— Ходім, братику, в світ.
Ідуть собі, ідуть, де найдуть ягідку, з’їдять собі, де найдуть щавель, з’їдять собі та й блукають по полю та по лісу. Аж ідучи раз, бачать, стоїть криничка, і братик каже:
— Сестричко-голубко, я водички хочу.
А вона йому каже:
— Не пий, братику, бо тут пили воли, то ти ще й волом перекинешся.
Він її послухав і не пив, і пішли вони далі. Ідуть та й ідуть, аж стоїть знов в ярку мала криничка.
— Аж тут я вже нап’юсь, — каже братик.
А сестра каже:
— Не пий, братику, бо тут коники пили, то і ти коником зробишся.
Він її послухав знов. Пішли далі, аж стоїть озерце.
— Може, вже я тут нап’юся?
— Не пий, братику, бо тут овечки пили і ти зробишся баранчиком.
Але вже він сестрички не послухав, напився та й став баранчиком.
Та й ідуть собі, де найде сестричка ягідку, то вже сама з’їсть, а баранчик травичку скубе, а на ніч як найдуть де сіно, то вона його кладе від сінця всередину, а сама лягає скраю, щоб його вовк не вхопив.
Переночували, ідуть знов собі, аж коли їде панич верхом з рушницею, а сестричка тоді вже стала велика і гарна дуже, вже добре виросла, відколи вони ходили. Той панич думав, що вона вийшла пасти того баранчика, і сказав слугам зловити баранця і привести його і дівчину до себе.
— Я її розпитаю, що вона таке.
Зараз і привели їх разом до того панича. Він як глянув, що вона така прехороша, так аж трясеться до неї та й питає:
— Що ти таке і що ти пасеш і нащо, того баранця?
А вона йому каже, що це її брат, і як воно все було із ним розказала. Він їй і каже:
— Сідай зі мною!
А вона до нього:
— То візьміть же і мого братика-баранця, бо я його не покину.
Та й поїхали. Приїхали разом до двора, до цього молодого панича. От він їй і каже, і просить:
— Будь мені за жінку, повінчаймося.
Вона і згодилась, сказала:
— Добре.
І повінчались вони, і жили собі гарненько, і прижили собі дитину, а баранчик колише і глядить цю дитину, і вона йому радіє, а він їй, що це бог дав таке добро сестриці.
Поїхав раз пан знов з рушницею, а слуга каже до пані:
— Ходім купатись, пані серце.
Пішли вони купатись, а баранчик сів собі на березі і держить дитинку, а вони як пішли в воду, та слуга повела її на глибину, ввела у воду та й каже:
— Дайте-но, пані, я вам плечі помию, а то у вас таке болото чорне.
Як стала її мити, як стала мити, та й упхнула в воду, в саму глибину. А той баранчик як вгледів, та й заплакав. А слуга вибігла з води та й удяглась у панину одежу, а свої спідниці кинула у воду, забрала дитину і біжить додому, а баранець іде собі за нею. Прийшли додому, а дитина все плаче та плаче, і цілу ніч плаче.
Аж пан приїхав, не роздивився і питається:
— Чого воно плаче? Де це наша слуга?
А вона каже:
— Я її прогнала, бо вона така ледача була.
Як встав баранець уранці, взяв дитину і пішов до води. Аж там випливла качечка, а на ній золоте і срібне пір’ячко, підпливла на берег і прийшла до баранчика, взяла дитину і стала годувати її як мати. Погодувала, а баранець взяв та й поніс дитину додому, і вона така стала здорова, так спить добре, а пан все дивується, що це цей баранець робить і куди він дитину носить, що воно все так гарно спить. Та й каже пан до всіх у дворі:
— Дослідіть мені, куди він ходить з дитиною, що він з нею робить?
Пішов один чоловік за баранцем, і нишком засів, і вгледів, що підпливла качечка з золотим і срібним пір’ячком і погодувала дитину. Цей чоловік зараз побіг до пана і все це розказав, а пан сказав слугам розкинути волока і конче зловити цю качечку.
Пішли вони і так зробили, зловили її і принесли панові. А вона так закричала: ка-ка-ка-ка-ка, що утішаються всі, і з’їджаються пани і його рідня дивитись на качечку, така вона втішна.
А пані напалась на пана, щоб цю качечку зарізати.
— А то, — каже, — я пропаду!
А пан на те:
— Хіба в нас нема других качок?
Як це почув баранець, то побіг і сказав зараз качечці:
— Стережись, сестричко моя, бо тебе хотять зарізати.
А качечка каже:
— Як мене заріжуть, то ти укради пір’ячко з мене і швидко закопай де-небудь.
Так і зробилось, що качечку зарізали, і баранець дві пір’їнки вхопив і при припічку закопав. Аж за ніч десь взялись два стовпи зо срібними та золотими листочками по них. З’їжджаються всі пани, дивляться, дивуються, де це вони взялись при припічку? Як порозходяться всі, то баранець говорить до тих стовпів і вони йому одказують, говорять до нього.
Знов колись баранець почув, що пані каже до пана:
— Порубай, сердуню, ці стовпи, а то я пропаду.
— Нащо нам їх рубати, — каже пан, — вони такі гарні, нехай собі стоять.
Але пані пристає, щоб порубати. Баранчик цеє почув, побіг та й сказав стовпам:
— Сестричко, голубко, хотять тебе зрубати і спалити.
А стовпи кажуть:
— Братику, як нас будуть рубати, то хоч одну трісочку укради і перед покоями закопай.
Взялись зараз і таки стали рубати, а баранця зачинили в покоях, щоб він не бачив і не взяв ні трісочки. Аж тут на те прийшла бабка-бранка з покришкою по вогонь, і одна трісочка упала бабі в покришку, а ця баба взяла і сховала її за пазуху і забула за неї, та й принесла додому і кинула в скриню.
Через ніч з цієї трісочки стала панна ще краща, як ця сестричка баранця була.
Рано баба пішла в поле і вечором приходить, дивиться, що в неї у печі витоплено і все поприбрано. Баба здивувалась, сіла повечеряла і лягла спати. Рано встала і пішла знов у поле, аж приходить вечером і дивиться, що у неї хусти попрані, і їсти наварено, і так гарно поприбрано в хаті, та й думає собі баба:
«Треба конче мені розглянутися, хто це все мені робить. Візьму неначе в поле піду, присяду за дверима і догляджусь, що воно таке мені допомагає».
Сіла раз під дверима, дивиться, аж вже топиться в печі, уже вона витопила, і сіла за стіл, і обідає, а баба вийняла кілочок в дверях і придивляється, та їй нічого не каже, а чекає, щоб вона наїлась. От вона вже встала з-за столу, а баба в хату та каже:
— Добридень, їмосьцюню, де це ви тут взялись?
А вона каже:
— А ви трісочку вкинули в свою скриню, то я оце з тої трісочки.
Як це все робилося, а пані в дворі тепер вже почала просити пана:
— Заріжмо цього баранця! Нащо він нам?
А пан думає сам собі: «То казала «братику» на нього, а тут вже каже зарізати його». Та й сам собі дивується.
Але прийшла та бабка до пана, побачила баранця та й каже:
— Баранчику, візьми дитину та прийди до мене до хати. Він зараз взяв, забрав дитину і пішов до баби.
А пані все своє та своє: «Заріжмо та заріжмо баранця». А пан каже:
— Та нехай вже ввечері заріжемо.
А баранець як прийшов до баби, то вони — брат із сестричкою — так зраділи дуже, що побачились, та баранчик почав розказувати:
— Знаєш, сестричко, хотять мене зарізати.
А вона йому каже:
— Не бійся, не заріжуть вони тебе.
Оце подумали зараз, щоб підіслати бабу до пана, щоб прийшов хутко сюди до неї, бо тут дитина і баранчик ждуть.
Як надумалась, так і зробила. Баба пішла до пана та просить, щоб він прийшов до неї на час. Він її питає:
— Чого ж я піду?
А вона просить дуже і каже:
— Ось ходіть-но, пане, побачите в мене свою першу жінку.
Він як це почув, так зрадів та й швиденько побіг. І як прибіг до хати і глянув, то аж крикнув, такий був щасливий, а вона йому каже:
— Чи ви мене пізнали, що це я, ваша перша жінка? Але не піду я до вас, поки ви її, брехливої, проклятої слуги куди не дінете, я не хочу, щоб вона мене бачила.
Він крикнув на людей, щоб вивели коней, і прив’язали ту слугу до коней, і пустили в поле, нехай вона там пропаде.
А перша жінка, дитинка і баранчик щасливо живуть і поживають і віку доживають, а тую слугу коні понесли і на все поле її рознесли. Де вона головою ударила, там стала могила, де плечима — долина.
