Жили собі дід і баба. У них була внучка Маша. Зібралися раз дівчатка в ліс по гриби та по ягоди. Кличуть із собою й Машу.
— Дідусю, бабусю,— каже Маша,— пустіть мене в ліс з подружками!
Дід і баба кажуть:
— Іди, тільки від подруг не відставай, а то заблудишся.
Прийшли дівчатка в ліс, почали збирати гриби та ягоди. От Маша — деревце за деревце, кущик за кущик — і відійшла геть-геть од подруг.
Почала вона гукати, почала їх кликати, а дівчатка не чують, не обзиваються.
Ходила, ходила Маша лісом — зовсім заблудилася. Зайшла вона в далеку глушину, в самі хащі. Дивиться — стоїть хатинка. Постукала Маша в двері — не відповідають. Торгонула вона дверима, а вони й відчинилися.
Увійшла Маша в хатину, сіла коло вікна на лаві. Сидить і думає: «Хто ж тут живе? Чому нікого не видно?..»
А в тій хатині жив величезний ведмідь. Тільки його тоді дома не було.
Повернувся ведмідь увечері, побачив Машу, зрадів.
— Ага,— каже,— тепер не пущу тебе! Будеш у мене жити. В печі топитимеш, кашу варитимеш, мене годуватимеш.
Посумувала Маша, погорювала, та нічого не вдіє. Стала вона жити у ведмедя в хатині.
Ведмідь на цілий день піде в ліс, а Маші наказ дає — нікуди без нього з хати не виходити.
— А якщо підеш, однаково піймаю і тоді вже з’їм!
Почала Маша думати, як їй від ведмедя втекти. Кругом ліс, в який бік піти — не знає, спитати немає в кого…
Думала вона, думала і придумала.
Приходить одного разу ведмідь з лісу, а Маша й каже:
— Ведмедю, ведмедю, пусти мене на один день у село: я бабі та дідові гостинця понесу.
— Ні,— каже ведмідь,— ти в лісі заблукаєш. Давай гостинці, я їх сам однесу.
А Маші того тільки й треба! Напекла вона пиріжків, дістала великий-пре-великий короб і каже ведмедеві:
Ось дивись: я в цей короб покладу пиріжки, а ти однеси їх дідові та бабі. Та гляди: короб по дорозі не одкривай, пиріжків не виймай. Я на дубок вилізу та за тобою слідкуватиму.
— Гаразд,— відповідає ведмідь,— давай короб!
Маша каже:
— Вийди на ґаночок, подивися, чи не йде дощик!
Тільки ведмідь вийшов на ґаночок, Маша зараз же залізла в короб, а на голову собі таріль з пиріжками поставила.
Повернувся ведмідь, бачить — короб готовий. Підняв собі на спину і пішов у село.
Йде ведмідь поміж ялинами, суне ведмідь поміж берізками, в ярочки спускається, на пагорбки підіймається.
Ішов-ішов, втомився й каже:
— Сяду на пеньок, З’їм пиріжок!
А Маша з короба:
— Бачу, бачу! Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!
— Диви, яка окаста,— каже ведмідь,— все бачить!
Узяв він короб і пішов далі. Ішов-ішов, ішов-ішов, спинився, сів і каже:
— Сяду на пеньок, З’їм пиріжок!
А Маша з короба знову:
— Бачу, бачу!. Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!
Здивувався ведмідь:
— От яка хитра! Високо сидить, далеко бачить!
Підвівся і пішов скоріше.
Прийшов у село, знайшов будиночок, в якому дід і баба жили, і давай з усієї сили стукати у ворота:
— Стук-стук-стук! Відмикайте, відчиняйте! Я вам від Машеньки гостинців приніс.
А собаки почули ведмедя й кинулись на нього. З усіх дворів біжать, гавкають.
Злякався ведмідь, поставив короб біля воріт, дременув у ліс.
Вийшли дід і баба до воріт. Дивляться — короб стоїть.
— Що тут в коробі? — питає бабуня.
А дідусь підняв кришку, дивиться — і очам своїм не вірить: в коробі Маша сидить, живісінька, здоровісінька.
Зраділи дідусь та бабуня.
Кинулись Машу обіймати, цілувати, розумницею називати.
— Дідусю, бабусю,— каже Маша,— пустіть мене в ліс з подружками!
Дід і баба кажуть:
— Іди, тільки від подруг не відставай, а то заблудишся.
Прийшли дівчатка в ліс, почали збирати гриби та ягоди. От Маша — деревце за деревце, кущик за кущик — і відійшла геть-геть од подруг.
Почала вона гукати, почала їх кликати, а дівчатка не чують, не обзиваються.
Ходила, ходила Маша лісом — зовсім заблудилася. Зайшла вона в далеку глушину, в самі хащі. Дивиться — стоїть хатинка. Постукала Маша в двері — не відповідають. Торгонула вона дверима, а вони й відчинилися.
Увійшла Маша в хатину, сіла коло вікна на лаві. Сидить і думає: «Хто ж тут живе? Чому нікого не видно?..»
А в тій хатині жив величезний ведмідь. Тільки його тоді дома не було.
Повернувся ведмідь увечері, побачив Машу, зрадів.
— Ага,— каже,— тепер не пущу тебе! Будеш у мене жити. В печі топитимеш, кашу варитимеш, мене годуватимеш.
Посумувала Маша, погорювала, та нічого не вдіє. Стала вона жити у ведмедя в хатині.
Ведмідь на цілий день піде в ліс, а Маші наказ дає — нікуди без нього з хати не виходити.
— А якщо підеш, однаково піймаю і тоді вже з’їм!
Почала Маша думати, як їй від ведмедя втекти. Кругом ліс, в який бік піти — не знає, спитати немає в кого…
Думала вона, думала і придумала.
Приходить одного разу ведмідь з лісу, а Маша й каже:
— Ведмедю, ведмедю, пусти мене на один день у село: я бабі та дідові гостинця понесу.
— Ні,— каже ведмідь,— ти в лісі заблукаєш. Давай гостинці, я їх сам однесу.
А Маші того тільки й треба! Напекла вона пиріжків, дістала великий-пре-великий короб і каже ведмедеві:
Ось дивись: я в цей короб покладу пиріжки, а ти однеси їх дідові та бабі. Та гляди: короб по дорозі не одкривай, пиріжків не виймай. Я на дубок вилізу та за тобою слідкуватиму.
— Гаразд,— відповідає ведмідь,— давай короб!
Маша каже:
— Вийди на ґаночок, подивися, чи не йде дощик!
Тільки ведмідь вийшов на ґаночок, Маша зараз же залізла в короб, а на голову собі таріль з пиріжками поставила.
Повернувся ведмідь, бачить — короб готовий. Підняв собі на спину і пішов у село.
Йде ведмідь поміж ялинами, суне ведмідь поміж берізками, в ярочки спускається, на пагорбки підіймається.
Ішов-ішов, втомився й каже:
— Сяду на пеньок, З’їм пиріжок!
А Маша з короба:
— Бачу, бачу! Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!
— Диви, яка окаста,— каже ведмідь,— все бачить!
Узяв він короб і пішов далі. Ішов-ішов, ішов-ішов, спинився, сів і каже:
— Сяду на пеньок, З’їм пиріжок!
А Маша з короба знову:
— Бачу, бачу!. Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!
Здивувався ведмідь:
— От яка хитра! Високо сидить, далеко бачить!
Підвівся і пішов скоріше.
Прийшов у село, знайшов будиночок, в якому дід і баба жили, і давай з усієї сили стукати у ворота:
— Стук-стук-стук! Відмикайте, відчиняйте! Я вам від Машеньки гостинців приніс.
А собаки почули ведмедя й кинулись на нього. З усіх дворів біжать, гавкають.
Злякався ведмідь, поставив короб біля воріт, дременув у ліс.
Вийшли дід і баба до воріт. Дивляться — короб стоїть.
— Що тут в коробі? — питає бабуня.
А дідусь підняв кришку, дивиться — і очам своїм не вірить: в коробі Маша сидить, живісінька, здоровісінька.
Зраділи дідусь та бабуня.
Кинулись Машу обіймати, цілувати, розумницею називати.
Показати коментарі
