Надходив вечір, тьохкав соловейко, цвіла, аж шаленіла з того цвіту, груша, одцвітали вишні, витикалися на вгороді з пухкої чорноземлі картопля, у гнізді, що ото на стовпі на колесі, гріла чорногузиха майбутніх чорногузенят, ласкаво під тином квоктала квочка, скликаючи жовтеньких курчат, що тільки позавчора поскидали з себе яїчну шкаралупу, мекало в загончикові коли-не-коли телятко, сумуючи за мамою, що не прийшла ще з паші… Прогуркотів вулицею трактор, прогув угорі “Лі”, прямуючи на Київ, а ми з Домахою Петрівною сиділи, балакали.
Кожен, значить, робив своє діло.
Почувши “Лі”, Домаха Петрівна промовила:
— Не літала! Зроду не літала!
— А ви, — кажу, — полетіть.
— Боюсь. Дуже високо. Якби трішки нижче, полетіла б.
Домаха Петрівна дійшла вже того віку, коли:
— Е! Вже недобачаю нитку в голку встромити. Як хто встромить, то ще штанці Васькові полатаю. Ну і рве, ну і рве, капосний хлопець, горить на ньому все. А як посварюсь, так ніколи не змовчить.
Зразу мені:
— Як такий, — каже, — буду, бабусю, як ви, то й у мене штани цілі будуть, як у вас, — каже, — спідниця.
— Отакі тепер онуки пішли. І в кого воно вдалося… Я зроду такою не була.
— То, — кажу, — бабусю, такі онуки, що на літаках так літатимуть, як ми з вами тепер пішки ходимо.
— Васько такий. Той літатиме. Як ото воно загуде вгорі, так він як упнеться поглядом, — ну, з місця його не зрушиш. Дивиться, дивиться, — а тоді аж підскочить на місці, — так ото його туди вгору тягне.
— Літатиме, бабусю, літатиме.
— Ох, і хлопець. “Я, — каже, — фашистам ні татка, ні мамки ніколи не прощу”. А оце колись прибіг додому та до мене:
— Знову, — каже, — бабусю, “шершень” загув. По радіо ото в сільраді чув. Та ви, — каже, — бабусю, не лякайтесь, ми тому “шершню” крила пооббиваємо.
Я зразу не зрозумів та й перепитую Домаху Петрівну:
— Що, — питаю, — за “шершень”?
— Та хіба ж ви не чули, чи що. Аглицький ото “шершень”. Той що до нас у війну приїздив. Та чули ви про його.
— А-а-а. Чув, чув.
— Так, кажуть, знову загув. Тоді, як війна йшла, так не гув, а тільки ласкаво крильцями тріпав, а тепер, бач, гуде, та, кажуть, сердито гуде. Аж дзижчить. Чого йому треба?
— “Шершень”, — кажу. — От і гуде.
— І ото воно думає, що як воно “шершень”, так воно нас і перелякає. Та ви тільки гляньте. Рік же тільки без тої клятої війни живемо, а і в мене вже хата новенька. Та й скрізь по селу хатки новенькі біліють. І грушка моя ач як заквітчалася, а за німців ніколи так не цвіла. І вишеньки мої, як молоком облиті… І дерево знає, для кого воно росте, для кого воно цвіте, для кого воно родить. Не для німців, а для нас воно родить. І не для “шершеня” воно родитиме. Чи не так?
— Так, бабусю, так.
— А на підмет мій подивіться. До конопель мене приділили. Бачите, які: як щітка. І прополю, і догляну. І плоскінь виберу, і матірочку. І намочу, і витіпаю. Та насукаємо кріпких-кріпких ниточок, та наплетемо сіточок, та всіх “шершнів” і половимо. Щоб сердито не гули. Не вирвуться, бо нитка в мене кріпка буде.
А я дивився на бабусю Домаху Петрівну, і було в мене на душі спокійно.
“Шершні” гудуть, а ми День Перемоги святкуємо.
Святкуємо в радості і в творчій праці.
Хай гудуть.
А як догудуться, — ну, що ж, — доведеться день другої перемоги святкувати.
Коли не нам, то бабусиному Васькові, що так пильно на літаків удивляється.
