Якось Лесько здибався з Амбросієм, зміряв його очима від голови до ніг і ткнув пальцем у товстий живіт:
— Ти за тиждень народиш теля!
— Жартуєш, Леську…
— Ні, бігме.
Прийшов Амбросій додому, та такий сумний, ніби його десь обікрали. Говорить до жінки:
— Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля.
— Це може бути, чоловіче.
Багач із багачкою зажурилися. Люди ж сміятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросій, що теля вродив!
Жінка побідкалася й каже:
— Іди, Амбросію, геть від хати. Тікай у ліси, аби ніхто нічого не бачив.
— Добре, піду.
Багач встав удосвіта, поклав хліба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лісами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шість днів так ним носило, аж підошви вже повідпадали. Сьомого дня знайшов на галяві цісарський карабін і чоботи, в яких ще були ноги.
«Ади, — подумав багачисько, — вовки з’їли шандаря. Та буду мати чоботи!» Узяв чоботи в торбу й пішов далі.
Настала ніч. Край лісу надибав на хату. Постукав у шибку:
— Пустіть заночувати!
Господар питає:
— А ти хто будеш?
— Подорожній.
— Куди йдеш?
— До Коломиї корову купувати.
— Заходь.
Йому дали вечеряти, а потім постелили коло припічка, щоб не змерз. Багач позіхнув і придушив кота. Так хропів, аж пси за вікном гавкали.
А тієї ночі у господаря вположилася корова. Щоб телятко зігрілося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранок уздріло босі ноги Амбросія і почало лизати. Багач з того прокинувся й витріщився на нього.
«Ади, яку теличку я народив», — подумав. Схопився за живіт і вибіг із хати — ніби його хтось вимів. Так тікав, що мало п’яти не загубив.
Телятко знайшло торбу, з якої стирчали шандареві чоботи, і взялося лизати халяви. Ґаздиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долоні й закричала не своїм голосом:
— Уставай, чоловіче, бо наше теля з’їло подорожнього!
Господар протер очі.
— Упали, жінко, ми в біду, як голий у кропиву. Теля їсть людей! Його треба позбутися.
— Відведи у ліс вовкам, — порадила жінка.
Чоловік закинув телятко на плечі й відніс у темну хащу. А в той час багачисько, радий і веселий, вернувся додому. Сів за стіл і каже:
— Давай, жінко, їсти!
Сьорбав, жував, чавкав, а жінка питала:
— Ну що, чоловіче, було в тебе теля?
— Аякже!
— А яке воно?
— О-о, файна теличка. Червону латку має на чолі. Така жвавенька, ноги мені лизала.
— А потім?
— Я схопився і — драла додому.
Багачка, як почула, що він народив, закричала так, ніби чорт із неї лико драв:
— Запрягай коні й — за телям! Я його не подарую!
— Не поїду, жінко. Мені соромно.
— Твій сором до стайні я не зажену. Запрягай коні! Чуєш?
Язик багачки добрий чортові на батіг. Так лаяла Амбросія, що той аж підскакував. Запрягли і — гайда! Під’їхали до хати, що стоїть край лісу, Амбросій сховався на возі в соломі й попросив дружину:
— Накрий мене веретою.
Багачка — до хати.
— Мій чоловік ночував у вас і народив теля. Вночі він схопився і від страху втік. Забув навіть узяти теличку…
— А де ваш чоловік?
Вийшли до фіри. І господар виломив із плота дрючок. Почав ним молотити по ряднині.
— А біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?..
Багачі, похнюпившись, поїхали додому. І люди склали про них казку, яку я вам розповів.
