людей, кого вибрала Муза. Безкомпромісно стала вона на шлях Поезії, і став цей шлях її Долею. Не можна не хвилюватися, торкаючись її поетичної душі, що сповнена болями, сподіваннями, вірою.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
принаймні вік прожити як належить.
Свій поетичний заповіт Ліна Костенко щедро дарує сучасникам, струнами торкаючись сердець читачів. Сила її слова в чистоті й чесності. Мабуть, такими вона хоче бачити нас усіх, безкомпромісними й порядними, бо доля України – це доля поетеси, доля кожного з нас.
Ліна Василівна Костенко, видатна українська поетеса
Самобутня творчість Л.Костенко, митця непростої долі, безкомпромісного й сміливого, ліричного й громадянськи активного, характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів, творчими пошуками в царині форми вірша, строфічної будови.
Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од спокус облаштувати своє життя ціною поступок. Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії і відкинути гірші.
Ліна Костенко є також авторкою кіносценаріїв та кваліфікованим перекладачем польської лірики, зокрема поезій Марії Павліковської-Ясножевської. Поетеса уникнула репресій, яких зазнала частина непокірних українських письменників, її довголітнє мовчання, що мало бути покарою влади за оборону прав людини і, сказати б, прав культури на існування, переросло в загальний вияв протесту й обернулося високим авторитетом не тільки в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рік поетесу не друкували, а підготовлені у видавництві збірки лірики були розсипані. Перед періодом вимушеного мовчання видала три поетичні книжки: “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961). Уже ці три перші збірки засвідчили, що Ліна Костенко є, поруч з Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, видатною індивідуальністю в українській поезії після 1956 р. Зокрема третя збірка “Мандрівки серця” стала мистецькою подією 1961 року, на авторські вечори сходилися юрми людей, спраглих справжньої лірики, а не ідеології. “Її третя збірка має принципове значення, – писав тоді молодий поет Василь Симоненко. – Уже самим фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших ліриків, що своїми утворами тільки захаращують полиці магазинів та підривають довір’я читачів до сучасної поезії”. Політичні заморозки, які настали в середині 60-х років, спричинилися до того, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.
Ліна Василівна Костенко, видатна українська поетеса
Чергова книжка “Сонячний інтеграл” (1963) була порізана внаслідок втручання цензури. Те саме спіткало й книжку “Княжа Гора” (1972), підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка “Над берегами вічної ріки” стала в 1977 році наче новим дебютом, який відразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона опублікувала кілька важливих поетичних книжок: “Маруся Чурай” (1979), “Неповторність” (1980), “Сад нетанучих скульптур” (1987). Захоплено сприйнята читачами книжка “Вибране” (1989), видана тиражем 70 тисяч примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в Україні. Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує небагато, не бере участі в публічному літературному житті й далі залишається мовчазним авторитетом сучасної української літератури, яка ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи. Пише книжку про чорнобильську трагедію.
Уже в дебютній збірці Ліни Костенко “Проміння землі” були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, – історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тут можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу, вразливість тонкої людської натури, епічне переживання історії, схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, пов’язаної в поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця Григорія Сковороди, а також вплив філософії дзен (один з напрямів східної філософії).
Минуло небагато часу від виходу історичного роману “Маруся Чурай”, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з’явилися відгуки у пресі. Так розпочала свій шлях “Маруся Чурай” Ліни Костенко”, – писав наприкінці 1980 року літературознавець Павло Охріменко. Але, як ми вже знаємо, насправді історія з цим твором розпочиналася не так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість… Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників України твір був випущений у 1979 році “Радянським письменником”.
Важко тій країні, яка не має своєї історії; важко тому народові, хто її забуває. А ще важче тій нації, яка не знає своєї історії. Була та й є своя історія і в українців. Історія страшна і кривава, історія трагічна і непідвладна людському суду. Неможливо стерти з пам’яті людської тяжкі картини і нападу ординців, і стрілянини половців, і панування литовців, і знущання свого власного “пана” – Яреми. Але від усього звільнилась Україна, знайшла у собі сили скинути пута рабства. Залишилися про це тільки спогади.
Йшла дорогами України незвичайна дівчина, “голос” української землі, її “душа” – Маруся Чурай. Йшла і дивувалась, яке панує запустіння, скільки вбитих і померлих лежить на шляхах. Скрізь голод, випалений хліб, смертельні хвороби. З’явився навіть голодний вовк і почав полювати на людей. Важко цій дівчині дивитися на страшне запустіння, тяжко бачити, що люди нікому не вірять, що забулася історія. Страждає разом з нею і її супроводжувач, мандрівний дяк. Він не розуміє байдужості людей до свого минулого, бо є справжнім патріотом України. Чомусь у греків та у римлян є своя історія, якою вони пишаються. Є вона і в українців, але ніхто її чомусь не знає:
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
Піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен,
Дорогою до Києва з Лубен!
Її твір розкриває нам багатство людських характерів, виношені концептуально-художні ідеї, гранично суворе, досконале вираження в слові, слові класичному. І водночас “Маруся Чурай” – твір новаторський як трактуванням самої постаті народної поетеси, так і художніми засобами зображення.
Віртуозна стилізація мови давньої епохи, власне – несилуване поєднання кількашарової стилізованої лексики і народної говірки, точність і художня доцільність використання архаїзмів та історичних реалій, звукове й ритмічне багатство вірша, його пластичність, залежність від “партії” дійової особи, значущість сміливої рими… В усьому цьому Ліна Костенко бачила не самоціль, але й не суто “виробничі” засоби формування поетичної плоті роману. Сама технологія тут стає мистецтвом.
Духовність людини зумовлюється “диханням” серця. Вона йде з самих його глибин, живе в ньому і, на жаль, інколи вмирає. Але якщо в людини гаряче серце, якщо вона вміє піклуватися не тільки про себе, а і про інших, то така людина має багатий духовний світ. Такою є поетеса Ліна Костенко, яка у своїй поезії відкрила чудовий, неповторний світ художнього слова.
Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніх чотирьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не з огляду на зайняту політичну позицію чи “провокативний” стиль життя – елементи, з яких критики звикли складати портрет митця і створювати йому похвальну громадську опінію. Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову від спокус облаштувати своє життя ціною поступок.
Уже в дебютній збірці Ліни Костенко “Проміння землі” були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, – історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тут можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу, вразливість тонкої людсько натури, епічне переживання історії, схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, пов’язаної в поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця.
Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії і відкинути гірші. Цими гіршими я вважаю велемовність, сентиментальність, надмірний пафос, оперування надто скромним “словником” символів, що часто зводиться до кількох чи кільканадцяти елементів, запозичених з поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народної пісні, послугування загальниками, стилізацію, легкість, з якою поезія потрапляє під вплив патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути цих шкідливих для лірики ознак, якими позначена творчість багатьох українських поетів, прозаїків, навіть критиків.
Книги Л. Костенко “Над берегами вічної ріки” (1977), “Маруся Чурай” (1979), “Неповторність” (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її подальший розвиток. Так, як вона подивилася на проблему жіноцтва, її одвічні болі, так ніхто й ніколи не наважувався говорити про стереотипність думок і традицій. “Моя любов сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі!” – обман, жорстокість буденності – усе це пролунало в “Марусі Чурай”. Ліна Костенко була великим знавцем жіночої натури, незламним воїном за честь жінки, такий собі лицар у залізних обладунках під якими ховається чутлива, ніжна і красива жінка. Інколи за це її називають феміністкою середини ХХ століття.
У збірці “Над берегами вічної ріки” переважає, однак, момент неперехідності, парадоксально виростаючи з плинності, ідея континуації реалізується переважно через звертання до міфологічного, історичного матеріалу та переплетіння мотивів на інтертекстуальному рівні. Спільне тут – міфологізм, історизм та інтертекстуальність – виразно характеризує творчий шлях Ліни Костенко.
Перу поетеси належать також збірка поезій “Сад нетанучих скульптур” (1987) та збірка віршів для дітей “Бузиновий цар” (1987). Спільно з А.Добровольським – кіносценарій “Перевірте свої годинники” (1963). Вона стала почесним професором Національного університету “Києво-Могилянська академія”, її завжди обожнювали студенти і з трепотом ходили на її лекції пишаючись тим, що можуть слухати “титана” українського слова. У неї чимало регалій: почесний доктор Чернівецького національного університету (2002); лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1987, за роман “Маруся Чурай” і збірку “Неповторність”); лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О.Теліги (2000). Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року.
Усі ці заслуги ніколи не стануть показником істинного світогляду поетеси до тих пір, доки ви не візьмете до рук її збірки; до тих пір, доки ви не помітите як промайнув день за читанням її поезій; до тих пір, доки ви не прочитаєте “Марусю Чурай” і задумаєтесь про долю українського жіноцтва. Ліна Костенко бачила світ по-новому, вона говорила правду без прикрас і чудово знала, що: “Жонглює будень святістю і свинством”. Як писав Богдан Лепкий: “Для України варто не лише вмирати:” і вона жила, творила, страждала, раділа, була воїном і просто жінкою, матір’ю і царівною.
У багатьох творах Ліна Костенко не просто висловлює почуття, описує певні історичні події тощо, але ставить досить складні питання, на які й намагається самотужки знайти відповідь чи принаймні окреслити шлях пошуку цієї відповіді. Читач сам не помічає, як залучається до філософських пошуків, аналізує та розмірковує разом із автором, ставлячи і собі глобальні питання, шукаючи та розчаровуючись і знов шукаючи власної істини…
Людське життя є швидкоплинним, ми не маємо змоги виправити, викреслити те, що вже зроблено, тому маємо оцінювати можливі наслідки своїх дій. У простій поетичній формі висловлює поетеса цю думку:
Життя іде і все без коректур,
І як напишеш, так уже і буде…
Багато розмірковує автор над проблемою змізернення людської душі, яке не повинне відбуватися.
І в епіцентрі логіки і стресу,
Де все змішалось – рідне і чуже,
Цінує розум вигуки прогресу,
Душа скарби прадавні стереже.
І насправді, духовні скарби, сама сутність людини є однаковою за усіх часів, треба вміти не зміщувати акцентів між вічним та минущим, попри обставини суспільні та історичні, ми маємо зберігати духовні скарби попередніх поколінь, що відобразились у мистецтві, у фольклорі, у філософії видатних мислителів минулого… Але все – “як треба”, але часто, на жаль, виходить не так, як потрібно. Мені здається, проблема деградації довершеної та високої за своєю природою людської душі залишається актуальною і зараз. Митці XX століття багато говорили про це у публіцистиці чи поетичних творах, Ліна Костенко чи не перша підкреслює масштаби проблеми, порівнюючи духовне банкрутство людських душ із найстрашнішою екологічною катастрофою – Чорнобилем:
Хто в нашу долю тільки не втручався
В яких тенетах тільки не б’ємось
Духовний Чорнобиль давно вже почався
А ми ще тільки його боїмось.
В грудні 2010 року видавець Іван Малкович презентував читачам нову книжку Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”, яка вийшла в світ у видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. “Я сподівався на подію, а з’ясувалося, що це – вибух. Книжка вражає по-справжньому. Здається, у нас так ще не писали. Сподіваюся, що це буде несподіванка для всіх”, – сказав Іван Малкович про нову книжку Ліни Костенко. Директор видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” зацитував слова академіка Івана Дзюби, який читав верстку твору і назвав його “вражаючою хронікою душі інтелігента в світі абсурдів – українського і планетарного”.
За словами самої Ліни Костенко, вона здійснила величезну роботу (яка тривала з 2001-го по грудень 2010-го) у прагненні дослідити, як людство, Україна входять в третє тисячоліття, а також “співвіднесення України зі світом, людини з Україною й зі світом”. “Це не жіночий роман. Це сюрреалістичний Вавілон сучасного світу”, – сказала вона.
Твір написаний від імені 35-річного комп’ютерного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо сканує усі вивихи нашого глобалізованого часу. Ліна Василівна зізналася: дуже давно хотіла написати “Записки українського самашедшого”, які, на відміну від гоголівських “Записок…”, мали б свою специфіку. “Мені дуже шкода було свою рідну, незалежну державу, не хотілося писати чогось прикрого. Але коли я побачила, що ми її втрачаємо, що це моральна катастрофа, і винуваті не тільки вороги, а часто самі українці, і навіть патріоти, і навіть з вусами, я свідомо на це пішла, бо колись треба просто скинути з себе останні ілюзії і треба втриматись над краєм прірви”, – сказала вона.
На презентації йшлося і про майбутні книжки Ліни Костенко. Так, якщо презентований нині твір написано від чоловічого імені, то наступний, що “відбрунькувався від цього роману і писався паралельно, буде вже жіночий, бо у героя є дружина, яка тут не могла реалізуватися”, зізналася авторка. Вже готові до друку дві збірки поезій. Поспішає Ліна Костенко і з завершенням чорнобильської книжки, матеріали для якої збирала в експедиціях з 1995 року.
Ліна Костенко – поет із надчутливим камертоном, що ловить найменші вібрації часу, але водночас є найсуворішим моральним суддею. Її поезія – це універсальний метатекст, який існує поза часом, дає відповіді на головні філософські питання і визначає шкалу етичних та естетичних цінностей. Багатовекторність, багатогранність і цілісність, глибина, філігранність і висока енергетика слова. Це поезія життєтворчого інтелекту, глибокої смислової прозорості, синтезу мистецтв і просто поезія життя. Вона керована головними законами життя, які говорять, що “все на світі треба пережити. І кожен фініш – це, по суті, старт”, а “ті, що народжуються раз на століття, умерти можуть кожен день”, що “кулі примхливі, як дівчата, – вибирають найкращих”, а “підлість послідовна, як геометрія, – вибирає найчесніших”. І все-таки – “криваві жоржини ростуть над шляхом у вічність. Тріпочуть під вітром короткі обривки життя. І тільки подвиг людського духу доточить їх до безсмертя”.
Поезії Ліни Костенко – неперевершеного митця слова – незвичайні, прекрасні, художньо довершені. “Це – як висловився Володимир Базилевський, – більше ніж поезія – тут наша історія і філософія, наш спосіб думання, героїка. Тут минуле й сучасне, просвічене рентгеном мислі…”
Уся поезія Ліни Василівни Костенко – це приклад обережного, трепетного ставлення до слова, розуміння його значення. Така поезія вимагає співпраці з розумним співбесідником – читачем, який має добре серце і відкриту душу.
