Распе Еріх – Пригоди Мюнхаузена

Перекладено за виданням: Э. Распэ. Приключения барона Мюнхаузена. Для детей пересказал К. Чуковский. Детгиз, 1958.

НАЙПРАВДИВІША ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ
Маленький старичок з великим носом сидить біля каміна й розповідає про свої пригоди.
Його слухачі сміються йому просто в очі,
—    Ох і Мюнхаузен! Ну й барон!
Але він навіть не дивиться на них.
Він спокійно продовжує своє: як він літав на місяць, як він жив серед триногих людей, як його проковтнула величезна риба, як у нього відірвалася голова.
Одного разу якийсь проїжджий слухав-слухав його і не витримав:
—    Усе це вигадки! — закричав він. —Нічого цього не було, про що ти розповідаєш.
Старичок насупився і поважно відповів:
—    Ті графи, барони, князі і султани, яких я мав честь називати кращими своїми друзями, завжди говорили, що я найправдивіша людина на землі.
Кругом зареготали ще голосніше.
—    Мюнхаузен— правдива людина. Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
А Мюнхаузен, і вусом не моргнувши, продовжував розповідати про те, як на голові в оленя виросло чудове дерево.
—    Дерево?.. На голові в оленя?!
—    Авжеж. Вишневе… І на дереві вишні… Такі соковиті, солодкі…
Усі ці оповідання надруковані тут, у цій книзі. Прочитайте їх і зважте самі, чи може бути на світі людина правдивіша за барона Мюнхаузена.

ЧАСТИНА  ПЕРША
КІНЬ НА ДЗВІНИЦІ
Я виїхав у Росію верхи на коні.
Діло було взимку. Ішов сніг.
Кінь стомився і почав спотикатися. Мені дуже хотілося спати. Я ледве не падав з сідла від утоми. Але марно шукав я, де б переночувати: по дорозі не трапилося мені жодного сільця.
Що було робити?
Довелося ночувати в чистому полі.
Навколо ні кущика, ні деревця. Лише маленький стовпчик стирчав з-під снігу.
До цього стовпчика я сяк-так прив’язав свого змерзлого коня, а сам уклався тут же на снігу і заснув.
Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі, або,   вірніше,  в невеликому місті: звідусюди мене оточують будинки.
Що таке? Куди я потрапив? Як могли ці будинки вирости тут за одну ніч?
І куди запропастився мій кінь?
Довго я не міг зрозуміти, що сталося. Коли чую знайоме іржання. Це ірже мій кінь.
Але де ж він?
Іржання чути звідкілясь згори.
Я підводжу голову, і що ж?!
Мій кінь висить на шпилі дзвіниці! Він прип’ятий до самісінького хреста.
Я миттю збагнув, у чому справа.
Учора ввечері все це містечко, з усіма людьми і будинками, було геть чисто занесене снігом, і зовні стирчав тільки вершечок хреста.
Я не знав, що це хрест; мені здалося, що то маленький стовпчик, і я прив’язав до нього свого коня! А вночі, поки я спав, почалася велика відлига, сніг розтав, і я непомітно спустився на землю.
Але бідолашний мій кінь так і зостався там нагорі, на дзвіниці. Прив’язаний до хреста, він не міг спуститися на землю.
Що було робити?
Недовго думавши, я схопив пістолет, добре прицілився і влучив просто в уздечку (треба вам сказати, що я завжди був чудовим Стрільцем!).
Уздечка розірвалася пополам.
Кінь швидко спустився до мене.
Я скочив на нього і щодуху помчав уперед.

ВОВК, ЗАПРЯЖЕНИЙ У САНИ
Та незабаром я побачив, що взимку скакати на коні незручно. Значно краще подорожувати в санях. Я купив собі дуже добрі сани і швидко помчав по м’якому снігу.
Надвечір в’їхав я в ліс. Я почав уже дрімати, коли раптом почув тривожне іржання коня. Я оглянувся і при світлі місяця побачив страшного вовка, який, роззявивши зубасту пащу, біг за моїми саньми.
Надії на порятунок не було.
Я ліг на дно саней і від страху заплющив очі. ,   Кінь мій скакав як шалений. Клацання вовчих зубів чулося вже над самісіньким моїм вухом.
Але, на щастя, вовк не звернув на мене ніякої уваги.
Він перескочив через сани — просто у мене над головою — і накинувся на мого бідолашного коня.
В одну мить задня частина мого коня щезла в його зажерливій пащі.
Передня частина від жаху та болю продовжувала скакати вперед.
Вовк в’їдався в мого коня дедалі глибше й глибше.
Коли я отямився, я схопив батіг і, не гаючи й хвилини, щосили почав стьобати ненажерливого звіра.
Він завив і рвонувся вперед.
Передня частина коня, ще не з’їдена вовком, випала з упряжі в сніг, і вовк опинився на її місці — в голоблях і в кінській збруї!
Вирватися з цієї збруї він не міг, бо був запряжений, як кінь.
Я продовжував періщити його з усієї сили.
Вовк мчав уперед і вперед, тягнучи за собою мої сани.
Ми летіли так швидко, що вже за якихось дві-три години в’їхали галопом у Петербург.
Здивовані петербуржці юрбами вибігали дивитися на героя, який замість коня запріг у свої сани лютого вовка.

ІСКРИ З ОЧЕЙ
У Петербурзі мені жилося добре.
Я часто ходив на полювання і тепер із задоволенням згадую ту веселу пору, коли зі мною мало не щодня траплялося стільки чудесних історій.
Одна історія була дуже кумедна.
Річ у тому, що з вікна моєї спальні було видно великий ставок, де водилося дуже багато всякої дичини.
Якось уранці, підійшовши до вікна, я помітив на ставку диких качок.
Миттю схопив я рушницю і стрімголов кинувся з дому.
Але спохвату, збігаючи східцями, я так ударився головою об двері, що з очей у мене посипались іскри.
Це не спинило мене.
Я побіг далі. Ось нарешті й ставок. Прицілююсь у найжирнішу качку, хочу вистрілити — і з жахом помічаю, що в рушниці немає кременю. А без кременю неможливо стріляти.
Що робити? Побігти додому по кремінь?
Але ж качки тим часом можуть полетіти!
Зажурений, опустив я рушницю, проклинаючи свою долю. Аж раптом мені спала на думку блискуча ідея. З усієї сили я вдарив себе кулаком у праве око. З ока, звичайно, так і посипались іскри, і порох у ту ж мить зайнявся. Так! Порох зайнявся, рушниця вистрілила, і я вбив одним пострілом десять пречудових качок. Раджу вам кожного разу, коли ви здумаєте розвести вогонь, добувати іскри в отакий спосіб.

ДИВОВИЖНЕ ПОЛЮВАННЯ
А втім, зі мною траплялися й кумедніші  випадки.
Одного разу я пробув на полюванні весь день і надвечір набрів у глухому лісі на якесь велике озеро, що так і кишіло дикими качками. Зроду-віку не бачив я такої сили-силенної качок!
На жаль, у мене не лишилося жодної кулі.
А я саме цього вечора ждав до себе велику компанію друзів, і мені хотілося почастувати їх дичиною. Я взагалі людина гостинна і щедра. Мої обіди та вечері славилися на весь Петербург. Як повернусь я додому без качок?
Довго я стояв вагаючись і раптом згадав, що в моїй мисливській сумці лишився шматочок сала.
Ура! Це сало буде чудовою принадою! Діставши його з сумки, я мерщій прив’язав   його до довгого й тонкого   мотузка і кинув  у  воду.
Качки, угледівши поживу, зразу ж підпливли до сала.
Одна з них жадібно проковтнула його.
Але сало було слизьке і, швидко пройшовши крізь качку, вискочило позад неї!
Таким чином качка опинилась у мене на мотузочку.
Тоді до сала підпливла друга качка, і з нею трапилося те ж саме.
Одна по одній качки ковтали сало і надівалися на мій мотузок, ніби на нитку. Не минуло й десяти хвилин, як усі качки були нанизані на нього, мов те намисто.
Можете собі уявити, як весело було мені дивитися на таку багату здобич! Мені лишилося тільки витягти спійманих качок і віднести до свого повара на кухню.
Ото буде учта для моїх друзів!
Але тягти на собі цілу зграю качок не так легко.
Я ступив кілька кроків і страшенно втомився. Раптом— можете уявити собі мій подив!-—качки знялися в повітря і підняли мене до хмар!
Інший на моєму місці розгубився б, але я людина хоробра і кмітлива.
Я влаштував руль із свого сюртука і, правлячи качками, швидко підлетів до дому.
Але як спуститися вниз?
Дуже просто! Моя кмітливість допомогла мені й тут. Я скрутив кільком качкам голови, і ми почали повільно спускатися на землю.
Я потрапив якраз у димар своєї власної кухні. Якби ви тільки бачили, який вражений був мій повар, коли я з’явився перед  ним у печі!
На щастя,  повар не встиг ще її затопити.

КУРІПКИ НА ШОМПОЛІ
О, винахідливість — велике діло! Раз мені пощастило одним пострілом підстрілити сім куріпок. Після цього навіть вороги мої не могли не визнати, що я — перший стрілець на всьому світі, що такого стрільця, як Мюнхаузен, ще ніколи не бувало!
А було це так.
Я повертався з полювання, витративши всі свої набої. Раптом у мене з-під ніг випурхнуло сім куріпок. Звичайно, я не міг допустити, щоб з моїх рук вислизнула така чудова дичина.
Я зарядив свою рушницю — чим би ви думали?— шомполом! Так, звичайнісіньким шомполом, тобто круглим залізним прутиком, яким прочищають рушницю!
Потім я підбіг до куріпок, сполохнув їх і вистрілив.
Куріпки злетіли одна по одній, і мій шомпол проткнув одразу сімох. Усі семеро куріпок упали до моїх ніг!
Я підняв їх і, вражений, побачив, що вони — смажені! Еге ж, вони були смажені!
А втім, інакше й не могло бути: адже мій шомпол дуже нагрівся від пострілу, і куріпки, потрапивши на нього, не могли не   засмажитись.
Я сів на траву і тут же пообідав з великим апетитом.
А я саме цього вечора ждав до себе велику компанію друзів, і мені хотілося почастувати їх дичиною. Я взагалі людина гостинна і щедра. Мої обіди та вечері славилися на весь Петербург. Як повернусь я додому без качок?
Довго я стояв вагаючись і раптом згадав, що в моїй мисливській сумці лишився шматочок сала.
Ура! Це сало буде чудовою принадою! Діставши його з сумки, я мерщій прив’язав   його до довгого й тонкого   мотузка і кинув  у  воду.
Качки, угледівши поживу, зразу ж підпливли до сала.
Одна з них жадібно проковтнула його.
Але сало було слизьке і, швидко пройшовши крізь качку, вискочило позад неї!
Таким чином качка опинилась у мене на мотузочку.
Тоді до сала підпливла друга качка, і з нею трапилося те ж саме.
Одна по одній качки ковтали сало і надівалися на мій мотузок, ніби на нитку. Не минуло й десяти хвилин, як усі качки були нанизані на нього, мов те намисто.
Можете собі уявити, як весело було мені дивитися на таку багату здобич! Мені лишилося тільки витягти спійманих качок і віднести до свого повара на кухню.
Ото буде учта для моїх друзів!
Але тягти на собі цілу зграю качок не так легко.
Я ступив кілька кроків і страшенно втомився. Раптом— можете уявити собі мій подив!-—качки знялися в повітря і підняли мене до хмар!
Інший на моєму місці розгубився б, але я людина хоробра і кмітлива.
Я влаштував руль із свого сюртука і, правлячи качками, швидко підлетів до дому.
Але як спуститися вниз?
Дуже просто! Моя кмітливість допомогла мені й тут. Я скрутив кільком качкам голови, і ми почали повільно спускатися на землю.
Я потрапив якраз у димар своєї власної кухні. Якби ви тільки бачили, який вражений був мій повар, коли я з’явився перед  ним у печі!
На щастя,  повар не встиг ще її затопити.

КУРІПКИ НА ШОМПОЛІ
О, винахідливість — велике діло! Раз мені пощастило одним пострілом підстрілити сім куріпок. Після цього навіть вороги мої не могли не визнати, що я — перший стрілець на всьому світі, що такого стрільця, як Мюнхаузен, ще ніколи не бувало!
А було це так.
Я повертався з полювання, витративши всі свої набої. Раптом у мене з-під ніг випурхнуло сім куріпок. Звичайно, я не міг допустити, щоб з моїх рук вислизнула така чудова дичина.
Я зарядив свою рушницю — чим би ви думали?— шомполом! Так, звичайнісіньким шомполом, тобто круглим залізним прутиком, яким прочищають рушницю!
Потім я підбіг до куріпок, сполохнув їх і вистрілив.
Куріпки злетіли одна по одній, і мій шомпол проткнув одразу сімох. Усі семеро куріпок упали до моїх ніг!
Я підняв їх і, вражений, побачив, що вони — смажені! Еге ж, вони були смажені!
А втім, інакше й не могло бути: адже мій шомпол дуже нагрівся від пострілу, і куріпки, потрапивши на нього, не могли не   засмажитись.
Я сів на траву і тут же пообідав з великим апетитом.

ЛИСИЦЯ НА ГОЛЦІ
Так, винахідливість—найперше в житті. І не було ще на світі людини винахідливішої за барона Мюнхаузена.
Одного разу в російському дрімучому лісі мені трапилася чорнобура лисиця.
Шкура в цієї лисиці була така хороша, що мені стало шкода псувати її кулею чи дробом.
Не гаючи й хвилини, я вийняв з рушниці кулю і, зарядивши ствол довгою шевською голкою, вистрілив у ту ‘лисицю. А що вона стояла під деревом, то голка міцно пришила її хвіст до самого стовбура.
Я не кваплячись підійшов до лисиці і заходився шмагати її нагаєм.
Вона так очманіла від болю, що — повірите?—вискочила з своєї шкури і дременула від мене голяка. А шкура дісталась мені. ціла-цілісінька,  не попсована  ні кулею, ні дробом.

СЛІПА СВИНЯ
Що   й   казати,   багато бувало зі мною  всяких дивовижних випадків!
Пробираюсь    я одного разу крізь гущавину дрімучого лісу і бачу: біжить дике порося, зовсім ще маленьке, а за поросям — велика свиня. Я вистрілив, та ба — промахнувся. Куля моя пролетіла якраз між поросям  і  свинею. Порося заверещало і шмигнуло в ліс, а свиня зосталася на місці мов укопана.
Я здивувався: чому й вона не тікає від мене? Але, підійшовши ближче, я зрозумів, у чому справа.
Свиня була сліпа і не розбирала дороги. Вона могла гуляти лісами, лише тримаючись за хвостик свого поросяти.
Моя куля розірвала цей  хвостик. Порося  втекло, а свиня, зоставшись без нього, не знала, куди їй іти. Безпорадно стояла вона,  тримаючи   в  зубах обривок його хвостика.
Тут у мене раптом майнула блискуча думка. Я схопив цей хвостик і повів свиню до себе на кухню. Бідолашна сліпа покірно пленталася слідом за мною, гадаючи, що її, як і раніше,  веде  порося.
Так, я мушу повторити ще раз: винахідливість — велике діло!

ЯК Я СПІЙМАВ КАБАНА
Іншим разом мені зустрівся в лісі дикий кабан.
Справитися з ним було значно важче. У мене навіть рушниці з собою не було.
Я кинувся тікати, але він погнався за мною як скажений і неодмінно проштрикнув би мене своїми іклами, коли б я не сховався за першим-ліпшим дубом.
Кабан з розгону налетів на дуб, і його ікла так глибоко вгородилися в стовбур дерева, що він ніяк не міг їх витягти звідти.
—    Ага, попався, голубчику! — сказав я, виходячи з-за дуба. —Почекай-но! Тепер ти від мене не втечеш.
І, взявши каменюку, я став ще глибше заганяти в Дерево гострі ікла, щоб кабан не міг вирватись, а потім зв’язав його міцною вірьовкою і, висадивши на воза, з тріумфом   повіз  до себе додому.
Ото дивувались інші мисливці! Вони й уявити собі не могли, що такого лютого звіра можна спіймати живцем, не витративши жодного заряду!

НЕЗВИЧАЙНИЙ ОЛЕНЬ
Проте зі мною траплялися чудеса ще й не такі.
Іду ото якось лісом і ласую солодкими, соковитими вишнями, які купив по дорозі.
Коли це прямо переді мною — олень! Стрункий, красивий, з величезними гіллястими рогами!
А в мене, як на зло, ні однісінької кулі!
Олень стоїть і преспокійно дивиться на мене, ніби знає, що в мене рушниця не заряджена.
На щастя, в мене зосталося ще трохи вишень, і я зарядив рушницю замість кулі вишневою кісточкою. Так, так, не  смійтеся, — звичайною кісточкою.
Гримнув постріл, проте олень тільки головою крутнув. Кісточка влучила йому в лоб і не завдала ніякої шкоди. В одну мить він зник у лісовій гущавині.
Я дуже шкодував, що випустив з рук такого чудового звіра.
Через рік я знову полював у тому ж лісі. Звичайно, на той час я зовсім забув про історію з вишневою кісточкою.
Як же я здивувався, коли з гущавини лісу просто на мене вискочив чудовий олень, у якого між рогами росло високе, крислате вишневе дерево! Ах, повірте, це було дуже красиво: стрункий олень і на голові в нього — струнке дерево! Я враз догадався, що це дерево виросло з тієї маленької кісточки, яка минулого року послужила мені замість кулі. Цього разу мені не бракувало набоїв. Я прицілився, вистрілив, і олень, мов підкошений, упав на землю. Таким чином, з одного пострілу я водночас дістав і печеню, і вишневий компот, бо дерево було рясно вкрите великими, стиглими вишнями.
Мушу признатися, що смачніших вишень я не куштував за все своє життя.

ВОВК НАВИВОРІТ
Не знаю чому, але зі мною часто траплялося, що найлютіших і найнебезпечніших звірів я зустрічав тоді, коли був неозброєний і безпомічний.
Іду якось лісом, а назустріч мені — вовчище! Роззявив пащу —і просто на мене.
Що робити? Тікати? Але вовк уже накинувся на мене, повалив і ось-ось перегризе мені горло. Інший на моєму місці розгубився б, але ви знаєте барона Мюнхаузена! Я — людина рішуча, тямовита  і  смілива.
Не гаючи й хвилини, я застромив кулака вовкові в пащу і, щоб він не відкусив мені руку, стромляв її все глибше й глибше.
Вовк хижо дивився на мене. Очі його палали люттю. Але я знав, що, як тільки я висмикну руку, він розірве мене на дрібні шматки, і тому безстрашно засовував її все далі й далі.
І раптом у моїй голові промайнула блискуча думка: я захопив його нутрощі, сильно рвонув їх і вивернув вовка, як рукавицю, навиворіт!
Ясно, що після такої операції він замертво впав до моїх ніг.
Я пошив з його шкури прекрасну теплу куртку і, коли ви не вірите мені, охоче покажу її вам.

СКАЖЕНА ШУБА
А проте, в моєму житті бували події й далеко страшніші, ніж зустріч з вовками.
Якось за мною погнався скажений пес.
Я чимдуж пустився від нього.
Але на плечах у мене була важка шуба, яка заважала бігти.
Я скинув її на бігу, вскочив у дім і захлопнув за собою двері. Шуба так і лишилася на вулиці.
Скажений пес кинувся на неї і почав люто кусати її. Мій слуга вибіг з дому, підняв шубу і повісив її в тій шафі, де висіла вся моя  одежа.
Другого дня вранці він вбігає до моєї спальні і кричить не своїм голосом:
—    Вставайте! Вставайте! Ваша шуба сказилась!
Я схоплююся з постелі, відчиняю шафу — і що ж я бачу?! Весь мій одяг пошматований на клапті!
Слуга не помилився: моя бідолашна шуба сказилась, тому що вчора її покусав скажений пес.
Шуба несамовито накинулася на мій новий мундир, і від нього тільки клапті полетіли.
Я схопив  пістолет і вистрілив.
Скажена шуба миттю вгамувалася. Тоді я наказав слугам зв’язати її і повісити в окремій шафі.
З тих пір вона вже нікого не кусала, і я одягав її без будь-якого остраху.

ВОСЬМИНОГИЙ ЗАЄЦЬ
Так, немало чудесних історій трапилося зі мною в Росії!
Одного разу я гнався за незвичайним зайцем.
Заєць був на диво прудконогий. Скаче все вперед і вперед —хоч би присів перепочити.
Два дні я гнався за ним, не злазячи з сідла, і ніяк не міг наздогнати.
Моя вірна собака Діанка не відставала од нього ні на крок, але я ніяк не міг наблизитись до нього на відстань пострілу.
На третій день мені все-таки пощастило підстрілити цього клятого зайця.
Тільки-но він упав на траву, я скочив з коня і кинувся роздивлятись його.
Уявіть собі моє здивування, коли я побачив, що в цього зайця, крім його звичайних ніг, були ще запасні. У нього було чотири ноги на животі та ще чотири на спині!
Так, на спині в нього було дві пари чудових дужих ніг! Коли нижні ноги у нього втомлювалися, він перевертався на спину, черевом догори, і продовжував бігти на запасних ногах.
Не дивно, що я, як навіжений, три доби ганявся за ним!

ЧУДЕСНА КУРТКА
На жаль, доганяючи восьминогого зайця, моя вірна собака так знесиліла від триденної погоні, що впала на землю і за годину вмерла.
Я мало не заплакав  з   горя і,   щоб   зберегти   пам’ять   про   свою    померлу   улюбленицю,   звелів    пошити собі з її шкури мисливську куртку.
З тих пір мені вже не потрібно ні рушниці, ні собаки.
Кожного разу, коли я буваю в лісі, моя   куртка так   і   тягне    мене    туди, де переховується вовк чи заєць.
Коли я наближаюся до дичини на відстань пострілу, від куртки одскакує ґудзик і, мов куля, летить прямо в звіра! Звір падає на місці, вбитий чудодійним ґудзиком. Ця куртка і тепер на мені.
Ви, здається, не вірите мені, ви посміхаєтесь? Але подивіться сюди, і ви переконаєтесь, що я розповідаю вам чистісіньку правду: хіба ви не бачите своїми очима, що тепер на моїй куртці лишилося всього-на-всього два ґудзики? Коли я знову йтиму на полювання, я пришию до неї не менше трьох дюжин.
Ото заздритимуть мені інші мисливці!

КІНЬ НА СТОЛІ
Я, здається, нічого ще не розповідав вам про своїх коней?
Тимчасом у мене і з ними траплялося немало чудесних історій.
Було це в Литві. Я гостював в одного приятеля, який страшенно любив коней.
Отож, коли він показував гостям найкращого свого скакуна, яким він особливо пишався, кінь вирвався, повалив чотирьох конюхів і помчав двором як шалений.
Усі з переляку порозбігалися.
Не знайшлося жодного сміливця, який би відважився наблизитись до розлюченої тварини.
Тільки я один не розгубився, тому що, бувши навдивовижу хоробрим, я змалку вмію приборкувати най-норовистіших коней.
Одним стрибком я скочив коневі на спину і миттю вгамував його. Він зразу відчув мою дужу руку і скорився мені, як мала дитина.  З   тріумфом об’їхав я весь двір, і раптом мені закортіло показати свою вправність дамам, які чаювали за столом.
Як же це зробити?
Дуже просто! Я спрямував коня до вікна і вихором влетів у їдальню.
Дами спершу дуже злякались. Але я примусив жеребця вискочити на чайний стіл і так ловко прогарцював серед чарок і чашок, що не розбив жодної чарочки, жодного щонайменшого блюдечка.
Це дуже сподобалося дамам; вони почали сміятись і плескати в долоні, а мій друг, зачарований моєю дивовижною спритністю, просив мене прийняти цього чудового коня в подарунок.
Я був дуже радий його подарункові, бо збирався на війну і давно підшукував собі скакуна.
За годину я вже мчав на новому коні в напрямку до Туреччини, де в той час точилися жорстокі бої.

ПІВКОНЯ
В боях я, зрозуміло, відзначався одчайдушною хоробрістю і попереду всіх налітав  на ворога.
Раз після запеклого бою з турками ми захопили ворожу фортецю. Я перший увірвався до неї і, прогнавши з фортеці всіх турків, підскакав до колодязя — напоїти розпаленого коня. Кінь пив і ніяк не міг напитись. Минуло кілька годин, а він усе не відривався од колодязя. Що за чудасія! Я був здивований. Та раптом позаду мене почувся дивний плескіт.
Я глянув назад і від здивування ледве не впав із сідла.
Виявилось, що вся задня половина мого коня була начисто відрізана, і вода, яку він пив, витікала, не затримуючись у нього в животі! Від цього за моєю спиною утворилося велике озеро. Я був приголомшений. Що за диво!
Та ось прискакав до мене один з моїх солдатів, і загадка вмить з’ясувалася.
Коли я гнався за ворогами і вскочив у браму ворожої фортеці, турки якраз у ту хвилину зачинили ворота і відрізали ними задню половину мого коня. Ну, ніби розрубали його навпіл! Ця задня половина деякий час лишалася поблизу брами, брикаючись і розганяючи турків ударами копит, а потім поскакала на сусідній луг.
—    Вона там пасеться й зараз! — сказав мені солдат.
—    Пасеться? Не може бути!
—    Подивіться самі.
Я помчав на передній половині коня в напрямі до лугу. Там я справді знайшов задню половину коня.
Вона мирно паслася на зеленій поляні. Я негайно послав за військовим лікарем, і він, не довго думавши, зшив обидві половини мого коня тонкими лавровими лозинами, бо ниток у нього під рукою не знайшлося.
Обидві половини прекрасно зрослися, а лаврове гілля пустило коріння в тіло мого коня, і через місяць у мене над сідлом утворилась альтаночка з лаврових  гілок.
Сидячи в цій затишній альтанці, я вчинив немало дивовижних подвигів.

ВЕРХИ НА ЯДРІ
Щоправда, під час війни мені довелось їздити верхи не лише на конях, але й на гарматних ядрах.
Сталося це так.
Ми облягали якесь турецьке місто, і нашому командирові конче треба було дізнатися, чи багато в тому місті гармат.
Але на всю нашу армію не знайшлося хороброї людини, яка згодилася б непомітно пробратись у ворожий табір.
Хоробрішим за всіх виявився я.
Я став поряд з величезною гарматою, яка палила по турецькому місту, і, коли з гармати вилетіло ядро, скочив на нього верхи і хвацько помчав уперед. Усі в один голос вигукнули:
—    Браво, браво, барон Мюнхаузен!
Спершу я летів із задоволенням, та коли вдалині показалось вороже місто, мене охопили тривожні думки.
“Гм! —сказав я собі. — Влетіти туди ти, мабуть-таки, влетиш, та чи пощастить тобі звідти вибратись? Вороги не стануть панькатися з тобою, вони схоплять тебе, як шпигуна, і повісять на найближчій шибениці. Ні, друже Мюнхаузен, треба тобі вертатись, поки не пізно!”
У цю хвилину повз мене пролітало зустрічне ядро, пущене турками в наш табір.
Довго не роздумуючи, я пересів на нього і спокійнісінько помчав назад.
Звичайно, під час польоту я старанно перелічив усі турецькі гармати і привіз своєму командирові най-докладніші дані про артилерію ворога.

ЗА ВОЛОССЯ
Взагалі, під  час  цієї   війни зі   мною було багато пригод.
Якось, рятуючись  від  турків,   спробував  я перескочити  болото  верхи на коні. Але кінь не доскочив до берега, і ми з розгону шубовснули у болото.
Шубовснули — і почали тонути. Порятунку не було.
Болото з жахливою швидкістю засмоктувало нас глибше й глибше. Ось уже весь тулуб мого коня зник у смердючій багнюці, ось уже й моя голова почала занурюватись у болото, і звідти стирчить лише косичка   мого парика.
Що було робити? Ми неодмінно загинули б,  якби не  дивовижна   сила   моїх рук. Я страшенний силач. Ухопивши себе за цю косичку, я з усіх сил смикнув  уверх  і  без  великих зусиль   витяг з болота себе   і   свого   коня,   якого міцно, мов щипцями, стиснув обома ногами. Авжеж, я підняв   у  повітря   і себе,   і   свого коня. Якщо ви   гадаєте, що  це   легко, — спробуйте зробити це самі.

БДЖОЛИНИЙ ПАСТУХ І ВЕДМЕДІ
Але ні сила, ні хоробрість не врятували мене від страшної біди.
Якось під час бою турки оточили мене, і, хоч я бився, мов тигр, я все-таки потрапив до них у полон.
Вони зв’язали мене і продали в рабство.
Для мене почалися чорні дні. Щоправда, роботу мені давали неважку, але досить нудну і надокучливу: мене призначили бджолиним пастухом. Кожного ранку я мав виганяти султанових бджіл на лужок, пасти їх весь день, а ввечері заганяти у вулики.
Спочатку все йшло гаразд, але ось одного разу, перелічивши свої бджоли, я помітив, що однієї немає. Я кинувся розшукувати пропажу і незабаром побачив, що на неї напали два величезні ведмеді, які, певно, хотіли розірвати її надвоє і поласувати її смачним медом.
У мене не було з собою ніякої зброї, крім маленького срібного  топірця.
Я замахнувся і кинув цей топірець у зажерливих звірів, щоб налякати їх і визволити бідолашну бджілку. Ведмеді кинулись тікати, і бджілка булавря-. тована. Але, на жаль, я не розрахував помаху своєї могутньої руки і шпурнув топірець з такою силою, що він залетів на місяць. Так, на місяць. Ви хитаєте головою . й смієтесь, а мені в ту пору було не До сміху.
Я замислився. Що було робити? Де роздобути таку довгу драбину, щоб дістатися до самого місяця?

ПЕРША ПОДОРОЖ НА МІСЯЦЬ
На щастя, я пригадав, що в Туреччині є така городня рослина, яка росте дуже швидко і часом вигониться до самого неба.
Це — турецькі боби. Ні хвилини не гаючись, я посадив у землю один І з ‘таких, бобів, і він зразу ж почав рости.
Він ріс все вище й вище і незабаром дотягся до місяця!
—    Ура! — вигукнув я і поліз по стеблині вверх.
За якусь годину я опинився на місяці.
Нелегко мені було знайти на місяці свій срібний топірець. Місяць срібний, і топірець срібний — срібла на сріблі не видно. Та кінець кінцем я все. ж відшукав свій топірець на купі гнилої соломи.
Я з радістю застромив його за пояс і хотів спуститися вниз на землю.
Та легко сказати: спуститися! Сонце висушило мою бобову стеблину, і вона розпалася на дрібні кусочки!
Побачивши це, я мало не заплакав з горя.
Що діяти? Що робити? Невже я ніколи не вернуся на землю? Невже так  і доведеться  доживати   віку на цьому осоружному місяці? О ні! Нізащо! Я підбіг до соломи і почав сукати з неї мотузок. Мотузок вийшов недовгий, та дарма! Я почав спускатись по ньому. Одною рукою тримався за мотузок, а в другій держав топірець.
Але скоро мотузок кінчився, і я повис у повітрі, між небом і землею. Це було жахливо, проте я не розгубився. Недовго думаючи, я схопив топірець і, міцно взявшись за нижній кінець мотузка, відрубав його верхній кінець і прив’язав його до нижнього. Це дало мені змогу спуститися трохи нижче до землі. Однак до землі було ще далеко, і мені доводилося не раз відрубувати верхню половину мотузка та прив’язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг роздивитися міські будинки й палаци. До землі зоставалося всього три або чотири милі.
і раптом — о жах! — мотузок обірвався. Я гепнувся на землю з такою силою, що пробив яму завглибшки щонайменше з півмилі.
Опритомнівши, я довго не знав, як мені вибратися з цієї глибокої ями. Цілий день я не їв, не пив, а все думав і думав. І нарешті — додумався: викопав нігтями приступочки і по них, як по драбині, вибрався на поверхню землі.
О, Мюнхаузен ніде не загине!

ПОКАРАНА ЖАДНІСТЬ
Досвід, набутий такою важкою працею, робить людину розумнішою.
Після подорожі на місяць я винайшов зручніший спосіб рятувати своїх бджіл од ведмедів.
Увечері я вимазав медом дишель у возі і сховався поблизу нього.
Як тільки стемніло, до воза підкрався величезний ведмідь і почав жадібно злизувати мед, яким був вимазаний дишель. Ненажера так захопився ласощами, що й не помітив, як дишель увійшов йому в пельку, а потім у шлунок і кінець кінцем виліз у нього позаду.
Цього я тільки й чекав.
Я підбіг до воза і вгатив у дишель позаду ведмедя товстого і довгого цвяха! Таким чином ведмідь опинився на дишлі! Тепер уже йому не спорснути ні туди, ні сюди. В такому стані я лишив його до ранку.
Вранці почув про цю витівку сам турецький султан і прийшов глянути на ведмедя, спійманого отак неймовірно хитро. Він довго дивився на нього і реготав, аж за боки брався.

КОНІ ПІД ПАХВАМИ, КАРЕТА НА ПЛЕЧАХ
Згодом турки випустили   мене   на   волю  і   разом з іншими полоненими відправили назад до Петербурга, і   Але я вирішив виїхати з Росії, сів у карету і покотив   на   батьківщину.   Зима   того  року   була  дуже холодна. Навіть сонце простудилося, відморозило собі щоки, і в нього зробився нежить. А коли сонце простуджене, від нього замість тепла йде холод. Можете собі уявити, як закоцюб я у своїй кареті!
Дорога була вузька. Обабіч тяглися паркани. Я наказав своєму кучерові протрубити в ріжок, щоб зустрічні екіпажі почекали, поки ми проїде-мо.тому що на такій вузькій дорозі ми не могли б розминутися.
Кучер виконав мій наказ. Він узяв ріжок і почав дути. Дув, дув, дув, але з ріжка не вилітало жодного звуку! А тимчасом назустріч нам їхав великий екіпаж.
Нічого не вдієш, я вилажу з карети і випрягаю своїх коней. Потім звалюю карету собі на плечі — а навантажена   вона  добре! — і одним махом перескакую через паркан! Ще один стрибок, і я переношу карету знову на дорогу, але вже позаду екіпажа.
Це було нелегко навіть мені, а ви знаєте, який я силач.
Трохи відпочивши, я повертаюся до своїх коней, беру їх собі під пахви і такими ж двома стрибками переношу до карети.
Під час цих стрибків один із моїх коней став одчайдушно брикатися.
Це було дуже незручно. Але я засунув його задні ноги в кишеню свого- сюртука, і йому мимоволі довелося заспокоїтись.
Потім я запріг коней у карету і спокійно доїхав до найближчого готелю.
Приємно було зігрітися після такого лютого морозу і відпочити після такої важкої роботи!

ВІДТАЛІ ЗВУКИ
Мій кучер повісив ріжок поблизу грубки, а сам підійшов до мене.
Ми з ним завели   мирну   розмову.
Аж раптом ріжок заграв:
„Тру-туту! Тра-тата! Ра-рара!”
Ми дуже здивувались, але тієї ж хвилини я зрозумів, чому на морозі з цього ріжка не можна було добути жодного звуку, а в теплі він заграв сам собою.
На морозі звуки замерзли в ріжку, а тепер, відігрівшися біля грубки, відтанули і почали самі вилітати з ріжка.
Ми з кучером увесь вечір тішилися цією чарівною музикою.    ,

ЧАСТИНА ДРУГА
БУРЯ
Але не думайте, будь ласка, що я подорожував тільки по лісах та полях.
Ні, мені доводилося не раз перепливати моря й океани, і там зі мною траплялися такі пригоди, які нікому й не снилися.
Пливли ми якось в Індію на великому кораблі. Погода була чудова. Але коли ми стояли на якорі біля якогось острова, знявся великий ураган. Буря налетіла з такою силою, що повиривала на   острові   кілька тисяч (так, кілька тисяч!) дерев і понесла їх просто під хмари.
Величезні дерева, вагою в сотні пудів, летіли так високо над землею, що знизу здавалися якимись пір’їнками.
Та тільки буря ущухла, кожне дерево впало на своє попереднє місце і зразу пустило коріння, так що на острові не лишилося ніяких слідів урагану. Чудернацькі дерева, правда ж?
А втім, одно дерево так і не  повернулося   назад.
Справа в тому, що, коли воно злетіло в повітря, на ньому сидів один бідний селянин із жінкою. Чого їх занесло туди? Дуже просто: щоб нарвати огірків, бо у тій місцевості огірки ростуть на деревах. Жителі острова люблять огірки над усе в світі і нічого іншого не їдять. Це в них єдина їжа.
Бідолашним селянам, підхопленим бурею, мимоволі довелося зробити повітряну мандрівку під хмарами..
Коли буря вщухла, дерево почало опускатися на землю. Як на те, селянин і селянка були дуже гладкі, вони нахилили його своєю вагою, і дерево впало не туди, де росло раніше, а вбік, причому налетіло на тамтешнього короля і, на щастя, роздушило його, як. комаху.
—    На щастя? — запитаєте ви. — Чому ж на щастя?
А тому, що цей король був жорстокий і страшенно мордував усіх жителів острова.
Жителі були дуже раді, що їхній мучитель загинув, і запропонували корону мені.
—    Будь ласка, добрий Мюнхаузен, будь нашим королем. Зроби ласку, царствуй над нами. Ти такий мудрий та сміливий.
Але я рішуче відмовився, бо страх як не люблю огірків.

МІЖ КРОКОДИЛОМ І ЛЕВОМ
Коли буря стихла, ми підняли якір і тижнів за два благополучно прибули на острів Цейлон.
Старший син цейлонського губернатора запропонував мені піти разом з ним на полювання.
Я з радістю погодився. Ми попрямували до найближчого лісочка. Спека стояла нестерпна, а я до неї не звик і мушу признатися, що дуже швидко стомився.
А син губернатора, дуже молода людина, почував себе в цю спеку чудово. Він жив на Цейлоні змалку.
Цейлонське сонце було йому нестрашне, і він бадьоро крокував по розпечених пісках.
Я відстав од нього і незабаром заблудився в гущавині аезнайомого лісу. Іду і чую шарудіння. Оглядаюсь: переді мною велетенський лев, який роззявив пащу і хоче мене розтерзати. Що тут робити? Рушниця моя була   заряджена  дрібним  шротом, яким   не вб’єш і куріпки. Я вистрілив, але шрот тільки роздратував лютого звіра, і він кинувся на мене з подвоєною люттю.
З переляку я пустився навтікача, знаючи, що це марна спроба, що страховище одним стрибком наздожене мене й розтерзає. Але куди я біжу? Прямо пе-реді мною роззявив пащу величезний крокодил, готовий проковтнути мене тієї ж хвилини. Що робити? Що робити?
Позаду — лев, попереду — крокодил, ліворуч — озеро, праворуч — болото, що аж кишить отруйним гадюччям.
Охоплений смертельним жахом, я впав на траву і, заплющивши очі, приготувався до неминучої загибелі. І раптом у мене над головою ніби щось прокотилось і гепнуло.
Я розплющив очі і побачив разюче видовище, яке дуже мене втішило: виявляється, що лев, кинувшись на мене в ту мить, коли я падав на землю, перелетів через мене і потрапив просто в крокодилову пащу!
Голова одного страховища застрягла в пельці другого, і обидва напружували всі сили, щоб звільнитися один від одного.
Я схопився, витяг мисливський ніж і одним ударом відтяв левові голову. До моїх ніг упало бездиханне тіло.
Потім, не гаючи часу, я схопив рушницю і прикладом став забивати голову   лева   ще   глибше    в   пащу крокодила,   так   що   той   кінець   кінцем    задихнувся. Син губернатора — він   саме  повернувся — поздоровив мене з перемогою над двома лісовими велетнями.

ЗУСТРІЧ З КИТОМ
Ви можете зрозуміти, що після цього на Цейлоні мені не дуже сподобалось.
Я сів на військовий корабель і вирушив до Америки, де немає  ні крокодилів, ні левів.
Ми пливли десять днів без пригод, але раптом біля самої вже Америки з нами скоїлось лихо: ми налетіли на підводну скелю.
Удар був такий сильний, що матроса, який сидів на щоглі, відкинуло в море на три милі.
На щастя, падаючи у воду, він встиг ухопитися за дзьоб червоної чаплі, що пролітала мимо,— і вона допомогла йому продержатись на поверхні моря, поки ми підібрали його.
Ми налетіли на скелю так несподівано, що я не міг устояти на ногах: мене підкинуло вгору, і я вдарився головою об стелю своєї каюти.
Від цього удару моя голова провалилася в мій шлунок, і лише через кілька місяців мені пощастило витягти її звідти за волосся.
Скеля, на яку ми налетіли, була насправді зовсім не скеля. Це був колосальних розмірів кит, який мирно дрімав на воді.
Налетівши на нього, ми розбудили його, і він так розізлився, що схопив наш корабель зубами за якір і цілий день з ранку до ночі тягав нас по всьому океану.
На щастя, якірний ланцюг кінець кінцем обірвався, і ми звільнилися від кита.
Повертаючись назад з Америки, ми знову зустрілися з цим китом. Він був мертвий і лежав на воді, займаючи своєю тушею півмилі. Нічого було й думати, щоб витягти це громаддя на корабель. Тому ми відрізали од кита тільки голову. І як же ми зраділи, коли, втягнувши її на палубу, знайшли в пащі страховища наш якір і сорок метрів корабельного ланцюга, який уміщався в однім дуплі його гнилого зуба!
Але недовго тривала наша радість. Виявилось, що в нашому кораблі велика пробоїна. Вода так і ринула в трюм.
Корабель почав тонути.
Всі розгубилися, закричали, заплакали, але я миттю придумав, як зарадити справі. Не скидаючи навіть штанів, я сів прямо в діру і заткнув її своєю задньою частиною.
Теча припинилася.
Корабель було врятовано.

У ЧЕРЕВІ РИБИ
Через тиждень ми прибули до Італії.
День видався погожий, сонячний, і я пішов на берег Середземного моря купатись. Вода була тепла. Чудово вміючи плавати,  я заплив далеко   від  берега.
Коли дивлюся: просто на мене пливе величезна риба з широко роззявленою пащею! Що було робити? Втекти від неї неможливо, і тому я зіщулився, як тільки міг, і кинувся в її роззявлену пащу, щоб швидше проскочити мимо гострих зубів і зразу опинитися в шлунку.
Не всякому спала б на думку така дотепна хитрість, але я взагалі людина дотепна і, як ви знаєте, неабиякий мастак на подібні речі.
У череві риби було темно, зате тепло і затишно.
Я став ходити по цій темниці, прогулюватися туди й сюди і скоро помітив, що це дуже не подобається рибі. Тоді я почав навмисне тупотіти ногами, стрибати і танцювати, як навіжений, щоб добряче попомучити її.
Риба завила від болю і висунула з води свою величезну морду.
Скоро її помітили з італійського корабля, який проходив мимо.
Оцього саме я й хотів! Моряки вбили її гарпуном, а потім витягли до себе на палубу і стали радитись, як краще їм розрубати незвичайну рибину.
Я сидів усередині і, признатися, тремтів од страху: а що як ці люди розрубають і мене разом з рибою?
Це було б жахливо!
Але, на щастя, їхні сокири не зачепили мене. Ледве тільки блиснув перший промінь світла, я щосили загукав найдобірнішою італійською мовою (о, я знаю італійську мову чудово!), що я радий бачити цих добрих людей, які визволили мене з цієї задушливої темниці.
Почувши людський голос із риб’ячого черева, матроси завмерли від жаху.
їхній подив ще більше зріс, коли з риб’ячої пащі вискочив я і чемно привітав їх поклоном.

МОЇ   ЧУДЕСНІ   СЛУГИ
Корабель, що врятував мене, плив у столицю Туреччини.
Італійці, серед яких я тепер опинився, зразу побачили, що я людина неабияка, і запропонували мені зостатися на кораблі разом з ними. Я погодився, і через тиждень ми пристали до турецького берега.
Турецький султан, довідавшись про мій приїзд, звичайно, запросив мене на обід. Він зустрів мене на порозі свого палацу і сказав:
—    Я щасливий, що можу вітати вас у своїй стародавній столиці. Сподіваюся, що ви при доброму здоров’ї? Я знаю всі ваші великі подвиги, і мені хотілося б доручити вам одну важку справу, з якою не впорається ніхто, крім вас, бо ви найрозумніша людина на землі. Могли б ви негайно поїхати в Єгипет?
—    З радістю! — озвався я. — Я так люблю подорожувати, що ладен хоч зараз на край світу!
Султанові моя відповідь дуже сподобалась, і він дав мені таке доручення, яке на віки вічні має залишитися таємницею для всіх, і тому я не можу вам розповісти, в чому воно полягало. Так, султан довірив мені велику таємницю, бо він знав, що я найнадійніша людина в усьому світі. Я вклонився і негайно вирушив у дорогу.
Ледве я від’їхав од турецької столиці, як мені трапився назустріч маленький чоловічок, який біг з надзвичайною швидкістю.
До кожної його ноги була прив’язана важка гиря, і все-таки він летів як стріла.
—    Куди ти?—спитав я його.— І навіщо ти прив’язав до ніг оці гирі? Адже вони заважають бігти!
—    Три хвилини тому я був у Відні, — відповів набігу чоловічок,— а тепер іду в Константинополь пошукати собі якої-небудь роботи. А гирі я почепив до ніг, щоб не бігти занадто швидко, бо поспішати мені нікуди.
Дуже сподобався мені цей дивний скороход, і я взяв його до себе на службу. Він охоче пішов слідом за мною.
На другий день біля самої дороги помітили ми чоловіка, який лежав на боці, притуливши вухо до землі.
—    Що ти тут робиш? — спитав я його.
—    Слухаю,   як у полі росте трава! —відповів  він. І чуєш?
—    Дуже добре чую. Для мене це чистісінька дрібниця!
—    В такому випадку   ставай до мене  на   службу, голубчику! Твої чутливі вуха можуть придатися мені в дорозі.
Він погодився, і ми рушили  далі.
Незабаром я побачив мисливця, в якого в руках була рушниця.
—    Послухай, — звернувся я до нього. — У кого це ти стріляєш? Адже поблизу не видно ні звіра, ні птиці.
—    На покрівлі дзвіниці в Берліні сидів горобець, і я влучив йому просто в око.
Ви знаєте, як я люблю полювання. Я обняв чудового стрільця і запросив його до себе на службу. Він з радістю пішов за мною.
Проїхавши багато країн і міст, ми наблизились до великого лісу. Дивимось — біля дороги стоїть велетенський на зріст чолов’яга і тримає в руках вірьовку, яку він накинув петлею навколо всього лісу.
—    Що це ти тягнеш? — спитав я його.
—    Та ось треба б дров нарубати, а сокира в мене дома зосталася, —відповів він. — Я оце й хочу примудритися якось, щоб обійтися без сокири.
Він смикнув за вірьовку, і величезні дуби, мов тонкі билинки, злетіли в повітря і попадали на землю.
Я, звичайно, не пошкодував грошей і зараз же запросив цього силача до себе на службу.
Коли ми приїхали в Єгипет, знялася така страшна буря, що   всі наші   карети і   коні   перевертом  понеслись по дорозі.
Вдалині ми побачили сім вітряків, крила яких крутилися мов скажені. А на пагорку лежав чоловік і затискав свою ліву ніздрю пальцем. Побачивши нас, він чемно привітався, 1 буря вмить припинилася.
—    Що ти тут робиш? — запитав я.
—    Я кручу вітряки свого хазяїна!—відповів він.— А щоб їх не потрощило, я дму не дуже сильно: тільки з однієї ніздрі.
„Цей чоловік мені придасться”, подумав я і запропонував йому їхати зі мною.

КИТАЙСЬКЕ ВИНО
В Єгипті я швидко виконав усі доручення султана. Моя кмітливість допомогла мені й тут. Через тиждень я, разом із своїми незвичайними слугами повернувся в столицю Туреччини.
Султан був радий моєму поверненню і дуже хвалив мене за мої успішні дії в Єгипті.
—    Ви розумніший за всіх моїх міністрів, любий Мюнхаузен! — сказав він, міцно потискуючи мені руку. — Приходьте до мене сьогодні обідати!
Обід був дуже смачний, але, на жаль, на столі бракувало вина, бо туркам закон забороняє пити вино. Я був надто засмучений, і султан, щоб мене утішити, після обіду повів мене до свого кабінету, відімкнув потайну шафу і вийняв звідти пляшечку.
—    Такого чудового вина ви зроду не куштували, мій любий Мюнхаузен! — сказав він, наливаючи мені повну склянку.
Вино, справді, було хороше. Але після першого ж ковтка я заявив, що у китайського богдихана Фу Чана вино ще краще, ніж  це.
—    Мій любий Мюнхаузен! — вигукнув султан.— Я звик вірити кожному вашому слову, бо ви найправдивіша людина на землі, але клянуся,  що зараз ви говорите неправду: кращого вина, ніж це, не буває.
—    А я вам доведу, що буває!
—    Мюнхаузен,  ви верзете дурниці!
—    Ні, я кажу щиру правду і беруся  рівно через годину доставити вам з богдиханського погреба пляшку такого вина, в порівнянні з яким ваше вино — жалюгідна  кислятина.
—    Мюнхаузен, ви забуваєтесь! Я завжди вважав вас одним з найправдивіших людей на землі, а тепер бачу, що ви безсовісний брехун.
—    Коли так, я вимагаю, щоб ви переконалися негайно, правду я кажу вам чи ні!
—    Згоден! —відповів султан. — Якщо до четвертої години ви не доставите мені з Китаю пляшку найкращого в світі вина, я накажу відрубати вам голову.
—    Чудово! — вигукнув я. —Я згоден на ваші умови. Але якщо до четвертої години це вино буде у вас на столі, ви віддасте мені стільки золота з вашої комора скільки за один раз може винести людина.
Султан погодився. Я написав китайському богдиханові листа, де просив подарувати мені пляшку того самого вина, яким він частував мене три роки тому.
„Якщо ви відмовите мені в моєму проханні, —писав я, — ваш друг Мюнхаузен загине від руки ката”.
Коли я закінчив писати, було вже п’ять хвилин на четверту.
Я покликав свого скорохода і послав його в китайську столицю. Він одв’язав гирі, що висіли в нього на ногах, узяв листа і за мить зник з очей.
Я повернувся в кабінет султана. Чекаючи скорохода, ми осушили до дна розпочату нами пляшку.
Пробило чверть на четверту, потім пів на четверту, потім три чверті на четверту, а мій скороход усе не з’являвся.
Мені стало якось не по собі, особливо коли я помітив, що султан тримає в руках дзвоника, щоб подзвонити й покликати ката.
—    Дозвольте мені вийти в сад подихати свіжим повітрям! — сказав я султанові.
—    Будь ласка! — відповів султан з найлюб’язні-шою посмішкою.
Але, виходячи в сад, я побачив, що за мною слідом ідуть якісь люди, не відступаючи од мене ні на крок.
Це були султанові кати, готові щохвилини кинутись на мене і відрубати мою бідну голову.
В розпачі я глянув на годинник. Без п’яти чотири! Невже мені залишилося жити всього лише п’ять хвилин? О, це надто жахливо! Я покликав свого слугу — того самого, що умів чути, як росте в полі трава, — і спитав його, чи не чує він тупоту ніг мого скорохода. Він приклав вухо до землі і сказав мені, на моє превелике горе, що ледащо скороход заснув!
—    Заснув?!
—    Так, заснув. Я чую, як він десь хропе далеко-далеко.
У мене ноги підкосилися від жаху. Ще хвилина, і я   загину   безславною смертю!
Я гукнув другого слугу, того самого, що цілився в горобця. Він миттю вибрався на найвищу вежу і, звівшись навшпиньки, став вдивлятись у далечінь.
—    Ну що, бачиш ти негідника? — спитав я, задихаючись від злості.
—    Бачу, бачу! Він розлігся на лужку під дубом недалеко від Пекіна й хропе. А поряд з ним пляшка… Та зажди, я тебе розбуджу!
Він вистрілив у верховіття того дуба, під яким спав скороход.
Жолуді, листя і гілля посипалися на сплячого і розбудили його.
Скороход схопився, протер очі і кинувся бігти як ошпарений.
До четвертої години залишалося всього півхвилини, коли він влетів у палац з пляшкою китайського вина.
Можете собі уявити, яка безмежна була моя радість! Покуштувавши вина, султан мало язика не проковтнув від задоволення.
—    Любий Мюнхаузен! — вигукнув    він. — Дозвольте мені   сховати   цю   пляшечку якнайдалі    від   вас.   Я   хочу розпити її сам. Я й не думав, що  на   світі   буває таке солодке та смачне вино. Він  замкнув   пляшку   в шафу, а ключі   від   шафи поклав собі в кишеню і звелів негайно покликати скарбника.
—    Я дозволяю моєму другові Мюнхаузену взяти з моїх комор стільки золота, скільки може піднести за один  раз людина, — сказав султан.
Скарбник низько вклонився султанові і повів мене в підземелля палацу, вщерть наповнене дорогоцінностями.
Я покликав свого силача. Він навалив собі на плечі все золото, яке тільки було в султанових коморах, і ми побігли до моря. Там я найняв величезний корабель і до самого верху навантажив його золотом.
Піднявши вітрила, ми поспішили вийти у відкрите море, поки султан не опам’ятався і не відняв у мене моїх скарбів.

ПОГОНЯ
Але сталося те, чого я так боявся.
Ледве ми від’їхали од берега, як скарбник побіг до свого повелителя і сказав йому, що я дочиста пограбував комори. Султан страшенно розлютився і послав за мною навздогін увесь свій військовий флот.
Побачивши безліч бойових кораблів, я, признатися, не на жарт злякався. –
„Ну, Мюнхаузен! — сказав я собі. — Настав твій останній час. Тепер уже тобі не буде порятунку. Вся твоя хитрість не допоможе тобі”.
Я відчув, що моя голова, яка тільки що укріпилася в мене на плечах, знову ніби відділяється од тулуба.
Але тут до мене підійшов мій слуга, той, в якого були могутні ніздрі.
—    Не бійтесь! Вони нас не доженуть! — сказав він, сміючись, побіг на корму і, наставивши одну ніздрю проти турецького флоту, а другу проти наших вітрил, підняв такий жахливий вітер, що весь турецький флот в одну хвилину відлетів од нас назад у гавань.
А наш корабель, якого підганяв мій могутній слуга, швидко помчав уперед і через день добрався до Італії.

ВЛУЧНИЙ ПОСТРІЛ
В Італії я зажив багачем, але спокійне, мирне життя було мені не до вподоби.
Я прагнув нових пригод і подвигів.
Тому я дуже зрадів, коли почув, що недалеко від Італії спалахнула нова війна: англійці воювали з іспанцями. Не гаючи й хвилини, скочив я на коня і помчав на поле бою.
Оскільки іспанці облягали в той час англійську фортецю Гібралтар, я негайно пробрався до обложених.
Генерал, який командував фортецею, був моїм добрим приятелем. Він прийняв мене з розкритими обіймами і став показувати мені збудовані ним укріплення, знаючи, що я можу дати йому ділову й корисну пораду.
Стоячи на мурі Гібралтару, я побачив у підзорну трубу, що іспанці направляють дуло своєї гармати якраз у те місце, де стояли ми обидва!
Я негайно наказав поставити на це саме місце якнайбільшу гармату.
—    Навіщо? — запитав генерал.
—    Ось побачиш! — відповів я.
Тільки-но гармату підкотили до мене, я націлив її дуло просто в дуло ворожої гармати, і, коли іспанський пушкар підніс до своєї гармати гніт, я голосно скомандував:
—    Плі!
Обидві гармати бабахнули в одну і ту ж мить.
Сталося те, чого я сподівався: в наміченій мною точці два ядра — наше й вороже — зіткнулися з страшенною силою, і вороже ядро полетіло назад.
Ви розумієте: воно полетіло назад до іспанців.
Воно відірвало голову іспанському пушкареві і шістнадцяти іспанським солдатам.
Воно збило щогли у трьох кораблів, що стояли в іспанській гавані, і полетіло прямо в Африку.
Пролетівши ще двісті чотирнадцять миль, воно впало на покрівлю злиденної селянської халупи, де жила якась старенька бабуся. Вона в той час лежала собі горілиць і спала, роззявивши рота. Ядро пробило покрівлю і стелю, потрапило бабусі прямо в рот, вибило їй останні зуби і застряло в горлі — ні туди, ні сюди!
До халупи вбіг її чоловік, людина запальна і тямовита.
Він застромив руку їй у горлянку і спробував витягти звідти ядро, але воно не зрушило з місця.
Тоді старий, не гаючи й хвилини, підніс до її носа чималу понюшку табаку; баба чхнула, та так добре, що ядро вилетіло через віконце аж на вулицю!
От скільки лиха накоїло іспанцям їх власне ядро, яке я послав їм назад.
Наше ядро теж не принесло їм втіхи: воно влучило в їхній військовий корабель і пустило його на дно, а на кораблі було двісті іспанських матросів!
Отже, англійці виграли цю війну головним чином завдяки моїй винахідливості.
—    Спасибі тобі, любий Мюнхаузен, — сказав мій друг генерал, міцно потискуючи мені руки. — Коли б не ти, ми загинули б. Нашою блискучою перемогою ми завдячуємо лише тобі.
—    Пусте, пусте! — сказав я. — Я завжди готовий служити своїм приятелям.
Щоб віддячити за мою послугу, англійський генерал хотів дати мені чин полковника, але я, як людина дуже скромна, відхилив од себе таку високу честь.

ОДИН ПРОТИ ТИСЯЧІ
Я  так  і  заявив генералові:
—    Не треба мені ні орденів, ні чинів! Я допомагаю вам з дружби, безкорисливо! Просто тому, що я дуже люблю англійців.
—    Спасибі тобі, дружище Мюнхаузен! — сказав генерал, ще раз стискуючи мені руки. — Допомагай нам, будь  ласка, і далі.
—    З великим задоволенням, — відповів я і поплескав старика по плечу. — Я радий служити британському народові.
Незабаром мені випала нагода знову допомогти моїм друзям англійцям.
Я переодягнувся іспанським священником і, коли настала ніч, прокрався у ворожий табір.
Іспанці спали, немов убиті, і ніхто не помітив мене. Я тихенько взявся до роботи: пішов туди, де стояли їхні страшні гармати, і швидко-швидко одну по одній став кидати їх у море, подалі від берега.
Це було не так легко, бо всіх гармат налічувалось понад триста.
Кінчивши з гарматами, я постягував на середину табору всі дерев’яні тачки, екіпажі, вози та гарби, які тільки були тут, поскидав їх в одну купу і підпалив.
Вони спалахнули, мов порох. Почалася жахлива пожежа.
Іспанці прокинулись і у відчаї стали як очманілі бігати по табору.
Їм привиділося з переляку, що вночі в їх таборі побувало сім або вісім англійських полків.
Вони не могли собі уявити, щоб цей розгром могла вчинити одна людина.
Іспанський головнокомандуючий до того перелякався, що кинувся тікати і, не спиняючись, біг два тижні, поки не добіг до Мадріда.
Все його військо дременуло за ним, не сміючи навіть   оглянутись   назад. Таким   чином,   завдяки   моїй   хоробрості  англійці остаточно зломили ворога.
—    Щоб ми робили без Мюнхаузена? — говорили вони і, потискуючи мені руки, називали мене рятівником англійської армії.
Англійці були такі вдячні за подану їм допомогу, що запросили мене в Лондон погостювати.
Я охоче поселився в Англії, не передбачаючи, які пригоди чекають мене в цій країні.

ЛЮДИНА-ЯДРО
А пригоди були жахливі.
Гуляючи якось околицями Лондона,   я   дуже   стомився,  і мені  захотілося прилягти  відпочити.
День був літній, сонце пекло не- є. милосердно; я мріяв про холодочок де-небудь під розлогим деревом. Але дерева поблизу не було, і я, шукаючи затінку, забрався в жерло старої гармати і відразу заснув міцним сном.
А треба вам сказати, що саме в цей день англійці святкували мою перемогу над іспанською армією і на радощах палили з усіх гармат.
До гармати, в якій я спав, підійшов пушкар і вистрілив.
Я вилетів з гармати, як добре  ядро, і, перелетівши на другий берег річки, потрапив у двір якогось селянина. На щастя, у  дворі  було  складене  м’яке   сіно.   Я   врізався в нього сторч  головою — просто   всередину   великого стогу. Це врятувало мені життя,   але,   звичайно, я знепритомнів.
Так, непритомним, пролежав я три місяці.
Восени сіно подорожчало, і хазяїн захотів продати його. Наймити обступили мій стіг і заходилися перегортати сіно вилами. Від їхніх голосних розмов я прокинувся. Сяк-так видершись на самий верх стогу, я спросоння покотився вниз і, впавши хазяїнові просто на голову, ненароком скрутив йому в’язи, від чого той зразу помер.
А втім, ніхто особливо не плакав за ним. Він був безсовісний скнара і не платив своїм наймитам грошей. До того ж, він був жадний торгаш: продавав своє сіно тільки тоді, коли воно якнайбільше підвищувалося в ціні.