От і живуть вони собі вдвох із жінкою. Жінка товчеться та заробля, щоб таки збити хоч яку-небудь худібчину та щоб їсти було що; а дурень тільки їсть, та п’є готовеньке, та на печі лежить, та хоч би лежав, а то висить: оце залізе, обхвате жердку руками і ногами й повисне, висить та співа, аж хата розлягається. Раз жінка йому і каже:
— Ти б таки пішов до батька та випросив собі хоч поросятко, як-таки у нас в дворі нічого немає.
— Та добре ж, жінко, я й піду.
Прийшов до батька поздоровкався.
— Казала моя жінка, щоб ви дали порося.
А мати й каже невісткам:
— Підіть там піймайте яке гарненьке поросятко та дайте йому.
Він узяв те порося в мішок, поніс додому.
— На тобі, жінко, порося, казали, щоб берегла.
А сам оп’ять на піч — повис та й співа. На другий день жінка оп’ять йому каже:
— Люди такі: то рибу ловлять, то по зайці ходять, а ти все лежиш, та якби я не заробляла хліба, то й з голоду досі пропав би, піди по зайці.
— Та добре ж, — каже, — жінко, я й піду.
От жінка пішла до сусіда прясти, а він узяв кота й порося у мішок замість гончих собак і пішов у ліс. Тільки що став доходити — біжить заєць: він зараз випустив кота, а той кіт з переляку на дуба заліз, на самий вершечок, та й сидить. Дурень взяв та й порося випустив, а те порося як побіжить у рів, не удержалось покотилось і вбилось. Зостався дурень без нічого: і зайця не піймав, і порося запропастив. Прийшов додому, жінки нема, він і поліз на піч. Прийшла жінка.
— Де ж твої зайці?
— Е, лиха там їх година! Тільки дурно порося пропало.
— Яке порося?
— Та наше-таки, я його брав на охоту.
— От дурний! Люди собак беруть, а він порося. Ти коли сам не знаєш, хоч би людей розпитав.
— А я ще й кота брав, так кіт забравсь на дуба, манив, манив — не лізе, так я його й покинув.
— Любий! Любий! — каже жінка.
Через скільки там днів оп’ять йому каже:
— Тепер у нас нема в дворі ні шерстини: ти б таки пішов до батька та попрохав, щоб тобі дали хоч лошатко.
Пішов дурень. Увійшов до батька в хату, поздоровкався.
— Казала моя жінка, щоб ви дали нам лошатко.
— А порося живе?
— Ге! Давно вже нема:
— А де ж?
Той так і так, розказав їм, де ділось порося. Браття вилаяли його, а мати аж заплакала. А лошатко дали-таки. Він надів на нього обротьку і повів додому. Привів у двір, пустив його, а сам мерщій на піч — повис на сволоці та й співа. Жінка питає:
— А що, дали лоша?
— Дали, он у дворі.
— Ти б його в хлівець загнав та дав би йому сінця.
— Зажени ж, коли тобі треба.
От у неділю жінка збирається до міста.
— Гляди ж, — каже, — хазяйнуй тут без мене: даси лошаткові їсти і напоїш, а я кликну Параску (сусідину дівчину), нехай тут у печі витопить і обідати наварить; як управиться, то даси їй поснідати, отам у молошнику є сметана, а вона напече паляниць, то поламаєш м’яку паляницю.
— Гаразд, — каже.
Прийшла Параска. Зараз затопила в печі, наварила обідати й паляниць напекла. Як зовсім вже виправилась, сіла біля вікна та й сидить. А дурень усе лежав на печі; далі як схопиться, як ухватить вірьовку — давай налигувати Параску. Та кричить, опинається, а він:
— Чого ти, дурна? Ходім, я їсти дам.
Повів її в хлівець, положив сіна і хлівець зачинив, а лошатко повів у хату. Привів. Усипав у мисочку сметани, поламав паляницю і давай сажати лошатко за стіл. Лошатка дрига ногами, головою маха, а він її вговорює:
— Чого ти, дурна, пручаєшся? Сідай, їж, воно добре.
Та й товче її мордою в сметану. Та лошатко як вирветься, вибила вікна, далі як плигне через стіл, миску розбила, стіл прекинула.
— Ні, ти катова лошаця! От дурна, не схотіла сметани.
Поліз на піч та й співа. А Параска тим часом якось відчинила дверці і втікла з хлівця. Прийшла жінка.
— А що, давав лошатці їсти?
— Давав сметани, так вона не схотіла та ще, бач, і вікна побила, й мисочку розбила.
— А боже! Що мені з тобою робити? Де ж таки ти чув, щоб лошатам давали сметану?
— Та ти ж сама казала.
— Я тобі веліла, щоб ти Парасці дав сметани, а лошакові — сіна.
— А я Парасці давав сіна, так вона аж кричить, та не хоче. Зачинив було в хлівець — отже, мабуть, утекла.
— Дурний, дурний! От лиха мені година з тобою.
Діждали заговин. Усі люди ідуть в гості до родичів, і дурень із жінкою до батька. Засиділись там та й припізнились, їх зоставили ночувати. Полягали спати. Дурень — чи спав, чи й ні — будить жінку:
— Жінко, жінко! Я їсти хочу!
— Та хіба ж ти давно вечеряв? Устань же, — каже, — та пошукай — отам на печі була макітра з варениками, що од вечері остались.
Він поліз. Лапкався там, лапкався — знайшов макітру, та не ту, що була з варениками, а другу; а в ту макітру повлазили маленькі кошенята спати. Він не став роздивляться, що там знайшов, поїв кошенят. Прийшов до жінки.
— Чуєш, жінко, які добрі вареники! Та ще й хрускотять, мов з кісточками.
— А побила мене лиха година! Отож ти кошенят поїв. Лягай же спати.
Він полежав трошки та оп’ять торка жінку.
— Жінко, жінко! Я пити хочу.
— А щоб тебе… Отам біля порога стоїть діжечка з водою — встань та й напийся.
Устав він. Ходив, ходив по хаті, налапав помийницю і давай з неї хлебати.
— Жінко, я найшов воду, та така добра, кисленька, та ще мов кишечки тягнуться.
— То ж ти, мабуть, помий напився.
Тільки що жінка заснула, він оп’ять її будить:
— Жінко, жінко! Квасу хочу!
— А, як ти мені надоїв зі своїми примхами! Полізь у погриб там стоїть бочка з квасом, наточи й напийся, та гляди, затикай чіп, щоб не вибіг квас.
Поліз він у погріб, одіткнув чіп і випустив увесь квас. Бродить в погребі по коліна. Сяк-так вибрався відти, увійшов у хату.
— Жінко, жінко! Я квас випустив.
— Гаразд! Ти вже куди не повернешся, наробив добра. Піди набери попелу, отам у сінях в жолобку стоїть — та засип. Та гляди, не попади борошна!
Пішов він, найшов борошно, набрав і засипав той квас. Увійшов у хату.
— Жінко, жінко! Вже засипав квас, та хто його зна, що мені попалось — таке, як борошно, і пахне борошном, ось устань подивись.
Встала вона, полізла в погріб, коли гляне, аж, лиха година, увесь погріб ізсипаний борошном.
— А щоб же тебе, — каже. — Ну що тепер батько скаже? Збирайся та ходімо, щоб хоч не чути, що тут буде.
Убралися тихенько, та так, що ніхто й не чув, і до світа дома стали. Та більше вже ніколи не ходили в гості.
Так собі живуть та хліб жують. Жінка все побивається, так, як і побивалась, а дурень висить на печі та співає.
