Ні сонця, ні хмар, навіть здається, що й небесної блакиті немає більше над селом. Не співають пташки у садках. Нема ні пташок, ні пташиних гнізд, ні ягід, ні листя…
Не усміхається більше сусідська хата, коли подивитися на неї через тин. І отой будиночок, що праворуч, не усміхається, і з іншого боку не усміхається, і взагалі жоден будинок на всій околиці не усміхається.
Перо не встромляється в ручку. Ручка не влазить у пенал, сам пенал ніяк не входить у портфель. А портфель, портфель нізащо не хоче йти на своє місце під столиком.
Усе йде шкереберть.
І коли бідоласі Бобочелу вже й світ білий не милий, м’яка рука лягає на його плечі й дівочий голос питає тихо-тихо:
– А чого ви посварилися?
– З ким?
– Не знаю. Бачу, з кимось посварився.
– Як бачиш?
– На твоєму носі написано.
То ось хто його виказав! Бобочел тяжко зітхає, і, може, тому, що його дуже образили, а може, тому, що сестра спитала тихо-тихо, майже пошепки, він починає так само тихо розповідати про все, що було.
І – диво дивне! – розповідаючи, він сам починає розуміти, що не так воно вже й страшно. Не встиг розповісти до кінця, як перо вже стало на своє місце, пенал повернувся до портфеля. Усміхнулася хата через дорогу, усміхнулися сусідні хати, повернулися садки на свої місця, і знову полинув пташиний гомін.
Над селом засиніло небо, засяяло сонце. І день сьогодні такий духмяний, такий променистий, що не можна не вийти за ворота.
А тільки вийдеш, починається нова гра, а що було – те спливло.
От що значить сестра.
